ЗМІНЮВАТИ СИСТЕМУ ВЛАДИ ТРЕБА СЬОГОДНІ

Від редакції

Назва парламентських слухань, присвячених можливій ревізії Конституції, була схожа на недавні президентські ініціативи — така сама заплутана і громіздка. «Шляхи і напрями здійснення політичної реформи, глибина, межі, цілі та можливі наслідки змін у системі органів державної влади і місцевого самоврядування у змісті та обсязі їхніх повноважень, прав і обов’язків» — мало який народний обранець добрався до середини цього речення. І мало який журналіст дожив до кінця більш як п’ятигодинного полілога про долю Основного Закону.

Розмова вийшла загалом прогнозована, але від того не менш цікава. Проаналізувавши почуте під час слухань і підслухане після них, можна дійти таких висновків:

— президентські ініціативи та, найголовніше, президентська ініціативність добряче налякали депутатський корпус. Народні обранці (незалежно від орієнтації) відчувають помітний дискомфорт від того, що їм доводиться грати в чужу гру за невідомими правилами;

— ніхто до пуття не посвячений у стратегічні плани Леоніда Кучми, і це лише посилює страх депутатів, у тому числі й тих, які входять до пропрезидентських фракцій;

— жодна з провідних сил не має чіткого плану дій. І тому всі без винятку політичні угруповання в терміновому порядку відпрацьовують різні сценарії, що передбачають форс-мажор — проведення конституційного референдуму, достроковий розпуск Верховної Ради, позачергові парламентські або (і) президентські вибори et cetera;

— у Верховній Раді є певні побоювання щодо коректності майбутніх тлумачень Конституційного суду, який неминуче буде втягнутий у процес коригування Основного Закону;

— переважна більшість парламентаріїв не сприймає ідею бікамералізму і схвалює запровадження пропорційної виборчої моделі. Проте публічних прибічників «партійних» виборів набагато менше, ніж публічних противників двопалатності. Наскільки можна судити, Президент систематично тисне на фракції більшості, які готові проголосувати за пропорційний закон. Він робить усе, щоб закон не був ухвалений. Якщо висловлене припущення правильне, то це, з одного боку, знижує можливість прийняття принципово важливого документа. З іншого — переконує у відвертому небажанні Леоніда Кучми проводити реальну реформу влади;

— біляконституційні суперечки теоретично спроможні серйозно розколоти опозицію і не менш серйозно розсварити пропрезидентський табір. У кожному разі, представники ряду «більшовицьких» фракцій не приховували свого роздратування з приводу надто вірнопідданської позиції, зайнятої, зокрема, «донецькими» і «луганчанами». Якщо тріщини виявляться занадто глибокими, Президентові буде набагато легше подолати опір вищого законодавчого органу;

— противників (явних та прихованих) президентських реформ у парламенті — абсолютна більшість. Але і «глибоко заховані», і «яскраво виражені» опозиціонери чомусь не намагаються вибудувати свій захист відповідно до єдино розумної схеми — спиратися на букву чинної Конституції. Ні «президентські ініціативи», ні «всенародне схвалення» не можуть служити правовою основою для корекції Основного Закону. Реформатором Конституції може і зобов’язаний бути лише парламент. А тим часом нервові розмови в депутатському середовищі точаться переважно про те, як не допустити референдуму, як протидіяти референдуму, що зайвий раз демонструє невпевненість ВР у своїх силах і страх перед застосуванням сили з боку Президента. А у світі політики термін «зляканий» — синонім до терміну «у програші»...

«ДТ» продовжує знайомити своїх читачів із різними поглядами на долю майбутньої конституційної реформи. Сьогодні ми надаємо слово лідерові Соціалістичної партії, народному депутату Олександру Морозу, чий виступ на парламентських слуханнях був (на думку більшості спостерігачів) найбільш ємним та глибоким.

Цей матеріал підготований на основі доповіді для парламентських слухань з приводу політичної реформи. Цікавим було те, що дискусії на слуханнях не вийшло. Принаймні щодо акцентів доповіді ніхто не заперечував, якщо позиції окремих виступаючих відрізнялися, то це, скоріше за все, свідчило про намагання якимось чином застерегтися від гніву влади. Всі ж бо розуміють, що зміни до Конституції назріли, такі зміни, які б, з одного боку, забезпечили баланс влади і її стабільність, з іншого, — щоб Конституція мала такий вигляд, котрий би не давав змоги нікому перебирати на себе влади більше, ніж передбачено законом. Бо врешті-решт керуватися можна було б і нинішньою Конституцією, якби гарант її дотримання не намагався узурпувати владу, зламавши обов’язкові для кожної демократичної моделі управління противаги і стримування, зокрема, заблокувавши закон про тимчасові слідчі комісії та розгляд законів про процедуру імпічменту.

