Друга світова війна: "третій фронт" Путіна

Друга світова війна (ІІСВ) вже давно стала історією. Висохло чорнило на актах капітуляції, майже не залишилося учасників воєнних дій. Закінчилася холодна війна, зруйнована "світова система соціалізму", зник з мапи світу СРСР, розвалилася ялтинсько-потсдамська система, світ перестав бути двополярним. Здавалося б, тема найкровопролитнішої війни для широкого загалу закрита і залишається цікавою лише історикам. Однак тема ІІСВ знову стає предметом дискусій. Кому це вигідно, і навіщо це потрібно?

Відповідь на першу частину поставленого запитання досить проста - РФ, яка оголосила себе правонаступницею СРСР. Із причинами все трохи складніше.

Чому саме тема перемоги у ІІСВ, а надто в радянсько-німецькій (у росіян - "Великой Отечественной войнє" (ВОВ), використовується Кремлем як інструмент політики? З усієї російської історії перемога у ІІСВ є чи не єдиним епізодом минулого, придатним для політичного використання за критерієм бачення події (і себе в цій події) в позитивному світлі. Інші міжнародні актори також визнають роль СРСР у цій перемозі. Решта здобутків СРСР - від статусу наддержави до лідера освоєння космосу - безнадійно втрачені.

Цю війну в Росії позиціонують як місію визволення Європи від всесвітнього зла - нацизму і фашизму. Міфи ВОВ і "Великой Победы" є базовими державно-консолідуючими міфами Росії. Ці символи, завдяки їх інтенсивному політичному використанню і вкоріненості в масовій свідомості, виступають важливим підґрунтям російської ідентичності. Ми спостерігаємо феномен конструювання "ретроспективного майбутнього": країна, що сімдесят років позиціонувала себе як "найпередовіше у світі суспільство", не може згенерувати сучасну візію свого майбутнього.

Кожен "ювілей перемоги" Кремль активно використовує для нав'язування власного бачення місця та ролі Росії у світі. Не стало винятком і 75-річчя перемоги над нацизмом та закінчення ІІСВ. Вишенькою на торті мав би стати черговий парад перемоги. Очевидно, для Путіна цей захід став би важливою подією для чергової спроби прориву дипломатичної блокади, майданчиком для важливих заяв щодо безпекової політики та конституційних перетворень.

Однак пандемія, хвороби очільників держави та значної частини населення скоригували ці плани. Безпрецедентне рішення не проводити парад 9 травня збило пафос із запланованого дійства. Його можуть провести 3 вересня: Путін вольовим рішенням переніс закінчення ІІСВ на день пізніше. Крім того, зміниться й дискурс, оскільки ця дата є закінченням Другої світової війни, а не радянсько-німецької. Розфокусуванню уваги від "головної теми Путіна" може лише зарадити той факт, що росіяни й у відзначенні закінчення ІІСВ (як із 9, а не 8 травня) вирішили виділитися і святкувати не з усім цивілізованим світом 2 вересня, а на день пізніше.

Тема війни значима також для конструювання національно-державних ідентичностей більшості європейських країн, які наприкінці минулого століття позбулися "опіки" СРСР і здобули реальну незалежність. Тому вона стала відігравати важливу роль у міжнародній символічній політиці, перетворюючись на об'єкт жорсткого суперництва інтерпретацій. Цим пояснюється активність Москви у "війнах пам'яті". Наближення ювілейної дати викликало нову хвилю різних історичних дискусій та напруги між державами. Більшість їх інспірована або активно підтримується Росією.

Не стала винятком і радянсько-німецька війна. Підкреслюється провідна роль російського народу у поразці Німеччини, а участь інших народів СРСР у війні розглядається як другорядна. Путін заявив, що Радянський Союз виграв би війну і без України. Применшується внесок інших учасників антигітлерівської коаліції в перемогу. У радянській історії ІІСВ було лише два фронти: радянсько-німецький (основний) і "другий фронт" - військові дії союзників у Європі. Театри інших військових дій часто не розглядалися як такі, що мали важливий вплив на перебіг війни.

Історія СРСР виявилася політично придатною для Кремля насамперед як історія великої держави, з якою рахувалися у світі. Наголос робиться на тих аспектах історії, які мали б сконсолідувати суспільство навколо авторитарного лідера. Особливо популяризується Сталін як державний діяч.

