Андрій Ілларіонов: головний ресурс для розвитку — свобода людини

Ім’я колишнього радника російського президента Володимира Путіна, а нині наукового працівника Інституту Катона (США) Андрія Ілларіонова добре знають у світі політики, економіки та фінансів. Опозиційний економіст заслужив повагу своїм професійним аналізом ситуації та реалістичними прогнозами. Про те, чого очікувати Україні в умовах нинішньої непрос­тої ситуації у світовій економіці, які голов­ні загрози несуть для нашої країни проблеми навколо долара і євро - в інтерв’ю Андрія ІЛЛАРІОНОВА нашому виданню.

- Андрію Миколайовичу, 24 серпня виповнилося двадцять років з моменту проголошення Верховною Радою незалежності України. На початку дев’яностих мало хто із зарубіжних політологів вірив у тривале існування Ук­раїни як незалежної держави, вважаючи її якимось неприродним утворенням. Після помаранчевої революції 2004 року в Україні побачили лідера політичних перетворень на пострадянському просторі. Сьогодні багато хто вважає Україну failed state, недієздатною державою. На ваш погляд, якими є основні невдачі й досягнення нашої країни за останні два десятиліття?

- До досягнень я б відніс те, що в останні шість-сім років в українському суспільстві стало проявлятися розуміння, що ж таке незалежна Україна. Зда­ється, до цього часу такого розуміння або не було зовсім, або ж воно мало нечіткий характер. Перші кроки подібного роду були зроблені ще Леонідом Кучмою, але його спроби були непослідовними. Ситуація помітно змінилася з приходом Віктора Ющенка. До нього висувалося чимало претензій. Зокрема щодо нездійсненності економічних реформ під час його президентства. Зі значною частиною критики на адресу Ющенка можна погодитися. Хоча при цьому потрібно мати на увазі, що, відповідно до тодішнього конституційного устрою України, головним провідником економічних реформ мав бути уряд.

Але Вікторові Ющенку вдалося домогтися успіху в іншій, можливо важливішій, сфері - у формуванні української самосвідомості. Для незалежної країни це найважливіша попередня умова хоч якогось успішного існування, не кажучи вже про можливість проведення успішних реформ. Важко чекати успіху від держави, сам факт незалежного існування якої постійно - свідомо чи несвідомо - піддається сумніву, якщо громадяни не асоціюють себе зі своєю країною. І, як здається, Віктор Ющенко заклав для цього необхідний фундамент.

- Це те, що ви вважаєте досягненнями. А які основні невдачі?

- Україні не вдалося створити вільну ринкову економіку, стійке демократичне суспільство. Події останніх півтора року - яскраве тому підтвердження: сьогодні Україна не є повністю вільною з політичного погляду країною, якою вона була при президенті Ющенку. Створити демократію й створити стійку демократію - це не одне й те саме. Зрештою, Україні не вдалося створити правову систему, яка відповідала б вільному суспільству, вільній економіці, демократичній системі. Цих трьох завдань не було вирішено - вони для майбутнього.

Одна з найголовніших проблем нинішньої України - очевидна втрата довіри до влади з боку суспільства. Більш довгостроковим завданням України є зміцнення української національної свідомості. Це жодною мірою не означає, що всі повинні думати однаково. Але бодай стосовно деяких ключових параметрів у країні необхідно мати якусь подобу консенсусу.

Це стосується не тільки того, чи інтегруватися Україні в Європу, чи вступати їй в ЄС і НАТО, а насамперед ключових питань історії самої України. Межі між ідеологічними і партійно-політичними уявленнями людей, як і раніше, надто сильно збігаються з регіональними межами в Україні. Це серйозна проблема для середньо- і довгострокового існування країни як незалежної держави.

- Віктор Янукович і Партія регіонів ішли до влади під гаслами змін. Як після приходу цієї політичної сили до влади ви оцінюєте економічні реформи, що їх проводить в Україні уряд Миколи Азарова?

