Від адвоката до прокурора

06 жовтня, 2017, 16:46 Роздрукувати Bипуск № 37, 7 жовтня-13 жовтня 2017р.
Відправити
Відправити

Історична політика Польщі щодо України

Від адвоката до прокурора

Cитуація гібридного напівмиру-напіввійни в Європі, до якої призвела нова агресивна політика Російської Федерації, порушила звичний світовий порядок і вплинула на політику окремих країн.

Більшою мірою це стосується держав з колишнього комуністичного табору. Польща, яка також стала об'єктом гібридних атак Кремля (Смоленська катастрофа, сприяння активізації ультраправих радикалів та ін.), намагається демонструвати окремішню внутрішню та зовнішню політику, яка інколи виходить за межі стандартів, узвичаєних в Європейському Союзі. Сучасна польська влада, акцентуючи увагу на трагічних сторінках спільної історії, проводить історичну політику, яка створює певні виклики національній безпеці України.

Після приходу до влади правих сил історична тематика у Польщі стає важливим елементом внутрішніх та міжнародних відносин. Нова історична політика зумовлена ідентифікаційною кризою, причини якої вбачаються у постсоціалістичних трансформаціях, вступі в ЄС і поширенні ліберальної економіки, етики споживацтва і толерантності, нівелюванні католицьких та національних цінностей, значної міграції поляків у заможні країни Європи (відсоток таких мігрантів досяг 5% населення), формуванні космополітичних настроїв та розмиванні польської традиційної ідентичності.

Вступ до НАТО актуалізував тему патріотизму, оскільки, за твердженням консерваторів, для вояків стимулом ризикувати життям має бути польська національна ідея, а не європейські ліберальні меркантильні цінності. Наплив у країну українських заробітчан (до 1,3 млн українців працюють у Польщі) призвів до посилення антиукраїнських насторїв. Більш як третина опитаних поляків вважають, що українці можуть становити загрозу для безпеки Польщі.

Таким чином, на думку консервативних політиків, країна постала перед необхідністю відродження національної ідентичності, що базується на польських традиційних цінностях. Президент Анджей Дуда констатував, що поляки є нацією, для якої історичний вимір дуже важливий також і в оцінці сучасної політики. Він визначив історичну політику як один з ключових аспектів внутрішньої та зовнішньої політики і необхідну умову для зміцнення держави. Йдеться про: 1) захист "доброго імені" Польщі в світі та посилення її позиції на міжнародній арені; 2) виховання патріотизму наступних поколінь. Для цього з листопада 2015 р. під орудою президента розробляється Стратегія історичної політики Польщі.

За задумом влади, консервативна революція, частиною якої є наступальна історична політика, повинна cтати основою переформатування польської ідентичності. Її сутність зводиться до повернення неоконсерватизму й етнічного патріотизму XIX століття. Метою історичної політики проголошують повернення полякам гордості за батьківщину, зміцнення солідарності суспільства і його ідентифікації з державою. Тому при висвітленні історії польського народу не слід акцентувати увагу на "критичній" історії, (наприклад вбивство поляками євреїв або військовий колабораціонізм під час Другої світової війни), а навпаки, показувати героїчне минуле. Актуалізуючи історію в політичних відносинах польські праві стверджують, що нова історична політика повинна ґрунтуватися на польській інтерпретації історії, бути наступальною і змусити (!) світ поважати поляків.

Нову історичну політику Польщі стосовно України важко зрозуміти без урахування сукупності політико-інформаційних та ментальних контекстів. Поляки дуже чутливі до минулого і тієї ролі, яку їм відводять у ньому інші народи. Польська традиційна ідентичність побудована на міфологізованій пам'яті страждань і жертв та колишній величі.

