ЧОМУ ПОЛЯКИ НЕ ЛЮБЛЯТЬ УКРАЇНЦІВ?

Починаючи з 1993 року, у рейтингах «симпатії поляків щодо інших народів» українці посідають більш-менш сталу позицію — у самому низу, нижче лише цигани та румуни. Це й не дивно, бо у 50% поляків Україна викликає негативні асоціації, а у 38% — байдужість. Половина поляків обстоює впровадження віз для українців (проти близько 20%) і тільки 23% повністю готові визнати в сучасному вигляді польсько-український кордон (52% — «швидше» готові визнати). Такі дані подано у дослідженні «Польща—Україна: взаємний образ», підготовленому Інститутом публічних справ (Варшава) у співпраці з київською фірмою Социс-Gallup International.

Спадщина кривавої історії — «Вогнем
і мечем», ОУН—УПА, СС-«Галичина»

Третина респондентів зазначеного дослідження заявили, що перешкодою на шляху примирення поляків та українців вважають «історію». Між Україною й Польщею існує величезна диспропорція у сфері поінформованості громадян про основні етапи українсько-польської історії, а отже, і про основні проблеми українсько-польських взаємин. В Україні про це знають лише жителі західних областей, на території яких відбувалися найдраматичніші події нашої спільної історії. Та оскільки в радянській школі про це не вчили, а розповіді про той період у радянські часи могли закінчитися «співбесідою» з КГБ, — молодші покоління «західняків» також не надто орієнтуються в українсько-польській проблематиці. Жителі ж східно-центральних регіонів часто взагалі навіть не «чули дзвону».

Зовсім інакша ситуація у Польщі. Якщо в «історичній свідомості» українця Польща існує всього лиш епізодично, то в свідомості поляків Україна посідає значне і важливе місце в історії їхньої країни. Наприклад, часи Хмельницького для нас — це тільки «сива давнина», яка захоплює переважно шанувальників чтива на історичну тематику. Для Польщі ж це — драматичний період історії, коли було практично зруйновано Першу Річпосполиту — державу шляхетської пихи і слави. Роман «Вогнем і мечем» їхнього нобелівського лауреата Генрика Сенкевича, який описує ті часи, став настільною книгою багатьох поколінь. Твір цей був написаний наприкінці ХІХ ст. для «скріплення польських серць» у часи втрати незалежності, тому в ньому польські лицарі описані як оборонці держави, а українські козаки та селяни — як її руйнівники-бунтівники, голота, дикі і жорстокі «різуни», що безпричинно «витинали в пень» шляхту та католиків, включно з жінками та дітьми.

Пригадується короткий діалог українського журналіста та варшавського таксиста: «Ви звідки приїхали?» — «З Києва». — «О, як там поживає наша кохана Литва?». Отже, для цього таксиста історичні асоціації про східних сусідів загальмувалися на рівні Першої РП — союзу Польського Королівства з Великим Князівством Литовським. Та, може, це для нас і не найгірше, бо ті, хто просунувся у вивченні історії далі, мають ще гірші уявлення про українців — до стереотипів «козаччини і гайдамаччини» додаються ще й стереотипи «бандитів з УПА» та «СС-манів» з дивізії «Галичина». Це вже період трагедії Другої РП в широкому значенні — від українсько-польської війни «за Львів» до взаємної «різанини» періоду Другої світової. Цей фрагмент історії теж маловідомий переважній більшості жителів сучасної Української держави. Натомість, що стосується нашого західного сусіда, ці драматичні події залишили свій слід у долях більшості родин і вписалися назавжди у «книгу страждань польського народу». В сучасній Польщі — 3-й РП — живе ще багато свідків тих подій. Вони оповідають про це своїм дітям і внукам, пишуть спогади, книги. Все це становить основу «знання» сучасних поляків про той період, оскільки співпраця істориків обох країн недостатня, багато документів з українських архівів залишаються недоступними, а офіційна влада в Києві не дуже цікавиться цією тематикою. На жаль, цей тип «знання», часто поданий крізь призму негативних емоцій, образ, а то й свідомого спекулювання на почуттях, — не служить справі польсько-українського порозуміння. Нічого дивуватись, адже багато поляків, як у Польщі, так і за її межами, переконані, що УПА — це тільки «банда» диких садистів, які насолоджувались розпилюванням живих польських селян, а СС-«Галичина» — це фашистська формація, яка брала участь у кривавому придушенні варшавського повстання. Такий образ «українських націоналістів» у радянські часи активно підтримувала пропаганда Польської Народної Республіки. До шкільної програми було введено літературні твори («Відлуння в Бещадах», «Сліди рисячих пазурів»), які напихали голови учнів стереотипами про «українських бандитів і садистів». Деякі антиукраїнські пропагандисти досить гармонійно «перемандрували» з того часу в нову демократичну Польщу і продовжують свою діяльність, тепер уже розраховану на націоналістичні середовища. Найпоказовіший приклад — квазі-історичні публікації професора Едварда Пруса, зі сторінок яких аж хлюпотить польська кров, пролита «українськими бандитами». Тому українці мусять докласти чимало зусиль, аби якнайшвидше і якнайповніше дослідити цю проблематику на науковому рівні, щоб фактами і документами вибити грунт з-під спекуляцій недоброзичливців і щоб спробувати змінити антиукраїнські стереотипи, які існують у цій сфері.

