На межі політичного дефолту

Один мій знайомий політтехнолог любить повторювати гасло, яке, нібито, належить англійським піарникам: "Важливо не тільки щоб уряд працював добре, але й щоб народ знав, що уряд працює добре". Схоже, український уряд засвоїв тільки другу частину цієї формули. Народ справді знає, що уряд працює добре. Причому знає настільки добре, що 70% громадян України виступають за його відставку.

Щоправда, чого звинувачувати в надмірному захопленні рекламою тільки уряд. Піарщиною у нас сьогодні грішать практично всі. Один відпрацьовує на опонентах елементи бойових мистецтв, другий вправляється в ораторському мистецтві, третій з помпою проводить антикорупційні форуми. Якщо не можна дати хліба, то можна хоча б гарантувати видовища.

Робота парламентарія, міністра, голови облдержадміністрації - вона насправді рутинна, звичайна, подекуди навіть нудна, без свята. Зустрічі, наради, прийоми громадян, переговори з інвесторами і зарубіжними делегаціями, підготовка законопроектів і нормативних актів. Але саме ця робота і є, власне, державним управлінням. Обіцяні реформи на 90% також складаються з рутини, скромних і зовні непомітних кроків.

Про це у нас, на жаль, забули.

Українці в критичні моменти сучасної історії продемонстрували чудову здатність до самоорганізації. Однак обходитися без держави поки що не навчилися. Яскравий приклад - волонтерський рух, без якого українській армії було б складно вистояти у найважчі дні 2014 року. А проте. Волонтери можуть одягти й підгодувати окремих солдатів і навіть окремі частини, можуть подарувати їм позашляховик або безпілотник, можуть відремонтувати десятки одиниць техніки. Але вони не можуть забезпечити багатотисячну армію озброєнням, боєприпасами, технікою, матеріалами тощо. Для цього є Міністерство оборони, Генеральний штаб, кошти Державного бюджету.

І так практично у всьому.

Що ми спостерігаємо сьогодні? Повільне наближення країни до дефолту. І не стільки фінансового, скільки політичного.

Саме слово "дефолт" у перекладі з англійської, як відомо, означає "невиконання зобов'язань". Для того щоб він стався, необхідні, як мінімум, дві обставини - наявність боргу і неспроможність його погасити. Нинішня влада отримала безпрецедентний кредит довіри, і за два роки набігли вже й чималі відсотки. І де брати ресурси, щоб його повернути, невідомо.

Безперечно, зовні все не так уже й погано, як може здатися після прогулянок соцмережами, де кожен другий пост погрожує владі новим Майданом, а в кожному третьому пропонують когось повісити або посадити (і класичне - "якщо згоден - став лайк або репост").

Верховна Рада VІІІ-го скликання ухвалила низку важливих і потрібних законів. Побачив світло новий закон про державну службу. Вжито заходів для зменшення корупції при проведенні тендерів.

Усе це є. І багато чого іншого теж. Але все нівелюється простою обставиною - бажанням верхівки управляти країною "по-старому": "рішаловом", "кидаловом" і "розводиловом".

Вражає інше. Будучи прагматичною і цинічною у всьому, що стосується власного благополуччя, наша верхівка водночас живе у віртуальній реальності, яку сама ж і створила з макроекономічних показників, блискучих звітів і програмних промов. Так само, до речі, як робили це їхні попередники.

Звідси інфантильність і безвідповідальність, неготовність до сміливих і неординарних кроків. Адже якби уряд ухвалив рішення про відставку, образно кажучи, спробував би уникнути дефолту шляхом реструктуризації боргу… Можливо, владі вдалося б зберегти політичне обличчя й репутацію. Дивись, може, завтра хтось і погодився б видати новий кредит довіри. А так є всі шанси стати банкрутом.

