Чи поступиться Іран ядерною ідеологією?

Міністр закордонних справ Франції Бернар Кушнер мимоволі підштовхнув світову спільноту до нового кола активного обговорення можливих дій Ізраїлю у випадку реалізації Іраном своєї ядерної програми. Обмовка пана Кушнера чи неправильне потрактування ізраїльськими журналістами його відпо­віді англійською мовою при­з­вели до того, що впливова ізра­їльська газета Ha’aretz подала його фразу як «Ізраїль з’їсть Іран». Сам же Бернар Кушнер стверджував, що Ha’aretz неправильно інтерпретувала його вислів, адже він сказав не «з’їсть», а «завдасть уда­ру». Кушнер назвав цю подію фонетичним непорозумінням, і через декілька годин після його спростування у статті газети Ha’aretz було зроблено виправлення.

У цьому ж інтерв’ю Бернар Кушнер заявив, що Ізраїль готовий завдати удару по Ірану, і зробити це раніше, ніж Тегеран оволодіє власною ядерною зброєю. «Думаю, що ви добре поінформовані, — сказав Кушнер, — те ж саме можна сказати про нас і американців. Усі оцінки ведуть до того, що це справа двох-чотирьох років. А це небезпечно. Ізраїль завжди казав, що не чекатиме, доки бомба буде готова. Гадаю, іранці це знають, усі це знають». Міністр Кушнер підкреслив, що йому відомо про підготовку з боку ізраїльських військовиків силового сценарію вирішення іранської проблеми, і закликав дати час міжнародній дипломатії. «Я знаю, що деякі люди в армії Ізраїлю готують військове рішення або військову операцію».

Безперечно, як дипломат високого рангу, міністр закордонних справ Франції Бернар Кушнер мусив шукати шляхи дипломатичного вирішення конфліктної ситуації з Іраном. Але як бути в такому разі самим ізраїльтянам, які добре пам’ятають, що президент Ірану Махмуд Ахмадінеджад закликав стерти Ізраїль із карти світу? Сподіватися на силу дипломатії? Спокійно сидіти й чекати, коли режим іранських мулл вирішить «стирати» Ізраїльську державу?

Звісно, військове вирішення будь-якої конфліктної ситуації може стати останнім аргументом у протистоянні двох сторін. Але, швидше за все, і сам Бернар Кушнер мало вірить у те, що Ахмадінеджада вдасться зупинити переговорним шляхом. Адже ісламський фанатизм і безкомпромісний радикалізм Махмуда Ахмадінеджада неодноразово доводили світовій спільноті, що всі переговори з іранським керівництвом — марнування часу. Ахмадінеджад цілком здатен перетворити свою країну на державу «бомбіста-смертника», поставити на кін її історичну долю задля знищення Ізраїлю. У такому разі превентивні дії Ізраїлю видаються єдиною можливістю уникнути реалізації планів іранських мулл і запобігти знищенню своєї країни. Оскільки, зрозуміло, будь-яка дер­жава на випадок реальної загрози, як та, що її демонструє Іран, має право і обов’язок перед своїми громадянами зробити все можливе для відвернення катастрофи.

На жаль, Махмуд Ахмадінед­жад і його прибічники зайшли так далеко у своєму прагненні ядерної зброї, що дипломатичним шляхом їх зупинити вже неможливо. Однією з гарантій ядер­ного курсу Тегерану є сліпа віра його лідерів у те, що адекватної відповіді на їхні дії не буде. Адже ніхто інший, як високопоставлений іранський посадовець, міністр закордонних справ Ірану Манучехр Моттакі просто не вірить у можливість військової атаки Ізраїлю чи Сполучених Штатів на Іран через його ядерну програму. Так, в інтерв’ю журналу Newsweek на запитання про можливість нападу на іранські ядерні об’єкти Моттакі, не вдаючись у подробиці, відповів: «Ні». Крім того, він також заявив, що Іран ніколи не зупинить збагачення урану, навіть якщо Захід гарантуватиме постачання необхідного для роботи іранських АЕС ядерного палива. «Західні країни не заслуговують на довіру», — наголосив іранський міністр. Запевнивши, що збагачення урану в Ірані не буде зупинено доти, «доки ми не отримаємо незалежність у цьому питанні».