У російській масовій свідомості образ "Перемоги" пов'язаний "твердою й ефективною" владою на чолі зі Сталіним, єдністю навколо вождя. Він створив державу, якої всі боялися, і міжнародну систему, яка дозволяла нав'язувати свої інтереси іншим країнам. Російська пропаганда переконує, що, як і в період ІІСВ, перетворити країну на одну з найпотужніших держав можливо лише завдяки сильній владі, і саме таку політику втілює Путін. Тим часом інформація про злочини в РРФСР та роль держави у трагедії народів СРСР і Європи замовчується або применшується.

Авторитарна політична система потребує наявності "великої ідеї", і такою ідеєю стала ідея геополітичного реваншу Росії. Для консолідації та мобілізації росіян Путін провокує політичне протистояння з "Заходом" і країнами, які виступають його "інструментом у антиросійській боротьбі", передусім Україною. Завдяки цьому в РФ вдалося роздмухати патріотичну істерію, відволікти суспільство від внутрішніх проблем і частково задовольнити власні комплекси щодо геополітичної величі. "Приєднання" АРК до Росії подали росіянам як успішний крок з відновлення наддержави.

Кремль, відбілюючи сталінський тоталітаризм, маніпулює історичними фактами й інтерпретує їх так, як вигідно путінському режиму. Виправдовується радянсько-нацистський пакт, що дозволив знищити польську незалежність, окупувати країни Балтії, напасти на Фінляндію. Російська пропаганда кваліфікує національно-визвольні рухи в сусідніх країнах як колаборантські, при цьому не згадуючи власовську РОА, Локотську республіку, інші російські колаборантські рухи, масове дезертирство, здачу в полон тощо.

Російська пропаганда пояснює військову операцію армії СРСР на території Польщі у вересні 1939 року як місію захисту українців та білорусів. Історичними мотивами Росія виправдовує окупацію Криму. У промові, присвяченій незаконній окупації півострова, Путін знову звертається до історії ІІСВ як інструменту легітимації анексії. Він згадує українських націоналістів і вдається до персоніфікованих історичних аналогій: "українські ідейні спадкоємці Бандери - поплічника Гітлера під час ІІСВ". Окупація подається як захист населення від репресій українських націоналістів.

У 2014 році російські спецслужби та найманці мали готові ідеологеми, роками тиражовані російською пропагандою, для виправдання захоплення влади, закликів до втручання Росії та розв'язування війни. Вони стверджували, що "народ Донбасу" мобілізувався на боротьбу з "фашизмом". Пізніше на території ОРДЛО відбулися "антифашистські з'їзди", на яких лунали заяви, що "антифашистська боротьба в Новоросії - це продовження боротьби радянського народу з фашизмом у роки ВОВ". Риторика часів ВОВ - "карателі", "нацисти", "ополченці" - використовується для характеристики подій в Україні.

Російська пропаганда намагається так позиціонувати Україну і у світі. Твердження, що українці побудували в себе "фашистський режим", цивілізованими країнами не сприймається всерйоз, але це не зупиняє РФ. Російський режим, який дедалі більше набуває рис класичного фашизму (спосіб формування влади, силовики на ключових постах, політичні переслідування і т. ін.), діє за принципом злочинця, який кричить: "Тримай злодія!". Кремль претендує на роль "головного антифашиста" і домагається права на боротьбу в інших країнах із "коричневою чумою", ним самим придуманою.

Після декомунізації Центрально-Східної Європи і розпаду Радянського Союзу геополітичний вплив Росії істотно послабився. Здобуття реального суверенітету посткомуністичними країнами, їх рух до ЄС і НАТО поставили питання переосмислення подій ІІСВ та деяких її підсумків. Позбувшись "російських окулярів", вони побачили, що обидва тоталітарні режими - нацистський і комуністичний, підписавши у 1939 році пакт про розподіл сфер впливу в Європі, тим самим розпочали Другу світову війну.

Нові історичні інтерпретації щодо поневолення цієї частини континенту Радянським Союзом і заяви, що режими Сталіна та Гітлера однаково злочинні, неминуче підривають статус СРСР як "визволителя Європи" і підважують той символічний капітал, на який спиралася Росія у своїх претензіях впливати на європейську політику. Частина посткомуністичних країн використовує власну історичну інтерпретацію для обґрунтування політики інтеграції в європейські структури та НАТО з одночасними закликами до стримування російського експансіонізму.