Але це одна грань проблеми. Інші ж стосуються необхідності змінювати систему влади. Власне, цьому висновку і підпорядкована логіка доповіді. За відправну точку, однак, взято проект Президента і ним запропонована мотивація слухань, — участь у всенародному обговоренні.

Вперше після прийняття Конституції розглядається таке складне питання. І справа навіть не в тому, складніше воно чи ні порівняно з тим, що ми готували для Конституційного суду два роки тому. Складність у тому, що проект Президента принципово (щоб не сказати: діаметрально) суперечить тому, що парламент погодив раніше, що випливає із логіки назрілої демократизації суспільного життя. Хотів би, щоб сказане не сприймалося упередженням, тому спробую ретельно проаналізувати суть законодавчої ініціативи Президента. Не оформленої поки що відповідним чином, але, за його пропозицією, вже обговорюваної в суспільстві.

Із звернення Президента та його указу від 6 березня, з його виступу у Харкові та інших місцях, з багатьох висловлювань коментаторів, політологів випливає кілька ключових ідей, які змінами до Конституції хоче втілити у життя глава держави. Головна з них — ідея побудови відповідальної влади, себто, інститутів влади, які своєю сутністю, статусом представлених там посадовців несли б відповідальність за наслідки прийнятих рішень.

Мета — винятково важлива, назріла. Адже безвідповідальність інститутів влади — чи не найважливіша причина нинішньої соціально-економічної руїни і політичної кризи. Форма досягнення поставленої мети — парламентсько-президентська модель державного управління також не викликає сумніву, тим паче, що вона ефективна, пройшла перевірку часом у європейських країнах. А ми ж, як відомо, рухаємося в бік Європи. Навіть із цієї причини нам потрібно адаптувати законодавство до стандартів Європи і, звичайно, адаптувати систему управління.

Іще одна попередня умова. Ми сьогодні не ведемо дискусію з приводу необхідності зміни системи влади, впливу існуючої системи на стан економіки, захист прав людини, гарантії державності. (З цього приводу «Дзеркало тижня» № 19 (394), 25 — 31 травня 2002 року публікувало окремий матеріал). Свідомо не ведемо дискусії, щоб уникнути звинувачень в зведенні політичних рахунків. Нехай офіційні речники нинішньої влади говорять про успіхи, а багато хто вважає що успіхів немає. Це важливо для з’ясування позиції. Але сьогодні важливіше те, що Президент сам визнав, що створена система влади вступила в протиріччя із потребами і логікою суспільного розвитку, визначеного, до речі, в першій статті нашої Конституції. Тому беремо пропозиції Президента як предмет аналізу в контексті ним же проголошених цілей. Не будемо торкатися при цьому речей несуттєвих, редакційних та інших неточностей. Вони могли трапитися в будь-якому попередньому матеріалі, особливо, якщо він готувався, схоже, поспіхом.

Хоч, можливо, я і помиляюсь. Текст змін виписаний з умислом. Чим далі в нього вчитуюсь, тим більше переконуюсь, що він відтворює бажання авторів сказати людям одне, а мати в результаті протилежне. Недоречності, суперечності поміж статтями створюють для того благодатне поле. Але «замки» для відстоювання абсолютної влади президента вибудувані в проекті і надійно, і приховано.

Наприклад, можна проаналізувати зміни, що стосуються функцій двох палат парламенту, процедури їхніх спільних засідань і прийняття спільних та окремих рішень. Загальний висновок такий: всі кадрові призначення в уряд нижня палата може зробити лише такими, які влаштовують президента. Інші не пропускаються процедурними лабіринтами. Отже, ні про яку передачу повноважень президента не йдеться. Змінено лише спосіб втілення волі однієї людини, а суть залишилася попередньою (подивіться довкола: чого крутиться «лохотрон» передачі «Народна платформа», на чому зосереджують увагу агітатори від влади, розмовляючи іноді з людьми). Цей спосіб дозволяє сьогодні трубити на всі заставки про демократичний намір президента, а завтра одержати додатковий важіль впливу на парламент — найнелюбимішу його інституцію.

