2018-й…

У часи холодної війни деякі західні кремленологи намагалися cпрогнозувати зовнішній курс СРСР, виходячи з того, як саме стояли члени ЦК КПРС на трибуні мавзолею під час парадів 7 листопада. Тобто місце розташування того чи іншого члена політбюро (а всі вони мали в очах Заходу різні реноме: від "голуба" до "яструба") ближче або далі від генерального секретаря було для них своєрідним знаком, що міг свідчити про майбутній характер радянської зовнішньої політики.

Нині такі нехитрі знаки вже не спрацьовують, бо в Кремлі все вирішується згідно з уподобаннями однієї людини, логіку якої на Заході намагалися прояснити впродовж десятка останніх років, а натомість натикалися на майстерно підготовлену "димову завісу" або отримували геть неочікувану реакцію.

І сьогодні для світу так і залишається незрозумілим, як Путін, який витратив 50 млрд дол. на проведення зимової Олімпіади в Сочі і показав начебто цивілізовану Росію, фактично відразу ж зруйнував усе окупацією Криму.

Після агресії Росії на Сході України, а надто після втручання у події в Сирії, дехто у світі, вбачаючи аналогію з геополітичним протистоянням між Британією і Російською імперією наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., уже навіть почав говорити про нову "велику гру". Здається помилково. Адже будь-яка гра відбувається за правилами. А нове протистояння - без жодних правил, як звичайна вулична бійка, що, як усі переконалися торік, навчила Путіна бити першим. А тим часом на вулиці мало хто всерйоз розмірковує про далеке майбутнє, а більше переймається тим, що відбувається сьогодні і, можливо, станеться завтра.

Отже, в новій геополітичній реальності саме Росія, яка не цурається "силових підходів", почувається найбільш комфортно. Вважається, що Кремль нині має у своєму розпорядженні щонайменше два дієві інструменти: ефективні збройні сили і політичну волю для їх оперативного застосування. Інша річ, що надамбіційні зовнішньополітичні цілі вимагають від Москви відповідної економічної і технологічної бази, якої вона не має.

Більше того, Росія не готова до тривалого протистояння із Заходом, що означатиме її неминучу поразку. Навіть прокремлівські експерти після обов'язкових дифірамбів на адресу керманичів російської зовнішньої політики з певною стурбованістю говорять про небезпеку постійної ескалації, на яку йде Росія.

Раніше Кремль, складаючи свої плани, сподівався, що зберігатимуться високі ціни на нафту й газ, що успішно реалізовуватиметься Євразійський проект, який, за задумом, мав би конкурувати з ЄС. Нині все це видається щонайменше малоймовірним.

Так, Міністерство фінансів РФ, формуючи бюджет на 2016 р., орієнтувалося на вартість барелі нафти на рівні 50 дол. А тим часом, як зазначив колишній заступник міністра енергетики Росії Володимир Мілов, "якщо припустити, що в 2016 році ціна барелі буде на рівні 30–40 доларів, у російської держави дуже швидко, до кінця року, вичерпається Резервний фонд. Доведеться ухвалювати рішення про різке скорочення витрат бюджету, причому до президентських виборів". Небезпідставність цього спостереження нещодавно підтвердив міністр фінансів Росії Антон Сілуанов, зазначивши, що "бюджет РФ балансується за ціни 82 долара за барель".

Для Москви ситуація ускладнюється тим, що результати міжнародної Конференції з питань зміни клімату (Париж, грудень 2015 р.) наочно окреслили настрої світового співтовариства: ідеться про поступову відмову від використання природних копалин як головного джерела енергії, а відтак - збереження тренда низьких цін на велику частку російського експорту. Навіть, якщо світова ціна на нафту наприкінці цього року зросте до 50 дол. за барель, актуальні енергетичні тренди, зокрема зняття ембарго США на експорт нафти, означатимуть скорочення інвестицій у російську економіку взагалі й енергетичний сектор зокрема.

Тим більше, що санкції унеможливлюють реалізацію спільних із західними компаніями планів освоєння важкодоступних покладів нафти у Західному Сибіру й на Арктичному шельфі (завдяки чому планувалося забезпечувати до третини всього видобутку нафти Росією у 2025 р.), адже собівартість її видобутку становить 85 і 150 дол. відповідно (при середньоросійських, за словами директора "ЛУКойла" Вагіта Алекперова, 50-60 дол. з урахуванням капітальних витрат). У цьому контексті малоймовірним видається й досягнення Росією задекларованого "технологічного суверенітету країни на світовому енергетичному ринку" (Стратегія національної безпеки Російської Федерації від 31 грудня 2015 р.).