Метою активізації історичної політики на міжнародній арені є протистояння поширенню інформації та заяв, які завдають шкоди репутації Польщі. Особливо негативні емоції викликали використання терміну "польські концтабори", а також поширення інформації і дискусії щодо польської участі в Голокості. Це сприймається як антипольська пропаганда та небезпечна "брехня", оскільки ставить під сумнів унікальний статус жертви Польщі під час Другої світової війни, зафіксований у національній свідомості. Мотив мучеництва є важливою складовою національної самооцінки. У польській ментальності існує переконання, що страждання Польщі пов'язані з особливим історичним покликанням народу-мученика - "Христа народів". Поляки вважають, що історичні страждання дають їм відчуття моральної переваги, благородства. З такими підходами дуже важко сприйняти, що поляки могли бути винні у стражданнях інших народів. Тому таке демонстративне несприйняття обвинувачень у вбивстві євреїв містечка Єдвабного, а також в інших злочинних діях під час Другої світової війни. Тема Єдвабного стала викликом самооцінці та шоком для польського суспільства.

Праві діячі наголошують, що боротьба за добрий імідж держави впливає на зовнішню безпеку. Якщо поляки будуть представлені суспільствам інших країн НАТО як спадкоємці вбивць з Освенцима, якщо на них падає "ганьба Голокосту", то жоден відповідальний політик НАТО не вступить у війну на захист поляків. Відтак вони посилають суспільству меседж: наша жертовна нація позиціюється недругами як нація злочинців, і нам потрібна наступальна історична політика, такі собі польські "скрєпи", щоб відбити ці злісні нападки.

Про велике значення історичних питань у зовнішній політиці свідчить проголошення 2016 року "Роком польської історичної дипломатії". При міністерстві закордонних справ створено Раду історичної дипломатії, до компетенції якої входить вироблення рекомендацій та пропозицій для польських дипломатичних місій, а також поширення знань про польську історію за кордоном. Рада обговорювала і питання польсько-українських відносин як ключових для східної Європи. Члени Ради підкреслили, що для Польщі, дуже добрі двосторонні відносини з Україною повинні ґрунтуватися на міцному фундаменті, який включає в себе історичну правду, пам'ять про жертви, прощення і примирення.

Важливим пунктом для консервативної моделі історичної політики є переконання, що Польща завжди була прикордонням, оплотом Європи. Питання проведення зовнішньої політики, зокрема й історичної, здебільшого розглядаються крізь призму "регіонального контексту". Польща позиціює себе як лідер групи держав, яких з нею об'єднує спільний геополітичний простір і повертається до втілення ідеї "Міжмор'я". І Україна - невіддільна частина особливого регіону, який існує в польській свідомості, - "східних кресів". Це поняття полякам слід сприймати не лише як означення територій, а передусім як простір особливої зони національних інтересів, де домінували польські культурні та політичні впливи.

У РП вкорінилася думка про "цивілізаторську" місію поляків щодо українців як населення "польських кресів", а західноукраїнські землі розглядаються часто як "східні провінції Польщі", тому що польська держава нібито існувала на цих землях протягом 500 років. Причому факти жорстокого ставлення поляків до українців, які викликали значну міжнаціональну напругу, майже не згадуються. У такому контексті Україна є об'єктом польської історичної політики. Підставами активізації такої політики є: роль "кресів" у польській ідентичності, "кресов'яки" та їхні нащадки як електорат, спільна історія, культурне домінування, колишня державна велич.

"Історичні проблеми" є у Польщі майже з усіма сусідніми країнами, але саме Україна обрана основним об'єктом наступальної історичної політики. Насамперед це сталося тому, що Україна видається комусь у Польщі "легкою здобиччю", оскільки перебуває у стані гібридної війни з РФ, а окремі західні чиновники інколи прагнуть розв'язати економічні проблеми своїх країн коштом України. Польським консервативним політикам потрібні перемоги на зовнішньополітичному історичному фронті, щоб поширити вплив на патріотично налаштований електорат, здобути підтримку націоналістичних організацій, піднести консервативно-націоналістичні та католицько-традиціоналістські настрої. З цією метою вирішено використати Волинську трагедію часів Другої світової війни. У липні 2016 р. Польський Сейм визнав Волинські події геноцидом, проголосувавши за резолюцію "Про встановлення 11 липня Днем пам'яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА". Польська влада стверджує, що згадані події надзвичайно хвилювали суспільство, та трактує пам'ять про Волинську трагедію як постійний чинник "польської історичної свідомості". Таке твердження не зовсім відповідає дійсності, оскільки навіть у 2013 р. соціологічними дослідженнями Центру вивчення громадської думки "Важка пам'ять. Волинь" було визначено, що 47 % поляків не знали, хто винен у Волинській трагедії і хто був її жертвами. Але надалі стараннями політиків та ЗМІ в очах виборців проблема була роздута настільки, що здавалося, ніби "це був якийсь польський Голокост".

