Башар Асад не залишив шляхів для відступу

Ситуація навколо Сирії стала темою номер один світової політики. Президент Сполучених Штатів Барак Обама демонструє повагу до американської демократії і законодавства, коли вперше за багато років прагне затвердження в Конгресі своєї воєнної ініціативи.

Звичайно, не просто зрозуміти мотивацію сирійського президента Башара Асада, який настільки сліпо сподівається на підтримку Росії і Китаю, що майже не залишив собі шляхів для відступу. Не виключено, що Асад боротиметься за владу до останнього. А отже - запитання: американська атака допоможе чи зашкодить сирійському народові? Відповідь не буде однозначною. Адже хто може гарантувати, що у відповідь сирійський режим не завдасть другого хімічного удару по опозиціонерах?

Що тоді робити американцям? Готувати нову, але потужнішу атаку, розраховуючи на те, що цього разу силове попередження таки подіє на Асада? Сирійський президент загнаний у глухий кут. То чи можна сподіватися, що він шукатиме взаємоприйнятні для всіх сторін компроміси?

І до яких дій тоді вдадуться США?

Повторити лівійський варіант, вочевидь, не вдасться. Адже з початком повітряних рейдів на військові об'єкти в Сирії Вашингтон явно спізнився. І якщо після повітряної атаки на Сирію не перейти до наземної операції, то, скидається на те, взагалі мало що можна буде зробити.

Сьогодні емоції з обох сторін протистояння сягнули точки кипіння. Схоже, що сирійський президент, перебуваючи у постійному стресовому стані, вже не здатен адекватно реагувати на все, що відбувається поза його резиденцією, і не готовий поставитися до вимог сирійського народу цивілізовано і з повагою. Він не схильний до раціональної політичної дискусії з противниками. Оскільки, перебуваючи у фарватері геополітичних бажань Росії, звик повністю покладатися на гарантії Москви. А вона вже не в змозі їх більше виконувати.

Можна сказати, що парадоксом політики на Близькому Сході є те, що з усуненням диктаторів у владі часто виникає вакуум, що провокує великі проблеми для Заходу.

Нині в Іраку, Лівії, Єгипті й Сирії релігійні і політичні опоненти борються за владу. І якщо в Єгипті військові втратять контроль над ситуацією у своїй країні, то у великій біді опиниться не тільки власний народ.

Однак у сирійській проблемі, крім суто регіонального виміру, ідеться й про вимір глобальний. У сучасному глобалізованому світі зовсім небагато осіб ухвалюють рішення, від яких залежатиме подальша доля багатьох мільйонів людей. Водночас не існує інтегральної системи відповідальності за ухвалення історично вагомих рішень стосовно проблем і викликів, з якими сьогодні стикається людство.

Сирійський прецедент, можливо, порушує питання про необхідність певної корекції міжнародного права, оскільки поняття державного суверенітету передбачає відповідальність держави за захист свого народу. Але у випадку із Сирією спостерігаємо протилежне. Намагаючись за будь-яку ціну зберегти свою владу, президент Асад свідомо знищує сирійський народ та інфраструктуру країни.

Тому в обставинах, коли Сирійська держава перестає виконувати свої обов'язки перед народом, принцип невтручання у внутрішні справи суверенної держави має поступитися місцем принципу міжнародної відповідальності за захист населення цієї країни.

Не тільки хімічна атака мала б стати каталізатором рішучіших дій проти сирійського режиму. Величезна кількість жертв серед цивільного населення і майже 2 млн біженців - не менш важливий привід. Бо якщо Сирійська держава більше не захищає свій народ - вона втрачає суверенітет.

Але, на жаль, сценарій розвитку ситуації в Сирії такий, що успіх (чи неуспіх) сирійської кампанії зовсім не гарантує, що страждання сирійського народу закінчаться. Бо навіть за ймовірної зміни режиму Башара Асада, як показує досвід поствоєнного державного будівництва в Афганістані й Іраку, стабілізувати ситуацію буде дуже складно. Тому жодна з наявних моделей воєнної інтервенції до Сирії не є запорукою того, що для народу настануть мир і стабільність.

