ФРАНЦУЗЬКИЙ ЗАХИСТ ВОЛОДИМИРА ПУТІНА

Останнім часом двосторонні та багатосторонні переговори на рівні лідерів держав дедалі більше скидаються на гігантську шахову партію. Впливові особи міжнародної політики вираховують ризиковані комбінації і розставляють пастки одна одній, домагаючись ще більшої впливовості.

Можливість війни в Іраку провокує нові несподівані альянси, і візит російського президента до Франції став однією із системних складових цієї великої гри. Чому ж Володимир Путін вирішив підіграти «старій Європі»?

Французький президент Жак Ширак особисто прибув в аеропорт зустрічати свого російського колегу. Такі знаки уваги в Парижі роблять не часто — як правило, черговим по поїздках в аеропорт виступає міністр закордонних справ. У великій дипломатії не буває випадковостей, і жест нібито особливої гостинності означав не що інше, як вияв особливих сподівань, які Ширак покладав на цей візит.

Для Франції дуже важливо було заручитися підтримкою Москви в протистоянні зі Сполученими Штатами щодо військового втручання в Ірак. Одна річ — спільна декларація з Німеччиною, яка хоч і головує з лютого в Раді Безпеки ООН, але не має права вето, і зовсім інша — можливість домовитися з Росією скористатися цим правом разом.

Наполягаючи на розходженні зі Сполученими Штатами, французьке керівництво затіяло досить ризиковану політичну гру. Чим гостріше протистояння, тим гарячіші вирують пристрасті, тим болючішим буде падіння для того, хто програє. Тому Ширак, не виключаючи, що йому, можливо, все-таки доведеться відступити, намагається всілякими шляхами уникнути ізоляції.

Цього тижня Париж домігся підтримки своєї позиції — продовжити роботу експертів і розширити їхню місію в Іраку — не лише з боку Росії, а й Китаю, який теж має право вето в РБ ООН, і, на рівні дискусій у НАТО, Бельгії. Для французької дипломатії це була обов’язкова програма-мінімум. Хоч би як розвивався надалі діалог зі Сполученими Штатами, нинішній уряд може спокійно дивитися в очі власному народові й говорити, що зробив усе, від нього залежне: 75% французів, згідно з опитуваннями громадської думки, виступають проти воєнних дій в Іраку.

Володимир Путін теж розраховував максимально скористатися поїздкою в Париж для задоволення власних політичних інтересів. Вибори в Росії не за горами — парламентські наприкінці 2003 року, а президентські навесні 2004-го. Чеченська криза, що затягнулася, не додає популярності президентові: пацифісти обвинувачують його в методичному знищенні чеченського народу, а прибічники сильної руки — у нездатності довести справу до завершення. Костюм миротворця (хай навіть явно маскарадний і з чужого плеча) дозволяє Путіну постати в більш привабливому образі і перед націоналістами, і перед мілітаристськи налаштованими колами, які виступають проти надмірного зближення Росії з Америкою. При цьому, з огляду на спільні франко-німецькі заяви, він не ризикує ізолювати себе на міжнародній арені.

Дипломатичні трофеї

Спільна російсько-німецько-французька декларація трохи здивувала світ, але не привела до справді єдиного знаменника позиції цих трьох країн. Німеччина найпослідовніша у своїх заявах. Герхард Шрьодер чітко заявляє, що не проголосує за початок воєнних дій, на крайній випадок — утримається.

Жак Ширак грає складніше та більш заплутано. Він наполягає на своєму праві вето, проте однозначно не обіцяє його застосувати і заявляє, що не виключає воєнного вирішення іракської проблеми, але лише як «крайній метод». Французька дипломатія наполягає на необхідності відтворення багатополюсного миру — так, щоб планета не залежала лише від Америки. Французькі фінансові кола не забувають про власні інтереси не тільки безпосередньо в Іраку, а й у регіоні Близького Сходу загалом. Правий уряд, щоб залишитися при владі, мусить тонко балансувати між пожорсткішанням імміграційної політики і мусульманським чинником, представленим п’ятьма мільйонами французьких громадян.

