Куди веде «дорога до храму»?

У хорі протестів віруючих проти фальсифікації виборів та свавілля силовиків у Білорусі голос РПЦ майже нечутний.

Протести в Білорусі вкотре оголили духовне вбозтво князів «офіційної церкви» країни — Білоруського екзархату РПЦ. «Духовні авторитети» виявилися «не в голосі» — не зуміли дати чесну оцінку діям влади. Як крадіжці голосів (тобто прямій брехні влади своєму народові), так і насильству, що затопило вулиці білоруських міст.

Осінь патріарха

Патріархові Кирилу не щастить. Прямо дивно, як на один понтифікат, що так непогано починався, могло посипатися стільки прикрощів. Усеправославний собор, коронавірус, бунт популярного старця Сергія Романова, впадіння в немилість у Владіміра Путіна. Не кажучи вже про Україну з її Томосом.

Здавалося б, куди далі. Але є фантазія в Господа! На білий кукіль, що й так ледве тримається, звалилася нова напасть — Білорусь. Це, здається, останній удар, що розбив патріарха. Принаймні дар мови в нього пропав. Після привітання Олександра Лукашенка з «перемогою на виборах» (опублікованого тоді, коли в Мінську били протестувальників) патріарх мовчить як риба.

Причин для цього мовчання може бути дві. По-перше, він як людина, не позбавлена виховання, розуміє, що його привітання виглядало наче вибух бомби-смердючки посеред бенкету. І навіть після того, як цей текст сором'язливо прибрали з офіційного сайту, наче його й не було, запах залишився.

По-друге, це повна несподіванка. Гаразд, Україна, — з цього боку завжди очікували удару, і удари справно сипалися. Але Білорусь? Де ніколи не виникало жодних причин для хвилювання, — там навіть церковну автономію задля видимості створювати не треба було. Де навіть екзарх — митрополит Мінський Павло — громадянин Росії. Хоча це й суперечить законам Білорусі, згідно з якими іноземний громадянин не може очолювати церкву. Але в деяких країнах принада закону саме не в суворості його букви, а в тих винятках, які робляться з височайшої волі.

І ось на тлі цього «благоденства» наче грім серед ясного неба розгортається драма, в яку виявляється втягнутою церква. Не з власної волі — але волею пастви, яка зовсім несподівано для пастирів почала діяти самостійно. І, що гірше, ставити незручні запитання своєму священноначалію.

Що ж, було про що запитувати. Митрополит Мінський теж привітав Лукашенка з перемогою на виборах. І в цьому немає нічого особливого, — після того, як так учинив патріарх, йому взагалі нічого іншого не лишалося. Що стосується «доречності», то я підозрюю, що в РПЦ (як у великих західних ЗМІ некрологи на видатних людей сучасності) поздоровлення диктаторам із перемогою на виборах заготовлені на роки наперед. І секретар просто виймає потрібне з течки й публікує, звіряючись із календарем, а не з новинними стрічками.

Митрополит Павло, повторюся, не зробив нічого незвичайного й несподіваного — він поздоровив Лукашенка. І заодно обурився тим, що по Мінську ходять якісь хресні ходи, яких він не благословляв, збираються якісь «молебні», але до церкви це жодного стосунку не має. До цього ми теж звикли: «не благословляв» — отже, «несправжній». Хресні ходи справді збиралися — в них брали участь і католики, і протестанти, і православні.

Однак виступ митрополита Павла мав несподівані наслідки: православні не тільки не відмовилися брати участь у цих зборах — вони вступили в полеміку зі своїм митрополитом і дали зрозуміти, що без його «патенту на істинну православність» цілком обійдуться. Відкритий лист білоруської вірянки Настасії Некрашевич до митрополита Мінського, який став чимсь на кшталт декларації білоруських вірян, я сподіваюся, ввійде в історію церкви. Як одна з чесних і вдалих спроб нагадати пихатим ієрархам, що церква — це не вони, як ті чомусь звикли думати. Суть листа зводиться до того, що людям не потрібне благословення на захист своїх життя та гідності. Особливо з боку церкви, яка підтримує і «сердечно поздоровляє» владу, що вбиває власний народ.

Митрополит Павло зніяковів. Він навіть не думав у такому ключі... Це, взагалі, звично для наших ієрархів, — вони ніколи не думають про те, що і як переживає пересічний парафіянин, не намагаються побачити ситуацію його очима. Тому, коли ієрархів до цього закликають, вони бентежаться, але хутко згадують, що вони — «князі церкви», а не якісь безрідні вівці. І виходять зі становища з якою-небудь підходящою цитатою зі Святого Письма — благо, воно об'ємне й цитати там можна знайти на всі випадки життя.

