Бацька і батюшки

«Православний атеїст» Олександр Лукашенко образився на церкви. Виступаючи на одному з мітингів на свою підтримку, він звернувся до релігійних лідерів країни з гіркими словами. Чим, мовляв, займаєтеся? Навіщо пішли на повідку у відщепенців? Самим же потім буде соромно й ганебно. Ну і, звісно, пообіцяв, що «держава на це не буде дивитися байдуже». Оскільки ж держава, на думку Олександра Григоровича, — це особисто він, то не вірити йому підстав немає.

«Космонавти» і костел

«Церкви та костели» — ось на що спрямований погляд розгніваного батька нації. Причому костели, напевно, мають стояти першими. Зрештою, саме костел— Червоний костел у центрі Мінська — став одним із символічних центрів протесту.

Лідер білоруських католиків архієпископ Тадеуш Кондрусевич досить скоро виявився неформальним лідером білоруського церковного протесту. Католики становлять другу за чисельністю церкву країни після РПЦ (11% білоруських віруючих). І, доки РПЦ металася між «жахом» від насильства та завченою безпорадністю, католики перехопили церковну ініціативу.

Коли розпочалися масові затримання та побиття, саме католики стали ініціаторами екуменічних хресних ходів проти поліцейського насильства. До цих молитовних процесій приєдналися протестанти і частина православних.

Керівництво католицької церкви країни, на відміну від православних колег, не соромилося давати моральні оцінки подіям, а сам архієпископ Кондрусевич узяв на себе перемовини з силовиками про припинення насильства та звільнення затриманих. Крім того, у своїх виступах архієпископ дозволив собі полеміку з Лукашенком.

У центрі уваги опинився сюжет із костелом святих Симона та Олени (Червоним костелом), розміщеним у центрі Мінська. Під час розгону демонстрації на площі Незалежності 26 серпня він був заблокований ОМОНом. Силовики «закрили» костел, щоб не дати демонстрантам сховатися в ньому, а людям, які вже перебували всередині, не дозволяли вийти назовні. Фото «космонавтів», які живим щитом перекривають вхід у храм, достойне стати — і напевно стане — одним із найяскравіших символів білоруського протесту.

Католицька церква має широкий і розмаїтий досвід відносин із диктатурами. Цей досвід, не виключено, їй знадобиться і в Білорусі. І річ не так в активності архієпископа та його вірних. А й у тому, що, допустивши побиття своїх громадян, Лукашенко приречений на Росію. Яка — єдина — готова допомогти йому утриматися при владі. Ще недавно «багатовекторні» докори Лукашенка тим неназваним «силам, які шматують Білорусь», «розхитують човен» і т.п., з однаковим успіхом могли адресуватися і Заходу, і Сходу. Але з певного моменту все змінилося, — на кордонах країни «заворушилися сили НАТО» і стало зрозуміло, що загроза насувається саме з Заходу.

У цьому контексті протестна активність католиків набуває особливого сенсу, — адже в наших православних палестинах католицька церква традиційно асоціюється з Заходом. У тому числі в Білорусі, для якої католицька церква не менш традиційна, ніж православна, і вже, звісно, більш традиційна, ніж РПЦ. Але так уже повелося: на будь-яких територіях, які Москва вважає своїми «канонічними», решта виявляються «чужими», «привнесеними ззовні».

Міф про католиків як «представництво Заходу» у країні активно використовував і сам Лукашенко. Для підтримання багатовекторного іміджу та нагадування Москві про власну політичну незалежність. Він підкреслено гучно повідомляв, що має намір запросити до Мінська Папу Римського Франциска. Хоча добре знав — саме тому, що знав, — як хворобливо до таких речей ставляться в Московському патріархаті.

Що ж стане з Бацьковою церковною багатовекторністю тепер?

Поки що Білоруське радіо, яке регулярно транслювало недільну месу для католиків країни, несподівано скасувало трансляцію. «З технічних причин». Прикметно, що техніка рознервувалася й дала збій акурат після того, як Бацька в полум’яній промові на провладному мітингу прикро «здивувався діяльності конфесій».

