ЗНИКНЕННЯ КОЛОМІЙЦЯ: ПОКИ ЩО ЛИШЕ ВЕРСІЇ

Що сталося

Минулої п’ятниці керівник департаменту Карного розшуку МВС України Володимир Євдокимов провів прес-конференцію, на якій повідомив про хід тижневих пошуків Коломійця. Весь минулий тиждень ініціативна група журналістів «Українських Новин» та інших видань проводила власне розслідування, перевіряючи міліцейську версію.

Більшість фактів підтвердилося. Однак відповіді на головне запитання: «Від чого втік Коломієць?» — у нас дотепер немає. Проте ми можемо вже майже точно описати, як усе це відбувалося.

Останній раз головний редактор і директор агентства «Українські Новини» Михайло Коломієць показався на роботі в понеділок, 21 жовтня. За словами шефа-кореспондента агентства Єгора Соболєва, у звичайному режимі відпрацював першу половину дня — дзвінки, наради — в обід він поїхав на якусь зустріч. В другій половині дня заїхав до редакції тільки на десять хвилин, нікому нічого не сказав, увесь час перебував у себе в кабінеті, перебирав якісь папери та спішно поїхав, знову ж, нікому не повідомивши, куди саме. Пізніше журналісти та міліція виявлять, що він узяв із собою свою телефонну книжку й перед тим, як піти, вичистив файли на власному комп’ютері. А серед паперів, що залишилися, не знайдуть нічого, що б могло вказувати на причину погроз.

Вже до вечора йому ніхто не зможе додзвонитися на мобільний. Хоча, за твердженнями співробітників агентства, телефонували ледь не всі. Що, втім, звичайна справа для керівника великого агентства, яке займається онлайновими новинами.

З вівторка, 22 жовтня, мобільний телефон Коломійця вже мертвий. Далі, за версією міліції — і в цьому їм можна цілком довіритися — о пів на п’яту вечора у вівторок Коломієць викликає до свого будинку таксі, їде на вокзал, купує квиток і сідає в потяг Київ—Мінськ (його впізнала провідниця). Зійшовши з поїзда 23-го вранці він на чотири дні зникає в Мінську (не встановлено, де він жив, з ким зустрічався). 28-го о 17-00 він востаннє телефонує зі свого старого мобільного телефону на номер Любові Рубан і нібито розмовляє з нею про самогубство.

За версією міліції, розпочинаючи з моменту зникнення, Коломієць телефонував лише трьом людям: Єгору Соболєву, матері й за вищевказаним номером. Та як випливає з роздруківки його переговорів, він розмовляв ще з чотирма людьми, але про це нижче.

Міліція приступає до пошуків Коломійця в п’ятницю, 25-го. 28-го повідомлення про зникнення з’являється в пресі. Та вже до 30-го скандал у пресі стихає. Погляди колег спрямовані на агентство «Українські Новини», яке в понеділок і вівторок минулого тижня висвітлює тему зникнення свого головного редактора немов знехотя, обмежившись скупими міліцейськими прес-релізами. У середу, після того як в «Українські Новини» приїжджає їх співвласник Валерій Хорошковський і призначає зовнішнього управляючого, тема зникнення Коломійця на два дні взагалі зникає зі стрічки агентства. Мовчання приносить свої плоди. До початку цього тижня емоційна ситуація навколо зникнення журналіста майже згасає. Новий скандал професіонально гасять у зародку, запускаючи на інформаційний ринок версії про хитромудрий рекламний трюк, жарт і самогубство. Деякі з них настільки мерзенні, що вимагають коментування.

29-го ініціативна група Ліги економічних журналістів розпочинає власне журналістське розслідування зникнення Михайла Коломійця. Ця стаття — наш проміжний звіт про його результати.

Версія перша: втеча від труднощів

Для Михайла — невластиво виявляти свої емоції навіть перед друзями та колегами за роботою. Останні дев’ять років він постійно жив у стані людини, яка відповідає не лише за своє життя і бізнес, а й за долю своїх підлеглих. Він організував інформаційне агентство на нашому нестабільному ринку, розпочавши роботу в гіперінфляційному 1993-му. Він запрошував на роботу журналістів з іменами і без, займаючись, крім редакторської роботи, ще й пошуком нових передплатників, щоб забезпечити людям, яких він прийняв під своє крило, гідні зарплати.

1996-го мені довелося пережити поруч із ним один із найскладніших ударів, нанесених долею не просто по його бізнесу, а по справі його життя. Державне агентство «ДІНАУ-Укрінформ» при черговій зміні керівництва нарешті звернуло увагу на госпрозрахунковий підрозділ, який перебував у нього всередині за назвою «Укрінформ Бізнес Новини» (УБН). Хоча згодом конфлікт і намагалися подати як комерційний, але гроші нікого в тій ситуації не цікавили. Просто існування під дахом колишнього ТАСС, а нині державного інформагентства «Укрінформ», стрічки досить сміливих новин про економіку, розсилання яких влаштували таким чином, що остаточна їх редакція не проходила загальноагентського цензурного вичитування — було явищем аномальним і рано чи пізно мало закінчитися скандалом.