«Русек» — контра українець

Отже, можемо припустити, що відповідаючи на запитання різноманітних анкет, пересічний поляк під словом «українець» розуміє перш за все «українського бандита», «українського націоналіста» чи представника української меншини у Польщі, до якого ставиться з підозрою і недовірою (переважно через те, що Об’єднання українців Польщі домагається від польської держави відшкодування за кривди, спричинені акцією «Вісла» — переселенням українців зі сходу країни на захід у період 1947— 49 рр.).

Решта «рядових українців» (спільно з росіянами та білорусами) для поляків — це просто «рускі». Рускі всі розмовляють однією мовою, походять з однієї (хоч і формально вже неіснуючої) країни, мають однаковий вигляд, однаково поводяться. До Польщі рускі приїжджають працювати «на чорно», торгувати нелегальними цигарками, горілкою та компакт-дисками, а інколи просто — красти. Один представник цього квазі-народу — це «русек». Русек, на відміну від українця (націоналіста та полякожера), — це цілком симпатичне створіння, щоправда, досить примітивне, неохайне та невибагливе — «на ліцо ужасниє, добриє внутрі».

Точніше ідентифікувати цього українця-русека полякам досить важко. Переважна більшість респондентів вищезазначеного дослідження головною, а часто і єдиною рисою українця, якого вони собі уявляють, назвали «зловживання алкоголем». Далі йдуть «гостинність» — 32% та «релігійність» — 30%. Однакова кількість — по 26% — вважають українців або працьовитими, або ледачими. Серед респондентів, які взялися уточнити інші відомі їм риси українців, 43% вважають нас відсталими, 38% — нечесними, а 37% — нетолерантними, неосвіченими і недисциплінованими. Однак тут слід зазначити, звідки черпає таке враження про українців пересічний поляк. 43% опитаних зізналися, що їхні контакти з українцями обмежуються — «купуванням у них на базарах», ще 13% — це ті, хто був працедавцем для нелегалів з України. Зваживши, які саме українці сьогодні сидять на польських базарах та працюють на будовах або на збиранні врожаю, легко зрозуміти, який образ «типового українця» вони створюють. Крім того, напрошуючись на роботу до польського бізнесмена чи господаря або заохочуючи базарного клієнта придбати товар, русеки першим чином аргументують свою «біду» негараздами на батьківщині. Звідси й відповідне бачення у поляків «країни русеків» — держави Україна. 65% поляків переконані, що в Україні «високий рівень злочинності», 59% — що «панує корупція», 38% — що «бюрократія ускладнює вирішення найпростіших справ», 35% — що «політики некомпетентні».

Неприязне ставлення і недовіру поляків до українців зміцнює ще одне явище новітніх часів — так звана «українська мафія», тобто злочинні угруповання українського походження, які діють на території Польщі. Про їх діяльність добропорядний польський громадянин дізнається переважно із засобів масової інформації. Громадська думка добре поінформована про те, що «українська мафія» постачає у Польщу платних вбивць та повій, організовує і контролює контрабанду дешевих цигарок та алкоголю, грабує своїх співвітчизників на вокзалах і базарах. А ще — що її члени особливо жорстокі і невиправдано нещадні, і що поліція та прикордонники мусять «щось із тими українцями зробити». 24% поляків перешкодою для примирення з нами назвали «національний характер українців».

