ЕКСТРАДИЦІЯ

До останнього моменту не вірилося, що ця подія таки відбудеться. Коли наприкінці минулого тижня з’явилася інформація про призупинення конституційним судом Югославії рішення сербського уряду співпрацювати з Міжнародним трибуналом у Гаазі, здавалося, що це елемент багатоходової гри Белграда за принципом «і вовки ситі, і вівці цілі». Формально сербське керівництво виявило політичну волю щодо видачі своїх співгромадян, підозрюваних у воєнних злочинах, — проте рішення скасував вищий орган судової влади, визнавши його неконституційність. Загалом, торжество західної демократії було очевидним. Проте екс-президент Югославії все-таки опинився в Гаазі, причому сталося це настільки блискавично, що численні прибічники Слободана Мілошевича навіть не встигли зреагувати. Офіційно колишнього югославського лідера обвинувачують у плануванні терористичних операцій і переслідуванні косовських албанців наприкінці 1990-х років. Обвинувачення складається з чотирьох пунктів — депортація, злочин проти людства; убивство, злочин проти людства; убивство, порушення конвенції про ведення війни; переслідування з політичних, расових і релігійних мотивів, злочини проти людства.

«Справа техніки...»

Поки що представники трибуналу не повідомили деталей суду. Зазвичай підозрюваний, доставлений у Гаагу, постає перед прокурорами й робить заяву про те, чи визнає він себе винним. Обвинувачуваний може скористатися адвокатами зі своєї країни. В іншому разі трибунал сам призначає адвоката.

Минулого вівторка вранці екс-президент СРЮ Слободан Мілошевич вперше прибув у трибунал ООН з воєнних злочинів у колишній Югославії. Він відмовився від послуг адвоката, який представляв би його на процесі. В залі суду, легітимності якого Мілошевич не визнав досі, він заявив, що не робитиме жодних заяв. Проте представники трибуналу стверджують, що відмова колишнього югославського президента відповідати на запитання не містить загрози процесу здійснення правосуддя. В екс-президента є 30 днів, аби відповісти: визнає він себе винним чи ні.

Для суддів його мовчанка означатиме, що він себе винним не вважає. Навіть якщо Мілошевич заявить, що він не визнає права Гаазького трибуналу його судити, це абсолютно нічого не змінить. Члени трибуналу мають на руках результати тривалого розслідування, які свідчать про відповідальність обвинувачуваного за злочини в Хорватії і Боснії, і прокурор планує підписати обвинувальний висновок про це до 1 жовтня.

Очікується, що після пред’явлення колишньому югославському президенту обвинувачень обидві сторони процесу кілька місяців готуватимуться до суду, який може розтягнутися на роки.

Мільярд срібняків

Пікантності ситуації додало те, що Мілошевич виявився своєрідним ключем до західних сейфів. Через кілька годин після його прибуття в Голландію у Брюсселі відкрилася міжнародна конференція донорів з питань надання економічної допомоги Югославії. Організатори й натхненники форуму — Світовий банк і Європейська комісія — ще напередодні навіть не сподівалися, що доля в особі уряду Сербії зробить їм такий несподівано щедрий подарунок. Вийшло дуже «красиво» — з передачею екс-президента СРЮ міжнародному трибуналу впав останній бар’єр на шляху виділення обіцяних Белграду нинішнього року 1,25 мільярда доларів. А загалом, за оцінками експертів, протягом наступних трьох-чотирьох років Югославія може розраховувати на фінансову підтримку міжнародного співтовариства в розмірі 3,9 мільярда доларів.

Стало відомо, що найбільшим донором серед урядових організацій буде Європейський Союз, який планує виділити 530 мільйонів євро (455 мільйонів доларів). З них 230 мільйонів євро у формі безповоротних кредитів і 300 мільйонів як макрофінансову допомогу, яка складатиметься з кредитів та субсидій.