Зрозумівши, нарешті, що відбувається, керівництво «Укрінформа» позбулося «якихось непідконтрольних» економічних новин швидко та ефективно. У кімнатах, де працювала редакція Коломійця, відключили світло, а охороні дали список усіх співробітників, яких «від завтрашнього дня» було просто велено не пускати до будинку.

Потім ми сиділи всі в кафе навпроти «Укрінформу» й думали, що нам робити далі. Коломієць із такою переконаністю та легкістю говорив про майбутнє відкриття і неминучий успіх нашого нового незалежного інформагентства економічних новин, що погані думки проходили самі собою.

Він справді все влаштував. Знайшов комп’ютерну фірму, як дала нам 12 машин не те щоб у кредит, а взагалі без будь-яких документів. Ми платили за них на виплат по 30 доларів на місяць за комп’ютер, здається, років два. Під тримісячну зарплату Коломієць під своє ім’я взяв кредит у банку — закладати йому було просто нічого. Нашим офісом спочатку був актовий зал будинку через дорогу від «Укрінформу» — за нього ми теж спочатку довго не платили «по блату» Миколи Вересня. Велике йому спасибі.

Проте сказати, що ми тоді розпочинали з нуля — означало б сильно прикрасити правду. У редакції «Укрінформ Бізнес Новини» на той момент було 70 передплатників, кожний із яких платив близько 1000 доларів на рік за стрічку щоденної інформації. Передплатники були для нас єдиним джерелом доходу, як і для будь-якого інформагентства. Від моменту вигнання з «Укрінформу» до моменту переукладання річних контрактів на підписку — а вони, як правило, всіма укладалися на рік — нас відокремлювало ще дев’ять місяців і понад 50 тис. доларів боргу. У принципі, шансів на економічне виживання в Михайла Коломійця тоді взагалі не було.

Та він не просто вижив, а побудував ту фабрику новин, яка називається нині «Українські Новини». «Закусити вудила» — тоді було його частою фразою.

Тому нині, коли мене запитують: а чи правда, що Коломієць утік із міста від того, що в агентства були фінансові проблеми, мені важко підібрати слова, щоб пояснити людям, яка це нісенітниця. Оскільки я не знаю іншої людини, яка б була наділена такою мірою почуттям боргу та відповідальності. Насамперед за людей, які стояли за ним.

Версія друга: комерційна

Агентство «Українські Новини» — головний у країні виробник економічних новин. 2000 року компанія здійснила експансію на ринок політичної інформації і менше ніж за два роки зайняла й у цій ніші друге місце після «Інтерфаксу», із легкістю обійшовши УНІАН.

З моменту заснування 1997 року воно одноосібно належало своєму головному редактору Коломійцю. 2000-го власником 50% акцій агентства стало Агентство гуманітарних технологій, контрольний пакет якого, у свою чергу, належить нинішньому заступнику глави адміністрації Президента Валерію Хорошковському. По суті, в агентстві ніхто й не приховує того, що АГТ стало лише зручною формою придбання «Українських Новин» цим амбіційним політиком. На відміну від багатьох інших подібних угод ця відпочатку була публічною. І на інформаційній політиці УН зміна структури власників жодним чином не відбилася. Принаймні Хорошковський з’являється в стрічці новин лише приблизно раз на два тижні, а під час останніх парламентських виборів «Українські Новини» швидше можна було запідозрити в симпатії до «Нашої України», ніж до «Озимого покоління». Засновник і глава ради АГТ Володимир Грановський, який займає нині посаду зовнішнього управляючого УН, каже, що 50% акцій були передані Коломійцем практично безплатно. Натомість «Українські Новини» отримали новий офіс в одному з найпрестижніших київських центрів — «Хрещатик Плазо» і час від часу агентство одержувало фінансову допомогу у розмірі 5—10 тисяч доларів для покриття оперативного дефіциту бюджету. Що з огляду на його оборот у розмірі кількох сот тисяч доларів і позитивний річний баланс рентабельності можна вважати справжньою дрібницею. Тим паче, що за два роки спільної роботи Володимир Грановський може згадати лише кілька таких звернень. Небагато українських олігархів можуть похвалитися, що є власниками вітчизняних мас-медіа, яким не тільки непотрібні постійні дотації, а вони ще й демонструють щорічно ледь не дворазове зростання.

