БАЛКАНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Після оголошення офіційних результатів виборів югославська опозиція могла діяти двома шляхами: її лідери погоджуються на повторне голосування, спокійно проводять свою кампанію, тавруючи ганьбою владу, що вкрала в них перемогу, завойовану ще в першому турі, і спокійно виграють вибори 8 жовтня. А можна було відмовитися від участі у фарсі, організованому Мілошевичем, закликати людей до акцій непокори і домагатися скасування фальсифікованих результатів, здійснюючи тиск на владу на вулицях югославських міст.

Опозиція вибрала другий шлях. По-перше, Коштуніца та його команда небезпідставно побоювалися, що чинний президент за ті два тижні, які залишалися до другого туру, знайде можливість переломити ситуацію на свій бік. По-друге, прийняти умови гри Мілошевича їм не дозволяли власні амбіції. По-третє, їх «підбивали» західні держави, що фактично визнали перемогу опозиції в першому турі. Нарешті, в Югославії вже існував прецедент, коли влада під тиском масових виступів відміняла оголошені результати голосування. Так було після виборів до місцевих органів влади два роки тому.

І народ покликали на вулиці. В Югославії розпочалася своя «оксамитова революція». На початку тижня здавалося — ще трохи, і влада в країні безкровно перейде до рук Коштуніци. Найактивніше супротивники Мілошевича діяли в столиці. Вони заблокували міст Бранко, що зв’язує нову і стару частини югославської столиці, і перекрили центральну вулицю міста.

Вісім сербських радіостанцій, які раніше знаходилися під контролем соціалістичної партії, заявили про те, що вони припиняють передавати офіційні програми, пообіцявши об’єктивно інформувати громадян про події в країні.

Найбільшим успіхом опозиції можна вважати страйк на найкрупнішій в країні шахті Колубара. Адже район Лазаревач, де вона знаходиться, раніше вважався надійним оплотом Сербської соціалістичної партії Слободана Мілошевича. Крім цього, Колубара поставляє вугілля для сербських електростанцій, і припинення її роботи може залишити всю країну без електрики. І нарешті, страйк отримав несподівану підтримку з боку югославської поліції. Поліцейські, які раніше перекрили доступ до шахти, пропустили крізь свої ряди кілька тисяч прибічників страйкуючих шахтарів.

Не залишилася осторонь й провінція. Акції протесту перекинулися й на більшість інших югославських міст. Найбільш масові з них сталися в Чачаці, в 150 кілометрах на південь від Белграда, де водії вантажівок перекрили шлях, який зв’язує місто зі столицею.

Аж до четверга кампанія протесту в Югославії була схожа на італійський «сидячий страйк», під час якого протестуючі блокують роботу свого підприємства чи установи доти, поки керівництво не визнає їхніх вимог. Опозиція, яка проголосила ненасильницьку форму боротьби з владою, прагнула домогтися бойкоту виконання своєї роботи представниками якомога більшої кількості професій — учителями, шахтарями, залізничниками, лікарями, держслужбовцями і т.п. — і за рахунок цього паралізувати сербську економіку. Проте першими, хто міг постраждати в цьому випадку, неминуче виявилися б пересічні югославські споживачі, на яких саме і розраховувала опозиція. Цим і збирався скористатися Мілошевич, «повісивши» провину за відключене світло й газ на опозицію й викинувши одночасно на прилавки продовольчі дефіцити. До речі, вже в понеділок белградці вишикувалися в черзі за вершковим маслом, яке раптом з’явилося в продажу.

Крім цього, згодом виявилося, що акції протесту не такі вже масові, як хотілося б опозиції. Вулиці перегороджувалися лише на кілька годин у ранковий час, офіси потроху відновляли роботу, а людей виходило на вулиці з кожним днем усе менше. До того ж найслабкішим місцем організаторів акцій протесту стала координація між їхніми учасниками.

Та й чинний президент поступово почав намацувати грунт під ногами. Незважаючи на його недавні заяви про те, що керівництво країни не збирається застосовувати силу для того, щоб змусити шахтарів повернутися до робочих місць, югославська влада у своїй заяві по національному телебаченню повідомила про свої плани заарештувати призвідників страйку шахтарів і двох представників опозиції за обвинуваченням у саботажі й порушенні умов проведення страйків. Крім цього, було заявлено, що стосовно протестуючих і страйкуючих будуть вжиті інші «особливі заходи».

