За всього багатства вибору

Кількість учасників дострокових виборів аж ніяк не гарантує якості

«Побільше б нам відкритих людей, які не бояться роздягнутися перед камерою», — з таким пікантним побажанням виступила в середу Людмила Супрун на фотовиставці в Українському домі. Щоправда, за всієї своєї демократичності й близькості до народу (все ж таки голова Народно-демократичної партії) сама Людмила Павлівна оголитися перед співгромадянами поки що не наважилася. Але, за її власними словами, працює над собою й навіть збирається знятися в «Пентхаузі». «Напевне, вибори справді не за горами, — відреагував на одкровення Супрун один із журналістів, — от тільки редакцію часопису шкода, кандидати тепер підуть косяками, і кожен буде посилатися на статтю закону про рівний доступ до ЗМІ».

Любов безкорислива й не дуже

Сміливість політиків, ладних відкрити виборцям не тільки душу, а й тіло, пояснити нескладно. За прогнозами соціологів, шанс потрапити до парламенту наступного скликання є в п’яти — від сили шести партій. Охочих поборотися за голоси виборців набагато більше — у списку партій, зареєстрованих Мін’юстом, півтори сотні назв. Похвалитися розгалуженою організацією та великою кількістю відданих партійців більшість із них не може. Програмними ноу-хау — теж. Дефіцит свіжих ідей відчувають навіть парламентські партії-важкоатлети. Але їм увага ЗМІ гарантована, а чим цікаві пресі політики другого ешелону? Хочеш не хочеш доводиться робити ставку на шоу — фотографуватися в басейні, як Супрун, сидіти у ванні посеред Хрещатика, як Володимир Литвин, воювати з Сердючкою у російському телеефірі, як Наталя Вітренко, вимагати знести всі пам’ятники радянської епохи, як Олег Тягнибок...

Утім, такими акціями лідери непарламентських партій не тільки приманюють виборців. Не менш важливо звернути на себе увагу великих політичних гравців — у тих нині кожен штик на обліку, і в обмін на дрібні послуги вони готові «посприяти» сателітам у здійсненні їхніх перед­виборних планів. Щоправда, не завжди йдеться про обмін — приміром, на Банковій упевнені, що непарламентські партії просто зобов’язані підтримати ідею дострокових виборів, у яких вони зацікавлені не менше від нинішніх опозиціонерів. Зрештою, бютівцям і нашоукраїнцям до 2011 року мандати були гарантовані, а про тих, хто минулого разу опинився за бортом, за п’ять років виборець міг просто забути.

Узагалі-то аутсайдери самі в цьому мимоволі признаються — коли кажуть, що обличчя нинішніх депутатів набридли й громадяни чекають нових політиків із новими ідеями й незаплямованою репутацією. Особливо потішно це чути від депутатів кількох скликань, які розсталися з парламентом тільки півтора року тому, проте певних, що виборці від них настільки відвикли, що вже готові сприймати їх як політичних новачків. Утім, і нинішні депутати охоче говорять про потребу радикально оновити склад Верховної Ради — і при цьому обіцяють прохідні місця в списках усім, хто нині входить до їхньої фракції.

Нові й старі друзі Банкової

Партії, які зовсім трошки не дотягли до прохідного бар’єра 2006 року, підтримали ідею перевиборів із щирим ентузіазмом. Їхні лідери досі впевнені, що не потрапили до парламенту тільки через фальсифікації під час підрахунку бюлетенів. А нові вибори — шанс «повернути вкрадені голоси». У інтернет-виданнях упродовж кількох днів гуляли заголовки на кшталт «Вітренко підтримала Ющенка» — ПСПУ схвалила президентський указ однією з перших, хоча його автором була людина, яку Наталя Михайлівна останні десять років називала виключно «прихвоснем НАТО й ставлеником МВФ». Але прогресивним соціалістам не вперше демонструвати політичну гнучкість — примудрилися ж вони два роки тому під зав’язку забити свій список «класово далекими», зате близькими до Максима Курочкіна кандидатами. Та й на Банкову в деяких партійців стежина протоптана, як мовиться, з «дореволюційних часів».