Католицьку церкву, звісно, не здивуєш і не налякаєш сваркою з черговим диктатором середньої руки. Вони помиряться, ось побачите. Коли все владнається, на підмостки мінсько-ватиканської драми голубом миру спурхне Москва, — і жодна зі сторін конфлікту не зуміє їй відмовити.

Ковідні помилки

Те, що церковна карта так активно пішла в гру в Білорусі, стало подарунком для патріарха Московського. Він зовсім було занудьгував у своєму добровільному карантинному засланні. Про нього вже й забувати почали. Але настав час Святійшому вийти під світло софітів і нагадати, чия вертикаль влади.

Перше за період пандемії «очне» засідання Священного синоду закінчилося з розгромним рахунком на користь патріарха Кирила. Кількість зміщених і переміщених із катедр єпископів — прямо безпрецедентна. Переважно владики поплатилися теплими місцями за те, що не впоралися з коронавірусом. Хтось виявився ковідодисидентом, хтось не зумів впоратися з підлеглими —ковідодисидентами, а хтось просто допустив у підвідомчих угіддях спалах захворювання.

Патріарх злий на коронавірус, у нього з ним особисті порахунки: пандемія підточила й поставила під сумнів його владу, зменшила дохід. Тому він абсолютно не схильний вибачати підлеглим ковідні помилки. Мусить же ж хтось відповісти за вірус!

Сидячи в карантинному затворі, патріарх, імовірно, відсторонено спостерігав за тим, як ситуація без його безпосереднього контролю розвалюється, та гриз нігті. Зате він мав можливість помізкувати і зробити оргвисновки. Переважно про те, де містяться слабкі ланки та чим зміцнити свою знамениту вертикаль влади. Саме вертикаль влади, а не авторитет церкви в суспільстві чи, скажімо, місіонерську роботу. Власне, одне друге підміняє. Так само, як Лукашенко воліє називати себе «держава», — патріарх Кирило абсолютно впевнений, що авторитет церкви — його особистий авторитет.

Саме про церковний авторитет, до речі, ще одне приголомшливе рішення Священного Синоду — заборона молодшому священству розголошувати «третім особам», включно з журналістами, «канонічні або церковно-адміністративні відомості». Віднині внутрішнє життя церкви засекречене на канонічному рівні. Це прямий удар не так навіть по ЗМІ, яким не звикати добувати найбільш утаємничену інформацію та приховувати свої джерела, як по широкій мережі церковних блогерів, серед яких чимало отців і дияконів РПЦ.

Розрив між вищим та нижчим духівництвом у РПЦ відбувся не вчора. Але останнім часом він стає дедалі помітнішим: інтереси священників збігаються з інтересами мирян набагато більше, ніж з інтересами ієрархів. Станове розшарування в церкві стало особливо помітним останніми роками — в період панування соцмереж.

Однак це розшарування запросто може й розвіртуалитися — як засвідчили події в Білорусі, де священники підтримували протестуючих парафіян, попри невдоволення єпископату.

Екзарх відлітає на південь

Бунтівна Білорусь стала тією опорою, якої патріарх водночас і боявся, і потребував. Коли в повітрі пахне Майданом, церковна карта виявляється затребуваною як ніколи. Тут потрібна дипломатія. Потрібні гібридні рішення. І жодні запобіжні заходи не будуть зайвими — адже може вийти (увага, натяк) як із Україною...

Перше, що передбачувано зробило керівництво РПЦ, — змістило митрополита Мінського Павла і послало його «на юга» — очолювати Кубанську митрополію та підрихтувати нерви. На його особисте прохання, певна річ, а зовсім не тому, що «не впорався».

Задля справедливості слід сказати, що в Мінську митрополит Павло повівся не найгіршим чином. Здавалося, він цілком щиро розривається між жахом перед насильством, співчуттям до жертв побиттів, симпатією до тих, хто виявляє мужність, — і своїми посадовими обов’язками, в основі яких — лояльність до чинної влади, заперечення будь-яких протестів та підтримка московської політики.