Найбільше змін проектом Президента передбачається щодо функцій парламенту, його структури і статусу. Тому аналіз розпочнемо з цієї частини.

Змінами до статей Конституції від 75-ї до 85-ї передбачається повна реконструкція парламенту, зміна його функцій та процедури прийняття законів, а саме:

— введення двопалатності;

— скорочення кількості народних депутатів;

— продовження терміну повноважень депутатів з 4-х до 5-ти років;

— припинення повноважень депутата при виході (виключенні) його з фракції чи недисциплінованості;

— визначення статусу постійно діючої більшості.

Позитивним тут можна вважати увагу Президента до потреби політичної визначеності депутата, необхідності припинити ходіння депутата з фракції у фракцію, з партії у партію. Врешті, йдеться про повагу до виборця, з іншого боку — (сподіваюсь) про серйозність намірів Президента щодо підтримки пропорційної системи виборів.

До речі, політична стабільність і визначеність парламенту передбачається і в проекті, що уже пройшов експертизу у Конституційному суді. Автори цього проекту — народні депутати — представляють різні фракції нинішнього (і минулого) складу парламенту. Отже, в цій частині змін можна знайти компроміс. Що стосується необхідності зміцнення дисципліни депутатів, то це питання не Конституції, а Реґламенту, ми ж апріорі сприймаємо законослухняність і дисциплінованість усіх — від слюсаря до міністра і Президента.

Інші пропозиції викликають занепокоєння.

Про двопалатність

Цю новацію слід розглядати в сукупності з функціями двох палат та порядком їх формування. Бо у світі є різний досвід. І справа навіть не в тому, однопалатний чи двопалатний парламент, а в тому, наскільки ефективними є противаги і стримування між гілками влади, наскільки влада збалансована. Подивимось, чи є цей баланс у аналізованому варіанті, у його конкретних пропозиціях.

Спочатку щодо скорочення кількості членів Верховної Ради. Ця пропозиція віддає популізмом і не більше. Насправді (і громадяни це мають знати) кількісне скорочення буде незначним — менш ніж на 70 чоловік, але фінансові витрати (про них весь час нагадують недоброзичливці парламенту) зростуть, бо для верхньої палати доведеться створювати новий апарат: для нових комітетів і не тільки.

Цікава деталь: в проекті ретельно виписана процедура створення нижньої палати, порядок обрання, підстави позбавлення мандатів, причини розпуску палати, але нічого з того не передбачено для верхньої палати. Все це не випадково, бо й назва «народний депутат» застосовується до представників нижньої палати. Лише у ст. 87 мимохідь (схоже, через недогляд) згадується, що члени верхньої палати теж вважаються народними депутатами. Однак за функціями, правами і повноваженнями вони не прості депутати, а «біла кістка». Як вони обираються чи іншим способом потрапляють до Верховної Ради, — невідомо. Важливо, що їх не можна позбавити мандатів, не можна розпустити палату. Не випадково, напевно, у ст. 76 суб’єкт законодавчої ініціативи делікатно пропустив процедуру прямих виборів, яка повторно приводиться в спеціальному (щодо Верховної Ради) розділі нинішньої Конституції. Можна лише здогадуватись, що це запозичення з досвіду білорусів, де третина верхньої палати призначається Президентом, а решта обирається не народом, не прямими виборами, а ступеневими, від зборів депутатів усіх рівнів. Тобто, від області у нас можуть бути направлені три представники, котрі будуть працювати не обов’язково на постійній основі. Неважко здогадатись, що це будуть голови обласних держадміністрацій, деякі слухняні голови обласних рад і голови міст, які «правильно» розуміють звідки вітер віє. Якщо ж виникне проблема суміщення посад, то Конституційний суд, як у випадку з головою Вищої ради юстиції пояснить, що т.зв. губернатором можна бути і на громадських засадах, все одно він ні перед ким (окрім Президента) і ні за що не відповідає.

Іншими словами, верхня палата буде другою адміністрацією Президента. Перша контролюватиме всю виконавчу, друга — законодавчу владу. Не просто контролюватиме, а буде суттю цієї влади, перебравши на себе всі повноваження парламенту. Якщо нині окрім правовідносин, які регулюються законами, а їх — 31, ще 36 віднесені до конституційних повноважень парламенту, то з них лише 4 залишаються у віданні нижньої палати, а саме:

— прийняття законів (крім тих, що віднесені до компетенції спільних засідань двох палат);

— затвердження загальнодержавних програм;

— призначення за поданням Президента прем’єр-міністра, а за поданням прем’єра — «урізаний» склад Кабінету міністрів;

— призначення виборів Президента у визначений Конституцією термін.