На початку 2000-х років конфлікт навколо Волинської трагедії був практично вирішений. Президенти двох країн вшанували пам'ять жертв трагічних подій минулого під час спільно організованих церемоній і закликали народи "пробачити і вибачитися". Однак польській стороні здається, що українці мало покаялися. Влада Польщі хоче поруйнувати конструкцію європейської історичної пам'яті, яка була побудована на зазначеній формулі примирення.

Несприятливу для України зміну військово-політичної ситуації польське керівництво вирішило використовувати з максимальною користю для себе. Умовою підтримання дружніх відносин з Україною є визнання нею геноциду поляків українцями на Волині в роки Другої Світової війни та припинення глорифікації ОУН і УПА.

Польща докладає зусиль, аби добитися міжнародного визнання цієї трагедії, домагається, щоб геноцид був формально підтверджений Україною та іншими державами. Резолюцією Сейму "геноцид" був остаточно затверджений як важлива складова державної історичної політики та консервативної ідеології. Термін геноцид вжито для надання величезного значення цій трагедії. Голова польського МЗС Вітольд Ващиковський підкреслив, що держава повинна взяти за зразок успішної дипломатії та історичної політики модель Ізраїлю, якому вдалося задокументувати і ввести у світовий політичний контекст поняття Голокосту євреїв, зазначивши, що Польща не має таких успіхів.

Причетність частини населення до геноциду євреїв, який визнано найбільшим злочином в історії людства, спонукає поляків до "творення власного геноциду", а Волинські трагічні події, на думку Варшави, якнайкраще для цього годяться.Оскільки польські праві стверджують, що поразки потрібно представляти як перемоги, якщо не в батальному, то в моральному сенсі, резолюція Сейму про Волинь має символізувати, що поляки не злочинці, а жертви етнічного насильства, кваліфікованого як геноцид. У певному сенсі, поширення теми Волинської трагедії має діяти як своєрідний психологічний антидот до болючої пам'яті щодо вбивства поляками євреїв та інших злочинних дій у період Другої світової війни. Це дає підстави стверджувати, що поляки як і євреї зазнали значних жертв і релятивізувати відповідальність за участь в антиєврейських акціях.

"Волинська" резолюція Сейму стала результатом довготривалої антиукраїнської кампанії у Польщі, в якій використовувалася тема так званої, Волинської різанини. У цій кампанії взяли активну участь і використали її в своїх інтересах Росія та проросійські сили в Україні. З метою очорнення українського національно-визвольного руху ще у квітні 2010 р. депутат "Партії регіонів" В.Колесніченко організував виставку, присвячену "звірствам ОУН-УПА", яка крім України експонувалася у Польщі, Греції, Росії та Кіпрі. Також опубліковано книжку про "злочини ОУН-УПА" та трагічні події на Волині. У липні 2013 р., напередодні підписання угоди між Україною та ЄС про асоціацію В.Колесніченко вніс в парламент Польщі антиукраїнську пропозицію визнати події на Волині геноцидом, яку підтримали 148 депутатів Верховної Ради України від Партії регіонів і комуністів. Зараз, коли таке рішення ухвалене Сеймом, воно дає підстави Росії та антиукраїнським силам, посилаючись на авторитет польського парламенту дискредитувати боротьбу українців за незалежність і надалі поширювати радянське (зараз російське) трактування історії.

Польська сторона обстоює версію, що українські націоналісти влаштували на територіях, які входили до складу Речі Посполитої "безжалісний геноцид". Український національно-визвольний рух подається польськими правими політиками та ЗМІ лише як колаборантський щодо нацистської Німеччини та злочинний щодо мирного населення, потім цей образ проектується на сучасну Україну, яка вшановує боротьбу УПА за незалежність, і від неї вимагають відповідного покаяння та зміни історичної політики.

