Євросоюз «закодував» шенгенську візу

Візовий кодекс ЄС, що набув чинності з 5 квітня 2010 року, є першим у світі міжнародно-правовим документом такого статусу, який уніфікує норми та процедури надання віз одразу 25 країн (за кількістю учасників Шенгенської зони). Врегульовані кодексом норми раніше значною мірою регулювалися національним законодавством країн-членів, що спричиняло істотні відмінності у візовій політиці та практиці країн ЄС.

Оскільки приблизно кожна десята шенгенська віза у світі видається громадянам України, а момент скасування віз, з огляду на неквапливість української влади, навряд чи настане скоро (про це ми писали в статті «У напрямі до свободи пересування», «ДТ», №25 від 4 липня 2009 р.), актуальність зазначеного документа не потребує обґрунтування.

Отже, спроба кодифікації норм видачі віз істотно доповнює як правове поле самого Євросоюзу, так і міжнародно-правові норми, що регламентують відносини ЄС із третіми країнами, зокрема Україною (насамперед Угоди про спрощення візового режиму).

Якими є основні зміни, впроваджені Візовим кодексом, порівняно з попереднім законодавством та міжнародними угодами?

Насамперед, здійснено уніфікацію численних норм та правил візової політики. Це не означає, що з
5 квітня всі дії консульських установ шенгенських країн стали синхронними, а вимоги — ідентичними, але принаймні основні процедурні елементи рухаються у бік уніфікації, що має спростити життя отримувачам віз.

Тепер, якщо ви маєте досвід заповнення анкети та збору документів, скажімо, до консульства Німеччини, ви можете скористатися ним, готуючи поїздки до решти 24 країн Шенгену: адже формуляр візової анкети нарешті повністю уніфікований, а перелік документів — узгоджений.

Візовим кодексом зменшено кількість категорій шенгенських віз: категорії В (транзит) і C+D (національна з одноразовим транзитом) більше не видаватимуться. Натомість одночасно з Візовим кодексом запроваджується додаткова норма, що є принципово важливою для громадян України, які працюють або навчаються у країнах ЄС, користуючись довгостроковими національними візами відповідних країн—членів ЄС. Ідеться про рішення ЄС прирівняти довгострокові національні візи країн —членів ЄС до посвідки на проживання, ухвалене Європарламентом 9 березня.

Завдяки цьому нововведенню повністю виключається повторення скандальних ситуацій, на кшталт тієї, що була описана «Дзеркалом тижня» у статті «Третій сорт» (№22 від 14 червня 2008 р.): в ній ішлося про українських заробітчан, котрі поверталися з легальної роботи в Іспанії і постраждали від дій німецької поліції через порушення правил транзиту.

Тепер кожен власник національної (робочої, студентської тощо) візи будь-якої країни Шенгенської зони може перебувати з транзитними чи іншими законними цілями на території інших країн ЄС (до 90 днів протягом півроку), не побоюючись арешту, конфіскації грошей та депортації, як це неодноразово траплялось у минулому.

Візовим кодексом встановлено стандартний консульській збір (ціну візи) на рівні 60 євро (стаття 17) і передбачено, що для окремих країн чи категорій осіб можуть запроваджуватися пільги (на кшталт тієї, котра встановлена щодо України та низки інших країн, візовий збір для яких становить 35 євро).

Вперше ґрунтовно врегульовано інститут представництва — передачу функції видачі віз (або, як мінімум, прийняття візових заявок) однією країною-членом — іншій у разі відсутності її консульської установи на території даної держави (регіону). Зазначене нововведення повинне спростити умови отримання віз громадянам малих країн, у яких немає посольств (консульств) усіх країн—членів ЄС: їм не доведеться надалі їздити по візи до консульств, розміщених в інших країнах. У нашому регіоні це стосується насамперед Молдови, а також кавказьких країн.

У зв’язку із запровадженням біометричного контролю під час першого подання на шенгенську візу заявник зобов’язаний надати дозвіл на зняття відбитків пальців. При отриманні наступних віз протягом 59 місяців копіюватимуться раніше відскановані дані, після чого їх треба буде здати повторно. Цю норму буде впроваджено на практиці тільки після того, коли почне працювати нова «Візова інформаційна система» (VIS). В Україні — не раніше, ніж у другій половині 2011 року.

Активну частину українських громадян особливо має зацікавити Стаття 24(2), згідно з якою «багаторазові візи потрібно видавати з терміном дії від шести місяців до п’яти років, якщо… заявник доведе потребу або обґрунтує намір частих чи регулярних подорожей, зокрема через власний професійний чи сімейний статус, наприклад, бізнесмени, цивільні службовці, задіяні до здійснення регулярних офіційних контактів із інституціями держав — членів ЄС та інституціями Європейського Союзу, представники неурядових організацій, які подорожують із метою освітньої практики, участі в семінарах, конференціях, члени сімей громадян ЄС, члени сімей громадян третіх країн, які законно проживають на території держав — членів ЄС, моряки».

Деякі категорії, згадані тут, були обділені увагою Угоди про спрощення оформлення віз між Україною та ЄС, зокрема представники неурядових (громадських) організацій, які тепер можуть апелювати безпосередньо до зазначеної статті кодексу, вимагаючи видачі багаторазових та довготермінових віз.

Крім того, специфіка формулювання цієї статті передбачає невичерпність наведеного у ній переліку категорій осіб (оскільки цей перелік подається після слова «наприклад»). Важливо довести навіть не приналежність до відповідної категорії, а довести потребу або обґрунтувати намір частих чи регулярних подорожей.

На практиці, як ми передбачаємо, українським заявникам ще доведеться боротися за реальне виконання зазначеної норми, тому що об’єктивних критеріїв якості обґрунтування необхідності «частих чи регулярних подорожей» немає, і навряд чи вони колись будуть сформульовані.

Найважливішою новацією цієї статті є запровадження нижньої межі терміну дії стандартної багаторазової візи — 6 місяців, із перспективою видачі наступних віз із терміном дії до 5 років. Раніше, згідно з Угодою про спрощення оформлення віз, була встановлена лише верхня межа тривалості багаторазових віз (наприклад, «до 1 року», «до 5 років»), що обумовлювало видачу великої кількості фіктивно-багаторазових віз із терміном дії кілька тижнів. Тепер видачу багаторазової візи на термін дії менший, ніж 6 місяців, можна буде вважати прямим порушенням кодексу.

Якщо ця норма послідовно виконуватиметься, всі категорії громадян, які об’єктивно потребують регулярних поїздок до країн ЄС, мають бути забезпечені довгостроковими візами, що приведе до зменшення черг біля консульств та певного поліпшення суспільної атмосфери навколо проблеми видачі шенгенських віз. Хоча й тут, як ми передбачаємо, з боку консульств можливі інші тлумачення, тому зацікавленій громадськості варто стежити за виконанням цієї норми.

Кодексом введено у правове поле діяльність посередників (провайдерів зовнішніх послуг), які надають додаткові платні послуги із прийняття візових заявок, перевірки пакета документів та їх доставки до консульських установ. Тепер їхня діяльність — законна. Втім, встановлено, що граничний обсяг платежів таким посередникам не може перевищувати 30 євро (50% від стандартного консульського збору). Окрім того, консульство має гарантувати заявникам можливість альтернативного (без посередників) доступу до консульства.

Уточнено список (втім — невичерпний) документів, які можуть вимагатися від заявників на підтвердження мети візиту, фінансової спроможності та намірів залишити територію ЄС до завершення дії візи. У цій сфері кодекс не містить прогресивних змін, адже, як і раніше, передбачено, що можуть вимагатися документи, що дають підстави для оцінки наміру заявника залишити територію держав—членів ЄС до завершення дії візи. До цієї групи документів, як і раніше, може належати інформація конфіденційного характеру, наприклад доказ наявності нерухомого майна та доказ зв’язків із країною проживання: родинні зв’язки; професійний статус. Як і раніше, консульства можуть вимагати інформацію про комерційну діяльність компанії (якщо віза — для ділових подорожей) та інші документи, котрі не мають стосунку до змісту планованої подорожі.

Регулювання підстав відмови у візі містить два позитивні нововведення: по-перше, консульства тепер зобов’язані зазначати причину відмови (раніше робити це було не обов’язково) і, по-друге, мають передбачити доступність процедури апеляції. Однак ці норми повною мірою почнуть працювати лише у квітні 2011 року.

Водночас зберігається право консульства відмовляти у візі із суто суб’єктивних мотивів — наприклад, якщо не повною мірою доведено «намір залишити територію держав — членів ЄС після завершення терміну дії візи». Як свідчить практика, саме таке пояснення використовується у більшості випадків, і його застосування не передбачає жодних об’єктивних критеріїв та часто містить ознаки дискримінації (за ознакою статі, віку, сімейного стану чи роду занять).

Отже, слід вітати реалізацію наміру ЄС уніфікувати візові процедури всіх країн Шенгенської зони, привести до спільного знаменника відповідні вимоги, рухатися у бік загальної лібералізації візового режиму для тих, хто цього реально і на законних підставах потребує.

Водночас невичерпність переліку супровідних документів, вимагання конфіденційної інформації про заявників, їхнє приватне життя, родину, роботу, майно й матеріальний стан і надалі залишатиметься найбільш подразливим елементом процедури отримання шенгенських віз. Така практика, а також застосування права консульств відмовляти у візі на підставі суб’єктивних підозр щодо небажання заявника повернутися на батьківщину і надалі породжуватиме проблеми, які стимулюватимуть незмінно критичне суспільне сприйняття візового режиму країн ЄС в Україні.