Життя після виборів

Мимоволі повертаєшся до того, про що писав раніше. Чим довше триває політична криза, тим виразнішою стає відмінність між «державними діячами» і «політиками». Тема прийдешніх виборів і підготовки до них стала головною, витіснивши на задній план і питання про конституційність чи неконституційність дій основних учасників протистояння, і нагальні проблеми державного будівництва в цілому. Захопившись інтригами і протиборством, вітчизняні політики, схоже, не помічають негативних тенденцій, які з’явилися як у системі влади, так і в економіці.

Після того як було досягнуто принципової угоди між прем’єр-міністром і президентом щодо проведення дострокових виборів, дискусія бути чи не бути виборам плавно перейшла в дискусію про те, коли їм бути. До суперечки долучилися не лише члени робочої групи з підготовки дострокових виборів, а й експертне співтовариство. Дискусію цю не можна назвати безглуздою. Від дати багато в чому залежить результат передвиборної кампанії.

Проте не полишає відчуття, що все зводиться до пошуку відповіді на запитання, хто переможе на дострокових виборах. А треба було б шукати відповідь на питання, що буде з країною, її економікою, соціальною сферою, культурою, освітою.

Наприклад, у статті «Вибори 2007: Що? Як? Коли?» на сайті «Українська правда» політолог Вадим Карасьов, аналізуючи можливі результати дострокових виборів, пише: «Жовтень об’єктивно неприйнятний для Ющенка, — серпень — мертвий сезон, у тому числі й у плані явки виборців. Липень є критичним для коаліції. Оптимальною компромісною датою може бути день не пізніше ніж 15 вересня».

Зупинимося на зазначеній «компромісній даті». Вона для нас украй важлива — насамперед для розуміння того, якими можуть бути реальні наслідки дострокових виборів. Для цього не зайве пригадати Конституцію України. Стаття 96 Основного Закону сьогодні менш популярна, ніж інші статті. Проте в частині 2 цієї статті сказано: «Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року (виділено мною. — С.Г.) подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточного року».

Нагадаємо, що Державний бюджет є основним економічним законом життя країни. І попередня, стаття 95 Конституції говорить про те, що «Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків».

На мій погляд, сьогодні необхідно якісно змінювати акценти навколо питання про дату виборів. Важливо не те, що перенесення дати виборів дасть перевагу тій чи іншій силі, а те, що він може цілком паралізувати бюджетний процес у державі.

Причому негативні наслідки можливі при будь-якій даті виборів і практично незалежно від їхнього результату. Якщо вибори провести влітку, як наполягає опозиція, наприклад у середині липня, то, з огляду на попередній досвід, спочатку може бути тривале очікування офіційного оголошення результатів виборів (згадаємо принагідно про ст. 82 Конституції «Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніше ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів»), а потім не менш тривалі переговори про створення правлячої коаліції. Припустімо, що коаліція буде сформована відповідно до вимог Конституції — протягом місяця. Але й тоді для підготовки проекту бюджету (а в ньому крім державних інтересів, як відомо, враховуються й інтереси близьких до правлячих партій бізнес-груп) залишиться усього нічого.

Ще веселіше може розвиватися ситуація, якщо домовляться про вибори на осінь. У такому разі можливі два варіанти. Або законопроект готує нині чинний Кабінет міністрів і подає його до 15 вересня легітимній Верховної Раді (а це означає, що президент має визнати легітимність і правомочність нинішнього складу парламенту). Але обстоювати або переробляти його доведеться вже новому уряду, який невідомо коли буде створений. Або внаслідок чергової «коаліціади» з «прем’єріадою» підготовка основного економічного закону дер­жави може бути відкладена на невизначений термін. І тут постає питання про якість законопроекту, а згодом закону про держбюджет. Крім того, затримка з його підготовкою та ухваленням спричинить ланцюгову реакцію, загальмувавши розробку бюджетів областей, районів, міст. А це — питання виплати зарплати працівникам бюджетної сфери, фінансування проектів державного значення, оплати енергоносіїв бюджетними організаціями і багато чого іншого.

Не забуваймо про ще один важливий аспект. Схоже, укотре заради вирішення власних проблем учасники політичного протистояння ладні пожертвувати буквою Конституції (не «духом»). Адже стаття 96, як і інші положення Основного Закону, є нормою прямої дії. І її свідоме або несвідоме порушення провокує подальше нехтування конституційними нормами, створює негативний прецедент у майбутньому.

