«Не такий страшний рак..?»

Ми часто чуємо: «Онкологічні та серцево-судинні захворювання — бич сучасного людства», і... забуваємо про це, поки цей бич не шмагне нас самих. От і автор цих рядків, знову і знову перечитував свій діагноз, не бажаючи повірити: «Рак передміхурової залози». Одразу на думку спадає «Раковий корпус» Солженіцина й інші подібні твори, але повне усвідомлення свого стану приходить лише тоді, коли потрапляєш у головну державну установу «Республіканський науково-практичний центр онкології та медичної радіології ім. М.М.Александрова» в селищі Боровляни під Мінськом.

Дійсно, вигляд тисяч людей із діагнозом «рак» (а Боровляни обслуговують усіх жителів Білорусі), котрі чекають прийому в поліклінічному відділенні, рухаються «на своїх двох», в інвалідних візках, а то й на медичних каталках, справляє надто сильне враження. Але кожен із пацієнтів хоче жити, і тому потік їхній не зменшується. Після консиліуму я опинився у відділенні радіології, на восьмому поверсі великого дев’ятиповерхового корпусу. Мене чекала процедура внутрішньотканинної брахітерапії з високою потужністю дози. От про це, мабуть, варто розповісти докладніше, оскільки такі процедури на всьому пострадянському просторі практикують поки що лише в Білорусі. Із наших найближчих сусідів готуються до їх упровадження Росія і Польща.

Що ж таке брахітерапія? Це (цитую) — «введення жорстких голок у передміхурову залозу», опромінення й «витягування жорстких голок із передміхурової залози». Чому саме ця процедура? Як пише у своїй науковій праці провідний науковець Центру Олена Слобіна, «в епоху повсюдного визначення простатспецифічного антигену (ПСА) більшість випадків раку передміхурової залози діагностують на ранніх стадіях, і варіанти радикального лікування включають хірургічне лікування, дистанційну променеву терапію і внутрішньотканинну брахітерапію. В даний час визнано, що всі ці методи є альтернативними при лікуванні раку передміхурової залози». Одним словом, роботи вистачає всім спеціалістам, оскільки, не знаю, як в Україні, котра також переживає наслідки Чорнобильської катастрофи, а в Білорусі 2008 року було діагностовано 1681 новий випадок раку передміхурової.

І хоча довгі роки радикальна простатектомія (тобто хірургічне видалення. — Авт.) була «золотим стандартом» при лікуванні даної патології, проте, беручи до уваги те, що ризик імпотенції і нетримання сечі дуже часто супроводжувало цей метод, медики шукали нові шляхи. Тому на початку 70-х років минулого століття класичний режим променевої терапії став стандартним підходом променевого лікування локалізованого раку передміхурової залози. Але й при цьому методі рівень побічних негативних ефектів не задовольняв ні пацієнтів, ні клініцистів. І це зрозуміло, оскільки очевидні були неточності у визначенні цільових обсягів і в щоденній установці й відтворенні лікувальних умов; деформація органа і зміна його в результаті терапії, а головне — незнання оптимальної дози променевої терапії. І тоді з’явилася брахітерапія низької потужності, коли прямо в організм стали імплантувати радіоактивні ампули.

Але й вона не могла задовольнити спеціалістів і пацієнтів, оскільки, по-перше, радіоактивні елементи починали мігрувати зовсім не туди, куди було потрібно, а по-друге, доводилося вводити безліч обмежень у звичайне життя пацієнтів. Так з’явилася розроблена в середині 80-х років минулого століття технологія брахітерапії високої потужності, котра має певні переваги. Головні з них: можливість точної дозиметрії імплантантів; зменшення загального часу лікування; непотрібність в органі постійних джерел випромінювання, що виключає їхню міграцію й опромінення оточуючих. Саме цей метод і почали зовсім недавно впроваджувати в Білорусі, а ентузіастом його стала лікар Олена Слобіна, котра проходила стажування в США і Франції.

І ось я в палаті. Стандартна підготовка до процедури тривала всього один день, і вранці мене повели в операційну. Лікар-анестезіолог зробив майже непомітний укол у хребет. Минуло кілька хвилин, і вся нижня частина тіла втратила будь-яку чутливість. Після цього за мене взялася ціла бригада медиків: уклали в крісло і почали «чаклувати». Але оскільки журналісти, як і кицьки, вмирають здебільшого від цікавості, то я примудрявся спостерігати на дисплеї апарата, розташованого ліворуч від мене (за ним сидів головний оператор), як численні голки входять у тіло і рухаються до вогнища ураження. А головний оператор командував бригадою — як і куди їх рухати. Коли все було на своїх місцях, медики вийшли, з гудінням пішла радіація — в пухлину. Ще через кілька хвилин уся бригада зайшла в операційну, ніжні жіночі ручки перевантажили мою нерухому тушу на каталку і нескінченними підземними коридорами і ліфтом доправили в палату. За три години наркоз відійшов (причому зовсім без болю) і я, при бажанні, міг би рухатися, але не дуже хотілося.

Через два тижні я з’явився на наступну процедуру, а після третьої лікар повідомила, що, за її показниками, моєї ракової пухлини начебто не існує. Хоча за шість тижнів доведеться, як і кожному онкологічному хворому, пройти контроль, котрий здійснюватиметься ще впродовж п’яти років.

***

Можливо, через певний час наука знайде ще дієвіші методики боротьби з ним, але поки що практика довела: брахітерапія високої потужності опромінення — найкраще з того, що існує. І дуже прикро, що Україна, яка не менше постраждала від аварії на ЧАЕС, ніж Білорусь, не застосовує цієї методики. Тим більше що апарат для неї є. А білоруські колеги, звісно ж, не відмовили б українцям в обміні досвідом.