ДРУГ ГЕРХАРД

У першого російського президента Бориса Єльцина був друг Гельмут. Такий же великий і гладкий, як його російський візаві, він, здавалося, щиро співчував своєму московському колезі. Цікаво, що з Михайлом Горбачовим, який всіляко сприяв тому, щоб канцлер Коль увійшов до німецької історії як ще один об’єднувач Німеччини, у друга Гельмута таких довірливих стосунків якось не склалося. Так, були особисті зустрічі, спілкування на природі, але, щоправда, доводиться напружитися, щоб згадати спілкування Горбачова й Коля. А зустрічі Єльцина з другом Гельмутом — ось вони, як на долоні, включаючи й символічний відліт канцлера на дачу російського президента прямо з вертолітного майданчика на Іванівській площі Кремля… Щоправда, Гельмут Коль був зовсім не єдиним другом Бориса Єльцина. Екс-президент узагалі любив дипломатію особистих контактів, над усе в ситуаціях, коли здавалося, що проблеми вирішити не можна. Отже в Єльцина був і друг Білл, і друг Жак і навіть друг Рю...

Його наступник не може похвалитися такою кількістю друзів. З Біллом Клінтоном у Володимира Путіна стосунки не склалися хоча б через те, що початок путінського президентства випав на передвиборну кампанію в Сполучених Штатах. Крім того, не можна не помічати очевидної розчарованості американського істеблішменту тим, що відбувається в Росії сьогодні, і тим, що американці просто не змогли зрозуміти те, що відбувалося в Росії вчора… Отже, можливо, у Путіна і є бажання перейти на ти з Джорджем Бушем-молодшим, проте немає жодної можливості: новий американський президент демонстративно ігнорує російського. Путін спеціально посилав до Вашингтона свого найближчого соратника, колишнього секретаря Ради безпеки й нинішнього міністра оборони Росії генерала Сергія Іванова. Проте Буш не прийняв і Іванова, а переговори генерала з Коліном Пауеллом і Кондолізою Райз завершилися визнанням того факту, що до літньої зустрічі керівників країн «вісімки» у Генуї Путін із Бушем не зустрінуться. Як філософськи зауважив прибулий для підготовки зустрічі до Москви її господар, прем’єр-міністр Італії Джуліано Амато, американська адміністрація ще просто не визначилася з конкретизацією своїх зовнішньополітичних пріоритетів. Проте до генуезьких переговорів, безсумнівно, визначиться…

Ще друзі… У Єльцина не склалося з ветераном європейської політичної сцени Франсуа Міттераном, який симпатизував Горбачову, отже йому довелося чекати перемоги Жака Ширака, щоб завести собі друга в Парижі. Однак для Путіна Ширак — такий самий ветеран політики, як для Єльцина — Міттеран. Чекати, що між цими двома визначними державними мужами виникнуть особливі стосунки, не доводиться — тим паче після жорсткої критики Парижем російських дій у Чечні… Ентоні Блер проводив кілька особистих зустрічей із Путіним і в російських ЗМІ з’явилися повідомлення, що розчулений приїздом Блера — єдиного з західних політиків — до Санкт-Петербурга на прем’єру опери Андрія Кончаловського «Війна і мир» у Маріїнці ще в період, коли Путін був виконуючим обов’язки президента, новий глава російської держави навіть вирішив вивчити англійський, щоб спілкуватися з гостем із Лондона без перекладачів. Проте останнім часом Блер не виглядає таким уже щирим другом Путіна насамперед тому, що він дуже зайнятий налагодженням відносин із новою американською адміністрацією — і в цьому налагодженні явно немає місця для особливих відносин із Москвою.