Україні вкрай необхідний працездатний парламент для розв’язання невідкладних завдань, інакше є ризик повернутися назад. Ідеться навіть не про продовження політичної реформи, яка, безумовно, вкрай необхідна.

Сьогодні навперебій говорять про те, що економіка України навчилася не реагувати на політичні кризи. Справді, курс долара залишається стабільним, ціни якщо і зростають, то це відходить на другий план (хоча як сказати: ціна на бензин А-95 підвищилася на 55 копійок за літр, поступово зростають ціни і на товари широкого вжитку). Однак це лише вершина айсберга, під яким ховається небезпечна брила криги.

У неформальних бесідах представники бізнесу говорять навіть не про подолання корупції (із нею як із явищем уже змирилися), а скоріше про її упорядкування. Оскільки сьогодні абсолютно незрозуміло, кому і скільки платити, а головне — чи буде від цього користь. І для представників органів влади, і для співробітників правоохоронних структур, схоже, починає домінувати принцип Людовіка XV — «після нас хоч потоп». Настав черговий, після першої половини 90-х років, період «великого дерибану». Звідси й чергова хвиля замовних убивств і розправ. Все це аж ніяк не додає позитиву іміджу України.

Для нашої країни пролунав тривожний дзвіночок. Як нещодавно повідомив заступник голови Державного комітету фінансового моніторингу Олексій Фещенко, Україна знову може потрапити до «чорних списків» FATF. В часи свого губернаторства в Одеській області я мав справу із роботою комісії FATF і знаю, наскільки складно звільнитися від їхньої опіки.

За минулі роки вимоги світового співтовариства щодо протидії відмиванню брудних грошей стали ще жорсткішими. Отже, українське законодавство слід приводити у відповідність із новими рекомендаціями. Проте весь пакет законів має пройти через парламент. Зволікання з розглядом цих законопроектів може повернути Україну назад і поставити в скрутне становище українську банківську систему. І це тією чи іншою мірою торкнеться кожного жителя країни.

Внутрішня нестабільність неминуче породжує і нестабільність зовнішню. Сьогодні в Україні, схоже, зникає таке поняття, як зовнішня політика. Тобто формально існує Міністерство закордонних справ, іноді державні високопосадовці відвідують із візитами далекі країни або приймають гостей з-за кордону. Але реально вся зовнішньополітична діяльність зведена до пошуку підтримки тієї чи іншої сторони протистояння.

Щоб скласти уявлення про це, достатньо переглянути хроніку останніх зарубіжних вояжів і прийомів та теми, які під час них обговорювалися. Висновок простий — нинішня зовнішня політика України цілком зациклена на нинішній політичній кризі і її наслідках.

Від тієї ж таки Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) ми вже не чекаємо рекомендацій щодо подолання кризи. Знамениту резолюцію ПАРЄ, в якій ЄС пропонував свій варіант виходу з кризи, зокрема й шляхом зміни законодавчої бази, уже забуто. Усі учасники політичного протистояння діють усупереч рекомендаціям Парламентської асамблеї. Президент ПАРЄ Рене Ван дер Лінден під час нещодавнього візиту в Україну являв дива дипломатії, оцінюючи ситуацію в країні і, схоже, був шокованим тим, що відбувається.

Варячись у власному соку, українські політики забувають, що світ навколо України живе і розвивається за своїми законами. Достатньо прикладу з нафтопроводом Одеса—Броди. Лише за три весняні місяці завдано три серйозні удари по майбутньому цього проекту. У середині березня між Росією, Грецією і Болгарією було підписано угоду про будівництво нафтопроводу Бургас—Александруполіс, а на початку квітня п’ять європейських країн — Румунія, Сербія, Хорватія, Словенія та Італія — домовилися побудувати трубопровід від берега Чорного моря до Італії, по якому нафта з Каспійського басейну надходитиме в країни Євросоюзу. І, нарешті, центральноазійське турне російського президента Володимира Путіна, яке завершилося підписанням комюніке про будівництво Прикаспійського газопроводу і низкою серйозних дек­ларацій в енергетичній сфері.