Таким чином, основним об'єктом своєї наступальної історичної політики польська влада обрала Україну. Свої подальші відносини з Україною польська сторона ставить у залежність від її історичної політики, вимагаючи від України скоригувати історичний наратив згідно з польським баченням конфліктних історичних проблем. Для польських консерваторів історична політика має велике значення як знаряддя консолідації національної спільноти, ефективний засіб мобілізації електорату, істотний елемент зовнішньої політики.

Боротьба за історію є частиною боротьби за так звану консервативну революцію правих сил у Польщі та на міжнародній арені. Історична політика Польщі перебуває в пошуку таких форм, які дозволили б органічно поєднати посилення патріотичного дискурсу всередині країни з поліпшенням її іміджу на міжнародній арені.

У проблемі актуалізації Волинської трагедії 1943 р. віддзеркалюються всі найбільш складні моменти "східної політики" Польщі. До них належать історико-культурні та суспільно-психологічні аспекти цієї проблеми: необхідність подолання національної травми від втрати Волині та інших кресів після Другої світової війни; пошук прихильності "кресов'яків" та патріотично налаштованого електорату; догляд за польськими похованнями; збереження польської історико-культурної спадщини на кресах; використання для політичного шантажу України вимог польських радикалів щодо компенсації за матеріальні втрати на кресах або навіть вимоги повернення "східних кресів".

Визнання волинської трагедії геноцидом має на меті оновити і культивувати історико-мартирологічну візію польського минулого, яка формувала національну ідентичність - "поляки - це народ-жертва" - та отримати "моральний капітал" у внутрішній та зовнішній політиці.

Україні при втіленні політики українсько-польського порозуміння та примирення треба враховувати надзвичайно дражливе ставлення польського суспільства та влади до минулого. У сучасній Польщі історія є важливим джерелом легітимності для держави і формує ідентичність суспільства. В умовах "європеїзації, космополітизації, моральної й етичної ерозії" історія стає інструментом конструювання уявлень про єдність нації. Консервативна політична еліта розглядає минуле як стратегічний ресурс, що дозволяє їй забезпечити підтримку електорату, утримувати панівні позиції. Символічна "ціна" минулого вкрай висока, що зумовлює загострення історичних дискусій, зокрема і з Україною. Відбувається сек'юритизація минулого.

Для польської сторони особливе значення мають символічні жести, демонстративні акції та деталі історичного дискурсу. Українським владним структурам та суспільству потрібно широко використовувати комеморативні практики як символічні акції втілення політики примирення народів, у контексті зазначеного формувати та упорядковувати нові "місця пам'яті", пов'язані з іменами та подіями Волинської трагедії, сприяти польській стороні у вшануванні жертв конфлікту на території України, водночас порушувати питання про вшанування українських жертв на території Польщі.

Українсько-польський діалог, за всієї своєї складності, має будуватися на знаннях та готовності до взаємного порозуміння. Якщо польська сторона справді зацікавлена у деескалації (а не в роздмухуванні) історичного протистояння між двома країнами, слід взяти до уваги цілу низку чинників:

- значні труднощі у формуванні, координації та корелюванні історичних політик та проведення спільних комеморативних практик створюють відмінності в нормах політкоректності, що практикуються в наших країнах (так, якщо в Україні антиполонізм не набув значного поширення, то в Польщі антиукраїнські настрої культивуються і домінують);

- запит частини польського суспільства на прояснення певних історичних сюжетів (проблеми Волинської трагедії 1943 р. та ін.) повинен в ході діяльності державних інститутів, громадських організацій, ЗМІ та мистецьких акцій реалізуватися в такій формі, яка не створює образ ворога, а сприяє примиренню між народами;

- важливим чинником вкорінення антиукраїнських настроїв є польський медіадискурс, який досить часто тиражує уявлення, базовані на викривленій історичній пам'яті та поглиблює негативний стереотип України і українців у польській громадській думці (соціологічні опитування показали, що найбільшими ворогами у Другій світовій війні поляки вважають українців, а не німців чи росіян);

