РАБ НЕ ВИХОВАЄ ВІЛЬНОЇ ЛЮДИНИ

Перед Україною сьогодні стоять складні завдання, які необхідно вирішити в стислий термін. Наша країна не може не бути залежною від тих процесів, що відбуваються в міжнародному співтоваристві, а брати в них активну й рівноправну участь не дозволяє рівень економічного розвитку, соціальної захищеності громадян і цілий ряд інших, не менш важливих причин. Серед них, на мій погляд, якості української політичної еліти займають не перше місце. Але їх роль, безумовно, значна. Якими повинні бути ці якості? Та такими ж, як і політичної еліти будь-якої іншої країни: патріотизм, високий професіоналізм, відкритість, рішучість, мудрість, моральність (насамперед стосовно самої держави), прогнозованість, почуття високої відповідальності за свої дії і прийняті рішення. Продовжувати перелік не варто. Україна тут нічого нового не придумає.

На перше ж місце я виношу умови (читай: систему влади), в яких ці якості повинні розкриватися. Адже саме система влади формує мотиви, якими керуються політики, намагаючись нею оволодіти. Не раз у своїх виступах з цього приводу я цитував Л.Кравчука: за сформованої в Україні шляхом надвисокої концентрації повноважень у руках глави держави системи влади, навіть у ангела виростуть роги. Отже, саме зміна цієї системи є необхідною передумовою становлення демократичної політичної еліти України та загалом поступального руху українського суспільства.

Як запобігти спокусі владою?

Ні для кого не є секретом, що вибори для політиків — складний процес. За практикою, впровадженою в Україні, — складний і фінансово. Тому сьогодні навіть найідеальніша особистість і сила, що за нею стоїть, не утримаються перед спокусою, використовуючи одержані повноваження, безкарно компенсувати витрачені на вибори кошти та примножити капітал. Спокуса занадто велика. Та й десятилітня практика перманентних урядових криз, шельмування парламенту, використання репресивного апарату для підтримки «порядку» та слухняності можновладців (послуху можновладцям?) призвели до того, що багато хто з нинішніх високих чиновників розглядають свої посади як нетривалу можливість урвати для себе та своїх дітей. Про яку моральність тут говорити? До того ж, приклад верхів показовий. Одним словом, «не зівай, Хомко, на те і ярмарок».

Лише розумний перерозподіл владних повноважень між усіма гілками влади за принципом: «сильний і відповідальний парламент — сильний і відповідальний прем’єр — сильний і відповідальний президент — незалежні суди» забезпечить демократичний розвиток країни, змінить мотиви приходу до влади, виведе на якісно інший рівень спочатку саму вітчизняну політичну еліту, а вона, у свою чергу — Україну.

Окремо відзначу, що зміна системи влади, будь-який перерозподіл повноважень не можуть підганятися під конкретну політичну фігуру. Все повинно робитися винятково в інтересах держави, на благо українського народу, в розрахунку на тривалу перспективу. Саме народ мусить вибрати, кого, які сили поставити на чолі нової, реформованої системи.

Зміна системи влади — основа об’єднання політичних еліт

На сьогоднішній день зміна системи влади і є тією стратегічною метою, досягнення якої дозволить зробити якісний прорив у розвитку країни. Лише тоді влада зможе сконцентруватися на системному вирішенні актуальних питань, таких, як забезпечення соціального захисту населення (у т.ч. безкоштовної освіти, якісного медичного обслуговування, доведення всіх соціальних виплат до рівня, що не принижує людську гідність), захист прав людини, зниження податкового тиску, виведення економіки з тіні, забезпечення стабільного зростання ВВП та багато чого іншого. Лише тоді, коли ми досягнемо стандартів життя розвинутих країн і зробимо свою політику відкритою та прогнозованою, з інтересами України почнуть рахуватися у світовому співтоваристві. Лише тоді можна буде серйозно говорити про можливості вступу України до різних міжнародних утворень як рівноправного члена.

Саме на основі такої перспективи й можливе об’єднання політичних еліт в Україні. При цьому всі політичні сили, скоріше за все, розділяться на дві групи: тих, хто підтримує зміну системи влади в інтересах суспільства, і тих, хто виступає за зміну системи влади в особистих інтересах (або проти зміни системи влади).

Можна сказати, що такий розподіл почався відразу після парламентських виборів 2002 р. Перша група об’єднала опозиційні політичні сили різної ідеологічної спрямованості, стоїть на державницьких позиціях і керується бажанням встановлення в Україні демократичних традицій.

Друга — об’єднала провладні сили, що, за невеликим винятком, не мають жодних інтересів, крім фінансових, меркантильних. Ця група керується страхом загубити «прихоплене» та відповідати за нинішній стан України. При цьому вона володіє нею ж створеним злочинним адміністративним ресурсом, її єдиним винаходом, цілком для неї ефективним.

Тому опозиція змушена працювати в умовах постійних політичних провокацій, інформаційної блокади, загрози життю. Все це жодним чином не сприяє будь-яким відкритим політичним дискусіям, тим більше, стосовно визначення стратегічного курсу України.

Якщо до 2004 р. не буде створена законодавча база зміни системи влади, то під час президентської кампанії умови діяльності опозиції стануть ще більш жорсткими. Тоді про Україну як про демократичну державу можна буде забути надовго. Якщо не назавжди.

Які кроки в напрямі зміни системи влади треба здійснити?

Перший: впровадити пропорційну систему виборів на центральному та місцевому рівнях.

Другий: змінити статус і роль виконавчих комітетів місцевих рад як ланок виконавчої влади. Урізати діючі повноваження так званих губернаторів та інших призначенців. Вони — цементуючий склад адміністративного ресурсу, корупції і сваволі.

Третій: висувати кандидатів і в президенти, і в народні депутати від партій. «Безпартійний» президент — фікція, той випадок, коли в нейтральному, «тихому болоті чорти водяться».

Лише тоді можлива суспільна дискусія. Лише тоді можна очікувати поєднання відповідальної політичної еліти та високого рівня політичної культури громадян країни. З нічого така культура не з’явиться.

«Вихованням почуттів» не можуть займатися залякані особистості. Залякані, але такі, що отримують вигоду з такого стану. Раб (за натурою) не може виховати вільну людину, шахрай — чесну, пройдисвіт — порядну. У цьому сенсі система влади — не лише мета, але й засіб. Ідеальні особистості самі по собі мало на що здатні. Порядок (у цьому випадку — система) побиває клас. Ця закономірність характерна не лише для футболу.

Потрібні якісні зміни. Відповідальність за них лежить на всіх нас.