І хоча, за деякими даними, на широких просторах Росії "Газпром" на окремих свердловинах може видобувати нафту і за 10-13 дол. (без урахування податків), це, поза сумнівом, буде курсом на виснаження наявних потужностей. Окрім цього, за такої ситуації припиниться фінансування держбюджету РФ.

Вочевидь, можна спрогнозувати, що в 2016 р. світова нафтова галузь перейде Рубікон, за яким Росію також не чекає нічого доброго. Адже сланцевий нафтовий бізнес докорінно змінює правила гри на ринку: ціни тепер визначатимуться попитом і пропозицією, а не домовленостями в рамках ОПЕК, який втрачає контроль щонайменше над половиною ринку (нині близько 40%), чи політичними забаганками Москви. І це не кажучи вже про можливу появу на ринку Ірану, який посідає четверте місце у світі за розвіданими запасами нафти…

Отже, політика, спрямована на економічне виснаження Москви, що її проводить адміністрація Обами, намагаючись діяти в унісон із ключовими партнерами, доводить свою ефективність. Дедалі сильніше Москві дошкуляють санкції і відсутність нормального доступу на світові фінансові ринки. Як наслідок - прогнозується ймовірне зниження частки Росії на сировинних ринках.

Тенденції світової економіки в 2016 р. також свідчать про додаткові ризики для економіки Росії, зокрема про збільшення відтоку капіталу і девальвацію рубля. Серйозними чинниками є брак технологій і коштів для заявленої модернізації, залежність від імпорту (верстатобудування - 90%, важке машинобудування - 60–80, легка промисловість - 70–90, електронна промисловість - 80–90, фармацевтична, медична промисловість - 70–80, машинобудування для харчової промисловості - 60–80%).

Загальну економічну кризу ускладнюватимуть необхідність підтримувати непропорційно високі оборонні витрати (4,5% ВВП у 2014 р.) та неефективний державний сектор (частка держави в реальному секторі - 50%).

Отже, ресурси тануть і танутимуть, якщо РФ і надалі втягуватиметься в конфлікт у Сирії та протистояння з Ісламською державою. А те, що так і буде, здається, вже немає жодних сумнівів.

Парадокс полягає в тому, що Росія, яка свого часу жорстко критикувала Сполучені Штати за їхню начебто необачну зовнішню політику, немотивоване вторгнення в Ірак 2003 р. і часте нехтування інтересами партнерів, сама фактично пішла їхнім шляхом, вдавшись до показового воєнного втручання в Сирії через начебто наявну для себе загрозу. Невипадково, впливовий журнал "Економіст" не без сарказму назвав Путіна "святим покровителем президентів-мачо у світі".

Тобто скидається на те, що будь-які складні питання міжнародної політики Путін вважає за цілком можливе, не вагаючись, вирішувати одним ударом "броньованого кулака" (вислів, який приписують останньому німецькому імператорові Вільгельму ІІ. Саме так напередодні Першої світової війни пангерманісти планували вирішувати світові політичні проблеми).

Аналіз дій російського президента свідчить про наявність у нього кількох готових сценаріїв можливих дій залежно від ситуації - від психологічного тиску до економічних санкцій і використання збройних сил.

Отже, можна прогнозувати, що за певних внутрішніх обставин Путін може вдатися до воєнної авантюри, скоріш за все обмеженого характеру, на зразок "Зимової війни" проти Фінляндії в 1940 р.

Де цей конфлікт може спалахнути? Зважаючи на викладене вище - найімовірніше, на Близькому Сході, Каспії або Кавказі. Тобто в регіонах, де здійснюється видобування або транспортування енергоносіїв, зокрема до західних споживачів.

А внутрішніми обставинами можуть бути гостра економічна криза й зростання невдоволення населення, що напередодні чергових президентських виборів, які мають відбутися 2018 р., загрожуватимуть збереженню особистої влади Путіна, яка гарантує хазяїну Кремля і його близькому оточенню індульгенцію на будь-які дії, імунітет від переслідувань, можливість і далі отримувати надприбутки. При цьому він чудово розуміє, що після всього скоєного в Грузії, Україні й Сирії такий імунітет може бути надійно забезпечений лише ним самим. Жодні інші гарантії не спрацюють.

