«Будапешт-2»: 10 кроків, які зупинять Путіна

День до міжнародно призначеної війни, Росія начебто розпочала відведення військ від українського кордону, у повітрі вперше за кілька місяців запахло перемогою. Принаймні моральною.

Але 17 лютого сонце не згасне, Путін не зникне, а його Росія не перестане бути нашою екзистенційною загрозою на всьому східному кордоні держави.

І ще одна річ залишиться константою — вразливість України в умовах, коли на сході російські війська, а на заході російські гроші і російський газ ні на секунду не дозволяють Україні, та й усьому західному світові, почуватися у цілковитій безпеці.

І якщо розуміння того, як нейтралізувати озброєну живу силу, у людства в принципі єдине, то бачення нейтралізації сили грошей або газу навіть усередині трансатлантичного блоку драматично різняться.

І це робить слабкими всіх нас. Тих, хто відносить себе до «цивілізації західних цінностей».

Стратегічна двостандартність

Кожен раз, коли хтось ставить запитання про цілі Путіна щодо України, ми точно знаємо всі відповіді. Імперський комплекс, збирання земель, виправлення «найбільшої геополітичної катастрофи ХХІ століття» — розпаду СРСР, побудова «Союзної держави», захоплення давньоруських святинь, підкорення центру східного слов’янства і «матері міст руських», стирання історичної та культурної пам’яті українців і ототожнення Київської Русі із Росією та інші аргументи, які простими словами зводяться до екзистенційної мети — ліквідації національної одиниці, яка самим своїм існуванням загрожує історичній, культурній і державній сутності Росії.

Відповідно, плани Кремля щодо України чіткі і зрозумілі — або домінування, або ліквідація. Отже, із стратегічними цілями східного сусіда все гранично зрозуміло, питання лише в тактиці.

Як щодо колективного західного сусіда? Які стратегічні цілі колективного Заходу щодо України? Де ті самі ЄС і НАТО бачать Україну, в якому статусі?

Всіх відповідей на ці запитання, на жаль, не знаємо ані ми, ані самі західні партнери. Точніше, ці відповіді настільки різняться поміж країн усередині того самого трансатлантичного блоку, що стверджувати про розуміння довгострокових планів ЄС чи НАТО щодо України — відверто брехати в очі.

Починаючи здебільшого із публічної заяви на саміті НАТО 2008 року щодо можливості приєднання України і Грузії до трансатлантичного блоку із одночасним приватним розумінням, що НАТО не робитиме ніяких рішучих кроків назустріч цій меті, колективний Захід остаточно загнав себе у політику подвійних стандартів не лише щодо України і Грузії, але й щодо Східної Європи в цілому, як і щодо одне одного зокрема.

Так, це твердження може прозвучати грубим чи навіть агресивним, але будьмо відвертими: чи погодиться Берлін із тим, що його членство в якомусь альянсі ветуватиме умовна Варшава? Або чи змириться із цим Париж, якщо право вето буде у Будапешта? Але коли своє право вето на зовнішньополітичні рішення Києва заявляє Москва, то із цим чомусь не надто сперечаються.

Так само важко мені уявити, як наявністю германомовного населення на півночі Італії можна виправдати чиїсь територіальні претензії або спробувати виправдати такі ж претензії проживанням грецької національної меншини десь на півдні Франції. Та коли Росія посилається на російськомовне населення на сході України чи компактне проживання етнічної російської меншини у Криму як виправдання захоплення нею цих українських території, не одна країна західного блоку знаходить такий аргумент «зрозумілим» чи «історично виправданим».

Офіційний сайт Кремля

Актуальність Заходу

І подібних прикладів такої напіввідкритості, напівпідтримки, напівнамірів, на жаль, не меншає. Якщо не більшає, як це могли продемонструвати події останніх років — від «Північного потоку-2» до блокування надання зброї 2022 року.

Однак сказати, що такий стан справ на Заході — новина і стосується лише України, означатиме перебільшувати власне геополітичне значення. Змінне мерехтіння різних цінностей у тому самому ЄС — справа далеко не нова, і тому вже абсолютно нормальним виглядає сусідство одних країн, які щиро віддані демократії та співробітництву, з іншими країнами, де більше цінують заможність і автономність.

Тож не дивно, що євроскептицизм завойовує дедалі більше і більше умів і сердець як раз серед громадян самого ЄС. Але справа не лише в Євросоюзі. ООН — «великий брокер миру» із центром у Нью Йорку і впливом США, який важко перебільшити, — за весь час зовнішньополітичної кризи на кордоні України і Росії не обмовилася ані словом. Чи може це бути через те, що ця поважна інституція не розуміла, що саме вона може сказати, а ще краще — зробити, аби виконати одну із своїх основних функцій — забезпечити мир серед держав-членів? Питання риторичне.

Тому невизначеність завжди дратує. І поки одні не можуть визначитися, хочуть вони бути розумними чи красивими, інші втрачають не лише терпіння, а й розуміння актуальності подібних організацій, блоків чи союзів.

І в ці часи тривалого і важкого стратегічного вагання, яке загрожує самому фундаменту західних інституцій, Україна, як це вже не раз бувало, знову змушена приходити на допомогу.

Україна — це актуальність західної цивілізації. І передусім Україна — це актуальність Європи.

Адже Україна — це пігулка від внутрішньоєвропейської та західної ентропії. Це щеплення, яке може знову впорядкувати західноєвропейський простір за найвищою нематеріальною цінністю — мораллю, зменшивши корозійний вплив прибуткоцентричного підходу.

Реакція на ситуацію на кордоні з Україною — це можливість нарешті визначитися: ти з розумними чи з красивими? Ти Європеєць за духом чи за станом банківського рахунку? Цінності західної демократії — це в ДНК чи у капелюсі, який можна легко зняти залежно від обставин?

Порятунок санкціями

Бо якщо хтось обрав би друге, то найдемократичнішим вчинком було б саме запровадження санкцій. Адже в цілому, якщо змусити олігархів тримати кошти і активи всередині їхньої ж країни, вони більше за інших почнуть дбати про те, що у ній відбувається і як у ній урядують. Бо це стане питанням безпеки їхнього фінансового стану, їхнього капіталу і їхнього майна.

Взагалі демократія як така сформувалася не в останню чергу тому, що місцеві еліти переймалися, що деспот відбере їхнє майно. Так у світі з’являлися перші вольності, права, обмеження, які потім стали демократичними конституціями.

Тому, якщо колективний Захід хоче залишатися справжнім демократом і нести цей ліхтар надії далі на схід, у нього просто немає вибору, окрім як змусити дітей олігархів перевестись із швейцарських шкіл у вітебські, дозволити їхнім яхтам пересуватися не вздовж Французької Рив’єри, а Єнісєєм, тримати їх кошти не у Barclays чи Deutsche Bank, а у «Сбербанке».

Та коли доходить до справи, ми чомусь чуємо лише про чергові напівтони під загальною назвою «Матір усіх санкцій» і жодної конкретики. Що ж, давайте я візьму на себе вільність запропонувати і назву цій «матері» і ключові складові її характеру.

Василь Артюшенко, ZN.UA

Враховуючи, що ситуація, в якій зараз перебуває Україна (а разом з нею і більшість країн Східної Європи), викликана передусім провалом Будапештського меморандуму і неможливістю країн-гарантів його виконати, за аналогією з «Мінськом» я запропонував би розпочати дискусію про «Будапешт-2».

Ідея дуже проста — це нова колективна угода, відкрита до підписання, яка: а) містить нове зобов’язання країн-учасниць відновити контроль України над тимчасово окупованими Росією територіями Криму та Донбасу і б) до моменту його повного відновлення запровадити щодо Росії такий пакет санкцій.

1. Обмеження торгівлі із державними компаніями країн, уряди яких порушують міжнародну безпеку, зокрема безпосередньо захоплюють або прямо чи опосередковано сприяють втраті території іншої суверенної держави, кордони якої визнано міжнародним співтовариством (надалі — держави-порушниці).
2. Обмеження торгівлі із приватними компаніями, кінцевими бенефіціарами яких є публічні особи держав-порушниць і/або члени їхньої родини та/або пов’язані з ними особи.
3. Обмеження торгівлі із приватними компаніями, кінцевими бенефіціарами яких є особи, що мають надмірний вплив на політико-економічні процеси у державах-порушницях через їхню значну економічну та політичну вагу в суспільному житті таких держав (надалі — агенти значного впливу), і/або члени їхньої родини та/або пов’язані з ними особи.
4. Арешт майна публічних осіб держав-порушниць, агентів значного впливу і/або членів їхньої родини та/або пов’язаних із ними осіб.
5. Арешт майна осіб, які отримують кошти або майно від держав-порушниць, і/або агентів значного впливу, та/або членів їхніх родин і/або пов’язаних із ними осіб, і беруть участь у політичній діяльності чи створенні або поширенні повідомлень і/або матеріалів для необмеженого кола осіб (надалі — іноземні агенти).
6. Скасування віз і заборона в’їзду публічним особам держав-порушниць, агентам значного впливу, іноземним агентам і/або членам їхньої родини та/або пов’язаним із ними особам.
7. Видворення публічних осіб держав-порушниць, агентів значного впливу, іноземних агентів і/або членів їхньої родини та/або пов’язаних із ними осіб.
8. Зупинення реалізації на власній території будь-яких міжнародних проєктів, фінансування яких здійснюється в тому числі за рахунок бюджету держав-порушниць.
9. Припинення лістингу публічних кампаній держав-порушниць на фондових біржах.
10. Припинення ліцензій будь-яких ЗМІ, які фінансуються за рахунок бюджету держав-порушниць, агентів значного впливу, іноземних агентів і/або членів їхньої родини та/або пов’язаних із ними осіб.

Насамкінець я запропонував би створити Депозитарій конфіскованих активів — організацію, яка тимчасово розпоряджалася б арештованими коштами і активами, із центром у Києві. І засік би час до тріумфальної демократизації Росії, яку ми з 1991 року чекаємо у великій сім’ї цивілізованих народів, для яких демократія, верховенство права і добросусідство — не пустий звук.

Більше статей Дмитра Наталухи читайте за посиланням.