Чи стане Віктор Ющенко Валерієм Лобановським

Коли в березні я виступив у низці російських газет із тезами нової політики реальних справ у відносинах із Україною, то був відразу підданий обструкції з боку представників нашої «експертної спільноти». Їхній пафос можна зрозуміти — експлуатація імперських комплексів на пострадянському просторі перетворилася у нас на вигідний бізнес. Біда лише в тім, що, освоюючи чималі бюджетні й позабюджетні кошти як Росії, так і України, доморослі «політпрацівники сокири і ножа» витоптали російсько-українську галявину до стану пустелі Сахара й примудрилися поставити відносини двох братніх народів на межу війни. По суті, саме так стояло питання ще в січні, коли лунали заклики не визнавати нову українську владу, спровокувати відділення півдня та сходу України від Києва і сприяти створенню там певної «проросійської» держави. Реалізація цього сценарію, який багатьом у нас здавався не тільки можливим, а й бажаним, призвела б до затяжного громадянського конфлікту за типом сербо-хорватського 1991—92 років, із величезними жертвами і втратами і для України, і для Росії. Хоча, звісно, «кому війна, а кому мати рідна», і, можливо, саме такий розвиток подій був би дуже зручним для наших прихильників так званої жорсткої лінії. Адже під цю справу можна було б не тільки списати власний провал, а й отримати зелене світло для реалізації нових, не менш катастрофічних за своїми наслідками проектів.

На щастя, наш президент виявився мудрішим за тих, хто останніми роками топтався на ниві російсько-українських відносин. У ході свого бліц-вояжу до Києва 19 березня він фактично перегорнув не найсвітлішу сторінку наших відносин і запропонував писати її з чистого аркуша, накидавши перші контури майбутнього будинку. Його підхід, який можна було б охарактеризувати як національний прагматизм, знайшов розуміння у нових лідерів України, але з відомих причин не зустрів особливого співчуття у нашої еліти. Я виявився ледь не єдиним, хто відкрито й усвідомлено виступив на підтримку нового курсу і запропонував ідеї та проекти, які могли б наповнити новий порядок денний російсько-українських відносин конкретним змістом. Чого тільки не довелося мені почути на свою адресу за останні місяці — від «адвоката бандерівців» до «зрадника батьківщини», який торгує її інтересами заради якихось там приналежних мені по той бік кордону «дєрєвєньок» (хоча, з огляду на специфіку, вірніше було б вести мову про «хуторки»).

Сьогодні, після трьох місяців, можна озирнутися назад і підбити деякі проміжні результати. На жаль, доводиться визнати, що будівництво нового російсько-українського будинку сьогодні перебуває все на тому ж місці, а в деяких питаннях виявилося відкинутим на передпроектну стадію. І об’єктивно основна провина тут лежить на наших українських партнерах, які довірили найбільш відповідальні й технологічно складні питання натуральним заробітчанам.

Помаранчева революція і Нестір Махно

Очевидно, що наріжний камінь міцного фундаменту російсько-українських відносин — це насамперед питання економічного співробітництва і взаємних інвестицій, реалізація масштабних капіталоємних проектів, інтеграція господарюючих одиниць Росії й України. На жаль, декларації про прозорість і відкритість для інвесторів в Україні не знаходять застосування в повсякденній практиці. Скільки разів торочили ми світу, що в таких питаннях найцінніший актив, наявний в уряду тієї чи іншої країни, — це довіра з боку зовнішніх інвесторів. За великим рахунком, їх мало хвилюють відносини національної влади зі своїм, національним капіталом. Періодично влаштовувані показові процеси над місцевими підприємцями в Китаї ніяк не впливають на інвестиційний клімат, та й історія з нашим ЮКОСом, хоч би що з цього приводу казали, нікого з іноземців особливо не налякала. Зовсім інша річ — ставлення до них самих.

Я цілком припускаю, що нова влада України може мати приводи для невдоволення тим, яким чином проводилася приватизація наближеними до влади українськими бізнесменами тих чи інших активів у минулому (хоча, зауважу, чимало з нинішніх керівників країни мають до старих урядів найбезпосередніший стосунок). Вони вправі робити тут усе, що завгодно. Можуть, наприклад, провести націоналізацію і почати будувати комунізм — це їхня внутрішня справа. Адже соціалістична система в СРСР не заважала Арманду Хаммеру робити на бізнесі з нею мільярди. Але коли ви хочете, щоб до вас прийшов нерезидентський капітал, йому треба забезпечити умови, головна з яких — презумпція прийнятих раніше рішень. Який сенс вкладати в країну, де нинішній уряд забирає те, що було продано за попереднього? Адже немає жодної гарантії, що його наступники не вчинять у такий же спосіб.