Із цих 4-х повноважень два є процедурними, не дуже важливими (затвердження програм та призначення виборів), а законодавча робота повністю контролюється верхньою палатою, маючи в розпорядженні і нездоланний механізм вето.

Практично всі установчі і контрольні функції віднесено до верхньої палати (читай: до адміністрації Президента), в тому числі призначення генпрокурора, складу ЦВК, навіть Конституційного суду, для чого з’їзд суддів позбавляється права на участь у такому формуванні.

Давайте зробимо маленький відступ. Прихильники верхньої палати (так само, як і прибічники мажоритарної системи виборів) весь час підкреслюють, що обрані ( чи призначені) таким способом депутати дбатимуть про інтереси реґіонів, про інтерес конкретного громадянина. Тоді виникає кілька принаймні запитань. Перше, а яким чином участь у призначенні генпрокурора чи судді Конституційного суду або члена ЦВК стосується інтересів конкретного реґіону? Друге, а яким чином депутат з реґіону може відстояти інтерес реґіону? Адже інструмент єдиний, — закон, в т.ч. і закон про бюджет, який приймає не один чи кілька депутатів, а весь парламент і проявляти доброчинність за межами бюджету чи за рахунок загального бюджету є таким же порушенням закону і державного порядку, як і будь-яке інше порушення.

Кажуть, «прив’язаний» до території депутат частіше зустрічається з громадянами, краще дбає про їхні інтереси. Питання дискусійне. Воно — не з юридично-правової, а з морально-політичної сфери. Відомо, як багато уваги роботі з виборцями приділяють депутати — «мажоритарники» Б.Губський, В.Гуров, С.Ніколаєнко, С.Матвієнков, О.Царьов, Л.Черновецький, Є. Жовтяк, М.Мартиненко, Т.Чорновіл та інші, застосовуючи різну методику і різні можливості. Але члени фракції соціалістів (за інших не говоритиму) В.Шибко, М.Мельничук, В.Семенюк, В.Цушко, О.Барановський, М.Мельник, котрі пройшли в парламент за списком партії, цій стороні спілкування з громадянами приділяють аніскільки не менше уваги і часу.

В сукупності двопалатність в українському парламенті означає ліквідацію парламентаризму, повне підпорядкування Верховної Ради президенту, його адміністрації. Передача парламенту права формувати частину Кабінету міністрів (як доказ нібито посилення ролі парламенту) виглядає принаймні комічно. Воно повністю нейтралізується механізмами двох вето (верхньої палати і президента), передачею контрольних функцій верхній палаті, збереженням за президентом права на свій розсуд скасовувати будь-які акти уряду, і суб’єктивними, надуманими підставами розпуску нижньої палати.

Інструментом розправи і послуху щодо законодавчого органу вибрано створення і функціонування «постійно діючої більшості», — витвору української юридичної, не зовсім, м’яко кажучи, здорової практики. Що таке «постійно», що значить «діюча», що є «більшість», за якими критеріями і ким це визначається? Це та багато інших питань зовсім не риторичні, бо так звана більшість стає умовою існування або ліквідації парламенту. Не згадуємо і те, що більшість (у світі і у нас відома як процедурна, а не юридична категорія), тема не Конституції, а Реґламенту Верховної Ради.

Схоже на те, що, дбаючи про створення механізмів відповідальної влади, суб’єкт законодавчої ініціативи думав про відповідальність депутатів перед президентом, забувши, що відповідати треба перед джерелом влади — народом. Відповідати перед ним слід і депутату, і президенту, і міністру. Для народу ж цікавим є те, ефективно чи ні діє влада, зокрема уряд. «Тому логічним є розпуск парламенту … за несформування або ж надто часте «переформування» уряду» … — радять професіонали з науково-експертного управління Верховної Ради. І це правильно, бо за своїми переконаннями депутат (чи депутати) можуть не захотіти входити в якесь об’єднання (ту ж «більшість») і навіть зусиллями прокуратури, податкової чи якоїсь іншої служби, уявімо, це може не вдатись. Але ці люди — обранці народу, яке право має президент нехтувати волею виборців, здебільшого не його виборців? Це діаметрально суперечить природі конституційного права, прав і свобод громадян.