Обробкою свідомості населення у відповідному ключі вже активно займаються російські ЗМІ. Пропагується концепція "фортеці в облозі", наголошується на необхідності "згуртування нації навколо лідера", у дусі радянських традицій поновлюється "військово-патріотичне виховання" (Державна програма "Патріотичне виховання громадян Російської Федерації").

Культивуються почуття національної зверхності, агресії, презирства до інших народів за найогиднішими зразками геббельсівської пропаганди (щоб пересвідчитися в цьому, достатньо подивитися деякі російські фільми останніх років). Особливо насаджується ненависть до України й українців.

На просторах колишнього СРСР ідеологія "русского мира" фактично стала спецоперацією прикриття для путінської версії нацистської концепції Lebensraum (життєвого простору), тобто домінування російської політичної системи, пов'язаного з нею олігархічно-корупційного капіталу та антиліберального концепту. Її "практичну реалізацію" наочно продемонстровано на прикладі анексії Криму.

Чимдалі більшої популярності набуває ідеологія так званого політичного православ'я, що в російському контексті означає сакралізацію влади, формування єдиного гомогенного суспільства, поширення, а часто й нав'язування відповідних релігійно-моральних норм поза межами церкви - в усіх сферах життя задля контролю та встановлення правил як для релігійних, так і нерелігійних людей.

У російських ЗМІ відкрито обговорюються сценарії можливого військового протистояння РФ і НАТО, у тому числі із застосуванням ядерної зброї. В умовах поступового зниження можливостей використання нафтогазового важеля для досягнення своїх цілей погроза застосувати ядерну зброю є найбільш дієвим інструментом Кремля, яким він шантажує міжнародну спільноту.

Росія фактично добровільно "зачиняється" від навколишнього динамічного світу, перестає його адекватно сприймати, і це також створює додаткові ризики конфронтації. Риторика російських політиків починає нагадувати найгірші зразки сталінських часів. Вважається, що тим самим Путін готує росіян до можливої війни і запровадження воєнного стану, в умовах якого обмежуватимуться залишки свобод і будуть скасовані вибори.

Відсутність реальних механізмів комунікації між суспільством і владою може спонукати населення до насильницьких дій, адже держава сама впродовж останніх років виплекала таку модель поведінки. При цьому Кремль майже гарантовано задіє силу для придушення протестів.

Невипадково в анексованому Москвою Криму проходить апробацію модель неототалітарної Росії: прискорений демонтаж залишків демократичних інститутів; обмеження інформації (так званий інформаційний акваріум), прав на свободу слова і волевиявлення; тиск на громадських активістів з використанням так званих козаків, криміналу тощо. Вочевидь, із цих та інших "путінських солдатів" невдовзі сформують "ескадрони смерті", що залякуватимуть населення і негайно знищуватимуть будь-якого помітного опозиціонера.

Серед головних зовнішніх чинників, які можуть спонукати Путіна на агресивні дії, слід виокремити ймовірні невдачі у спробах дестабілізувати Близький і Середній Схід з метою підвищити ціну на нафту, а також крах проекту широкої російської експансії в Європі, що прикривається концепцією побудови так званого єдиного гуманітарного та економічного простору від Атлантичного до Тихого океану, або навіть неспроможність нав'язати Заходу свій проект під умовною назвою "Ялта-2".

Відомий російський письменник Володимир Войнович у нещодавньому інтерв'ю виданню "Новая газета" сказав: "Перед Першою світовою війною войовниче божевілля призвело Росію до краху, і це веде до того ж. Якщо ми й надалі зазіхатимем на чужі території, будемо сваритися з Європою, воювати і погрожувати Америці атомною бомбою - це невідворотно закінчиться погано".

А відомий британський журналіст і публіцист Едвард Лукас вважає (і з ним погоджуються деякі експерти), що "Путін задерикуватий, але не божевільний. Він може бряжчати "ядерною шаблею", але реальна конфронтація із Заходом означає для нього неминучу поразку".

Насправді ж, поразку і навіть смерть (не лише політичну) для нього означатиме втрата особистої влади. І задля її збереження хазяїн Кремля, вочевидь, готовий вдатися до будь-яких сценаріїв. Особливо напередодні президентських виборів. Та хоч який сценарій обере Путін, він, поза сумнівом, ітиме до кінця...