- Я не знайомий з деталями цих реформ. Цілі деяких з них викликають цілковиту підтримку. Але в мене склалося враження, що реформи, оголошені й проведені урядом в останні півтора року, не здобувають достатньої підтримки в українському суспільстві. Рейтинг правлячої партії впав удвічі, що свідчить про реакцію на дії влади. Тим часом досвід успішного реформування свідчить про те, що реформи стають результативними й стійкими, якщо вони мають підтримку значної частини громадян. Якщо реформи відторгаються суспільством, то, навіть попри свою можливу короткострокову економічну ефективність, у довгостроковому плані вони можуть виявитися невдалими.

- Але Віктор Янукович, на відміну від свого попередника Віктора Ющенка, зумів сконцентрувати в руках усю повноту влади. Хіба цього недостатньо для проведення реформ, необхідних для подальшого економічного розвитку країни?

- Концентрації влади в руках однієї людини або групи людей для проведення самих реформ достатньо, для їхнього успіху - ні.

- У Чилі генералу Піночету вдалося провести економічні реформи…

- Коли Піночет проводив референдум про довіру собі, то, незважаючи на те що реформи ще не давали повної віддачі, майже половина виборців підтримала його. Здається, нинішній рівень підтримки пана Януковича не настільки високий. Поки політична сила, що проголошує реформи, перебуває при владі, можна зберігати враження, що її рішення втілюються в життя. Наскільки вони виявляться життєздатними в середньо- і довгостроковій перспективі, залежить від підтримки суспільства. Інакше реформи, які влада вважає необхідними, можуть виявитися недовговічними.

Реформи іранського шаха Мохаммеда Реза Пехлеві багатьма спостерігачами оцінювалися як досить успішні. Що від них залишилося після того, як до влади в Тегерані прийшли аятолли? Уряд Чан Кайші на території континентального Китаю в 1920-1930 роки проводив досить ліберальну економічну політику, яка привела до розквіту Шанхая та багатьох інших південнокитайських міст. Але що сталося із цими реформами після того, як владу захопила КПК?

Відсутність масової підтримки реформ з боку більшості українців та відсутність здатності нинішньої влади співробітничати з суспільством заважають зробити зміни стійкими. Побудова «вертикальної системи» - це бюрократична відповідь влади на сподівання, побажання й вимоги суспільства, це демонстрація незалежності влади від громадян. Але це й гарантоване одержання негативної реакції з боку цілком розвиненого, самостійного і думаючого українського суспільства.

- Отже, у майбутньому Україну очікують соціальні вибухи?

- Йдеться не стільки про соціальні вибухи. Внутрішнє несприйняття більшістю того, що робить влада, може виявитися небезпечнішим за соціальне обурення, яке рано чи пізно може призвести до скасування неприйнятних рішень. Це може зробити і політична сила, яка прийде на зміну нинішній команді. Імовірно й те, що при збереженні законів на папері реальна практика істотно від них відрізнятиметься.

- Останнім часом ви багато уваги приділяєте грузинському досвіду реформ. Чому перетворення, які вдалися Грузії, не відбулися ні в авторитарній Росії, ні в «демократичній» Україні?

- Існує кілька ключових параметрів, які відрізняють грузинську ситуацію від української та російської. Перший - це політичне лідерство. На те, що відбувається в країні, дуже серйозний відбиток накладає особистість людини, яка опинилася на чолі держави. Грузії неймовірно пощастило з президентом Михайлом Саакашвілі. Другий: у Грузії виявилася досить велика група людей, які дотримувалися і дотримуються схожих поглядів на майбутнє облаштування країни, поділяють спільні підходи в економіці, правовій і політичній системі, до зовнішньополітичної орієнтації країни. Такої великої - відносно всього суспільства й кількості політично активних громадян - групи однодумців не було і немає ні в Росії, ні в Україні. Для вашої країни взагалі однією з найсерйозніших проблем є колосальний дефіцит людей зі стійкими ліберальними поглядами.

