АЛЬГІРДАС БРАЗАУСКАС: «НАПРИКІНЦІ РОКУ ПЕРЕХОДИМО ДО ПІДПИСАННЯ ДОГОВОРУ З ЄС»

Нинішній вересень для Литви — дуже важливий місяць. Саме в цей час пройдуть з’їзди всіх партій країни, де висуватимуться кандидати на участь у президентських перегонах, що почнуться через місяць. Напередодні наш кореспондент у Литві взяв ексклюзивне інтерв’ю в керівника соціал-демократичної партії та прем’єр-міністра країни Альгірдаса БРАЗАУСКАСА.

— Пане прем’єр-міністре, з найпершого дня здобуття Литвою незалежності ви були в її керівництві. Як оцінюєте пройдений шлях, чого домігся народ, чи були помилки, чи виправлено їх тепер?

— По-перше, 12 років — це не такий і великий термін, особливо враховуючи, у якому режимі живе держава. У радянські часи, приміром, за такий період нічого епохального не траплялося.

Проте ці роки не тільки для Литви, а й для багатьох держав — країн Балтії, Центральної Європи, колишнього СРСР, стали революційними, поворотними. Це була дуже складна ситуація, у якій головне — трансформація мислення. Моє покоління, і навіть більш молоде, росло, навчалося, працювало в цілком інакшому ідеологічному просторі. Переорієнтування зажадало дуже багатьох жертв, у тому сенсі, що певна частина людей (практично — ціле покоління) не змогли прийняти це життя. І їм довелося або піти самим, або під тиском тих нових політичних та ідеологічних сил, що з’явилися разом із національними визвольними, патріотичними рухами (щось на кшталт 1918 року, коли закінчувалася Перша світова війна й у Європі з’явилося багато держав, зокрема прибалтійських, приміром — Литва, Естонія, Латвія, Фінляндія), пристосовуватися до нової дійсності. Словом, почався такий самий процес, але ідеологічно він був куди складнішим, оскільки від «розвиненого соціалізму» (чи як там його назвати) ми перейшли до реальності вільного ринку в найкращому сенсі цього слова. Перейшли в цей спосіб життя, діяльності, роботи.

Ясна річ, як завжди в таких випадках, докладається дуже багато зусиль, але й, природно, робиться багато помилок. І ми в цьому нічим не відрізнялися від інших. Взяти Чехію, Угорщину, Словаччину, не говорячи вже про Латвію, Естонію, найближчі держави зі схожою долею. Загалом-то хвиля бажання відновити національну незалежність і державність, безсумнівно, позитивна. І я, навіть будучи тоді першим секретарем компартії, це чудово розумів як литовець і громадянин, як член свого суспільства. Але ми шукали, хотіли здійснити все намічене без крові, без «різких рухів», щоб не спровокувати відповідну реакцію тодішнього Радянського Союзу, його силових структур, погроз із боку яких не бракувало. Адже ентузіазм — добре, але реальне життя — це зовсім інше: треба керувати економікою, фінансами й загалом державою. А для цього потрібен досвід.

І в нас була така категорія людей (і вони були в більшості), котрі перебували при владі, а думали, що все це робиться автоматично. Мовляв, не треба знати, як тролейбус їздить, хто його штовхає... Але автоматично нічого не буває: треба керувати і, головне, знати, як це робити. Словом, не тільки знати «звідки ноги ростуть» у кожного явища, а також як ці ноги зміцнити. Ось тому й були помилки.

Перша, що призвела до найбільших втрат у народному господарстві — та, що керівникам, котрі обіймали посади до 1990 року, висловили тотальну недовіру, їх у той чи інший спосіб усунули від діяльності, хоча вони були абсолютно лояльні до влади. Так, у переважній більшості вони були членами КПРС, але ж це тоді було обов’язковою умовою для керівних працівників. З’явилося навіть гасло: «Не залишимо жодного комуніста при владі!» А натомість нікого не було, тож «нарубали дров» дуже багато: уся економіка, а з нею і рівень життя впали вдвічі-втричі. Правда, подібне сталося не лише в нас, але це було слабкою втіхою.

Друга (як деталь загального принципу) — доля сільського господарства. Протягом 1991—1992 років було практично знищено колгоспи, причому волюнтаристичним рішенням колишнього прем’єра уряду Гедімінаса Вагнорюса, навіть не рішенням парламенту, тобто не обгрунтованим ніякими законами. І близько 400 тисяч людей, котрі працювали в сільському господарстві, виявилися не при справах. Ясна річ, колгоспний лад був поганим, із цим ніхто не сперечається, але ніхто нічого не запропонував замість нього. Тільки зруйнувати... І ми досі маємо найбільші проблеми з сільським господарством. Акт про реституцію виконується — власність повертається, але це дрібні господарства, не товарні, не конкурентоспроможні навіть на литовському ринку, а про зарубіжні годі й говорити. І уряд тепер шукає шляхи пом’якшення ситуації. Авжеж, ми сподіваємося на Європейський Союз — можливо, там знайдуться джерела, які можна буде скерувати на допомогу дрібним господарствам, господарствам на неродючих землях тощо. Крім того, постараємося скористатися низкою структурних фондів. Можливо, у цьому порятунок.