- польська сторона мала б сприймати польсько-українські взаємини у більш широкому контексті. Важливо розглядати двосторонні відносини не лише крізь призму подій 1943-1945 рр. або дій ОУН і УПА. У нашій спільній історії була і жорстка антиукраїнська політика Другій Речі Посполитої, політика "пацифікації", злочини підрозділів Армії Крайової, що в різний час провокувало українсько-польське протистояння;

- необхідно враховувати сучасний політичний і соціокультурний контекст, в якому розгортається боротьба за тлумачення історії для формування взаємно прийнятного ставлення до спільного минулого. Героїзація УПА є одним з важливих чинників боротьби з військовою агресією РФ в Україні. Зупинення агресора безперечно зменшує воєнні загрози для самої Польщі;

- польська влада, використовуючи історію як інструмент політики, має зрозуміти, що шляхом до порозуміння є створення збалансованого, компромісного історичного наративу в ім'я українсько-польського примирення, а не нарощування тиску та висування додаткових вимог.

Ефективною моделлю для побудови українсько-польського діалогу щодо важких питань історії багато в чому міг би стати досвід франко-німецького та польсько-німецького примирення. Співпраця в галузі наукових історичних досліджень може спиратися на досвід дискусій між істориками мистецтва, історичні інтерпретації яких базувалися на концепції "спільної культурної спадщини", тобто на об'єднавчих аспектах історії. Водночас, констатуючи проблематичність однобічного трансферу моделей трактування історичних подій з одного соціокультурного контексту в інший, взяти з цього досвіду примирення інших народів розуміння того, що розбіжності та дискусії є природною частиною відносин примирення. Україні, яка дедалі більше інкорпорується в європейське правове та гуманітарне поле, дуже важливо будувати відносини з партнерами, враховуючи і дух і букву європейських цінностей.

Не може європейська демократична держава будувати політику примирення з Україною та Німеччиною на різних принципах і підходах лише тому, що одна з них перебуває у стані фактичної війни з РФ, а інша - є "стовпом" Європейського союзу. Хоча останнім часом Варшава вже починає наступ і на західному напрямі…

Слід зазначити, що сучасні гуманітарні науки мають у своєму розпорядженні ефективний інструментарій, що дозволяє обговорювати складні історичні питання конструктивно, зокрема теорію комунікативної дії Юргена Хабермаса, яка обгрунтовує можливість раціонально мотивованого консенсусу і спрямована на досягнення спільного розуміння будь-якого питання. Це не означає відмови від власних поглядів, але зобов'язує враховувати інші думки, шукати способів конструктивної взаємодії різних позицій.

Важливим кроком на шляху порозуміння мають стати домовленості МЗС України та Польщі щодо інтенсифікації діяльності істориків, правників, демографів, які вивчатимуть архівні матеріали щодо Волинської трагедії, робота спільної історичної комісії, створеної інститутами національної пам'яті України та Польщі, а також Польсько-українського форуму істориків. Особливо важливо визначити справжню кількість жертв з обох боків та провести роботу зі складання якнайдетальнішого поіменного списку загиблих та потерпілих у конфлікті. Науковці мають запропонувати прийнятну сучасну модель спільного погляду на історію для українців і поляків, інкорпорацію в історію України наративу про Волинську трагедію. Їх напрацювання та висновки мають стати основою подальшого порозуміння та примирення.

Related video

Важливість розвитку українсько-польського стратегічного партнерства, державно-суспільна значущість розв'язання конфліктів пам'яті, втілення політики примирення народів у контексті євроінтеграційних процесів і формування спільного бачення подій та наслідків української і польської історії, напрацювання конкретних заходів, спрямованих на вироблення політичних та соціокультурних механізмів неконфліктного розв'язання назрілих суперечностей, сприятиме створенню міцного підгрунтя міждержавних відносин України та Польщі. Задля цього слід відмовитися від політики висування претензій та нав'язування умов, а продовжувати відвертий діалог.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК