Богдан ЯРЕМЕНКО: "Я абсолютно впевнений, що системної зовнішньої політики в Україні сьогодні немає"

Зазвичай в останньому номері року, що минає, ми згадуємо його головні події, намагаємося зробити прогноз на рік наступний. Але цього разу, оскільки головними зовнішньополітичними подіями були провал Вільнюса й геополітичний реверс, обговорювати їх більше вже не хотілося, та й прогноз щодо майбутнього України, напевно, нині не взявся б зробити навіть Нострадамус. Тому ми вирішили поговорити про вчинок. І про українську зовнішню політику - з людиною, яка його зробила.

Із Богданом Яременком ми познайомилися давно, тоді він був наймолодшим - 30-річним - керівником управління в МЗС, займався країнами Західної півкулі. Його дипломатична кар'єра складалася цілком успішно. Після роботи в МЗС він очолював протокол двох прем'єр-міністрів - Януковича і Тимошенко, був першим заступником керівника зовнішньополітичної служби секретаріату президента Ющенка, генеральним консулом України в Единбурзі, остання посада - генконсул у Стамбулі й представник України при ОЧЕС.

Він не здійснював подвигу. Сам він навіть стверджує, що й особливого вчинку не було - він просто висловив своє ставлення до розгону студентського Євромайдану на своїй сторінці у Фейсбуку, порівнявши дії "Беркуту" з діями карателів і фашистів. Але для українського дипломата - це вчинок. Наступного ж дня міністр закордонних справ Л.Кожара звинуватив Б.Яременка в порушенні присяги держслужбовця, а ще через день українського генконсула терміново відкликали зі Стамбула, давши на збори всього п'ять днів...

- Богдане, не жалкуєш про свої слова? Не вважаєш, що твій учинок, твоя реакція були емоційними?

- Звісно, вони були досить емоційними. Я відверто про це кажу. Але так приємно й просто бути відвертою людиною, коли більше не треба нічого приховувати. Так, це емоційна реакція. Коли прокидаєшся суботнього ранку з чудовим настроєм, та ще й у колі сім'ї, дивишся на прекрасний краєвид - на пальми й море з вікна резиденції генерального консула в Стамбулі, а потім умикаєш новини й раптом бачиш, що людей - твоїх співгромадян, які мирно висловлюють свою громадянську позицію, оточують, заганяють у центр площі й починають бити кийками по голові, причому бити навіть уже лежачих. Коли тече кров, кричать у сльозах дівчата, то реакція, звичайно ж, буде емоційною. Я розплакався, чесно вам скажу. І перед очима були кадри з фільмів, де фашисти оточують село, зганяють людей у сарай і підпалюють...

Я теж був студентом, я пам'ятаю революцію на граніті - з нами так не чинили. Хоча тоді була найпотужніша репресивна машина у світі - Радянський Союз.

- Як гадаєш, чому ти виявився, практично, один? Чому інші дипломати сьогодні мовчать? У 2004-му чинні (!) дипломати масово підписувалися під заявою, яка мала резонанс. Хіба нині ситуація не серйозніша? Порушуються громадянські права українців, слідом за студентами б'ють активістів і журналістів, здійснено несподіваний геополітичний розворот країни.

- У кожного - свій больовий поріг. До свого я наблизився давно. Напевно, у МЗС не так багато людей зі схожою біографією - тих, хто пройшов студентські протести, з сімей, близьких із дисидентами. Відкривати очі на багато речей мені старалися з дитинства. І тепер мені боляче. Серед євромайданівців - багато моїх друзів, людей, яких я поважаю. І виходить: якщо я мовчу, отже, я - в іншому таборі.

Але я мовчав. Мовчав три з половиною роки. Я не герой. Я довго мовчав. Та цей конформізм убиває. І я дійшов межі. Далі мовчати вже не міг і не хотів. Але ж я не вийшов на площу з гучною заявою. У мене на той час було 270 друзів у Фейсбуку, і я висловив свою позицію друзям. Це не була політична заява. Більше того, я розумів, що на політичні заяви не маю права. Тому я не критикував президента, міністра внутрішніх справ, який мав би по-іншому виховувати підлеглих. Я написав своє звернення до командирів "Беркуту". Так, з одного боку, це була емоційна, а з іншого - не така вже й непродумана заява. Але потім з'ясувалося, що бути правдивим і чесним не можна...

Чому мовчать інші? Дипломати закріпачені. В них убивають бажання бути чесними, відвертими. Їм є що втрачати. Вони бачать, яке складне побутове життя в нашій країні, а забезпечення дипломатів, коли вони працюють за кордоном, набагато краще, ніж в Україні. Тож, звичайно, є елементарний страх втратити те, що маєш. І, крім того, завжди знаходиться якесь виправдання, коли йдеться про принципові речі (наприклад, "нічого страшного, не сьогодні, то завтра підпишемо Угоду про асоціацію"). Виправдання ми собі навчилися знаходити дуже добре. Нас і влада часто підштовхує до цього. Навмисне розмиваються поняття служби державі, народу, замінюються службою владі. Так, ми дуже добре навчилися конформізму. І, в принципі, це сутність нинішньої влади - прищеплювати конформізм: "ми дамо вам тістечко, а ви мовчіть". Корумпованість буває не тільки в держчиновників, які беруть хабарі за свої послуги, вона може бути й ментальною - не думай про це, не говори, і отримаєш свій маленький бонус.

Але, наголошую, я не хочу не тільки закликати до чогось, а й засуджувати когось. Бо серед людей, які мовчать сьогодні, є багато тих, хто продовжує чесно робити свою справу. Адже попри те, що в нас відбувається на Майдані, як і раніше, є інтереси країни, інтереси наших громадян за кордоном, їх слід захищати, і це треба робити щодня. Я абсолютно точно знаю, що багато моїх колег поділяють не тільки те, що я сказав про "Беркут", а й мою оцінку того, що відбувається в країні. Але вони поки що мовчать. Нічого страшного. Настане час - вони скажуть своє слово і на виборах, і своєю роботою.

- Наскільки МЗС сьогодні може бути ефективним?

- Узагалі не може.

- Ти працював і в МЗС, і в Кабміні, і в секретаріаті президента, добре знаєш дипломатичну кухню зсередини. Де нині виробляються зовнішньополітичні рішення? Яка роль МЗС в їх ухваленні?

- Нещодавно це ж запитання - з приводу ефективності МЗС - мені ставив один високопоставлений чиновник. Я йому відповів те саме: МЗС не може бути ефективним у цій системі. Що робити? Слід створити нову систему. Само по собі МЗС не змінить зовнішньої політики, не змінить підходів, принципів тощо. Проблема не в тому, що центр ухвалення зовнішньополітичних рішень переміщено з одного кабінету в іншій. А в тому, що цього центру немає. Зовнішньої політики немає як такої. Пам'ятаєш, перед моїм від'їздом у Стамбул ти питала в мене, якою буде зовнішня політика нової (на той час) влади? Я відповів, що вона буде не багатовекторною, а багатоточковою. Так і вийшло. Вони хапаються за якісь факти, події, угоди, за те, що можна "продати" публіці як досягнення. Але системно не працюють на жодному напрямку. І така системна робота неможлива (тут ми підходимо до найважливішої проблеми), поки що в країні немає консенсусу ні щодо внутрішнього розвитку, ні щодо зовнішньої політики. У цих умовах зовнішньополітичне відомство й дипломатія не можуть бути ефективними.

Я абсолютно впевнений, що системної зовнішньої політики в Україні сьогодні немає.

- А коли-небудь була?

- Скажімо, вона переживала й кращі часи. А тепер ситуація зовсім погана. Бо, маючи шалену корупцію, неефективну систему оподатковування й державного менеджменту, влада змушена думати не про реалізацію якихось стратегічних ідей і проектів, а про виживання - як виплатити пенсії і зарплати, а ще краще - як їх підвищити, оскільки незабаром вибори. Все це унеможливлює якийсь стратегічний розвиток, оскільки вирішуються якісь сюхвилинні проблеми, а стратегічними питаннями доводиться жертвувати, як це й сталося з Угодою про асоціацію.

Украй важко сформулювати нині зовнішньополітичні пріоритети президента Януковича - навіть його прихильникам. Бо він начебто за євроінтеграцію, але відкладає її, щоб поглибити інтеграцію з Росією, яка настільки сильна, що може збільшити тиск на Україну, і рятуватися від цього тиску треба, поглиблюючи інтеграцію з Росією. Пояснити це неможливо. Нікому.

- Як вважаєш, хоч якісь проекти документів з Росією через МЗС проходять?

- По-перше, МЗС ніколи традиційно не займалося енергетикою. Не було допущено в цю сферу. Частково тому, що це - ключовий елемент економіки, частково, можливо, через корупційну складову всіх цих угод. Завжди були якісь ділянки, повністю вилучені з відання МЗС.

По-друге, МЗС не має компетенції в питаннях митної, податкової, економічної політики, у нього немає достатньої експертної бази, щоб без залучення інших держорганів готувати такі угоди, їх повинні готувати профільні відомства. МЗС може тільки координувати цей процес, прогнозувати зовнішньополітичні наслідки.

Та навіть там, де треба
врахувати політичні питання (а роль МЗС якраз і полягає в політичній оцінці й прогнозі), виявляється, що в нашій державі можна зовсім обійтися й без зовнішньополітичного відомства. Була ж показова ситуація: міністр закордонних справ робить заяву, що Угоду про асоціацію потрібно обов'язково підписувати, і відкладати її не варто, а за два-три дні Кабмін без участі цього міністра ухвалює відоме рішення про паузу в євроінтеграції. Про який авторитет міністра і його відомства можна говорити? Зрозуміло, що до міністра не дослухаються, його думка у процесі ухвалення рішень не має жодного значення. Його проігнорували, причому відверто й публічно.

- Як "налагодження відносин" з Росією позначилося на нашій євроінтеграції, ми вже побачили. А на інших напрямках "зміна орієнтації" далася взнаки? Що думають турки?

- Нам завжди важко домовлятися з турками, наприклад, у питаннях енергетики. Одна з головних причин - нам не вірять. А не вірять тому, що наші партнери переконані: ми все використаємо для торгів із Росією.

- До речі, чи правда, що турки були зацікавлені в тому, щоб ми не підписували Угоду про асоціацію з ЄС, оскільки Україна й Туреччина також ведуть переговори про ЗВТ?

- Абсолютно навпаки. Ми зараз підходимо до підписання з Туреччиною кількох надзвичайно цікавих, великих, стратегічних проектів - в оборонній сфері, авіації. І, в принципі, їм було б краще, якби ми були членами Європейського Союзу, і в нас діяли б європейські технічні регламенти. Тоді з нами було б набагато легше й простіше працювати. І нашу спільну продукцію було б легше продавати в усьому світі. Вона вже була б сертифікована.

Наше консульство веде цей авіаційний проект між "Антоновим" і турецькою стороною - про можливе спільне виробництво літаків. І питання сертифікації в Європейському Союзі - номер один на переговорах. Двигуни "Мотор Січ" не проходять саме тому, що, на відміну від продукції "Антонова", їх не сертифіковано. І виникає безліч проблем.

Коли в нас діють регламенти Євросоюзу, це розширює можливості. Тоді відпадає безліч запитань у наших партнерів: "А що ви продаєте?", "Які технічні характеристики?". Коли ти показуєш сертифікат, виданий відповідно до європейських норм, ці запитання автоматично знімаються.

- А технічні регламенти Митного союзу їх не влаштовують?

- Ну що таке Митний союз? Це об'єднання, яке існує кілька років і не відоме у світі високотехнологічною продукцією. Та й узагалі продукцією, крім сировинної.

Та й багато регламентів Митного союзу, як правило, з європейських і пишуться. Бо де ж узяти інші? Де найпродуктивніша праця, де найбільше технологічне виробництво? У Японії, США і Європейському Союзі.

І якщо взяти статистику торгівлі в рамках Митного союзу, то ухвалення ним власних регламентів, мабуть, не вирішить проблеми в рамках самого Митного союзу: торгівля між його країнами не зростає, а, навпаки, згортається. Навіть президенти Білорусі й Казахстану публічно говорять про те, що Митний союз не відіграє ролі у двох питаннях - збільшенні взаємної торгівлі й припливі інвестицій.

Регламенти МС, можливо, на якийсь період вирішать питання для кількох українських підприємств або навіть якоїсь галузі. Але мені здається, що влада була б чеснішою, якби сказала своєму бізнесу: "Ми хотіли б дружити з Росією, торгувати без обмежень. Але абсолютно очевидно, що за 22 роки ми зрозуміли: Росія - це країна, яка у своїй політиці завжди використовуватиме силу або погрозу силою для того, щоб домогтися якихось політичних дивідендів. Тому ми не можемо гарантувати вам відсутність політичних ризиків у роботі з Російською Федерацією". І цього для бізнесу достатньо. Почнуть або страхувати свою роботу з Росією (це збільшуватиме ціну, але зменшить ризики), або відмовлятися від співробітництва з нею. І тоді можна серйозно з бізнесом поговорити про те, як йому компенсувати цей перехідний період, коли він відмовлятиметься від російських ринків, чим йому можна допомогти.

Отут якраз і має проявитися роль МЗС, якщо воно виконує координуючу роль, якщо це відомство - направляюче в зовнішній політиці. МЗС на якомусь етапі мало сказати, що наша зовнішня політика: а) суверенна й незалежна; б) вона не змінюється залежно від кон'юнктури ринку, і будьте готові до наслідків з боку деяких сусідів. І, звичайно ж, непогано було б іще й прорахувати ці наслідки. Але це вже робота не тільки МЗС і Мінекономіки. В інших країнах ці функції виконують think-tank, великі аналітичні інститути. А міністерства мають виконувати функцію "створення політики". Вони не аналітичні структури, хоча там, звичайно, й проводять якусь аналітичну роботу. Але в міністерствах навіть найбільш економічно розвинених країн для великих досліджень немає ресурсів. Для цього залучаються ресурси зовнішні. Так працюють у Росії, США, Франції, в усьому світі.

- Але в нас навіть до державного Національного інституту стратегічних досліджень влада не прислухується. Які вже тут think-tank...

- Це вже інше питання - політичної відповідальності. Якщо система працює, і кожен міністр (який має бути не "чого зволите?", а політиком і основним policy maker у своїй сфері) покладе на стіл керівництву документ, де буде чітко розписано, звідки все береться, куди подінеться і які маємо наслідки, то політичне керівництво країни може брати до відома цю інформацію або не брати, скориставшись іншими розробками. Або взагалі ухвалити помилкове рішення. Це право політиків. Але тоді не може бути претензій і до цих відомств. Тоді говоритимемо, що державна система в нас функціонує, а хвороба - у кількох політиках, які ігнорують геть усе.

Та хвороба нашої країни значно серйозніша. Вона не в двох-трьох людях, які ігнорують чиюсь думку, а в нездатності механізму державного управління спрогнозувати, змоделювати будь-яку ситуацію, навіть найпростішу...

- Поговорімо трохи й про життя-буття дипломатів. Цього року багато чули про скорочення, урізування фінансування...

- Я серед тих керівників дипустанов, хто обурений нинішнім станом справ. Хоча в моєму випадку, у зв'язку з тим, що довелося представляти Україну в ОЧЕС, і наша країна головувала в цій організації, мені значною мірою вдалося уникнути серйозних фінансових проблем цього року. Генконсульство фінансувалося в пріоритетному порядку. Хоча до вересня мої дипломати за власні кошти заправляли транспорт, від службових телефонів ми відмовилися взагалі (залишився тільки один - у генерального консула). Всі розмови, навіть коли когось заарештовували, оплачувалися особистими грошима дипломатів.

Тобто фактично дипломати поставлені в умови необхідності спонсорувати зовнішню політику України. Звичайно, це не віднімало левової частки сімейного бюджету, але якусь частину все-таки віднімало. Це неправильно. Ці гроші слід витрачати на своїх дітей.