Ще кілька слів з приводу відповідальності. Наше (умовно кажучи, наше) телебачення методично повторює висловлювання Президента щодо відповідальності … парламенту. Ця тема його турбує постійно. Навіть далеко від Батьківщини, скажімо, в Португалії чи Монголії, він не забуває про право президента розпускати парламент. Невже для того треба робити далекі турне? Досить почитати книжку «Конституційне право зарубіжних країн» чи попросити її автора Володимира Михайловича Шаповала, заступника голови Конституційного суду, зробити невелику довідку. І тоді можна дізнатись, що подібне право президента там урівноважується його обов’язками і правом парламенту щодо президента. Пам’ятаєте, Кобзар іще про це писав:

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Видно, що вся затія з політичною реформою до того і зводиться, — зробити парламент відповідальним, точніше: слухняним перед президентом.

Але принцип розподілу влад передбачає, що відповідати має кожен за своє. І якщо парламент працює сьогодні менш ефективно, ніж годилось би, то це перш за все, вина Президента, який в порушення Конституції, законів, норм совісті та моралі втручався у вибори, різними спікеріадами і не тільки — в організацію роботи парламенту. Поки не добився своєї відносно слухняної більшості. То до кого тут претензії? А, з іншого боку, які закони, потрібні Президенту (скажемо ширше: державі), Верховна Рада не прийняла? Податкове чи бюджетне законодавство? Так, податкова система недосконала. Але пригадайте, як ці закони протискувалися через парламент урядом. Урядом, одноособово створеним Президентом і відповідальним перед ним.

Відповідати треба за наслідки прийнятих рішень. Держава, її влада має відповідати перед народом. А в ній — кожен за себе. Хіба парламент щороку майже міняв уряди? Невже парламент придумав трасти, якими пограбовано мільйони громадян? Це парламент здійснив небувалу в історії гіперінфляцію, внаслідок якої «згоріли» людські заощадження? Це парламент провів у 94 — 95 рр. обвальну сертифікатну приватизацію і сьогодні те, що належало державі, за безцінь перейшло у руки купки «відповідальних перед Президентом»? Це парламент декретами скалічив пенсійне законодавство? Він збув Чорноморське пароплавство, нафтопереробні заводи, обленерго, металургійні комбінати, на десятки мільярдів доларів військового майна? І все — поза бюджетом. Це ж не парламент минулого року викручував руки селянам, змушуючи їх приписувати урожай, щоб за безцінь видерти зерно, а тепер розігрує комедію з арештом колишнього віце-прем’єра. Не згадую про злощасну реформу в АПК, проведену всупереч Конституції, всупереч Земельному кодексу, всупереч волі парламенту. Не говоримо про корупцію, переслідування, убивства журналістів, політиків і бізнесменів, хабарництво, відволікання державних коштів.

Ще раз повторю, кожен мусить відповідати за своє. Тоді і складеться відповідальність влади перед народом.

Про синхронність формування органів влади

Автор проекту пропонує вибори президента і депутатів усіх рад проводити протягом одного року з п’ятирічним інтервалом. Зовні симпатична і не дуже важлива новація. У багатьох відразу виникли підозри, що йдеться тут про продовження або скорочення повноважень нинішнього Президента чи нинішнього парламенту. Підстави для таких підозр є, але це речі другорядні, їх можна легко залагодити.

Важливо інше. Згадана новація дестабілізує всю конструкцію влади. Адже п’ятирічний «крок» задається через обрання нижньої палати парламенту, інші інститути влади — президент, голови міст, обласні ради тощо підлаштовуються під 5-річний термін. Тим самим штучно створюється інтрига, нікому не потрібні конфлікти інтересів, серед яких не останнє місце може займати і бажання якого-небудь наступника нинішнього глави держави «вручну» покерувати долею усіх гілок влади, в т.ч. не забуваючи і про продовження свого перебування при владі. Для цього він може час від часу розпускати нижню палату, віддаляючи для себе той п’ятирічний рубіж, на якому (у відповідності, начебто, з Конституцією) всі інститути влади одночасно вступають у свої права.