Тим часом те, що відбувається навколо підприємств і об’єктів іноземних інвесторів в Україні сьогодні, — це чистої води махновщина. Паралельно з банальним «наїздом», який передбачає банальний же «відкіт», робляться спроби «на повному серйозі» забрати в іноземців (не тільки росіян, просто наші на очах, оскільки були найбільшим інвестором в українську економіку) усе нажите. Просто сміх і сльози! Сміх, тому що незрозуміло, що вони, забравши, із цим добром робитимуть: більшість активів передбачають подальші інвестиції, які український капітал у принципі не зможе забезпечити. А щоб потім знову нам же продати, треба ще пошукати такого дурня. До того ж і забрати як слід не вийде: сучасна міжнародна правова система, в яку включена Україна, забезпечує надійний захист інвестицій, і позов польських фірм, позбавлених пільг у вільній економічній зоні «Яворів», — лише перша ластівка. А сльози — тому, що «батьки» із тризубцями на прокурорських погонах рубають на пні реальні паростки російсько-українського економічного співробітництва. З цього погляду байдуже, чому вони це роблять — з корисливості чи через брак розуму.

У Москві, Мінську й Астані з великим подивом стежать за пертурбаціями української позиції в питанні формування Єдиного економічного простору. Міністр економіки України Сергій Терьохін виявляє чудеса гнучкості: він примудряється одночасно вимагати якнайшвидшого, «уже цього року» створення зони вільної торгівлі, але при цьому категорично відкидає все, що пов’язано з Митним союзом. Питається, чи можна створити спільний ринок «без вилучень і обмежень», не забезпечивши спільну митну політику? Будь-яка людина з клепкою в голові скаже, що не можна. Однак українські переговорники демонструють амбівалентність, яка межує з параноєю — вони навіть не хочуть обговорювати питання про Митний союз, посилаючись на певні заборони, наявні в Конституції України. Однак, по-перше, жодних заборон в Основному Законі України немає, там існують лише відсильні норми, які передбачають ухвалення спеціальних законодавчих актів. А по-друге, перспектива зміни Конституції чомусь нікого не лякає, коли мова заходить про інтеграцію в Європейський Союз чи, приміром, у НАТО.

Чимало запитань викликають дії нової української влади в гуманітарній сфері, котра має для нашої національної самосвідомості дуже хворобливе звучання. Я навмисно відокремлюю гуманітарну сферу від політичної, позаяк наші «українознавці» постійно намагаються підмінити поняття, видаючи чистку держапарату від активістів старих правлячих партій за «гоніння на російськомовних і православ’я». Їх можна зрозуміти, враховуючи тісні й далеко не тільки ідейні зв’язки з цими активістами, але треба все ж таки відокремлювати мух від котлет. З погляду наших національних інтересів, нам повинно бути байдуже, який в Україні політичний режим — демократичний чи авторитарний, олігархія там чи охлократія. І нам так само нецікаво, як будуються відносини між владою й опозицією, як розподіляються повноваження між центральною владою та регіонами, і наскільки комфортно почувається її колишній президент Кучма. Це все внутрішня справа України.

Однак є фундаментальне питання, яке до всього переліченого вище не має жодного стосунку — це становище російської мови, російської культури і православної церкви в Україні. Гадаю, не треба спеціально пояснювати, чому для нас, для Росії, ці поняття мають велике значення і повинні бути предметом російсько-українських відносин (як таким же предметом є становище української мови й культури в Росії, але вже тут виявляти інтерес мусить українська сторона). На жаль, у цій сфері у нової української влади слова теж, причому дуже зримо, розходяться зі справами. Якась незрозуміла свистопляска навколо Театру російської драми ім. Лесі Українки в Києві, абсурдні розпорядження про переведення діловодства на українську мову в Криму, спроби прибрати російську мову з радіо й телеефіру — усі ці дії йдуть усупереч урочистим обіцянкам і запевненням Віктора Ющенка. Чи треба казати, що нічого постреволюційній владі вони не приносять, окрім шкоди: не думають же вони, справді, що можна таким чином (і взагалі якимось ще) змінити менталітет половини населення країни, та й ще на шляху в Європу. Тобто ми маємо справу з черговим «ексцесом виконавця», котрий погіршує атмосферу російсько-українських відносин.

Як подолати насування кризи?