Для порівняння: внесок США в економічну реабілітацію Югославії досить скромний і становитиме лише 181,6 мільйона доларів. Світовий банк заявив про намір виділити 150 мільйонів доларів нинішнього року і 540 мільйонів протягом наступних трьох років.

Ентузіазм, що панував на конференції, обіцяє вже найближчими місяцями матеріалізуватися якщо не в золотий дощ, то принаймні в солідну доларову ін’єкцію. До кінця нинішнього року на потреби югославської енергетики й на відновлення зруйнованих мостів через Дунай вирішено в терміновому порядку перерахувати 150 мільйонів доларів.

Тут хотілося б зупинитися на ролі, яку відіграв у цій історії Зоран Джинджич, ухваливши остаточне рішення про екстрадицію екс-президента, всупереч рішенню конституційного суду СРЮ. Прибічники Мілошевича порівнюють його з Іудою, стверджуючи, що, з погляду християнської моралі, немає принципової різниці між тридцятьма срібняками й мільярдом срібняків, за які сербський прем’єр зрадив їхнього кумира.

Проте моральний аспект тут не найголовніший. Адже, приймаючи своє історичне рішення, Джинджич керувався положенням сербської конституції про пріоритет сербських національних інтересів над югославськими, яке набуло чинності за Мілошевича та з його ініціативи 1990 року. Представники уряду Сербії назвали конституційний суд «комуністичною клікою» та «контрреволюційною силою» і вирішили, що західна допомога важливіша від дотримання юридичних процедур.

Злочинець чи жертва?

Загалом скидалося на те, що Захід просто купив Мілошевича в сербських демократів за мільярд доларів пільгових кредитів. Саме це дозволило адвокатам екс-президента стверджувати, що суд над ним навряд чи буде справедливим. Такої ж думки дотримуються і багато сербів, і їхні російські «брати-слов’яни», що так і не змогли хоч якось вплинути на долю опального лідера.

Реакція цих людей на останні події була прогнозованою. «Огидне згвалтування маленької країни, яка боролася за своє існування». Це найпристойніша оцінка факту екстрадиції Мілошевича.

Справді, історія найвищого гаазького в’язня підтвердила твердження багатьох опонентів західної демократії про те, що в сучасному світі справжня незалежність і, відповідно, справедливе ставлення з боку інших країн гарантується тільки наявністю достатнього ядерного потенціалу. У Югославії його немає, тож годі чекати справедливості. І навіть людей, котрі ніколи не були прибічниками Мілошевича, шокувало демонстративне застосування політики подвійних стандартів, фарсу й дискредитації ідеї міжнародного трибуналу. Адже в цій ситуації Гаазький суд не може в принципі винести справедливого рішення. Оскільки підхід з самого початку упереджений, виходить, що для торжества міжнародного закону було свідомо порушено саме міжнародні закони. У будь-якій демократичній країні лише цього факту було б достатньо для виправдання обвинувачуваного.

Тому, хоч яким це здається парадоксальним, щоб уникнути дискредитації самої ідеї міжнародного трибуналу, потрібно б винести виправдувальний вирок колишньому югославському президентові з явним і недвозначним наголосом на тому, що це зроблено виключно через порушення другою стороною міжнародних норм! Але на це ніхто й ніколи не піде. Можна побитися об заклад на що завгодно, що Мілошевича таки засудять.

Адже західні лідери розглядають ситуацію абсолютно під іншим кутом зору. Вони впевнені, що міжнародний трибунал створено рішенням Ради Безпеки ООН для суду над особами, котрі скоїли воєнні злочини та злочини проти людства під час балканських воєн. Слободан Мілошевич був значною мірою ініціатором цих воєн. Він спровокував балканську трагедію, тож він повинен сісти на лаву підсудних. І важлива не особистість обвинувачуваного, а факт його засудження. Захід рішуче вирішив показати всім лідерам так званих країн-парій, що за їхні злочини одного чудового дня їх може засудити міжнародний суд.

