ФРУСТРАТИ У СЕЙМІ

Результати парламентських виборів у Польщі не можна назвати несподіваними, радше такими, в які багато кому не хочеться повірити. Передвиборна кампанія, яку більшість спостерігачів називали нудною, принесла результати, що отримали у польській пресі назву «політичного землетрусу». То, що ж, власне, сталося? Згідно з офіційними даними у виборах взяло участь 46,29% уповноважених громадян. Їхні голоси розподілились наступним чином: 41,05% — Союз лівих демократів — Союз праці; 12,68% — Громадянська платформа; 10,2% — «Самооборона»; 9,5% — «Право і справедливість»; 8,98% — Польська народна партія; 7,87% — Ліга польських родин. Акція виборча «Солідарність» (правих) з 5,6% та Унія свободи з 3,1% до парламенту не увійшли. Стало реальністю те, що передрікали соціологічні дослідження, і на усвідомлення чого значній частині польського суспільства знадобиться певний час.

«Великі у програші»

Опитування громадської думки вказували на те, що АВС(п) і УС можуть не потрапити до нового парламенту, але справжнім шоком для багатьох політиків та виборців став доконаний факт, що поза новим Сеймом опинилися такі знані політики, як Тадеуш Мазовєцкі (перший прем’єр некомуністичного уряду), Броніслав Геремек (міністр закордонних справ, який привів Польщу до НАТО), Єжи Бузек (ще діючий прем’єр-міністр), Мар’ян Кшаклєвскі (керівник «Солідарності та кандидат №3 на президентських виборах 2000 року) та багато інших. Лідер УС Броніслав Геремек пояснив це тим, що «авторитети зносилися, а розчарування і зневіра в суспільстві занадто зросли».

Незважаючи на суттєву перемогу коаліції лівих партій СЛД-СП — вперше за 12 років польської демократії ця політична формація отримала настільки велику підтримку і досягла такого відриву від конкурентів — певний програш теж наявний. Йдеться про те, що лівим не вистачило 15 мандатів для отримання більшості у Сеймі (вони мають 216 із 460), яка дала б їм можливість створити власний уряд і керувати одноосібно. Тепер перед ними нелегкий вибір — створити уряд меншості і торгуватися із кожного важливого питання з якоюсь із парламентських фракцій, або ж поділитися владою, тобто залучити до коаліції ще одного члена. Драматизм ситуації лівих полягає в тому, що об’єднуватися їм, власне, немає з ким: ліберальна ГП кілька разів заявляла про неможливість такого блокування, а інші 4 партії презентують собою лівий або правий популізм, який прихильники «програшного» центру вважають небезпечнішим навіть за перемогу лівих, що знайшло вираження в досить курйозній фразі одного з польських інтелектуалів: «Нас непокоять дві речі: перша — це перемога лівих, а друге — це те, що вона замала для створення ними уряду».

Гіркота програшу не оминула і переможної «чаші» Громадянської платформи, яка отримала менш ніж 13%, хоч розраховувала на обіцяні статистиками 15%. Ця, здавалось би, незначна різниця насправді свідчить про спад популярності, передусім, лідерів формації, оскільки ще 2000 року на президентських виборах сам лише Анджей Олеховскі набрав майже 18% голосів (правда, як позапартійний кандидат), до яких мали б додатися симпатики Дональда Туска та Мацея Плажиньскі. Але, як це буває в політиці, «плюс на плюс дав мінус».

Один з ієрархів католицької церкви заніс до списку тих, хто «програв», і президента Александра Квасьневського, заклик якого взяти активну участь у виборах, більшість громадян Польщі проігнорували: 46,29% — це рекордно низький показник за останні 12 років. Натомість, таке ж «звинувачення» можна висунути й на адресу самого керівництва католицької церкви, яке у «душпастирському» зверненні до католиків за тиждень до виборів фактично закликало не голосувати за лівих (хоча партія не була названа), яким врешті віддали голоси понад 5 мільйонів поляків. Та найбільше програли, як напевно вважають і вони самі, ті 60% поляків, які взагалі не прийшли на вибори і вважають згідно з опитуваннями, що від зміни влади ситуація в країні особливо не зміниться.