Розглянемо декілька ймовірних сценаріїв подальшого розвитку подій у Сирії:

1. Перемагають повстанці. На цей час це ймовірно, але за значної зовнішньої допомоги. Причому втручання в сирійські справи Ірану і "Хезболли" має бути обмежене. А алавіти повинні отримати гарантії, що будуть у безпеці після того, як складуть зброю. Допомога повстанцям має бути спрямована на те, щоб зміцнити в їхніх лавах помірковані сили, аби вони змогли взяти владу в країні і гарантувати переможеним, що акцій помсти проти них не буде.

Такий сценарій можливий лише за умови, якщо помірковані сили будуть спроможні подолати власну фрагментованість. Адже екстремістські ісламські групи вже почали домінувати на багатьох напрямках протистояння опозиційних до режиму сил.

2. Перемагає Башар Асад. Хоча це менш імовірно. Але за умови підтримки Росії й Ірану та активної участі в сирійській громадянській війні "Хезболли", а також зважаючи на немонолітність повстанців, режим Асада акумулює достатньо сил і засобів, щоб відвоювати всі втрачені раніше території.

3. Перемога повстанських ісламістських угруповань. У такому випадку екстремістські угруповання, такі як Джабхат аль-Нусра (яке оголосило про свою вірність "Аль-Каїді"), скористаються згортанням російської та іранської допомоги і зроблять усе для того, щоб перемогти. У разі успіху це призведе до масової відплати й жорстокого ставлення до християн. А також може спровокувати ще більшу кризу, коли сотні тисяч біженців, алавітів і християн, будуть змушені тікати до Лівану й Туреччини. Аби запобігти цьому, помірковані повстанські сили, такі як Вільна сирійська армія (головна організація повстанців), повинні виключити екстремістські групи з будь-якої військової чи політичної коаліції. Але угруповання Джабхат аль-Нусра занадто сильне для того, щоб його можна було проігнорувати. І тому протистояння поміркованих і екстремістських сил усередині самої повстанської спільноти здатне призвести до ще більшого конфлікту або навіть другої громадянської війни. Причому екстремісти мають значно більше шансів виграти таку війну. Вони краще вишколені порівняно з іншими повстанськими групами і більш згуртовані.

4. Розпад Сирії. Що довше триватиме громадянська війна, то більша ймовірність такого сценарію. Тоді режим Асада, спираючись на алавітів і частину християн, збереже свій контроль над смугою території, яка включатиме Дамаск і велику частину сирійського узбережжя Середземного моря. Асада в цьому підтримають Росія та Іран (а Москва навіть збереже свою військову базу в Тартусі). Суніти контролюватимуть еквівалентну територію на північному заході, що може бути підтримане сунітськими державами (Саудівською Аравією, Катаром і Туреччиною). Друзи контролюватимуть південний схід. А курдський північний схід прагнутиме до незалежності або свого роду союзу з іракським Курдистаном. Цей сценарій може привести до миру, хоча проти поділу Сирії на міні-держави, швидше за все, виступатимуть її сусіди.

5. Сомалійський сценарій. Тривалий період хаосу і постійних конфліктів у Сирії може виявитися благодатним ґрунтом для появи нових польових командирів, лідерів бойовиків і злочинних мереж, котрі зацікавлені у продовженні конфлікту. Це зменшить імовірність того, що сирійські біженці взагалі коли-небудь повернуться додому. А економічні можливості населення катастрофічно зменшаться через постійні бойові дії на сирійській території.

Однак те, що сьогодні відбувається в Сирії, - не просто громадянська війна. Це війна за релігійно-етнічне виживання. Алавіти, до яких належить Башар Асад, є в Сирії меншиною, чисельність якої становить 10% населення. Але попри це вони контролюють усі ключові державні й військові пости.

Асад добре розуміє, що може статися з алавітами, якщо він програє війну. Можливо, Башар Асад і сам припинив би протистояння, але він міцно зв'язаний зобов'язаннями перед Москвою і Тегераном, а головне - перед алавітами і своїми соратниками й союзниками у військових та політичних колах Сирії. Бо якщо в нього і його сім'ї залишається можливість таємно покинути сирійську територію, то вони цього зробити не зможуть…