До того ж у дострокових виборах Вітренко справді зацікавлена, їй навіть не треба перешиковувати партію в бойовий порядок. У стратегії кампанії теж змінювати нема чого. Хіба що бути більш напористою й наполегливою (якщо це взагалі можливо) в обстоюванні своїх звичних гасел, не забуваючи, зрозуміло, критикувати Партію регіонів за невиконання передвиборних обіцянок щодо НАТО, ЄЕП і російської мови.

Зате Володимир Литвин, котрий теж підтримав (і практично з тієї ж причини, що й ПСПУ) ідею перевиборів, стратегію вирішив радикально поміняти. Мовляв, технологи минулого разу переборщили з образом «примирителя» й «посередника». Тепер Литвин обіцяє бути набагато жорсткішим, рішучішим і навіть радикальнішим. Зміна іміджу, щоправда, викликає певні сумніви — нині Україна потребує саме посередників і миротворців. Але люди, які працюють із лідером «народників», упевнені, що тільки жорстка критика «великих партій» може сподобатися розчарованим виборцям, на голоси котрих, власне, він і розраховує.

Усе це, зрозуміло, не заважає Литвинові вести переговори і з помаранчевими, і з біло-синіми. У тому, що Народна партія потрапить до парламенту, екс-спікер, як і раніше, не дуже впевнений. Хіба що прохідний бар’єр знизять — але це потребує змін у виборчому законодавстві, неминуче відтягує дату голосування, а відтак грає на руку коаліції, проти якої Литвин начебто «дружить» із Банковою.

Політична олімпіада: головне — не участь, а перемога

Ще одна «народна» партія — НДП — спочатку відверто підігравала біло-синім. Чого вартий лише список вимог, висунутих Супрун від імені непарламентських партій «президентсько-прем’єрській» робочій групі. Тут і зниження бар’єра, і відкриті списки, і скасування самого поняття «уточнених протоколів», завдяки яким, за словами народних демократів, і фальсифікувалися вибори 2006 року... Загалом, якщо всі ці вимоги виконати — навіть восени провести вибори не встигнуть. Перенести їх на жовтень народні демократи, до речі, теж вимагають — мовляв, усі партії мають бути в рівних умовах. У цьому пункті аргументація майбутньої зірки «Пент­хауза» навдивовижу нагадує міркування Ріната Ахметова. Втім, мало які збіги бувають в українській політиці!

Сама Супрун, між іншим, скаржиться, що регіонали в робочій групі до її думки не дуже-то прислухалися. Правда, робити вони це й не зобов’язані, адже групу створено зовсім з інший метою, і представників непарламентських партій до її складу взагалі не запрошували. Але лідер НДП стоїть на своєму, а щоб голос звучав вагоміше, натякає на можливість створення цілого блоку центристських партій із невдах кампанії-2006 року. Багато голосів такий блок навряд чи збере, зате нерви лідерам може попсувати — причому насамперед регіоналам, на виборчому полі котрих, швидше за все, і будуть «пастися» центристи. І хоча, як визнають самі народні демократи, це всього лише маневр, завдання якого — змусити регіоналів рахуватися з НДП, біло-сині не приховують роздратування.

Ідея блоку навіть не обговорюється, запевняє заступник міністра юстиції Інна Богослов­ська. Її категоричність можна, зрозуміло, пояснити прагненням зберегти бренд партії «Віче», яку вона, як і раніше, очолює. Але в тому-то й річ, що участь «вічевиків» у дострокових виборах під сумнівом — з огляду на те, що їхні «обличчя» встигли «засвітитися» і на Банковій, і на Грушевського.

Пропустити дострокові вибори можуть й інші партії, інтегровані в структури виконавчої влади. Особливо активно така ідея обговорюється в середовищі СДПУ(о). Підтримати регіоналів і не відтягати в них голоси вже запропонували Леонід Кравчук і Михайло Папієв. За самостійну участь у виборах — лідери кількох регіональних організацій, зокрема... донецької. ЗМІ, близькі до помаранчевого табору, пояснюють усе тим, що партійні функціонери просто не в курсі, а регіонали, мовляв, уже нібито пообіцяли есдекам 7% у загальному списку. Щоправда, ці чутки категорично спростовують і в ПР, і в СДПУ(о). Та й за законом до партійного виборчого списку заборонено брати членів інших партій.