З усього вищесказаного мої опоненти можуть зробити висновок (і вже на повну силу, віддамо їм належне, роблять), що я змінив позицію, «прозрів», переконався в їхній правоті тощо. Нічого подібного! По-перше, мої ідеї і моя програма була побажанням, висловленим у певній точці історії, баченням того, як усе могло б бути. А по-друге, я поки не бачу нічого необоротного, і «вікно можливостей» усе ще відкрите. Більше того, обвальна криза в Європейському Союзі поставила хрест на мріях політичної еліти України про швидку інтеграцію в Європу. Можна, звісно, продовжувати зітхати про прекрасного принца з Брюсселя і рік за роком вішати на синю новорічну ялинку 26-ту помаранчеву кульку. Однак за цим заняттям можна прогавити вигідну партію, залишившись зрештою біля розбитих ночов. Тим часом кризові явища в російсько-українських відносинах наявні, і необхідно вживати екстрених заходів. В іншому разі через якийсь час ми будемо лише ностальгічно перегортати російсько-український сімейний альбом, розглядати запилені креслення і зітхати про те, як все у нас могло бути чудово.

Бачить Бог, російська сторона за минулі місяці зробила дуже багато для того, щоб пройти свою частину шляху (за винятком, напевно, проекту регіонального літака Ан-148, який дуже сподобався нашому Президенту, але тепер посилено готується до похорон чиновниками уряду РФ) і м’яч давно вже метається по українській частині поля. Для мене очевидно, що тренерський склад жовто-блакитної збірної розуміє абсурдність того, що відбувається, але, певне, настільки захопився внутрішніми дискусіями про порядок розсаджування на лаві, що втратив усякий зв’язок із гравцями, які із захватом луплять по своїх воротях. Тому ключове питання сьогодні полягає в тому, чи зможе виконавча влада України навести лад із втіленням власних же планів і рішень, приборкати Гуляй-поле і відігнати отаманів від важелів керування — як в економіці, так і гуманітарній сфері Якщо вона дійсно має політичну волю і здатна її реалізовувати, то повинна насамперед забезпечити гарантії інвестиціям російського капіталу і пільгові умови для нових проектів, а також створити умови для нормального функціонування російської мови в усіх сферах, у тому числі офіційній, і — ширше — заручитися підтримкою російського населення України.

Наші партнери в Києві повинні чітко розуміти, що характерного для часів Кучми фальшивого романтизму у відносинах із Росією, під який списували борги і прощали зникнення газу й багато іншого, більше не буде. Україна незадоволена розмірами орендних платежів за розміщення Чорноморського флоту. Росія нічого не має проти того, щоб українська сторона представила свою калькуляцію. Але тоді не треба обурюватися наміру «Газпрому» перейти на світові ціни й грошові розрахунки в постачанні газу. Я взагалі за те, щоб навести лад у розрахунках за енергоносії — не тільки в Україні, а й у всіх колишніх братніх республіках, тому що сформована система торгових відносин у цій сфері є абсолютно неринковою і політично мотивованою. Незалежність — дороге задоволення, і треба бути готовим платити.

І ще одне міркування, якщо хочете — порада. Я, як можу, намагаюся відвернути моїх колег у Росії від спроб утрутитися у внутрішньополітичну боротьбу на майбутніх березневих виборах наступного року у Верховну Раду України. Деякі наші громадяни, які встигли погріти руки на торішньому президентському марафоні, останнім часом починають знову розкручувати російську владу на предмет чергової «безпрограшної» ставки. Як мені представляється, їхні потуги успіхом не увінчаються — занадто дорого вся ця музика обійшлася для російсько-українських відносин.

Але, крий боже, українську еліту піддатися спокусі втягтися в таку ж гру на російському полі, зробити свою державу «плацдармом для революції», прийняти рецепти борців із «путінським режимом» із Лондона й Тель-Авіва. Ілюзії цих людей небезпечні, тому що вони заразні. У разі катаклізму на зміну нинішньому президенту прийде не Гаррі Каспаров, не Борис Нємцов і навіть не Михайло Касьянов, а зовсім інші люди. Для пострадянського простору це означатиме проведення дійсно імперської політики — такі вже у нас суспільні настрої. Тож «ловити» українським революціонерам у Росії просто нічого. Сама ж спроба «експорту демократії» закінчиться катастрофою: Росія ще може — нехай із нічим не виправданими втратами — дозволити собі розрив відносин з Україною; молода ж за історичними мірками Українська держава такої холодної війни не перенесе.