— Наскільки за минулі роки змінилася ментальність громадян?

— Дуже різко. По-перше, вже 1997 року, коли я вирішив, що не балотуватимуся на черговий президентський термін, не було так сильно виражене політичне протистояння поколінь і людей різної долі. Та і я завжди старався не протиставляти людей, потерпілих від сталінізму й усієї радянської ідеології, і тих, хто працював, творив, створював, захищав учені ступені тощо. А з іншого боку, як забути людей, потерпілих у буквальному значенні, їх — сотні тисяч, а ще діти, онуки та правнуки цих людей? І я, як президент, постійно говорив: «Давайте забудемо, постараємося забути, адже не ми винні, були нав’язані нам лад і спосіб життя. А ми — невеличка нація, і повинні шукати щось спільне, а не те, що розмежовує нас». Але опозиція, особливо пан Ландсбергіс і його партія «Саюдіс», стосовно мене й нашої партії вела політику загострення протистояння, налаштування певної групи людей проти інших, хоча всі вони — громадяни Литви. Ну чим цей колишній колгоспник гірший від сина чи дочки колишнього засланого? Адже він жив у Литві, здобув освіту, і раптом — такий поділ, коли штучно створюються переваги одних перед іншими.

Саме в цьому полягало протистояння, і його чомусь спрямовували особисто проти мене, тоді вже обраного президентом. Але тепер, унаслідок багатьох обставин і причин, протистояння стає дедалі меншим. І я дуже радий, що час як найкращий лікар зцілює від цієї недуги, хоча вона, на жаль, досі залишається в потерпілого свого часу старшого покоління (а таких людей близько 100 тисяч, хоча точно підрахувати важко). Природно, вони іншої думки про державу та владу, окремих керівників, але, повторюю, такого упору на протистояння в нашому суспільстві я вже не бачу.

А ось міжпартійні плітки й конкуренція — це нормальне демократичне явище, нічого не вдієш. Головне, що це не на грунті минулого. Ліберали, соціал-демократи, консерватори — будь ласка, можете пропагувати свою ідеологію, а люди нехай вибирають, хто для них цікавіший. Усе це — нормальний демократичний вибір.

— До речі, щодо нормального демократичного вибору. Незабаром у країні почнуться президентські перегони. Чи братимете в них участь?

— Ні «так», ні «ні». 7 вересня відбудеться з’їзд нашої партії соціал-демократів, і там визначатимемося, кого висувати кандидатами чи кандидатом. Тож сьогодні я не можу відповісти, як, до речі, не відповідаю нікому з численних журналістів, котрі ставлять це запитання. Охочих стати президентом дуже багато, а я зараз на дуже відповідальній роботі не тільки державній, а також як керівник партії. Потрібно зважити всі обставини: вік, нинішню посаду й усе інше. І, зрештою, що краще для партії, для соціал-демократичного руху в Литві. Адже він нині явно набирає рис справді європейської партії. Ми багато чого вчимося в скандинавських країн, у Німеччини, інших держав — як соціал-демократи повинні поводитися, які нюанси їхніх програм тощо. Думаю, що на даному етапі головне — пошук шляхів зміцнення як самої партії, так і соціал-демократичного руху в країні, утвердження наших ідей. Адже життя показало, що в більшості європейських країн біля керма саме соціал-демократи (у Європейському Союзі — понад половина). Тож ми головну увагу приділяємо тому, щоб не стати партією-одноденкою (від одних президентських виборів до інших), а домогтися того самого, що й у Швеції, де соціал-демократи мало не сто років керують країною. І радіємо з того, що наш рейтинг сьогодні вдвічі вищий, ніж в інших партій Литви. Тож рішення про кандидатуру учасника президентських перегонів прийматимемо з урахуванням усіх цих чинників. Думаю, якщо з’їзд висуне не мене, а іншого кандидата, то це буде цілком у демократичному дусі. Чом би й ні? Обіцяю лише: якщо мене висунуть і ми переможемо, представник «Дзеркала тижня» неодмінно буде присутній на інавгурації.

— Що потрібно зробити в економіці й політиці Литви для наближення вступу в Євросоюз і НАТО ?

