Європейська гра Лукашенка

Олександр Лукашенко — азартний гравець. І не тільки в хокеї, а й у зовнішньополітичних пасьянсах, розігруючи у своїх партіях то російську, то євросоюзівську карти. Ось і тепер він демонструє готовність зблизитися із Заходом, намагаючись зайняти вигіднішу позицію на переговорах із Росією. У свою чергу, і Європейський Союз готовий піти назустріч Лукашенкові. Нещодавно Євросоюз прийняв рішення пом’якшити свою політику стосовно Білорусі. І перейти від ізоляції офіційного Мінська до діалогу з ним. Формально це рішення пов’язане з тим, що влітку з ув’язнення було звільнено трьох представників опозиції: Олександра Козуліна, Сергія Парсюкевича і Андрія Кіма.

Поки що не йдеться про якісь серйозні преференції авторитарному режимові Олександра Лукашенка. Країни — члени Євросоюзу лише дозволили на півроку в’їзд на територію ЄС білоруському президентові, а також 35 іншим високопоставленим чиновникам, щодо яких діяли візові обмеження. (При цьому заборона на в’їзд залишається в силі для глави ЦВК Білорусі Лідії Єрмошиної, а також для чотирьох чиновників, яких Брюссель вважає відповідальними за зникнення в 1999—2000 роках кількох білоруських опозиціонерів.)

Це рішення може відкрити шлях тіснішим контактам на вищому політичному рівні, а також великим інвестиціям у білоруську економіку. Все залежить від того, яким буде наступний крок Олександра Лукашенка, і від того, наскільки далеко готові будуть піти лідери країн — членів Європейського Союзу в розвитку контактів із цим авторитарним лідером східноєвропейської держави.

Білоруська опозиція по-різному оцінила рішення Брюсселя. Колишній кандидат у президенти від демократів Олександр Мілінкевич його підтримав. Інші ж опозиціонери критикують ЄС. Адже режим Лукашенка не став демократичнішим, порівняно з 2006 роком, коли після президентських виборів, які пройшли із серйозними порушеннями, і було запроваджено багато санкцій. Недавні парламентські вибори, на думку спостерігачів із західних країн, також були далекі від стандартів ОБСЄ і Ради Європи. Показова, на їхню думку, відсутність у парламенті представників опозиції.

І все ж таки Євросоюз наважився на цей неоднозначний жест. Безумовно, свою роль відіграло те, що запроваджені міжнародним співтовариством санкції не дали очікуваного результату. Влада – така ж сильна й популярна у виборців, опозиція — слабка, а її лідери не перестають боротися один із одним. Звісно, не можна скидати з рахунку й інтересів європейського бізнесу, готового взяти участь у білоруській приватизації. (Прикметно, що політику зближення активно підтримують країни Євросоюзу, які безпосередньо межують із Білоруссю.) Але так само очевидно, що на рішення Європейського Союзу вплинули й нові геополітичні реалії, що виникнули після грузино-російського збройного конфлікту. І, демонструючи сьогодні свою готовність установити діалог із Мінськом, ЄС підтримує незалежність Білорусі, посилюючи позиції Лукашенка в його непростих відносинах із Кремлем.

Зовні може видаватися, що Білорусь — єдиний надійний плацдарм Росії у Східній Європі, країна, в якій Москва має всеосяжний вплив на економіку і політику. Це лише почасти так. Перебуваючи при владі чотирнадцять років, Олександр Лукашенко жорстко контролює ситуацію у своїй країні. Коли ж відносини з Росією погіршуються, він віртуозно демонструє готовність до стратегічного переорієнтування. У минулому так бувало не раз, і завжди така гра приносила свої плоди. Вона посилювала позиції Мінська на переговорах із Москвою й давала можливість домагатися від росіян поступок: чергових фінансових дотацій і знижку в ціні на постачання енергоносіїв. Це, у свою чергу, дозволяло білоруському президентові розвивати економіку Білорусі і зміцнювати в країні свою особисту владу.

У результаті економічна ситуація в Білорусі багато років залишалася стабільною, що в очах обивателів на пострадянському просторі створювало особливу привабливість режимові. Платою за цю політику стали практично не капіталізована економіка, неконкурентоспроможна продукція, відсутність національної буржуазії, а також посилення економічної, енергетичної та політичної залежності Білорусі від Росії. Але в умовах, коли Москва демонструє готовність жорстко відстоювати свої позиції на пострадянському просторі, розглядаючи країни з колишнього СРСР як зону історичного впливу Росії, Мінськ не може не тривожити дедалі більша залежність від свого партнера по союзній державі.

Грузино-російський збройний конфлікт продемонстрував Мінську, що Москва може діяти вкрай жорстко. У тому числі і в питанні подальшої інтеграції Білорусі й Росії в рамках союзної держави. Тут пам’ятають заяву Володимира Путіна, що найприйнятнішим варіантом інтеграції є входження Білорусі до складу Росії на правах суб’єкта федерації. Олександра Лукашенка такий сценарій не влаштовує. Адже це означає не просто істотне обмеження влади білоруського президента, а його зникнення з політичної сцени. Проте для протидії Кремлю ресурсів у білоруського керівництва вкрай мало. У Мінську не забувають білорусько-російського газового протистояння наприкінці 2006 року, внаслідок якого білоруське керівництво було змушене погодитися із встановленням «Газпромом» фактичного контролю над «Белтрансгазом».

З наближенням завершальних раундів переговорів про ціну на газ на 2009 рік очевидно, що Кремль знову посилюватиме тиск на Мінськ. І справа не обмежиться тільки вимогою визнати Абхазію і Південну Осетію або створити єдину систему протиповітряної оборони.

Так, приватизаційний план Білорусі передбачає, що протягом наступних трьох років з-під державного контролю буде виведено 500 підприємств. Очевидно, що, як і в попередні роки, росіяни вимагатимуть у Лукашенко допуску російського капіталу до масштабної приватизації білоруських підприємств. А це вкрай небажаний сценарій для Мінська, оскільки створить загрозу необмеженій владі президента Білорусі. Адже на білоруському ринку ніхто не зможе протистояти росіянам, бо в країні так і не сформувалася національна буржуазія. Натомість існує номенклатура, в чиїх руках — значні фінансові ресурси й політична влада.

Олександр Лукашенко також мусить брати до уваги, що фінансово-економічна підтримка його режиму з боку Москви в наступному році буде серйозно зменшена: світова фінансова криза впливає й на російську економіку. Сама ж Росія планомірно проводить політику підвищення ціни на газ для Білорусі. А високі ціни на енергоносії роблять сумнівним виживання білоруської економічної моделі. До того ж експерти прогнозують, що в нинішніх умовах знижуватимуться світові ціни на нафтопродукти і калійні добрива, які становлять основу всього білоруського експорту. (Не випадково білоруська влада постійно порушує питання про відновлення Білорусі в генеральній системі преференцій, що дозволяло б поставляти до Європейського Союзу товари за зниженими митами.) А ще ж залишається відкритим питання, на яких умовах Кремль погодиться надати Мінську черговий стабілізаційний кредит. Судячи з того, що під час недавньої зустрічі Лукашенко з Дмитром Медведєвим домовитися не змогли, російські пропозиції не влаштовують білорусів.

Ситуація, що складається, здавалося б, підштовхує Лукашенка до Заходу, зацікавленому у входженні на білоруський ринок. Адже західні інвестиції — спосіб протистояти впливові російського капіталу, слухняного волі Кремля. У цьому плані білоруське керівництво покладає певні надії на Білоруський економічний форум, який має відбутися в Лондоні 18 листопада. Правда, сьогодні надходженню цих інвестицій можуть перешкодити не тільки специфічні правила ведення бізнесу в Білорусі, а й світова фінансова криза. До того ж Мінськ звернувся в МВФ із проханням надати резервний кредит на 2 млрд. дол., мотивуючи це необхідністю створення «подушки» безпеки для національної економіки в умовах міжнародної фінансової кризи.

«Білоруська влада дала зрозуміти, що після вторгнення Росії в Грузію шукає нові шляхи взаємодії з Європою і США. Ми хочемо, щоб вони усвідомили: це можливо, але їм також доведеться зробити певні кроки», — цитує одного чиновника американського держдепу білоруський сайт «Хартия’97». Пізніше заступник помічника держсекретаря США Девід Меркел заявив, що Сполучені Штати пом’якшать санкції стосовно Білорусі лише тоді, коли влада почне діяти в напрямі покращення ситуації з правами людини та розвитком громадянського суспільства. Проте Олександр Лукашенко не квапиться діяти в цьому напрямі. Цілком можливо, що він знову вирішив вдатися до звичної для себе схеми, демонструючи Росії свою готовність розвернутися обличчям до Заходу, а насправді й далі зберігаючи традиційну зовнішньополітичну орієнтацію на Москву. Адже саме ця гра дозволяла Олександрові Лукашенку зміцнювати його владу в Білорусі.