Швидше за все, саме цей раптовий порив людяності став причиною його зняття з посади екзарха, — чиновникові такого рангу схожі слабини за чином не дозволені.

Та якщо це й стало причиною, то не єдиною. Якщо Москва справді робить ставку на Лукашенка, то митрополита Павла необхідно було прибрати з Мінська. Хоча б тому, що він ніколи Бацьку особливо й не подобався. Тож це зміщення — щось на кшталт жесту доброї волі з боку Московського патріархату на адресу Лукашенка. Який завжди хотів бачити на місці патріаршого екзарха когось «свого», когось із білоруського єпископату. І ось отримав що хотів. Принаймні він може так подумати.

Однак інтереси РПЦ та Лукашенка в цьому випадку збігаються. Призначення нового екзарха може виявитися поворотним моментом у білоруській політиці РПЦ. У Москви з’явилися підстави переживати за Білорусь і її лояльність. Отже, настав час придивитися до одного з прихованих, зовні невинних, але досить дійових механізмів утримання країни в імперській орбіті — церкви.

Автокефальний переляк

На диво доречно в білоруському медіапросторі замелькала «автокефалія». З’явилася й поширилася інформація, що відновлення Білоруської автокефалії православної церкви на противагу Білоруському екзархату РПЦ — один із пунктів програми Координаційної ради опозиції.

Від імені Координаційної ради виступила Наталія Василевич і назвала цю інформацію вкиданням.

В опозиції чудово знають те, про що ми в Україні постійно забуваємо: Білорусь — не Україна. У білорусів немає масового прагнення до автокефалії та інших атрибутів «геть від Москви». Навпаки, «майдани», «розколи», чвари з Кремлем їм не потрібні й навіть по-справжньому лякають їх. Тому автокефалія — справді вкидання: це може лише відштовхнути білорусів від підтримки опозиції.

Проте це вкидання вигідне Москві. Використовувати розкол як знаряддя залякування — їхній метод. Причому залякування одночасно і бунтарів, і свого кремлівського начальства, якому навряд чи сподобається перспектива ще одного «томосу». На такому тлі вибудовувати власну політику — саме задоволення. Адже загроза, швидше за все, ефемерна, зате переляк — справжній.

Утім, у церковної Москви теж є травми, — «парад автокефалій», цілком можливо, посідає особливе місце в її нічних кошмарах. І жодні превентивні заходи не можуть вважатися зайвими.

Тому новим патріаршим екзархом Білорусі стала людина, в чиїй лояльності можуть не сумніватися ні в Мінську, ні в Москві. Новий глава білоруського екзархату владика Веніамін (Тупеко), як і хотів Лукашенко, — з білоруських ієрархів, і взагалі корінний білорус. Але фізичне народження десь у Брестській області означає набагато менше, ніж те, що його справжня духовна батьківщина — російське православ’я. Молитвеник, чернець-аскет, який зараховує до великих зол розкол і автокефалію, який сповідує відмову від політики на користь чистоти духовного життя.

Характеристики, за котрими його легко сплутати з главою УПЦ МП митрополитом Онуфрієм. І вже тому можна припустити, що він буде вірним Москві та цілком керованим. Владики, які зневажають політику, обіймаючи при цьому політичні посади, зазвичай виявляються чудовим знаряддям політичних маніпуляцій.

Нині можна тільки гадати, як далеко зайде церковна Москва у спробах зміцнити свою владу в Білорусі та запобігти зростанню автокефальних настроїв — піде на створення автономної БПЦ МП за зразком УПЦ МП чи обмежиться призначенням лояльних єпископів. Чи стане новий екзарх шуканим посередником між народом і владою та чиї інтереси — народу чи Кремля — він буде при цьому транслювати й відстоювати.

Про одне можна казати напевно: патріарх Московський знову в грі. І знову, як Саруман Білий у відомому епосі, просуває ідею Двох Веж — держави і церкви, які в єдності мають панувати над землями та народами.

Інші матеріали Катерини Щоткіної читайте за посиланням