Провідні світові журналісти й аналітики на шпальтах західної преси стверджують: з огляду на масштаб воєн і збитків, заподіяних цими війнами кільком країнам, міжнародний трибунал, який тривалий час веде розслідування воєнних злочинів у колишній Югославії, — найбільш логічне місце суду над Мілошевичем.

Крім того, наводяться приклади інших країн (зокрема Хорватії), які видають своїх громадян трибуналу. Наводяться аргументи, що суд над Мілошевичем у самій Югославії, на чому наполягали прибічники екс-президента, обернувся б на політизовану драму. А передача колишнього югославського президента міжнародному трибуналу «знімає з молодої, щойно народжуваної югославської демократії тягар, який може виявитися їй не під силу, з огляду на стан правоохоронної та юридичної систем».

Особисто мені не хочеться бути в цій ситуації суб’єктивним і ставати на позицію котроїсь сторони. Скажу лише, що раніше я ніколи не симпатизував «злому генію Балкан», проте, побачивши документальні кадри передачі Мілошевича трибуналу, відчув лише сором за світ, який називає себе демократичним і цивілізованим, а також гострий жаль до цієї самотньої та відданої своїй країні людини.

«Процес пішов...»

Факт видачі Мілошевича Гаазькому трибуналу має надзвичайно далекосяжні наслідки, вже не пов’язані з долею колись грізного Слобо. Адже дії глави уряду Сербії стали каталізатором найсерйознішої кризи в Югославії з моменту приходу до влади в цій країні демократичної опозиції. Несподівана видача Мілошевича трибуналові ООН у Гаазі призвела до відставки прем’єр-міністра СРЮ Зорана Жижича. Він, як і решта шість міністрів, — член Соціалістичної народної партії Чорногорії (СНПЧ), яка до рішення про видачу Мілошевича перебувала у складі правлячої коаліції Демократична опозиція Сербії (ДОС).

СНПЧ заявила, що не може бути й мови про дальшу співпрацю з ДОС. А без голосів чорногорців правляча коаліція втрачає більшість у федеральному парламенті. Тож поки що Югославією правитиме перехідний уряд, проте політична криза може призвести не тільки до дострокових виборів усіх рівнів (які відбудуться вже нинішнього року), а й до розпаду союзної держави.

Не секрет, що правлячі партії Чорногорії прагнуть проголошення незалежності республіки від Белграда. Протягом останніх трьох років вони бойкотували всі загальноюгославські вибори. І представників СНЧП у федеральному парламенті було обрано виключно за рахунок голосів чорногорців, — прибічників Мілошевича. До наступного січня чорногорська влада планує провести в республіці референдум про незалежність. Політичний параліч югославської влади, спричинений розпадом правлячої коаліції, може створити ідеальні умови для виходу Чорногорії зі складу союзної держави.

У самій Сербії справа Мілошевича серйозно погіршила стосунки між прибічниками Джинджича й Коштуніци всередині правлячої коаліції ДОС. І абсолютно недолугим видавався в цій ситуації президент СРЮ. Він заявив, що рішення про екстрадицію Мілошевича приймалося без його відома, а дії сербської влади назвав «незаконними» й «неконституційними». Демократична партія Сербії, яку очолює Коштуніца, заявила про вихід зі складу парламентської групи правлячої коаліції. Те, що сталося, партія назвала «порушенням конституційного порядку» й заявила, що домагатиметься змін у складі урядів Сербії і Югославії. Суперечності між партіями, які прийшли до влади після повалення попереднього режиму, можуть призвести до дострокових виборів у самій Сербії.

З огляду на все, Коштуніца свою роль уже відіграв, перехопивши владу в Мілошевича на загальноюгославських президентських виборах позаторік. Тепер Заходу потрібні інші лідери, радикальніше налаштовані на зміну зовнішньополітичного курсу Югославії (або того, що від неї залишиться). Тут напрошуються досить тривіальні аналогії з долею першого і єдиного президента СРСР, проте використання схем, що вже набили оскому, залишимо на совісті західних політиків.