Залишився друг Герхард, наступник друга Гельмута. З Борисом Єльциним у Герхарда Шрьодера особистих стосунків просто не виникло: його перемога на виборах у ФРН збіглася з останнім періодом єльцинського президентства і, крім того, екс-президент Росії явно не міг змиритися не лише з поразкою Коля на виборах, а й з несподіваним крахом репутації та кар’єри одного з найкрупніших політиків повоєнної Німеччини… Тим швидше стали розвиватися стосунки Путіна й Шрьодера. У Німеччині до нового президента, який провів в НДР основну частину свого зарубіжного чекістського відрядження, взагалі ставляться з особливим інтересом. Та й Герхарду Шрьодеру, мабуть, приємно спілкуватися з російським колегою без перекладача. Сам Путін до Німеччини також небайдужий і не приховує цього. Якось так вийшло, що саме ця країна в останній рік стала пріоритетною в російській зовнішній політиці. Шрьодер приїжджав до Путіна на православне Різдво і августійші родини каталися на санях — «простору в нас вистачає». Тепер ось приїхав до Санкт-Петербурга взяти участь у форумі громадських діячів і бізнесменів двох країн, привіз із собою представницьку делегацію, в якій були й міністр закордонних справ Йошка Фішер, і міністр оборони Рудольф Шарпінг… Проте обидва візити завершилися повним провалом російських планів. І на Різдво, і перед Великоднем Путін прагнув використовувати своє спілкування зі Шрьодером, щоб вирішити проблему російських боргів Паризькому клубові та його основному учаснику Німеччині, на частку якої припадає практично половина всієї російської заборгованості. І двічі чув ту саму відповідь — платіть. Причому грошима. (Напередодні петербурзької зустрічі ще була переконаність, що Росія розплатиться з Німеччиною акціями приватизованих підприємств. Однак Шрьодер на це не пішов.) І двічі після зустрічей із Шрьодером було несприятливе чекання для російської економіки. Справа навіть не у виплатах 2001 року. Річ насамперед у виплатах 2003 року, коли Росії доведеться віддати кредиторам майже річний бюджет. Німці на це чемно відповідають, що потрібно дожити до 2003 року й отоді Німеччина найенергійніше підтримає Росію — а поки що платіть… Можна зрозуміти розчарування Путіна. Можна зрозуміти розчарування певної частини російського суспільства, яка розраховувала, що гість із Берліна заступиться за журналістів телекомпанії НТБ, не згодних, як відомо, із рішеннями останніх зборів акціонерів. Шрьодер не заступився: висловився на підтримку свободи слова, але зауважив, що не може втручатися в конфлікт власників і трудового колективу. Логічно й прагматично. Для Путіна було б краще, щоб Шрьодер не був таким прагматиком: якби він виявився нещадним захисником свободи слова в мітинговому варіанті Григорія Явлинського — «навіть якщо в акціонерів буде 151%, ми все одно не дозволимо їм...», то його можна було б умовити реструктурувати, списати, перевести в акції російські борги… Проте Шрьодер не збирається захищати ні неефективний менеджмент телекомпанії НТБ, ні неефективний менеджмент Російської держави. Він вважає, що боржники зобов’язані платити за рахунками й жодні особисті стосунки цьому не завада.

Мабуть, саме цим відрізняються друзі Володимира Путіна від друзів Бориса Єльцина. Перший президент, котрий запам’ятався колегам як він стояв на броньовику біля Білого дому в серпні 1991 року, підтриманий демократичною опозицією і який розвернув країну обличчям до Заходу, викликав у своїх колег романтичні ілюзії та чекання, від яких їх не змогла позбавити ні ситуація жовтня 1993 року, ні чеченська війна. Крім того, і самі політики єльцинського часу — той самий Клінтон, той самий Коль — були багато в чому романтиками, які мислили глобальними категоріями. У прагматичного та сухого Володимира Путіна абстрактного мислення годі помітити. Та і в його західних колег також! Путін живе серед схожих на нього людей — прагматичних, не сентиментальних, змушених підраховувати електоральні втрати у випадку того чи іншого кроку назустріч Росії. Однак життя серед колег-прагматиків жодним чином не полегшує завдання Путіна. Більш того — це його лихо: коли прагматик винний романтикам, він може вмовити їх трохи почекати, а поки що поїсть млинців з ікрою — пригощайтеся, гості дорогі, чим багаті, тим і раді, ферштейн? Однак коли прагматик винний прагматикам, йому доведеться видобувати гроші з гаманця…