Володимир Путін поки що нічого не програв, висловившись не так проти війни й американських планів, як за мир у всьому світі. У тому, що російське рішення є тактичним ходом, а не виявом нової стратегії, сумніватися не доводиться. Ще два тижні тому російський президент заявляв про готовність жорсткіше говорити з Іраком і в телефонній розмові з Джорджем Бушем не висловлював ані найменшої критики.

Підігруючи Франції та Німеччині сьогодні, Путін закріпив відносини з основними покупцями російських нафти та газу в Європейському Союзі. Французькі економічні кола зобов’язалися всерйоз вивчити можливість прокладання нового газопроводу з Росії на Захід, тепер уже по дну Балтійського моря. Сполучені Штати не є провідними імпортерами Росії, але виступають стратегічними партнерами в антитерористичній коаліції, що розв’язує Росії руки в Чечні.

Тому Путін виявив максимальну гнучкість, з одного боку, догодивши німцям і французам, а з другого — уникаючи прямої конфронтації зі США. «Я не вважаю, що Росії доведеться застосувати право вето, — говорив він у Парижі. — Я сподіваюся, ми всі зуміємо домовитися». Окресливши свою позицію в найбільшій у повоєнній історії трансатлантичній кризі, Путін зробив заявку на роль посередника між розгніваними Штатами і «старою Європою», що збунтувалася.

У фінансовому плані Росія також не програла від підтримки, висловленої Франції та Німеччині. Сьогодні французькі інвестиції перекривають 3,7% російського ринку, німецькі — 13,8%. Ці відсотки найближчим часом обіцяють зрости завдяки спільним проектам в аерокосмічній галузі, машинобудуванні, автомобільній промисловості. За результатами нинішнього візиту російського президента в Париж підписано чотири міждержавних угоди, в основному економічного змісту. Лише по одній із них через французький банк NBP у Росію надійде 300 млн. євро.

Захищаючи мир в Іраку, Путін тим самим також підстраховує російські інтереси в цій країні, — до речі, так само, як і Ширак. І ще один важливий для Москви аспект: підтримка в протистоянні з Америкою практично вивела за рамки російсько-французьких переговорів чеченське питання. З часу приходу до влади Путіна війна в Чечні була предметом регулярних суперечок між Францією та Росією.

Цього ж разу під час урочистих обідів у Єлисейському та Матіньйонському палацах ні Ширак, ні жоден із численних французьких міністрів не псували дорогим гостям апетит нагадуваннями про чеченську війну. Під час спільної прес-конференції Ширак практично зім’яв відповідь про французьку позицію щодо Чечні. Він став говорити про референдум, про мирне вирішення, навіть не згадавши своїх звичних закликів до переговорів із сепаратистами.

Під час перебування Путіна у французькій столиці поліцейських у центрі міста було втричі більше, ніж під час інших візитів такого самого рангу. Команда Ширака постаралася, щоб ніякі прочеченські демонстранти з плакатами не засмутили московського візитера.

Та й демонстрантів було небагато — за загальними оцінками, не більше 100—200 осіб. Отже, все минуло майже безконфліктно, якщо не зважати на невеличкі інциденти у паризькій мерії та академії наук. У мерії 23 депутати від «зелених» спробували просаботувати зустріч із Путіним, а в академії кілька відомих учених принципово не прийшли на виступ російського президента. Загальної тональності візиту такі «дрібниці» не затьмарили.

Велика шахова партія, що розігрується нині по обидва боки Атлантики, наближається до своєї кульмінації. Російському лідеру вдалося захистити свої інтереси, сховавшись за спини Німеччини та Франції і непомітно підморгуючи Америці. Схоже, Саддаму Хусейну пощастить менше.