Не краща ситуація і на місцях. З одного боку, Україна чекає децентралізації, анонсованої і розрекламованої передачі повноважень місцевим радам та ліквідації місцевих держадміністрацій у їхньому нинішньому вигляді. Зрозуміло, що подібне очікування ніяк не сприяє ефективності роботи чиновників на місцях. З іншого - суперництво між олігархами й кланами, між адміністрацією президента і Кабміном, між міністерствами, чиї очільники належать до різних партій і лобіюють інтереси різних фінансово-промислових груп, призводить до того, що багато чиновників на керівних посадах місяцями перебувають у статусі "в.о.".

Як результат, відбувається стихійна децентралізація, щоправда, за рахунок втрати керованості процесами. Нинішню систему справедливо критикували й критикують за надмірний централізм, за те, що Київ усе вирішував за регіони, одночасно висмоктуючи ресурси. Але зараз місцеві ради деколи ухвалюють рішення, які суперечать державним інтересам.

Не йдеться про зазіхання на територіальну цілісність країни. Просто ці рішення настільки абсурдні й дискредитують владу в цілому, що мимоволі запитуєш: "Вони це спеціально чи як?"

Наприклад. Нещодавно Одеська обласна рада ухвалила рішення про передачу будинку, в якому працює Державний архів Одеської області, одній з єврейських релігійних громад. У цьому будинку колись справді була Бродська синагога, і з історичного погляду рішення здається бездоганним. Тим більше що будинок почав руйнуватися і на його відновлення потрібні солідні кошти, яких у держави зараз немає. Однак, як з'ясувалося, переносити архів, де зберігаються не тільки найцінніші історичні документи, а й документи останніх десятиліть (наприклад архіви Чорноморського пароплавства й багато інших), мають намір за межі Одеси. І до того ж у непідготовлену будівлю. Про ймовірні втрати можна тільки здогадуватися. Але ж архів - це не тільки місце роботи істориків, це долі сотень тисяч людей.

Виникає цілком логічне запитання: наскільки виправдане таке рішення обласної ради з державного погляду? Хто прораховував наслідки? Де позиція обласної державної адміністрації, Кабінету Міністрів?

Але ж керівництво обласної ради представляє одну з правлячих партій, і весь негатив від ухваленого рішення буде перенесений саме на цю партію.

Доводиться констатувати, що нинішня криза влади має системні причини, викликані як безвідповідальністю політичної еліти, так і очевидними прогалинами в чинному законодавстві.

Розберемо, як кажуть, по поличках.

Коаліція і уряд. Без коаліції неможливе формування Кабінету Міністрів. Така вимога Конституції. Але на цьому роль коаліції закінчується. Якщо коаліція розпадається, то уряд, нею сформований, зовсім не зобов'язаний іти у відставку. Цієї норми не прописано в Основному Законі. У ньому також не прописано й того, що коаліція повинна існувати протягом усієї каденції парламенту.

Водночас принцип "немає коаліції більшості - немає уряду" звужує поле для політичного маневру. Оскільки унеможливлює формування технічного або міноритарного уряду (мається на увазі уряд, що спирається на коаліцію меншості в разі, якщо формування коаліції більшості з якихось причин неможливе).

У багатьох парламентських республіках є норма або практика, коли уряд іде у відставку після відмови парламенту підтримати урядовий законопроект або коли одна з партій виходить з коаліції. Так, подібна практика створює певні труднощі. Наприклад, у повоєнній Італії уряди змінювалися раз на рік або й частіше.

Україні необхідно закріпити в Конституції обов'язок уряду йти у відставку у випадку розпаду коаліції. Цей крок насамперед має сприяти підвищенню відповідальності партій, які формують правлячу коаліцію.

А нинішня парламентсько-політична криза якраз і демонструє відсутність такої відповідальності.

Виборча система. Хай як сварять пропорційну виборчу систему за її непрозорість і корумпованість, за "котів у мішку" і "паровозики" першої п'ятірки, але насправді виявилося, що це не найгірший варіант. Практика показала, що саме змішана система створює широкі можливості не тільки для корупції, а й для формування лояльної до влади парламентської більшості. Недаремно ж ця система з незначними змінами збереглася і в постмайданній Україні.