До Заходу — передом, до Сходу — задом

Авторка дослідження «Польща—Україна: взаємний образ» Йоанна Конєчна стверджує, що після поїздок поляків в Україну їхнє ставлення до нас переважно змінюється на краще. Та проблема в тому, що поляки не поспішають їздити до своїх східних сусідів. За 10 останніх років Україну відвідало лише 11% поляків. Натомість про свої контакти (хоч раз у житті) з українцями заявляє 53% поляків. Щодня — зазначено в дослідженні — українсько-польський кордон перетинає близько 20 тис. осіб — понад 90% їх не поляки, тобто переважно — українці. Отже, поляки в основному зустрічаються і знайомляться з нами на своїй території.

Пишучи про ставлення поляків до всіх своїх сусідів, Йоанна Конєчна зазначає: «З’ясувалося, що поляки чітко поділяють названі народи на три групи, пов’язані з географічною і політичною територією: Центральна, Західна і Східна». Найбільше поляки люблять Центральну частину — чехів, словаків та угорців — за схожість історій та культур. Західних сусідів поляки теж люблять — бо хочуть належати до їх грона. «Третя виділена група народів — жителі східноєвропейських країн: білоруси, росіяни та українці... — читаємо далі. — Неприязнь виразно переважає тут над симпатією, особливо у ставленні до українців».

Польське відчуття вищості щодо східно-слов’янських сусідів — явище не нове і багатьом з нас добре відоме: поляки, як і більшість європейців, католики, а ми — православні; поляки — це руйнівники комуністичної системи, а ми — «совок», і т.д. Особливо популярна тема культурної вищості над «рускім». На жаль, сучасна Україна не перестає постачати аргументами любителів таких розмов. Занедбані замки і палаци є для них свідченням нашого недбалого ставлення до історично-культурної спадщини. Проблеми із впорядкуванням польських військових поховань на львівському Личаківському цвинтарі — є свідченням нашої нецивілізованості. Один із найсвіжіших прикладів — справа з нелегальним вивезенням із Дрогобича до Ізраїлю фресок Бруно Шульца. Польська преса про це багато писала. Найбільший подив викликала стримана позиція української влади, найбільшу зневагу викликала інформація про те, що головний український дипломат запитав у журналіста «хто такий Шульц». Після цього один із відомих в Польщі авторитетів єврейського походження писав: «Скажімо собі чесно, кому там в Україні потрібен Бруно Шульц?»

На нинішньому етапі до всього додалося ще й те, що Польща уже член НАТО і незабаром буде в ЄС, а ми... Зараз більшість поляків повернуті обличчям до Заходу, тож не важко здогадатися, чим вони повернуті до Сходу, тобто до нас, — тільки 22% респондентів дослідження орієнтувалися, скільки населення живе в Україні; про те, що в нашій країні існує парламентська система, знало лише 14% опитаних. Найменше про нашу країну знають молоді поляки, вони переважно також вважають, що це держава, «охоплена безладдям, бідна і відстала». Тож не дивно, що половина громадян Польщі хотіла б більше розмежуватися з Україною посередництвом віз (близько 20% проти цього, а близько 30% не знають, що з цим зробити). Переважна більшість (понад 80%), щоправда, виступає за «тіснішу економічну співпрацю» з нами, але не даймо себе ошукати, бо йдеться переважно тільки про наш величезний ринок, на якому польський бізнес хотів би розмістити свої товари, не здатні конкурувати на ринках західних.

На завершення слід уточнити, що винесене в заголовок питання з’явилося в автора тексту не так під впливом конкретного дослідження, як під впливом нагромадженого досвіду — власного і чужого. Досвіду тих українців, яким у польських містах відмовляють у винайму помешкання, дізнавшись про походження; яких пограбували на польських вокзалах «рускі» чи й польські бандити при образливому невтручанні поліції; яким не заплатили за роботу нечесні польські працедавці; яким хамлять, глянувши на український паспорт, польські чиновники в різних державних інстанціях — починаючи, зрештою, перетинанням кордону. Всі ці люди, яких щодня можна зустріти перед нашими консульствами у різних містах Польщі у пошуках захисту і допомоги, — вони мають право сформулювати запитання так: «Чому поляки не люблять українців?».