«Чорні конячки» цьогорічних виборів

Титул «чорної конячки» у пресі отримала партія «Самооборона», яка тривалий час у рейтингах набирала не більше 3%, тобто перебувала в межах «статистичної похибки». Коли ж за місяць до виборів дослідження показали раптове зростання її рейтингу до 6—9%, ніхто особливо й не звернув на це уваги, тим більше, що незабаром усі погляди були звернені на події у Нью-Йорку та Вашингтоні. Виборчий результат у 10,2% голосів приголомшив не тільки більшість спостерігачів та політиків, але й саму «Самооборону»: на обличчі її лідера Анджея Леппера на екранах усіх центральних каналів читалася та сама розгубленість. Вже з наступного дня у численних коментарях для ЗМІ з Леппера почав вилазити «комплекс парвеню»: «ми вже не ті хулігани, що перекривають дороги, ми серйозна політична партія», «ми готові прийти до влади, у нас є хороші фахівці» — з поважною міною повторює лідер «Самооборони», ховаючи очі під іронічними поглядами опонентів та журналістів. Щоправда, перші «програмні» заяви Леппера змусили засумніватися у «професіоналізмі» його команди та програми. Серед перших заяв головного самооборонівця прозвучали поширені серед «популістів» та «сиріт ПНР» вимоги — «прогнати ненависного» Бальцеровича («батько польської трансформації» зараз виконує обов’язки голови НБП та Ради Грошової Політики), гарантувати всім незаможним та безробітним соціальний мінімум, який забезпечить їм гідне існування (без уточнень — де взяти гроші) і змінити тон переговорів із Європейською Унією — «Унія для Польщі, а не Польща для Унії!». Що ж до співпраці з іншими політичними силами в парламенті, то Леппер запевняє: «Підтримаємо все, що корисне для поляків і Польщі». Не виключає «Самооборона» і повернення до своїх колишніх «вуличних» методів боротьби, якщо не спрацюють «парламентські». У це якраз повірити легко, оскільки Леппера, за яким тягнеться чотири судові процеси, та його соратників тепер уже охоронятиме депутатський імунітет.

Створена за 3 місяці до виборів Ліга польських родин навіть не зуміла зареєструвати власні списки у всіх виборчих округах, через що і не потрапила до вісімки лідерів ані за номерами, ані за рейтингами. Та через це її успіх став ще більш вражаючим для аналітиків. Про невпевненість творців цієї затії може свідчити те, що ЛПР йшла на вибори, як партія, хоч насправді є партійним об’єднанням — сукупністю малих праворадикальних партійок, лідерів яких преса називала «малими вождями з великими амбіціями». На сьогодні партія не має одного лідера, зате перебуває під патронатом відомого у Польщі діяча — ксьондза Ридзик. Він є засновником найбільшої католицької радіостанції «Радіо Марія», слухацька аудиторія якої сягає 5 млн. осіб, добре відомий своїм радикалізмом, що не раз призводив його до конфліктів з ієрархією католицької церкви. Отже, ЛПР, як і аудиторія о.Ридзика, називає себе народно-католицьким патріотичним табором. Зараз цей «табір», як не важко здогадатись, застосовує риторику антиєесівську, антисемітську та антимасонську, на порядку денному також — польсько-католицький фанатизм, «полювання на відьом», націоналізм та ксенофобія. Чи «вихлюпуватиметься» усе це з трибуни Сейму стане зрозуміло вже з перших його засідань. Принаймні поки що лідери ЛПР не намагаються переконати всіх у власній «цивілізованості», як це робить Леппер, а лише констатують, що здобули «форпост», із якого почнуть «змінювати Польщу».

В одній із перших своїх оцінок результатів парламентських виборів президент Польщі Александр Квасьневський сказав, що польське суспільство через розчарування у владі вибрало до Сейму «партії-фрустрати», програми яких складаються з самих лише претензій. Президент уточнив, що має на увазі «Самооборону», «ПіС» і ЛПР. Невдоволення президента можна зрозуміти — він мріяв про гармонійну співпрацю з урядом, створеним близькою йому політичною формацією, без «коаліційних суперечок та торгів». Але для «урядової гармонії» забракло щонайменше 15 мандатів, а парламентська опозиція обіцяє бути далеко не конструктивною. До того ж у польський парламент уперше ввійшли партії, що відверто протестують проти вступу Польщі до ЄС — майже 18% «Самооборони» та ЛПР плюс 30% противників інтеграції серед населення — це сила, з якою доведеться рахуватися і урядові, й президентові. В багатьох питаннях їх підтримають також «ПіС» і ПНП, які формально не проти вступу, але вимоги, які вони висувають, є здебільшого неприйнятними для Брюсселя. Так що — проблеми в інтеграційних процесах Польщі з ЄС можуть стати одним з основних наслідків цьогорічних парламентських виборів.

Новий склад Сейму мав би зібратися на перше своє засідання 19 жовтня. До цього часу вже повинен бути запропонований склад уряду. Уряд відразу ж мусить представити «план порятунку публічних фінансів» тощо. Тож протягом найближчих тижнів ітимуть переговори, торги та блокування між партіями, які увійшли до парламенту. Ускладнює справу ще й те, що новому урядові доведеться вирішувати неабиякі проблеми: 17-відсоткове безробіття, десятимільярдна (в дол. США) дірка у бюджеті, прийняття непростих рішень, пов’язаних із виконанням обов’язків члена НАТО та завершення приготувань Польщі до вступу в ЄС. За іронією долі саме ліві (посткомуністи), а не праві (із «Солідарності») покликані тепер привести країну до європейської родини і забезпечити розвиток реформ і вільного ринку.