За останній тиждень ми встигли опитати шість авторитетних українських парламентаріїв—власників ЗМІ, у скільки б вони оцінили вартість 100% акцій агентства «Українські Новини», якби ті виставлялися на продаж. Попри те, що всі вони висловилися в тому сенсі, що самі не зацікавлені в цьому придбанні, ними були названі цифри від 500 тис. до 1 млн. доларів.

У принципі, додати до цього нічого. Крім очевидної думки, що, навіть якщо вірна верхня оцінка, можливість захоплення 50% акцій «Українських Новин» не варта того скандалу, який неминуче піднявся б у країні у випадку виникнення навіть одних лише підозр у силовому усуненні їх сьогоднішнього співвласника — Михайла Коломійця. Тим паче, що репутація ні Хорошковського, ні Грановського не дозволяють навіть запідозрити їх у чомусь подібному.

Про економічний поворот сюжету можна буде всерйоз міркувати, якщо раптом через пару тижнів виявиться, що Коломієць таємно продав свою частку невідомій особі напередодні свого зникнення. Ось цьому містеру Х, знову ж, якщо він існує, можна буде поставити багато неприємних запитань.

Взагалі, викласти подібну версію нас змусила неприємна чутка, що, як нам стало відомо, курсує нині не де-небудь, а в АП. Мовляв, Коломієць утік, прихопивши із собою гроші з каси агентства, а перед журналістами в нього залишився борг по зарплаті. Хоч як мерзенно спростовувати подібні чутки, зробимо це. За минулий тиждень партнери уже встигли провести фінансовий аудит «Українських Новин». «Це неправда», — коротко відповів на ці чутки Володимир Грановський. — «Ми все перевірили. Якщо Михайло і взяв із собою якісь гроші, то лише свої».

Версія третя: політична

Просто відсутня. Михайла Коломійця в останні роки навіть із великою натяжкою не можна було назвати опозиційним журналістом. Він не писав статей, не підписував петицій. Він знав, що робив, коли майже задарма віддавав половину акцій свого агентства одному з найблизькіших і найлояльніших до Президента політиків у цій країні. Він шукав і знайшов «дах» у влади, а не в опозиції. Проте «Українські Новини» робили за сучасних українських умов, напевно, максимум із можливого. Давали новини з двома точками зору на те, що відбувається. Коректно, без зайвого баламутства наводили цитати Президента. Однак так само повно цитували й відповіді представників опозиції, в той час як більшість інших українських медіа їх замовчували. І незмінно на 10—15% перевищували негласний, неписаний «припустимий ступінь нахабності» в висвітленні гострих політичних тем: Мельниченко, «Кольчуги», НАТО. Не хочеться вірити, що тепер у нас і за це «зникають». Втім, спочатку здавалося, що Георгій Гонгадзе теж не був у цьому сенсі ідеальною мішенню.

Версія четверта: операція спецслужб

Зізнаємося, відразу ми про це навіть не подумали, оскільки мало хто з нас у цьому розуміється. Та за цей тиждень з багатьма доводилося спілкуватися. Тон публікацій на Заході щодо справи Коломійця безапеляційно ставить його випадок в один ряд із Гонгадзе й Александровим. Отже вже зараз можна констатувати, що ім’я Коломійця неминуче використають як свіжу зброю в політичній атаці на Президента Кучму.

Напевно не залишиться осторонь і місцева опозиція. Від цього самозаймистого процесу минулого тижня нас врятував позасесійний тиждень у парламенті. А як зберуться — розпочнеться. Швидше за все, навіть спецзасідання влаштують із слуханнями міністра МВС про хід розслідування. Не нам зупиняти тих політиків, у кого це вже сьогодні забито в плани. Втім, якщо прокляті західні чи східні Штірліці знову попрацювали, то їх «вуха» незабаром виявлять. Планове «вкидання» інформації про «справжні» обставини зникнення Коломійця також може принести вже наступний тиждень — поки в пам’яті свіжо.

Версія п’ята: самогубство

Як ми вже згадували, єдина, до якої сьогодні схиляється офіційне слідство. Ще б пак! Найпростіше — звинуватити дорослого й досвідченого 44-річного чоловіка в бажанні покінчити із собою через проблеми з близькими й для цього відправитися до сусідньої кедебешної країни — Білорусі — провести останній тиждень життя перед тим, як виконати задумане.

Річ навіть не в тім, що жодний із друзів, які близько знають Коломійця, вважає цю версію повною нісенітницею, і не в тому, що психологи стверджують, що жодна людина на планеті в клінічній практиці останніх двохсот років не накладала на себе руки, якщо не виконувала свій вирок протягом двох годин після оголошення про це оточуючим. А Коломієць нібито обговорював це по телефону через тиждень після зникнення. До речі, «про намір скоїти суїцид» він сказав лише одному із семи людей, із якими говорив по телефону після того, як залишив місто.