Втім, можна сказати, що постійний ядерний шантаж режиму Ахмадінеджада не є такою вже абсурдною річчю. Принаймні для самих іранських мулл. Позаяк, не маючи жодних креативних ідей, апологети цього режиму не знайшли нічого кращого, як ввести ядерну програму на рівень дер­жавної ідеології. У цьому сенсі заклики Бернара Кушнера та інших західних високопоставлених осіб практично не мають жодного сенсу. Адже з таким самим результатом можна було б закликати неформального лідера Росії Володимира Путіна знайти спільну мову з Заходом, тоді як Путін ввів протистояння із Заходом у ранг державної ідеології Росії. Махмуд Ахмадінеджад фактично кинув на ядерну програму всі державні ресурси, і точку неповернення уже давно перейдено. То чи логічно закликати іранського лідера відмовлятися від своєї заповітної мрії знищення Ізраїлю?

З іншого боку, якщо припустити, що Ізраїль таки наважиться на військову операцію проти іранських ядерних об’єктів, то чи є гарантія, що йому вдасться їх усі знищити за досить стислий термін, який відводиться на такі акції? Крім того, ізраїльтяни поки що не отримали зеленого світла від США на удари по ядерних об’єктах Ірану.

Президентська кампанія у Сполучених Штатах є для Ахмадінеджада одночасно страховим полісом і великим ризиком. Якщо республіканська адміністрація президента Джорджа Буша остаточно впевниться в тому, що кандидатові від Республіканської партії Джону Маккейну не світить перемога на виборах над демократом Бараком Обамою, то Буш скористається досить вагомим політичним козирем, якого тримає про запас. Він може негласно дати Тель-Авіву свою згоду на початок військової операції проти іранських ядерних об’єктів і пообіцяти підтримку. Рішуча ж підтримка республіканською адміністрацією військової кампанії Ізраїлю та відкрите протистояння з фундаменталістським Іраном цілком може стати вагомим аргументом, аби переломити симпатії виборців на користь республіканського кандидата у президенти Джона Маккейна.

Якщо адміністрація президента Джорджа Буша справді прийме таке рішення, то ізраїльських військових акцій слід чекати буквально за декілька тижнів, адже вибори президента США відбудуться 4 листопада. Проте, розмірковуючи про часові рамки можливої ізраїльської операції проти Ірану, слід брати до уваги ще один досить вагомий та істотний чинник. Якщо іранці отримають і встигнуть оперативно розгорнути анонсовану систему протиповітряної оборони від Російської Федерації, то саме проведення такої операції виявиться значно більш затратним і збитковим. Тобто і з цього боку час працює проти ізраїльтян, спонукуючи їх не зволікати з активними діями для реалізації своєї державної безпеки.

Поза сумнівом, позірна стриманість США у цьому питанні, окрім іншого, ґрунтується ще й на тому, що ізраїльські ВПС не зможуть достатньою мірою пошкодити іранські ядерні об’єкти, і при цьому постраждає багато мирних іранських жителів. Важливим стримувальним чинником є й те, що після повітряної атаки ізраїльтян іранська відплата здатна включити в себе хвилю нападів на американський військовий і цивільний персонал в Іраку та Афганістані, а також на торгові судна в Перській Затоці.

Якщо ж американська адміністрація не бажає давати ізраїльтянам зелене світло на вирішення нагального питання їхньої безпеки, то в такому разі, можливо, США слід запропонувати Ізраїлю альтернативу гарантування їхньої безпеки. Скажімо, щось на кшталт американо-ізраїльського договору, в якому було б чітко зафіксовано, що будь-який ядерний напад на Ізраїль вважатиметься нападом на Сполучені Штати, отож Америка відповість застосуванням ядерної зброї проти Ірану. Що могло б стати важливим стримуючим чинником або й способом гасіння іранської ядерної агресії проти Ізраїлю.

Втім, як пише газета Ha’aretz, можна передбачити кілька сценаріїв. На думку газети, ситуація з відповіддю на іранську ядерну програму проясниться під час перехідних тижнів, у період між американськими президентськими виборами і приведенням до присяги нового президента, себто на часовому відтинку 5 листопада — 20 січня. Тоді, пише видання, президент Джордж Буш буде вільним від обмежень виборчої кампанії, все ще зберігаючи свої повноваження. Це дасть йому змогу погодитися з нападом на Іран або наважитися на ізраїльську операцію, так, як він погодився на бомбування підозрілого реактора у Сирії. Таким чином, він покладе край минулому й відкриє чистий аркуш для свого наступника, який дасть йому змогу наводити контакти з Іраном з позиції сили, а не в ситуації шантажу іранською бомбою.