Ці два параметри є вирішальними. Але є ще один чинник: це історична пам’ять про існування незалежної держави. У Грузії пам’ятають про демократичну державу в 1918-1921 роках з вільними виборами, парламентом, президентом, ефективною владою. На відміну від Грузії Українська Народна Республіка протрималася недовго, усю територію країни не контролювала, при цьому було кілька режимів, які перебували у стані перманентної війни один з одним. Жодній політичній силі, за винятком більшовиків, у 1918-1920 роках не вдалося створити ефективно функціонуючу владу.

- Останні два десятиліття відносини України з Росією були вкрай нестабільними: льодовикові періоди змінювалися відлигами й навпаки. Одна з причин українсько-російських конфліктів - політика російського керівництва, яке твердими заходами прагне досягти своїх цілей, незважаючи на інтереси нашої країни. Чи можливі рівноправні відносини Києва і Москви?

- Для того щоб Україна стала незалежною не тільки де-юре, а й де-факто, вона повинна бути сильною. Економічно, внутрішньо- і зов­нішньополітично. Враховуючи регулярно озвучувані російським керівництвом погрози, зрозуміле прагнення значної частини українського суспільства одержати захист у рамках впливових міжнародних організацій, включаючи ЄС і НАТО, які сприймаються як противага в разі реалізації силового сценарію з боку російських імперських кіл.

- Велика ймовірність того, що цієї осені Україна і Євросоюз підпишуть угоду про асоціацію та створення зони вільної торгівлі. Кремль усіляко перешкоджає цьому, використовуючи політику батога і пряника. Зокрема, багато експертів говорять про загрозу початку повномасштабної торговельної війни між Україною та Росією через небажання офіційного Києва вступати в Митний союз. Москва дійсно готова вдарити в усіх напрямках двосторонніх відносин - газовому, металургійному, хімічному, військово-промисловому, м’ясомолочному, карамельному тощо чи це тільки стрясання повітря?

- Чи здатне російське політичне керівництво втілити в життя свої погрози? Приклади його дій стосовно Грузії, Молдови, Білорусії, країн Балтії, самої України однозначно показують: так, здатне. Чи приведе шантаж, реалізація погроз до бажаних результатів? А от це - не очевидно. Результат значною мірою залежить від політичної зрілості українського керівництва, його здатності чи неготовності піддаватися на шантаж.

Невелика Грузія, яка володіє економічним і фінансовим потенціалом, напевно, разів у 20 меншим, ніж Україна, але має політичне керівництво з характером, виявилася здатною протистояти тиску Росії. І не тільки виживати в умовах тотального торговельного, економічного, транспортного, фінансового ембарго, а й обертати цю блокаду на свою користь, виходити на світові ринки, завойовувати там ніші, і навіть в умовах гострої кризи у світовій економіці мати більш високі темпи економічного зростання, ніж Росія.

Якщо російське керівництво вирішило шантажувати українське для того, щоб змусити Україну вступити в Митний союз, то можна сказати лише одне: не слід піддаватися шантажу. Ні в особистому житті, ні в житті країни цього робити не слід.

Економічна інтеграція Західної Європи здійснювалася на добровільній основі. Ніхто не вдавався до погроз, шантажу та ультиматумів. Навпаки, Європейський Союз виробив критерії, причому досить непрості, для своїх потенційних членів. Відповідність країни цим критеріям досягалася багаторічною роботою законодавчої та виконавчої влади, всього суспільства. І тільки при виконанні цих вимог у країни-кандидата з’являвся шанс вступити в Євросоюз.

Тому, якщо під виглядом нібито інтеграції починають викручувати руки, шантажувати та погрожувати, то така інтеграція ні Україні, ні будь-якій іншій державі точно не потрібна

- А нинішня українська влада може протистояти тиску з боку Кремля?

- Це покаже тільки життя. Поки що українське керівництво у своїй політиці враховувало всі побажання своїх московських друзів. Хоча, повторюся, в умовах, більш важких, ніж українські, грузинське політичне керівництво виявилося здатним проводити цілком самостійну політику.