На цьому тлі краківський саміт виглядав очевидним провалом, незважаючи на оптимістичні заяви його учасників. Найгірше те, що створення консорціуму може бути в черговий раз відкладене на невизначений термін. Можливо, у названих енергетичних проектах більше політики, ніж економіки. Можливо, реалізація цих проектів — справа не одного року. Але в цілому картина виглядає несприятливою для України. Раніше за всіх створивши стратегічний нафтопровід, вона ризикує опинитися серед аутсайдерів. І все з однієї причини — через відсутність у політичної еліти стратегічного бачення.

На короткий час увага України була прикута до подій у Румунії, де відбувся референдум про імпічмент президента країни Траяна Бесеску. Спостерігачі відзначали подібність процесів, які відбуваються у наших сусідів, до тих, що відбувалися і відбуваються в Україні. Але за всієї формальної схожості між Україною і Румунією є одна істотна відмінність. Румунська політична еліта й у 2004 році, коли проходили вибори президента і парламенту, і в 2007 році зберігає єдність позиції щодо своїх зовнішньополітичних пріоритетів. Тому реакція західного співтовариства на те, що відбувалося в Румунії, значно відрізнялася від реакції на українські події.

Україна сьогодні ризикує втратити залишки свого впливу на одному з найважливіших векторів — південному. Ще два роки тому активно обговорювався український план із врегулювання придністровського конфлікту. Сьогодні цей план, схоже, остаточно забутий. Тим часом саме цей регіон міг би стати однією з важливих сфер докладання зусиль вітчизняних політиків.

Аналогічна ситуація і з організацією ГУАМ. Ще, здавалося б, зовсім нещодавно ми були свідками Київського саміту України, Грузії, Молдови та Азербайджану, на котрому цей консультативний форум трансформувався в Організацію за демократію та економічний розвиток — ГУАМ. Після нього почали говорити про претензії України на лідерство в Чорноморському регіоні. Обговорювалися проекти «Придунайського енергетичного моста» і перспективи розвитку транспортних комунікацій, вироблялася спільна позиція щодо вирішення «заморожених» конфліктів. Де сьогодні все це?

Якщо події і надалі розвиватимуться такими самими темпами, то Україна не лише перестане відігравати роль суб’єкта світової політики, вона стане не цікавою навіть як об’єкт для інших держав. Негативні сигнали вже надходять. Візити президента до Італії та Великобританії не відбулися.

Крім того, сьогодні відбувається поступова зміна правлячих еліт у головних країнах світу — ФРН, Італії, Франції. На черзі зміни в Росії, Великобританії і США. Не лише нинішні, а й майбутні наші партнери як на Заході, так і на Сході, напевно, хотіли б мати уявлення про те, із ким і на яких умовах їм доведеться мати справу в Україні. Але швидше за все не тільки вітчизняні, а й закордонні експерти губляться в здогадах щодо подальшого розвитку подій.

Ми настільки часто говорили, що наша країна опинилася на перетині геополітичних інтересів, що звикли до цієї думки, сподіваючись і надалі отримувати від свого «прикордонного» положення політичні та економічні дивіденди. Але одна річ — бути мостом, інша річ — болотом. А українська політика останнім часом дедалі частіше нагадує саме болото, в якому ризикує загрузнути кожен, хто спробує в неї ступити.

Звернення із закликами до української політичної еліти, схоже, стає безнадійною справою. Тим більше що тривале протистояння і штучний ідейний розкол країни призвели до того, що в нас немає органу чи людей, котрі були б принаймні моральним авторитетом, до якого могли б апелювати політики й суспільство. Такого авторитету не має сьогодні ні президент, ні прем’єр, ні, на жаль, Конституційний суд та й уся система правосуддя загалом. А люди, чия думка могла б бути авторитетною, не бажають доводити свою правоту, оскільки на їхню позицією ніхто не зважає. От і виходить: хоч як крути, а покладатися доведеться на свідомість тих, кого критикуєш. Точніше, навіть не стільки покладатися, скільки сподіватися.

Можливо, вітчизняним політикам слід згадати про те, що, по-перше, життя після виборів не закінчується і не починається, воно лише триває. І, по-друге, життя після виборів — це не життя в опозиції або в коаліції, а життя в цій конкретній країні.