Так що реальніше все ж таки виглядає варіант відмови від участі у виборах — на користь регіоналів. Скажімо, в обмін на кадрову компенсацію в майбутньому уряді. Тим же шляхом, до речі, можуть піти й інші партії, представлені в нинішньому Кабміні, — республіканці Юрія Бойка, наприклад. Кого в цій компанії не буде, так це соратників РПУ і СДПУ(о) із блоку «Не так!» — партії «Центр». Її лідер — Степан Гавриш — вирішив закінчити політичну кар’єру в іншому таборі. Можливо, цього разу йому все-таки дозволять прийняти присягу судді Конституційного суду. Навіть якщо ближчим часом цей орган узагалі ліквідують через непотрібність.

Стриптиз без будь-якого задоволення

А от Михайло Бродський зі своїми «вільними демократами» участь у виборах братиме обов’язково. Певне, на зло Юлії Тимошенко. Однак у те, що ПВД вдасться прорватися в Раду на дострокових виборах, не вірять навіть заповзяті оптимісти. Але тут діє «яблучний» принцип: «Не з’їм, то понадкушую». Надкушувати збираються помаранчевий електорат, і це вже дало привід бютівцям і нашоукраїнцям обвинувачувати Бродського в тому, що його демократи не такі вже й «вільні», щонайменше від зобов’язань перед біло-синіми. Але Михайло Юрійович через це, схоже, не переживає. Він знає, що негативна реклама — теж реклама. Й іноді навіть більш ефективна, ніж просте вихваляння свого товару.

Якщо українські політики дедалі краще розуміються на рекламному бізнесі й піарі — це взагалі-то непогано. Деякі з них справді можуть дати фору багатьом зіркам вітчизняного шоу-бізнесу. Проблема в іншому. Навіть розкрученому співакові не завадить вміння співати чи бодай «заводити» публіку. І в яскраву рекламну обгортку добре б упаковувати реальний товар, справді привабливий для покупця. В українській політиці — вусе навпаки. І етикетки з кожним роком дедалі більше блякнуть, і шоу дедалі більше нагадують відверту халтуру, а головне — за всім цим дедалі менше змісту.

Поклавши руку на серце, чи багато хто з нас пригадає, які ставки податків обіцяє запровадити ця пані в блискучих туфлях? А що планує робити в парламенті той сивий чоловік із рекламного ролика? І як залучатиме інвестиції в країну ця екзальтована героїня ток-шоу? Кандидатів запам’ятовують не за їхніми програмами, а за антуражем — басейном, ванною, мегафоном, монументом — тим самим, на тлі якого вони проводять свої мітинги. І це тільки зміцнює підозри виборців, що перед ними — не реальні герої політичної боротьби, а лише маріонетки, які танцюють під музику справжніх хазяїв — практично невидимих, завдяки чому вони здаються іще могутнішими.

Боротися з цим, роблячи політиків більш публічними — у тому значенні, як у нас зазвичай розуміють публічність, — безглуздо. Десятки телепрограм із назвою «Приховане життя» насправді тільки заплутують глядача, роблячи політику ще більш закритою. Виборцям не показують головного — як, чому й для чого ухвалюються політичні рішення. Не показують, можливо, саме тому, що показувати нема чого. І дуже можливо, що зрештою вітчизняні депутати — на заклик Людмили Супрун — навчаться безбоязно роздягатися перед камерами. Тільки у вирішальний момент може виявитися, що під одягом у них нічого й немає. Принаймні — нічого з того, на що варто подивитися.

Щоправда, в тому, що виборці не відчувають від споглядання своїх обранців жодного задоволення, політики ніколи себе не звинувачують. У ліпшому разі — своїх політичних опонентів. У гіршому — журналістів. Але найчастіше — самих виборців. Мовляв, перебірливі вони в нас, кандидатів — купа, вибирай не хочу, а вони обов’язково проголосують не за тих. А потім іще й нарікають.

І справді — на що нарікати?