Але ж… Конституційний суд,.. скаже хтось. Щоб Конституційний суд казав те, що слід, і про нього не забуто. Пропонується по суті пожиттєвий статус нинішнього складу суду, відмова від ротації голови суду та інше. Якщо це не так, то пошукаймо відповідь на очевидне питання: чому йдеться про зміни щодо Конституційного суду, коли за всі роки його існування ні у кого і ніде не виникала ні така ініціатива, ні потреба, основана на здоровому глузді і практиці функціонування таких судів у світі. У мене немає іншої відповіді, аніж свідчити про наявність звичайнісінького політичного хабара і що поважні юристи, котрі в суді працюють, такої образи не заслужили. (Хоч хто знає, адже освячуючи право президентського вето на Закон про зміни до Конституції — щодо Рахункової палати, Конституційний суд зіслався на букву, точніше на відсутність букви, а не на логіку і дух Основного Закону. А після, не приведи Господи, внесення згаданих змін «букв» вистачатиме. Дарма, що вони несуть загрозу конституційному ладу і суверенітету держави).

Про прийняття законів і конституційних змін референдумом

Це найнебезпечніша новація, котра могла прийти в голову або «видатним» юристам, або ж авантюристам.

Приклад фальшивого референдуму 16 квітня 2000 року яскраво підтверджує, що (особливо) в умовах узурпації влади через механізм референдуму можна протягти будь- яке рішення, потрібне владі чи її окремим представникам.

Уявімо, що референдумом розглядається закон про посилення функцій реґіональних органів влади або про вдосконалення адміністративно-територіального устрою. Місцева еліта або місцеві клани знайдуть своє обґрунтування проекту, зуміють організувати пропаганду і, головне, «підрахунок» голосів. В результаті держава буде розтягнута по кланових коморах. Чи не цього добиваються автори змін до Конституції?

Така новація руйнує стабільність Конституції, допускає суб’єктивні посягання на її зміст, порушує принцип розподілу функцій влади, відповідно до якого єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада України. В принципі зрозуміло якими мотивами керувалися автори змін, але ми не можемо не зважати, що нині скрізь у світі референдумом затверджуються лише прийняті парламентом зміни до Конституції.

Власне, на цьому можна було б завершити аналіз президентського проекту змін до Конституції. Всі інші, реакційні по суті пропозиції, — похідні від уже згаданих. Їх безліч. Свої оцінки і детальніші з цього приводу аргументи зробили фракції і групи парламенту, глибокий аналіз запропонувало Головне науково-експертне управління Верховної Ради, експерти Лабораторії законодавчих ініціатив, блискучу роботу виконав Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова (до речі, з цього приводу до нього в своєму указі від 6 березня звертається і Президент). По правді кажучи, жоден чесний юрист, політолог чи політик не сказав доброго слова про винесений на всенародне обговорення проект. За логікою нормальних дій, Президент мав би розібратися з тими, хто виставив його на глум з таким недолугим проектом. Адже давно відомо, що референдумом можна приймати винятково зрозумілі і переконливі речі, стосовно яких людина може дати дві відповіді: «так» або «ні». Винести на всенародне обговорення проект змін до Конституції — це все одно, що всенародно обговорювати конструкцію комп’ютера. Скажімо, правового комп’ютера. Хтось уміє ним користуватись, хтось знає його будову, хтось принцип дії, а більшість — не бачили в очі, не знають, користуватися ніколи не будуть і … взагалі, навіщо людям це лихо, якщо вони знають, що влада бреше і про добро для них не дбає?

Зверніть увагу, задумки ініціаторів специфічних змін добре зрозуміли і за кордоном. Американська газета The Wall Street Journal of Europe за 4 — 6 квітня цього року пише: «Нова конституційна схема повністю віддзеркалює спроби Кучми по самозахисту від переслідувань… А шляхом утворення другої законодавчої гілки він би забезпечив значні повноваження для обласних управлінців, всі з яких були призначені паном Кучмою…

…Разом із тим, новітня історія свідчить, що схожі спроби, здійснені, здається, всіма автократами, які зводились до використання скриньки для голосування, закінчилися провалом та лише прискорювали кардинальні політичні зміни. Пригадаймо хоча б відречення у 1988 році до того впевненого у своїй владі чилійського президента Августо Піночета, який шляхом плебісциту забезпечив собі другий термін на посту, а також поразку Слободана Мілошевича, коли він пішов проти волі виборців на президентських виборах у Югославії 2000 року».