І навіть начальник карного розшуку країни, який скликав минулого тижня прес-конференцію для того, щоб переконати журналістів саме в цій, «зручній» для усіх версій, не витримав і, аналізуючи суму фактів і обставин, наприкінці, очевидно через почуття професіональної гордості сказав: «Узагалі-то так із собою не кінчають». — «Та це моя особиста думка, у жодному разі не думка Міністерства внутрішніх справ», — поспішно додав він.

І справді, навіщо людині, яка вирішила піти з життя з причин, зовсім не пов’язаних із її роботою, попередньо витирати всі файли зі свого комп’ютера й ховати від усіх свою телефонну книжку так, що її дотепер ніхто не може знайти.

Версія шоста: втеча від зовнішньої загрози

Один із наших колег, який усю свою кар’єру займався кримінальними розслідуваннями, висловив дуже просту і ємну думку: «У житті кожного журналіста настає такий момент, коли йому до рук потрапляють ті документи, які просто не можна брати в руки. Оскільки навіть якщо ти просто їх прочитаєш, не те, що скопіюєш, — твоє життя вже коштуватиме дешевше, ніж набуті тобою знання про згаданих в документах людей».

Інформаційні агентства — ідеальне місце для вкидання компромату. Заявлені ними теми відразу підхоплюють десятки газет, телеканали й радіостанції. За чотири роки моєї роботи в агентстві Коломійця я можу згадати принаймні два випадки, коли нам доводилося мати справу зі справді небезпечною інформацією. Вперше, коли ми опублікували структуру експорту озброєнь, здається, за 1996 рік і другий — коли в нас у редакції опинилася робоча версія меморандуму України перед МВФ, що вважався тоді державною таємницею, і ми всі не наважувалися ставити її на стрічку — у ній був розписаний помісячно на рік уперед розмір золотовалютних резервів країни й курс гривні, який зобов’язувався утримувати Нацбанк на кінець кожного з наступних дванадцяти місяців.

Якщо проаналізувати стрічку «Українських Новин» за останні кілька місяців, то помітно, що агентство багато й сміливо писало про «Кольчуги». Ні, нічого вибухонебезпечно-ексклюзивного опубліковано не було, проте така активність могла привернути до себе увагу людей, які активно ділять сьогодні між собою ринок українського збройового експорту, напевно притримуючи один на одного за пазухою стоси компромату. Можливо, серед них є і ті, хто вирішує проблеми, які виникли, не розбираючи методів і засобів.

Повторюся, це лише одна з наших версій, яка на сьогодні нічим не підтверджена. Принаймні шеф-кореспондент «Українських Новин» Єгор Соболєв, який був останні чотири роки правою рукою Коломійця, каже, що йому про це нічого не відомо. Втім, ця гіпотетична версія — єдина, в якій усі дії і вчинки Коломійця, попри те, що вони були дивними, виглядають абсолютно логічно.

Йому до рук потрапляють якісь документи. Припустимо також, що в нього є один або кілька днів для того, щоб прийняти рішення і дати відповідь про свою участь у якійсь чужій грі. Маючи аналітичний склад розуму, Коломієць прораховує наперед дії тих, хто дав йому цей компромат, і тих, проти кого він спрямований. Прийнявши рішення сховатися — він діє на випередження. При цьому сценарії він схожий на самого себе. Михайло не кидає сім’ю та колег, зникаючи з міста. Навпроти, він навіть рятує їх від тієї ситуації, в якій опинився сам. Якщо немає ні його, ні документів, і з ним у цей самий час немає зв’язку — його неможливо шантажувати, немає способу будь-чим йому загрожувати. Крім трьох близьких людей, про дзвінки яким заявила міліція, у роздруківці його телефонних розмов фігурують ще чотири телефонних номери, за якими він телефонував, уже «зникнувши». Один належить Володимиру Грановському, другий — колишньому водію Коломійця. З ними він розмовляє про тривіальні справи, жодним чином не натякаючи на тему, яка цікавить сьогодні всіх. Встановити власників двох інших номерів нам не вдалося. Сподіваємося, що офіційне слідство рано чи пізно, припинивши возитися з пошуками тіла в лісах під Мінськом, дасть відповідь на запитання: хто ці люди.

Можливо, саме після розмови з ними Коломієць, через п’ять днів після втечі, вирішує остаточно замести сліди, запускає через одну зі своїх знайомих версію про самогубство, роблячи горезвісний «останній» дзвінок, і назавжди викидає свій старий мобільний телефон.

Тут крапка. Вірніше, крапки. Оскільки після цього Михайло здійснює одну помилку. Він робить ще один дзвінок уже з нового мобільного телефону, не підозрюючи, що всі номери його основних контактерів уже прослуховують.

Це все, що поки нам удалося з’ясувати. Залишається сподіватися лише, що ті, хто шукає Коломійця, зможуть йому допомогти.