Україна також заявила, що під час ІІСВ наша країна стала ареною протистояння "двох тоталітарних режимів". Таке тлумачення показує складність військово-політичної ситуації під час війни і, поряд з героїчним аспектом війни, визначає її як національну трагедію поневолення. Воно нівелює наратив про ВОВ і "визвольну місію СРСР".

Путінський режим вважає, що розкриття історичної правди має негативні наслідки для Росії. З одного боку, ослаблює стабільність і життєздатність її політичної системи. Прикладом може слугувати висвітлення наприкінці 1980-х чорних сторінок історії СРСР, зокрема й радянсько-німецької війни. Політика гласності продемонструвала злочинність тоталітарної системи, дискредитувала комуністичну ідеологію, ставши одним із чинників розпаду тоталітарної держави. З іншого боку, об'єктивні факти можуть зашкодити міжнародному іміджу та інтересам Росії.

Очікувано негативно відреагував Кремль на резолюцію Європейського парламенту від 19 вересня 2019 року "Про важливість європейської пам'яті для майбутнього Європи". Ця резолюція, зокрема, засудила злочини, скоєні радянським тоталітарним режимом, звинуватила Німеччину й СРСР у початку ІІСВ.

Слід відзначити напружені відносини Росії з Польщею щодо інтерпретації історичних подій та суперечку про відповідальність СРСР і Польщі за початок Другої світової війни. Україна заявила про підтримку позиції Польщі у тому, що це була злочинна змова тоталітарних режимів і що Радянський Союз відповідальний за початок Другої світової війни, викликавши цим різку заяву МЗС РФ.

Як зазначалося, сучасна російська ідентичність базується на прагненні здобути визнаний статус "великої держави". Москва висуває на перший план ті історичні факти, які працюють на цей статус, одночасно піддаючи критиці інтерпретації, здатні його підірвати. У січні нинішнього року Путін заявив про створення спеціального архівного центру ІІСВ, наголосивши, що в Росії достатньо документів, аби підтвердити офіційну позицію Кремля. Правда, ніхто не запитав, чому б Росії не розсекретити всі архіви, які стосуються війни, а не дозувати інформацію.

Кремль ревно захищає свої уявлення про ІІСВ і ялтинсько-потсдамську систему. Нині країни Заходу, які були партнерами в побудові ялтинсько-потсдамської системи, ставлять під сумнів аспекти світопорядку, зафіксовані в міжнародно-правових документах в інтересах СРСР. Вони трактують похід у Європу армії СРСР не як визволення, а як "нове поневолення" країн. Дж. Буш-старший заявив, що довільні кордони, накреслені диктаторами, будуть стерті, і "більше не буде Мюнхена, більше не буде Ялти".

Росія наполягає на збереженні тих елементів системи міжнародних відносин, які склалися внаслідок ІІСВ і дозволяли переможцям мати виключні сфери впливу. Путін, виступаючи в Ізраїлі на заході щодо Голокосту, запропонував лідерам США, КНР, Великої Британії та Франції зустрітися для обговорення основних проблем міжнародних відносин. Це є запрошення до "Ялти-2" і до поділу світу на нові сфери впливу та спроба зафіксувати результати російської гібридної агресії.

У промові 2012 року Путін наголосив: "Усі ми зобов'язані пам'ятати, чому почалася війна, й аналізувати її уроки. І сьогодні хочу підкреслити: суворе дотримання міжнародних норм, поваги до державного суверенітету і самостійного вибору кожного народу - це одна з безумовних гарантій того, що трагедія минулої війни ніколи більше не повториться". Цинізм цих слів світ оцінив уже через два роки, коли Путін окупував АР Крим та частину материкової України.

Для Кремля війна триває. Путін відкрив "третій фронт" з інтерпретації Другої світової війни і продовжує воювати віртуально та дипломатичними засобами проти колишніх союзників СРСР по антигітлерівській коаліції та всього світу. Війна проти пострадянських країн часто перетинає віртуальну межу і входить у гарячу фазу. Свідчення того - десятки тисяч загиблих в Україні, Грузії, Молдові та інших країнах.