Схоже, однак, що декому в Україні звично «позичати в Сірка очі». Ви ж чудово знаєте, що ніякого обговорення в суспільстві не відбувається. Здійснюється ґвалтування народу одурілою від безкарності владою. У школах, на підприємствах, різноманітних установах місцеві держадміністрації уже не вимагають зборів і «одобрямсу». Вони вимагають лише протоколів про це. Цинічно, безсоромно на людей накидають ярмо кримінальної диктатури під мовчазну покірність одних, боягузтво других, пристосуванство третіх.

Тримаю в руках накази по різних відомствах: Держмиткому, Мінсільгоспроду тощо. Як тут не згадати про «темники», якщо в цих наказах навіть граматичні помилки однакові. Та Бог із ними! Обурює те, що в таку пору, коли мала би йти підготовка до посівної, коли слід вирішити проблеми пального, насіння, кредитів, ремонту техніки і… безліч всього іншого, спеціалістів міністерства завантажують роботою, яка не має ніякого відношення до їх функціональних обов’язків, — роз’ясненнями пропозицій Президента, узагальненням їх, підготовкою звітів та пропозицій. Звичайно ж, це не ініціатива міністра С. Рижука чи його колег — керівників галузей. Для того є постанова Кабінету міністрів, якого теж змусили займатися казна-чим. Воістину, таку б оперативність та контроль за доходами бюджету чи на боротьбу з корупцією, — ціни не було б такій виконавчій владі. Аж ні, влада розкручує тріскотню з доброго дива, — з приводу порожніх і шкідливих для суспільства намірів!

І не виключено, що цей ґвалт зорієнтований на антиконституційний переворот. Недарма так вибудувана технологія і її пропагандистський супровід. Недарма ж харківський намісник Є. Кушнарьов заявляє, мовляв, якщо парламент «…виявиться не в змозі врахувати точку зору народу…», то «…можливі альтернативні форми» для політичної реформи. Це якого народу точка зору, варто було б уточнити. І не забувати, що слуга говорить те, про що думає хазяїн. Згадайте: про нібито блокування роботи конституційної комісії парламентом (а комісію жодного разу ніхто не скликав), про строки обговорення проекту і його узагальнення Мін’юстом. Все йде до внесення проекту в парламент у канікулярний період, щоб одержати фальшиву підставу: мовляв, бачите, я ж хотів передати частково свої повноваження, а вони… Що робити? Звертаюся за рішенням до народу. Бо ж обіцяно, — зміни треба прийняти до президентських виборів. (Так було уже в 96-му, коли, всупереч підписаним зобов’язанням, на 2 вересня призначався референдум). Той же сценарій. Ті ж дійові особи. Ті ж виконавці, — «дядьки отечества».

Не ті лише люди. Вони багато чого зрозуміли. І не така, як хочеться на Банковій, Верховна Рада. Вона не може бути «підніжкою» у таких ініціаторів. Вона відстояла загалом демократичну конструкцію влади у 1996 році, не дозволила зруйнувати парламент в грудні минулого року. Вона повинна зробити тепер крок уперед до демократії.

Що треба робити?

У нас є два проекти, що пройшли процедуру експертизи в Конституційному суді. Їх реалізація справді означає створення в Україні, умовно кажучи, парламентсько-президентської республіки, про таку потребу змушений говорити і Президент. Треба доручити тимчасовій спеціальній комісії Верховної Ради знайти оптимальний варіант проходження таких змін. Вони вигідні усім практично депутатам, уряду, бо вигідні народу. Вигідні, до того ж, Президенту. Бо його наступник, з новими повноваженнями у зміненій по-президентськи Конституції першим ділом потягне свого попередника до криміналу. Зміни, виписані, ймовірно, «претендентом на папаху». А парламент все-таки установа демократична. Тут суперечки гарячі, конфлікти гострі, але рахунків тут не зводять.

Керівництву Верховної Ради слід звернутися до Конституційного суду, щоб продумати процедуру прискореного розгляду змін, переважна більшість яких там уже пройшла експертизу. Ми можемо до нового року одержати збалансовану в усіх відношеннях, демократичну, дещо змінену Конституцію.

Що пропонується там відобразити:

— підконтрольність влади народу, прозорість і передбачуваність її дій;

— відповідальність влади та її окремих представників за наслідки своїх рішень;

— ефективні противаги і стримування між законодавчою, виконавчою і судовою владою, забезпечення балансу і стабільності влади в державі;

— посилення владних повноважень місцевих органів самоврядування, забезпечення їх правовою та фінансовою базою для здійснення управління територіальними громадами і захисту інтересів громадян;

— неможливість узурпації влади будь-ким, утвердження конституційного ладу правової соціальної держави.