Утім, митрополит Павло зрозумів, що ситуація делікатна і з неї так просто не зістрибнеш. Пристрасті нагнітаються, заяви релігійних лідерів — католиків, протестантів, мусульман — публікуються одна за іншу жорсткіші. Хресні ходи продовжують ходити, священики приєднуються до своїх «овець», як справжні пастирі. А там і єпископат підтягнувся, — справжньою зіркою екрану став архієпископ Гродненський, що з амвона викривав звірства силовиків. А тут ще московське начальство замовкнуло...

Митрополит Павло засовався. Вийшов до народу. Закликав усіх «заспокоїтися й помиритися». Відповів на запитання. Навіть перепросив за своє поспішне поздоровлення.

Однак розгубленість швидко скінчилася: промайнула чутка, що Лукашенко домовився з Путіним про підтримку й допомогу. Церква відповіла блискавично — тими ж вихідними зібрався Синод Білоруського екзархату і прийняв «примирливу» заяву, що закликає (ви, звісно, не здивуєтеся) до «взаємного прощення» задля «збереження миру». Інакше кажучи, всім розійтися по домівках, усім побитим, зґвалтованим, осиротілим — вибачити ґвалтівникам і вбивцям. Інакше — війна.

Тим часом секретар екзарха Білорусі вийшов на публіку з роз'ясненнями. Митрополит Павло, виявляється, зовсім не «відкликав» своє привітання, як чомусь хтось подумав. Так, він перепросив публіку. Але не за те, що привітав Лукашенка з перемогою, а тільки висловив жаль, що це поздоровлення хтось розцінив для себе як образливе. Саме ж поздоровлення в силі.

Утім, «церква з народом». Екзарх відвідав жертв силовиків у лікарні, приніс подарунки, нагадав, що «мірумір» і він за всіх молиться. Та ані слова не сказав про те, чи має намір відвідати силовиків — принести подарунки й нагадати про «мірумір». «На передовій» — разом із протестувальниками на вулицях, під стінами СІЗО — тільки найсміливіші священики. Чиї вірність пастирському обов'язку та героїзм при нагоді будуть або списані як «приватна ініціатива, що не відбиває офіційної позиції церкви», або приписані Білоруському екзархату як «офіційна позиція» — залежно від того, як із Бацькою карта ляже.

А доки екзарх зображає Діда Мороза й годує байками жертв силовиків у лікарні, глава білоруських католиків Тадеуш Кондрусевич домагається особистої зустрічі з міністром внутрішніх справ Білорусі Юрієм Караєвим — сподівається домовитися про звільнення всіх затриманих і припинення переслідувань.

Поговорімо про погань

Отже, Білоруська православна церква визначилася зі своєю позицією: вона підтримує Лукашенка. Точніше, вона підтримує не Лукашенка, а Кремль, який підтримує Лукашенка. Їй байдуже, що таким чином вона підтримує насильство і громадить брехню на брехні, стверджуючи, що в неї немає завдання давати оцінку обом сторонам, — її завдання «приводити людей до Бога та закликати їх до миру». Ця лицемірна балаканина— тільки про одне: між владою та своїм народом РПЦ у будь-якій країні й етнічній іпостасі вибирає владу. Московську, певна річ.

А якщо ви хочете, щоб хтось авторитетний, наділений духовною владою вийшов і назвав зло злом, чорне чорним, то РПЦ — останнє місце, куди вам є сенс звертатися. Саме це (а навіть не промосковське лизоблюдство) — головний докір білоруському священноначалію.

Якось так в офіційної церкви виходить, що в конфлікті народу і влади винуватцем завжди виявляється не той, хто б'є, а той, хто не бажає з цим змиритися. В найбільш ліберальному випадку винуватцями виявляються якісь неназвані «провокатори» і «зовнішні сили», котрі всіх «використовують», усіма «маніпулюють», «зіштовхують лобами» та провокують ворожнечу в нашому миролюбному народі. Це завжди хтось, кого не називають на ім’я, — як Волдеморт у «Гаррі Поттері». Чи то рептилоїди, чи то масони, чи то ще якесь закулісся. І так виходить, що ті, хто вбиває, — захищають від них. Тобто роблять праведну, взагалі-то, справу. А що стосується жертв... Можна хіба що пожалкувати, що вони опинилися в неправильний час у неправильному місці.

Такий вигляд має зрада. Думаю, тепер вам зрозуміло, чому конспірологічні теорії такі популярні й так старанно мусуються в російських православних колах. Ідеальний спосіб викрутитися з дражливої ситуації, коли зло показує ікла, але з цим злом зовсім не хочеться сваритися. Як патріархові Кирилу з Владіміром Путіним. Або митрополитові Павлу з Олександром Лукашенком.