Упродовж останнього десятиліття обговорюється необхідність переходу до виборів за відкритими партійними списками. Та от лихо: у кожного своє розуміння "відкритості".

Дехто, наприклад, такою вважає систему, за якою проводилися місцеві вибори 2015 року. Але, як виявилося, нова виборча система - це та ж таки стара добра "мажоритарка", тільки у профіль. І корупції вона не усунула. Навпаки, симпатії виборців активніше почали визначатися пакетами з гречкою, лавочками й дитячими майданчиками, свіжим асфальтом у міжквартальних проїздах. Ну а градус популізму на цих виборах тільки підвищився. І, як і раніше, жодної відповідальності за дані обіцянки.

Зважаючи на все, Україні доведеться повернутися до виборів за партійними списками. Інша річ - як звести до мінімуму політичну корупцію, прибрати темних конячок зі списків і взагалі підвищити відповідальність політичних партій за виборчий процес і за кандидатів, яких вони висувають.

Є кілька шляхів. З одного боку, потрібно ще більше посилити вимоги до партій, до кількості членів у кожній з них, до регіонального представництва. Слід розробити механізм і критерії перевірки членства для виявлення фіктивних парторганізацій. На жаль, незважаючи на всі вжиті раніше заходи, в Україні кількість партій тільки зростає. Причому, як усім відомо, з'являються партії з формально загальнонаціональним статусом, а по суті - з регіональною прив'язкою. Їхній вплив, на ділі, обмежується однією-двома областями. Продовжують існувати і партії "під продаж".

Одночасно з посиленням вимог до партій необхідно зменшити прохідний бар'єр на виборах до Верховної Ради (від виборів за одномандатними округами, як уже було сказано, слід відмовитися). Високий прохідний бар'єр виправдовували необхідністю політичної структуризації Верховної Ради й відсіювання дрібних партій. Результат маємо протилежний. Високий бар'єр не позбавив парламент роздробленості. Крім того, засвіченою і публічною залишалася перша п'ятірка, у найкращому разі перша десятка, а ті, хто йшов нижче, були мало відомі широким колам. І часто саме в третіх, четвертих, п'ятих десятках ховалися "потрібні люди" - спонсори, куми, родичі та інші.

Якщо знизити прохідний бар'єр, скажімо, до 2%, то з'являється можливість повніше представити інтереси виборців у парламенті. Приміром, за підсумками виборів 2014 року, окрім шести партій, що подолали встановлений 5-відсотковий бар'єр, ще п'ять партій подолали 2-відсотковий і набрали в сумі майже 18% голосів виборців (2 млн 750 тис.).

На жаль, політична система України завжди перебуває під загрозою утворення тромбів, які можуть закупорити приплив свіжої крові у політичний організм. Ми вже пережили один досить небезпечний період сімейності й клановості в політиці. Тоді цілком нормальною була ситуація, коли батько був народним депутатом України, а син або донька - депутатами місцевих рад. Або коли депутатський мандат практично передавався у спадок. Власне, зупинка у період правління Партії регіонів соціальних ліфтів і відсутність перспектив зростання стали однією з причин, що вивели на Майдан тисячі молодих людей.

Зниження прохідного бар'єра дасть змогу забезпечити прозорість виборчого процесу. Адже 2% - це виграш, насамперед, для першої п'ятірки-десятки, тієї самої команди, яка й персоніфікує партію, найчастіше бере на себе основний тягар передвиборної кампанії і яку знають виборці.

Мені можуть заперечити, що обрана Верховна Рада за низького виборчого бар'єра буде надто строкатою, що знизиться керованість парламентськими процесами, буде більше можливостей для спекуляцій, інтриг тощо. Колеги! Ну, по-перше, куди вже більше? А по-друге, усього цього можна уникнути, якщо керівництво Верховної Ради і комітети очолять досвідчені парламентарії, авторитетні державники, одного слова яких достатньо, щоб міністр прибув на засідання профільного комітету.