Народні депутати мають виступити (а люди їх підтримають) за:

— однопалатну структуру парламенту і збереження його складу;

— вибори на пропорційній основі до рад усіх рівнів (крім сільських і селищних);

— створення в парламенті більшості на основі міжпартійної коаліції за результатами виборів;

— призначення парламентом прем’єр-міністра (за пропозицією президента), призначення і звільнення всіх членів Кабінету міністрів (за пропозицією прем’єр-міністра), можливість висловлення недовіри парламентом всьому складу уряду або його окремим членам;

— здійснення Верховною Радою України кадрових призначень на посади, передбачені Конституцією України, на окремі з них — за участю президента України;

— зміцнення відповідальності парламенту за свої рішення щодо уряду шляхом використання механізму розпуску парламенту президентом України у випадку:

— неможливості розпочати свою роботу протягом 30 днів;

— нездатності сформувати уряд протягом 60 днів;

— посилення контрольних функцій парламенту, найперше через зміцнення статусу Рахункової палати України та Уповноваженого з прав людини;

— зосередження в руках президента функцій контролю за дотриманням чинних на території держави законів та Конституції України, представлення інтересів держави у її зовнішніх зв’язках, забезпечення балансу і гармонії влад, здійснення функцій Головнокомандувача Збройних сил України та гаранта безпеки держави;

— наповнення реальним змістом статусу Кабінету міністрів як вищого органу виконавчої влади, підпорядкування йому всіх її ланок, в т.ч. місцевих державних адміністрацій;

— введення виборності голів місцевих державних адміністрацій;

— посилення ролі виконкомів місцевих рад як ланок виконавчої влади.

Загалом така конструкція влади дозволить президенту бути насправді гарантом стабільності в державі. Не втручаючись безпосередньо в господарські та інші функції різних гілок влади, він одержує змогу впливати на них тоді, коли вони діють неефективно. Президент стає центром, основою балансу влад, в багатьох випадках арбітром нації і, якщо хочете, совістю влади, іще одним засобом впливу на неї народу.

Не розумію, чому, звертаючись до Верховної Ради 7 вересня 1994 року з приводу відновлення конституційного процесу, посилаючись при тому на неухильне дотримання Декларації про державний суверенітет, принципів Європейської хартії про місцеве самоврядування, сьогодні він забуває і про розподіл влад, і про багато чого іншого. Про самоврядування краще і не згадувати, воно вщент зруйноване адмінресурсом, підпорядковане в переважній більшості територій місцевим адміністраціям, і це потоптування ще й освячене, очевидно, під тиском прийнятим, недолугим рішенням Конституційного суду.

Вважаю, що Верховна Рада мусить схвалити пропозиції депутатів за наслідком нинішніх слухань. Їх проект (у вигляді постанови) підготований. В пропозиціях враховані висновки фракцій та експертів із згаданих раніше установ. В них врахована потреба суспільства, бажання кожного жити у вільній і багатій країні, де влада чесна перед громадянами і в успіхах, і в негараздах, не творить над ними насильства.

Щоб люди вірили владі, поважали державу, любили Україну. І почували себе людьми.

Цими словами закінчувалась доповідь, але відкритим і дискусійним залишається питання про можливість внесення тепер і таких змін до Конституції. Різні думки з цього приводу висловлюють навіть ті, хто відносить себе повністю чи частково до опозиції. Характерним у цьому сенсі було висловлювання В. Ющенка про етапність політичної реформи, яку загалом слід проводити після виборів президента.

Не можу з тим погодитись. Для соціалістів це принципова позиція, — змінювати систему влади треба сьогодні. Лише це відкриває перспективу для України, не гальмує демократичні перетворення.

Так, ситуація нині складна і декому здається неперспективною. Вважаю це помилкою, бо якраз ті чинники, що гальмують тепер необхідні реформи, згодом (восени нинішнього року чи весною наступного) долучаться до позитивних змін. Виникне якісно нова політична ситуація, що приведе до потрібного результату. Сподіваюсь, що і з В. Ющенком, і з іншими політиками ми вже ближчим часом знайдемо порозуміння, аби ефективно впливати на цей процес.

Про його зміст можна буде обмінятися думками іншим разом.