Усе, що за рамками основних платежів за кордоном - орендної плати, зарплати, комунальних платежів, офіційно віднесено до другорядних витрат і не фінансується або фінансується в обсязі, який ні на що не впливає.

Якщо на рік для проведення якихось протокольних заходів видають 500–1000 дол., то це навіть не один прийом, а половина. Якщо ж говорити про невеликі обіди, то ти маєш можливість когось запросити два-три рази. Ці проблеми важко зрозуміти людям, які отримують 800 грн пенсії, але вони зрозумілі тим, хто працює в цій сфері. Ти не можеш зустрітися із заступником міністра країни, в якій працюєш, на станції в метро і, стоячи з одноразовим стаканчиком чаю, поговорити про зовнішню політику наших держав. Робота дипломата вимагає відповідного матеріального забезпечення. Цього забезпечення сьогодні немає.

Скорочено й всієї програми підтримки української громади. Вони ніколи не були великими. Але вони були символічними й потрібними: держава повинна допомагати вихідцям з України, підтримувати їхні відносини з материнською землею. Кошти, які виділяли раніше, давали змогу робити хоч якісь практичні речі: якомусь колективу купити українські національні костюми, комусь - парти, комп'ютери. Це небагато, але це прив'язувало людей до України, формувало розуміння того, що твоя земля - це не тільки прапор і гімн, а й можливість отримати якусь конкретну допомогу. Розумію, що заморожуються й інші програми. Це вкрай негативно впливає на можливість працювати ефективно.

У мене теж було багато складнощів. Зокрема й тому, що Стамбул - неймовірно активне місто. Приїжджає велика кількість делегацій. А робота з делегаціями - це величезний шмат роботи, але геть неефективний. Кількість делегацій дорівнює плюс-мінус кількості днів у році. Але цього року в мене просто не було виходу, і я офіційно відмовлявся сприяти деяким делегаціям, посилаючись на брак відповідного фінансування. Було багато й інших проблем.

Наприклад, коли українець потрапляє у в'язницю за 150 км, ти, звичайно ж, як порядний керівник, не можеш наказати віце-консулові заправити за власні кошти машину й проїхати 300 км, бо розумієш: у цієї людини є діти, яких треба годувати й навчати. І ти змушений думати, що для тебе важливіше - доля й права кількох громадян України, що працюють поруч із тобою, чи доля іншого українця, який сидить за кілька сотень кілометрів у в'язниці, і до нього треба поїхати власним коштом.

Мене всі ці проблеми зачепили. Але ще більше мене зачепило, коли я довідався, з якої причини цього року урізали фінансування діяльності МЗС. Виявляється, нашому відомству урізали в 2013 р. фінансування на ту суму, яку МЗС не зуміло використати торік! Через недогляд чи службову недбалість когось із керівництва МЗС вчасно не було запущено механізми тендерів, і МЗС просто не зуміло освоїти ці гроші... У таких ситуаціях просто опускаються руки. Подібні випадки вкрай демотивують. Це змушує сумніватися у своєму керівництві. А МЗС, хай там як, державна структура, ієрархічна - не військова, але дуже наближена до неї. І ставити під сумнів професіоналізм свого керівництва - це погано. А виходить, що в нас саме так і є.

- Що збираєшся робити далі?

- Шукати роботу.

- За межами державної служби?

- Напевно, за межами. Але поки що не можу для себе сформулювати, що це буде. У наш час непросто знайти роботу, яку ти можеш виконувати, яка тобі подобається, і тобі за неї ще й платять гроші. Я знаю, що я можу робити, але яка це буде робота, наразі не знаю. Правда, здогадуюся, що за цієї адміністрації в МЗС мені навряд чи знайдеться робота. І навряд чи керівництво МЗС зможе мною керувати, на якій би посаді я не був. Бо ситуація навколо мене призвела до того, що в мене сформувався комплекс моральної переваги над керівництвом МЗС - завдяки публічній і дружній підтримці.