— Ну, по-перше, це вже дуже близько. По-друге, ми зробили дуже багато, але продовжуємо йти по цій лінії, готуємося до членства в НАТО. Нас перевіряють, придивляються, стежать за нами, за реформами в нашій армії. Висуваються різноманітні політичні вимоги, як до членів цієї організації: боротьба з корупцією, тероризмом, підготовка до цих явищ і боротьба з ними — у принципі, усе це робиться в Литві, особливо щодо корупції. Ми підготували програму, обговорили її в парламенті й уряді, і вже вжито конкретних заходів і створено відповідні служби. Це — стосовно НАТО.

А щодо Європейського Союзу, то ми майже закінчуємо переговори. У нас залишилося мало проблематичних питань: сільське господарство, бюджет і фінанси, ще енергетика. На ці теми йдуть інтенсивні переговори. Залишається відкритим питання про поправки до Конституції, які стосуються дозволу на продаж землі іноземцям за певних умов. Але сподіваюся, що у вересні–жовтні й це вирішиться. Європейський Союз постійно контролює ці процеси. А ми працюємо постійно. Залишилося небагато, і, сподіваюся, що до кінця року ми зуміємо перейти до підписання договору про членство.

— Ви знаєте, що Польща посилено зміцнює свої кордони зі східними сусідами: Білоруссю й Україною. Чи планує Литва діяти аналогічно, тим паче що, як ви сподіваєтеся, вони незабаром стануть кордонами Північноатлантичного альянсу?

— Авжеж, це буде кордон і НАТО, і Євросоюзу. Але НАТО — уже факт (я маю на увазі Польщу й Угорщину), а якщо говорити про Литву й Польщу, то навряд чи тут доречне слово «зміцнює». Просто ми користуємося фондами, які додатково виділяє на це Європейський Союз, хоча основна частка — наші бюджетні кошти. І ми оснащуємо наших прикордонників сучасними спеціальними технічними та транспортними засобами — так, усе це ми робимо. Та зважаючи на те, що в нас із Білоруссю 650 кілометрів кордону (такого ніколи в історії не було), робити це необхідно, оскільки він, як то кажуть, «є в натурі», фізично, кордоном, що охороняється. Підтвердженням слушності таких дій є різке скорочення кількості нелегальних мігрантів.

Проте найскладнішим питанням залишається те, що ми повинні виконати всі вимоги Шенгенської угоди: у разі перетину території Литви (і на всій її території) для громадян держав — не членів Європейського Союзу буде встановлено візовий режим. І тут ми зіштовхнулися з проблемою Калінінградської області. Це єдиний у Росії анклав, де проживає близько мільйона населення. У цю область і звідти прямують вісім потягів на добу, приблизно 500 тисяч чоловік перетинають нашу країну в автомобілях. Тож вимога транзитних віз — я сказав би, дуже болісне питання. Досі ми вирішували це питання досить просто — потяг проходить 260 кілометрів по території Литві без зупинки. За 12 років у цьому плані не було жодних інцидентів, які могли б послужити підставою для скарг. Але Литва вичерпала свої можливості й нічого більше зробити не може, керівництво Росії веде інтенсивні переговори з Європейським Союзом. Для нас цілком прийнятний і нинішній режим: практика показала, що при ньому немає нелегальних мігрантів, я не насмілився б сказати інше, оскільки знаю точно стан справ. Але в будь-якому випадку, до кінця нинішнього року остаточні рішення необхідно прийняти.

— Ви стежите за подіями в Україні й Білорусі. Якщо можна, прокоментуйте їх.

— Мені, як керівникові, оцінювати політичну ситуацію в сусідніх державах не дуже етично. Але ми, ясна річ, занепокоєні ситуацією в Білорусі — адже це наші вічні сусіди, із котрими завжди дружно жили і житимемо. Але явища, що нині там спостерігаються в керівництві країною, — ігнорування деяких принципів демократичного керівництва державою, викликають, м’яко кажучи, подив. Адже Білорусь — це Європа, вона повинна туди інтегруватися, держава й люди повинні бути відкритими, вони повинні відчути, що є повноправними членами європейського співтовариства. Усе це я говорю в дуже доброзичливому ключі, і нам було б украй приємно почути про такі зміни в Білорусі. Не треба заганяти себе в безвихідь!

А стосовно України, то всі роки, коли я був президентом, і зараз також, ми вітаємо її кроки в напрямі демократизації керівництва державою. Це велика впливова країна, і її зовнішню політику ми завжди будемо підтримувати, оскільки її самовизначення дуже важливе для всієї політики Європи. П’ятдесят мільйонів населення — це майже дві Франції. І ми знаємо, який потенціал нагромадився в Україні — науковий, технічний, технологічний, людський, зрештою. Тож ми бажаємо, щоб Україна йшла далі тим шляхом, яким, як я розумію, вона рухається.