Сам же президент виступив по державному телебаченню, познайомивши громадян із своєю точкою зору на ситуацію. Випадок безпрецедентний — востаннє Мілошевич звертався до народу торік, після закінчення натовських бомбардувань Югославії. Цього разу в хід була пущена до болю знайома теза про західний вплив і служіння імперіалізму. З властивою йому прямотою, президент пояснив нетямущим югославським громадянам мету опозиції — привести країну під контроль західних держав, і дав зрозуміти, що саме він символізує «останній осередок опору західному домінуванню на Балканах». Само собою зрозуміло, виступ сигналізував повну готовність влади до проведення другого туру голосування.

Отже, винуватці всіх бід югославського народу були визначені. Справа залишилася за малим — нейтралізувати їх. Мілошевич, на відміну від інших лідерів європейських країн колишнього соцтабору, які віддавали свою владу десятиліття тому практично без опору, здаватися без бою не збирався.

Врятувати югославську ситуацію могла активна позиція Росії й готовність Москви виступити посередником між сторонами конфлікту. Адже Югославія, й ще, мабуть, Ірак залишилися єдиними державами, на яких Російська Федерація зберегла ексклюзивний вплив. Проте запрошення Володимира Путіна Мілошевичу і Коштуніці приїхати і розібратися у своїх відносинах у Москві повисло в повітрі.

Лідер опозиції поставився до цієї пропозиції прохолодно, а його суперник просто вирішив не втрачати часу на зайві діалоги. Можливо, причиною такої байдужності стала надмірна обережність Москви у виборі позиції однієї зі сторін конфлікту. Спочатку в російській пресі з’явилася інформація про те, що президент РФ Володимир Путін і канцлер Німеччини Герхард Шрьодер у телефонній розмові дійшли загальної позиції щодо Югославії. Це надало право спостерігачам зробити висновок про визнання Росією перемоги на виборах у Югославії кандидата від опозиції Воїслава Коштуніци. Потім у заяві Путіна про події в СРЮ з’явилася фраза про «другий тур», яка дає зрозуміти, що Росія не визнає заяв опозиції про безумовну перемогу вже в першому раунді виборів. У такий спосіб Москва виявилася нездатною заручитися довірою жодної зі сторін. Проте, готовність російського керівництва надати Мілошевичу політичний притулок залишився в силі.

До останнього часу здавалося, що крихка, нестійка рівновага в Югославії зберігатиметься аж до 8 жовтня — строку проведення другого туру виборів. Акції протесту опозиції носили мирний характер, влада також не йшла на явну конфронтацію з протестуючими.

Проте вибухова ситуація виникла через рішення конституційного суду Югославії. Спочатку вищий орган судової влади країни частково анулював результати першого туру голосування, а потім пояснив, що на підставі цього рішення вибори взагалі варто визнати такими, що не відбулися. Нове голосування, на думку суддів, слід було призначити на наступне літо, після закінчення строку президентських повноважень Мілошевича.

Дивовижно, невже оточення президента всерйоз розраховувало на те, що опозиція погодиться з таким рішенням? Терпіння демонстрантів лопнуло. Як часто трапляється за таких ситуацій, безмежна влада Мілошевича виявилася міфом. Вистачило кількох годин, щоб протестуючі захопили і будинок югославського парламенту, і державне телебачення, і навіть кілька поліцейських дільниць у центрі Белграда. Поліція й армія особливої активності в захисті свого недавнього кумира не виявили, а сам він втік зі столиці. На щастя, в Югославії не було своєї «Секурітате» і румунського сценарію в цій країні уникнути вдалося.

Сьогодні на вулицях югославських міст панує ейфорія, і демонстранти захоплено вітають своїх лідерів. Через кілька днів усе вщухне, і для нового президента розпочнуться справжні іспити. Взяти у свої руки владу в країні для Коштуніци виявилося порівняно просто, а ось розплутати клубок проблем, які дісталися йому від попередника, буде набагато складніше. Югославія потребує серйозного реформування всієї системи державної влади, для зберігання цілісності країни необхідно буде кардинально змінити відносини федерального центру з провінціями, насамперед із Чорногорією й Косово. Нарешті, Коштуніці доведеться вирішувати долю самого Мілошевича, якого із нетерпінням чекають у Гаазькому суді.

Про результати, наслідки та уроки югославської революції, її переможців і тих, хто програв, писатимуть ще довго. Сьогодні ж очевидно одне — із падінням останнього авторитарного режиму на Балканах демократичну революцію в Східній Європі можна вважати завершеною.