І так з'являється лукаве богослов'я, в якому немає зла, а є «дві сторони конфлікту», які (мається на увазі) обидві неправі. Роль же церкви — в заклику до примирення. А також «вести людей до Бога». Дарма що вони підсковзуються при цьому на власній крові. Дарма що на цій дорозі вони втрачають людську гідність і людську подобу. Дарма що вся ця дорога — брехня та бруд. Усе це не дуже цікавить князів церкви, і, слід гадати, вони впевнені, що й Бога це не дуже цікавить.

Але що їм залишається? Піти в СІЗО й «пом'якшити серця» озвірілих ментів? Переконати Лукашенка? Умовити Путіна забрати свої автозаки з кордону? Князі церкви знають, що це безглуздо. Та вивчена безпорадність, яку вони нав'язують своїй пастві, давним-давно роз'їла зсередини їх самих.

Томос для Білорусі?

У російського церковного представництва в Білорусі є одна по-справжньому важлива (можливо, головна) функція: зберігати єдність у рамках «історичної Русі». До цього завдання, як ми знаємо на прикладі УПЦ МП, у Москві ставляться дуже серйозно. І я можу лише уявити, як здригнулося серце патріарха Кирила, коли він зрозумів, що Кремль укотре планує завдати удару по цій церковній єдності, підтримавши Лукашенка. Адже білоруси напевно належним чином оцінять і участь «братнього народу», готового прийти на допомогу тим, хто їх б'є, і зраду російської церкви, яка закликає їх скласти руки та дозволити себе бити. «Інакше — війна». У вустах представників російської церкви у будь-якій країні це звучить як справжній шантаж. Подивіться, мовляв, на Україну.

Можливо, в білорусів немає визрілої національної ідеї, яка б могла відштовхнути і протиставити їх Росії. Зате тепер у них є привід відчути, що РПЦ їх зрадила.

Таку еволюцію у свідомості білоруських православних можна простежити за діалогами між білоруськими й російськими колегами-священнослужителями в соцмережах. Справжнє дежавю — зовсім недавно такі ж діалоги вели ми самі: намагаєшся переказати друзям-знайомим у Росії, що бачиш на власні очі, що відчуваєш на власній шкурі, а вони тобі: ти, мовляв, осліплений, обманутий, мізки промиті, немає там, біля тебе, такого й не було ніколи. Точно такі самі діалоги ведуться зараз між представниками однієї церкви (РПЦ), які перебувають по різні боки російсько-білоруського кордону.

Того, що Білорусь — не Росія, можливо, в самій Білорусі досі не відчували. Приводу не було. І вже, звичайно ж, цього не відбувалося всередині БПЦ. Досі.

Чи може це стати поштовхом до виходу зі «спільного духовного простору», визначеного межами «канонічної території» РПЦ?

У вітчизняному медіа-полі оптимістично дивляться на перспективи білоруської церкви. Особисто глава ПЦУ митрополит Епіфаній нагадав білорусам, що в них є всі підстави відділитися від РПЦ і просити Вселенського патріарха про автокефалію. Історично підстави справді є. Білоруська церква — частина стародавніх Київської та Києво-Галицької катедр і на цій підставі може передати себе до рук Константинополя. Про цей факт згадується в польському Томосі 1924 року, на який спирався Вселенський патріарх у рішенні надати автокефалію українській церкві. «Митрополія Києва та залежних від неї Православних Церков Литви і Польщі» — під це визначення підходять не тільки українські, а й білоруські землі.

Тобто формально можливість білоруської автокефалії є. Але мало мати можливість — треба захотіти нею скористатися.

Надій на це небагато. Звісно, в Білорусі є невизнана автокефальна православна церква. Але для того, щоб звернутися по автокефалію, цього замало. Для цього необхідне, по-перше, національне відродження, по-друге, усвідомлення того, що церковні зв'язки колишньої провінції з колишньою метрополією зовсім не такі невинні, як можуть здаватися світському оку. Україна пройшла чималий шлях до своєї автокефалії — шлях, на який Білорусь щойно стає і сама боїться собі в цьому зізнатися, повторюючи через слово «в нас не Майдан» (цікаво, що ж тоді, в їхньому розумінні, «Майдан»?).

У Білорусі поки що немає цих двох необхідних чинників — чіткого порядку денного «геть від Росії», який міг би включити в себе і питання церковного від’єднання, і питання тієї церковної структури, котра могла б вимагати для себе автокефалію від імені більш-менш помітної кількості архієреїв, кліриків, ченців та парафіян. І, доки ці настрої та церква не дозріли, в РПЦ залишається простір для маневру в Білорусі.

Інші матеріали Катерини Щеткіної читайте за посиланням