- Очевидно, що «медовий місяць» відносин Києва і Москви вже минув. Якщо виходити з суто прагматичних інтересів, то що для України вигідніше - вступ у Митний союз чи створення ЗВТ з ЄС?

- За інших рівних умов країна могла бути і там, і там. Якщо обидві організації будуються на принципі добровільності, одне не має суперечити іншому. Якщо ж вступ в одну організацію є добровільним, а в іншу - ні, то важко зрозуміти, навіщо йти в цю іншу. Не слід іти на поводу в тих, хто шантажує і погрожує.

- У контексті нинішньої непростої ситуації у світовій економіці (зокрема враховуючи проблеми долара і євро) в чому ви бачите основні виклики для макроекономічної політики України?

- Головні економічні проблеми України лежать усередині України. Вони, звичайно, пов’язані з тим, як розвивається ситуація в Європі та Америці. Але насамперед це проблеми самої України.

Зверніть увагу на те, що під час т.зв. глобальної фінансової кризи 2008-2009 років, коли Україна дуже сильно постраждала, одну з ваших сусідок криза майже не зачепила. У цій країні навіть спостерігалося невелике економічне зростання. Йдеться про Польщу. Попри те що в Німеччині було скорочення ВВП майже на п’ять відсотків, у Литві та Україні - майже на 15%, у Польщі ВВП продовжував зростати й збільшився на 1,7%.

Цей приклад свідчить про те, що навіть в умовах дуже несприятливої зовнішньоекономічної кон’юнктури при проведенні владою грамотної економічної політики країна може уникнути істотних втрат і навіть продовжувати нарощувати свій потенціал. Тому якщо українському уряду в когось і треба вчитися, то, вочевидь, швидше у влади Польщі, Китаю, Індії, Австралії - тих країн, які, попри глобальну кризу, маючи структуру економіки, порівнянну з українською, продовжували економічне зростання.

- На ваш погляд, у зв’язку з ситуацією з доларом і євро нова глобальна фінансово-економічна криза неминуча? І якщо так, то яких країн вона торкнеться?

- Економічні кризи взагалі неминучі. Криза долара не виключена, але більш імовірна криза євро. Його підживлюють інституціональні особливості єврозони.

Очевидно, що без докорінної зміни принципів функціонування зони євро, без підкріплення єдиної грошової політики проведенням єдиної бюджетної політики подальше стійке функціонування єврозони проблематичне. А інакше зону євро мають залишити такі її слабкі ланки, як, наприклад, Греція та Італія. Принаймні в нинішньому вигляді ця конструкція уявляється маложиттєспроможною.

При цьому слід віддати належне Євросоюзу та політичним елітам європейських країн: упродовж багатьох десятиліть вони неодноразово показували, що, наражаючись на серйозні труднощі в економічній, фінансовій, торговельній, політичній сферах, вони знаходили можливості домовлятися одне з одним, ухвалювали непрості рішення та втілювали їх у життя. Тому, попри всі виниклі перед ЄС складнощі, не можна виключити того, що його члени зможуть знайти рішення для подолання й цієї кризи.

- Ніколя Саркозі та Ангела Меркель пропонують створити уряд єврозони. Можливо, є сенс створити світовий уряд для координації, щоб ефективно регулювати проблеми, подібні до нинішньої?

- Створення нових комісій, комітетів, тим паче нових урядів, - як на мене, тупиковий шлях. Слід іти іншим шляхом, ліквідовуючи бюрократичні перепони та органи, що їх створюють, надаючи можливості кожній людині, кожному підприємцеві, кожній країні самим шукати шляхи та способи розв’язання проблем. Чим більше людського потенціалу в цьому бере участь, тим енергійніша конкуренція, тим легше здолати труднощі. Уряди, тим паче світові, проблем не вирішують. Вони їх створюють.

- Як проблеми навколо долара та євро можуть позначитися на Україні? Чи створює ситуація, що склалася, якісь переваги для неї?

- Проблеми України - це передусім проблеми самої України. Це проблеми неадекватної економічної політики, неймовірно високого податкового тягаря, непомірних державних витрат, колосальних неефективних витрат по різних напрямах, насамперед у так званій соціальній сфері.

Переваги нинішньої ситуації полягають у можливості зробити висновки з чужих помилок. Наприклад: грошова політика повинна відповідати бюджетній. Неможливо утримати курс національної валюти, якщо в країні зберігається значний бюджетний дефіцит; у такому разі валюта неминуче буде девальвована. Це корисний урок, особливо для тих, хто намагався тримати незмінним курс гривні.

- Ви кажете, що Україна має вивчати досвід більш успішних країн. Але що конкретно повинна зробити Україна для мінімізації негативних наслідків нової кризи?

- Знизити податки, скоротити державні витрати, зменшити масштаби корупції, забезпечити верховенство права, звільнити від зайвого регулювання економічну діяльність. Іншими словами, проводити політику, яка називається політикою економічної свободи. Індекс економічної свободи для України дуже низький. А кризи по економічно не вільних країнах б’ють сильніше, ніж по економічно вільних.

У 2008 році Грузія стала жертвою російської агресії, піддалася тотальній блокаді, значну частину території було окуповано російськими військами, потім країна зазнала ударів зовнішньої кризи. Який результат? У Грузії ВВП скоротився на 3,9%, а в Росії - майже на 9%. До того ж Росія втратила валютних резервів на 200 млрд. дол., або майже на 12% ВВП.

Чому так сталося? Чому Росія зазнала економічних втрат разів у шість більше, ніж Грузія? Тому що грузинська влада за попередні роки створила ліберальну, більш вільну й відповідно більш динамічну економіку. І, попри серію дуже тяжких ударів, грузинська економіка витримала кризу набагато краще, ніж російська та українська. І в 2010 році ВВП Грузії зріс на 6,4%, тоді як Росії - на 4%.

- Володимир Путін пропонує зробити рубль резервною валютою на території СНД. Наскільки обґрунтована ця пропозиція?

- Запропонувати можна що завгодно, річ у можливості реалізації. Резервну валюту не можна створити постановою уряду чи указом президента. Резервну валюту можуть створити мільйони економічних агентів, у яких виникне і потім зберігатиметься бажання тримати свої кошти в рублях. Але таке бажання в них може виникнути лише після чималої кількості років, упродовж яких вони переконаються, що російська валюта справді надійна, що вона стійка у плані девальвацій, дефолтів, інших різноманітних експериментів, які регулярно проводить російська влада. Отже, довіра до валюти є похідним від довіри до влади. Щоб у рубля з’явився шанс стати резервною валютою, мільйони людей в усьому світі повинні почати довіряти російській владі.

- Світ вступив у період дефіциту природних ресурсів. Чого слід очікувати в цій ситуації?

- Є хороші книжки на цю тему, одна з них - «Невичерпний ресурс» Джуліана Саймона. В останні двісті років світу неодноразово здавалося, що той чи той природний ресурс закінчується й що це нібито призведе до економічного колапсу та суспільної катастрофи. Чи справдився хоча б один із цих прогнозів? Ні. Чому? Тому що поруч із багатьма природними ресурсами, які справді є вичерпними, у світі є найважливіший ресурс, котрий справді є невичерпним порівняно з іншими природними ресурсами. Це людина, її інтереси, її мозок, талант, це людська ініціатива та підприємливість. Людство в цілому має унікальну здатність знаходити нові матеріали, створювати нові технології, замінювати вичерпані або застарілі ресурси іншими.

У середині XIX століття найважливішою проблемою Європи вважали обмеження поголів’я китів у Світовому океані: тоді жир цих ссавців використовувався в лампах для освітлення вулиць європейських міст. Як відомо, людство вирішило питання освітлення міських вулиць, не вдаючись до використання китового жиру.

Головний ресурс, який має людство, - сама людина і забезпечена її свободою нескінченна здатність до подальшого розвитку та вдосконалення.