Юрій Касьянов: "Час волонтерських організацій закінчився"

Упертюхів у нашій країні хоч відбавляй. Але найчастіше впертість закінчується там, де починаються гроші або слава.

Найнепохитніші зазнають розчарування там, де виникає потреба матеріалізувати власну принциповість.

Суспільство, зрозуміло, принципових людей поважає. Не в останню чергу тому, що впертюхи мовчки роблять за нього роботу. Якщо треба взяти й посадити сепаратиста, побудувати бліндаж, виростити батальйон, створити оборонний проект, що не відхиляється від задуму, як промінь лазерного цілевказівника, вони це роблять.

Упертюхи незручні тим, що вкрай неприємно контрастують з ледарями, саботажниками і просто дурнями, на якому б рівні влади вони не були. Таких невгамовних активістів не помічати вже не можна, а реагувати - собі дорожче. Вони кваліфіковані, досвідчені, тож невразливі для демагогів.

Юрій Касьянов належить саме до такого типу впертих людей. Останні півтора року його ім'я постійно було на слуху й асоціювалося з волонтерським рухом "Армія SOS".

Тоді, коли рядові волонтери дедалі частіше потерпали від емоційного вигоряння, а їхні лідери грузли у відомчих скандалах і міжусобицях, Юрію Касьянов зміг створити навколо свого імені "тефлоновий ефект". Причому спеціально цим не займаючись - більшу частину часу він проводив на фронті, а не в медіапросторі.

Але таки сталося - Юрій Касьянов привселюдно попросив не ототожнювати його ім'я з проектом "Армія SOS". Натомість він коротко анонсував свій проект принципово нового типу - як більш відповідний до військових викликів і духу часу.

З одного боку, цього слід було очікувати, оскільки в громадянському суспільстві назріла серйозна криза відносин (як між собою, так і до зовнішніх проблем), поглиблювана інформаційною імпотенцією влади. Картина вимальовувалася, м'яко кажучи, неприємна. Суспільство почало нагадувати безпілотник, за пульт керування якого б'ються з десяток різних операторів.

З іншого боку, приклади адекватної, раціональної і послідовної роботи в ситуації, близькій до істеричної, знайти дуже важко.

Люди, зайняті конкретним ділом, зазвичай не дуже публічні й балакучі. А публічні, здатні дохідливо викласти свої світські думки, найчастіше вже малоцікаві. Знайти оптимальну комбінацію цих якостей доволі важко. Але в нас вийшло.

- Юрію, який, на вашу думку, в нинішньому волонтерському русі відсоток тих, хто намагається конвертувати напрацьований соціальний капітал у гроші, звання, нагороди тощо? І в чому причина цього?

-Як не дивно, невеликий. Річ у тім, що в моєму розумінні волонтер у чистому вигляді - це людина, яка виносить "утки" в госпіталях, допомагає стати на ноги пораненим, перевозить тіла загиблих, допомагає сусідам, чиї чоловіки або сини пішли на фронт, і батальйонам, сформованим у його місцевості. Я часто зустрічаю таких людей на фронті. Про цих щирих українців мало хто знає.

А серед тих, хто відомий… Конвертувати щось у щось можна тільки, якщо це щось у вас є. Напрацьований соціальний капітал люди, безумовно, конвертують у щось. І в більшості випадків це, напевно, нормально. Серед людей, що мають такий соціальний капітал, відсоток тих, хто намагається його конвертувати досить високий. Коли людина чогось досягла, об'єднала зусилля інших людей, відчула силу й можливість впливати на суспільну свідомість, то в умовах якогось затишшя на фронті, невизначеності державної політики щодо східної території Донбасу й Криму; в умовах, коли держава, треба визнати, починає щось робити самостійно, вона намагається знайти собі застосування.

Дехто при цьому цілком щиро вважає, що зможе щось змінити, якщо піде в місцеві депутати, в політику. Безумовно, багато хто потім розчаровується. Є люди, які вірять, що їхній прихід у Міноборони змінить ситуацію. З цим я не можу погодитися, бо такі відомства передусім потребують глибокої реформи й професіоналів, а не тих, хто за покликом серця кинувся возити на фронт шкарпетки, труси, гречку, цибулю і моркву.

- Яке, в такому разі, ваше ставлення до команди Ю.Бірюкова в Міноборони?

-Я не можу говорити про команду Бірюкова: з багатьма з цих людей я не знайомий. Коли про когось кажуть: "Волонтер такий-то з перших днів…" Волонтерів, які з перших днів були на фронті, небагато. Я їх усіх бачив і знаю. До проекту під назвою "Волонтерський десант" завжди ставився скептично. Вважаю його особистим політичним проектом Ю.Бірюкова й таким собі піар-проектом президента. На кшталт - ми дуже багато зробили, залучили громадськість.

- Серед волонтерів існує мовчазний консенсус: на людях вони говорять значно менше, ніж знають. Волонтерський рух насправді виглядає так, як про нього пишуть і говорять? Де закінчується волонтер? І наскільки картинка, що є в масовій свідомості, відповідає реальності?

-Якщо мислити примітивними категоріями, то на 50%. Якщо говорити серйозно, то треба розуміти, що таке волонтерський рух. Я вже позначив, кого вважаю волонтерами.

Так звані великі волонтерські організації, які об'єднують людей одного регіону, щоб допомагати окремому підрозділу, частині або напрямкам у бойових діях, становили інтерес для суспільства. Тому вони на слуху, про них пишуть, вони досить публічні. А люди завжди активніше жертвують гроші тим, у кого бачать більше сил, можливостей, тим, хто грамотно піариться. Водночас, як і в будь-якому різновиді діяльності (у тій же політиці чи бізнесі), є реальне й те, про що ми пишемо або говоримо, - хто як уміє піднести.

Наприклад, моє ім'я досі пов'язують із "Армією SOS" тільки тому, що я з перших днів війни опинився на фронті. Мій старший син поїхав у батальйон Кульчицького, і ми займалися його підтримкою. Незадовго до початку активної фази операції під Слов'янськом мені подзвонив Антон Геращенко, сказав, що буде війна і попросив, якщо ми можемо, забезпечити бронежилетами. І ми повезли 50 бронежилетів слідом за батальйоном. З Павлограда вони вирушили в Ізюм, і я залишився там на півтора місяці. Ще за два тижні було друге тривале відрядження, третє…

Перебуваючи там, я активно розповідав про ситуацію в зоні АТО, про те, що відбувається, кликав людей на допомогу. Мене почали впізнавати й пов'язувати зі мною "Армію SOS", я став ніби її піарником. Але я ніколи не керував цією організацією. У мене просто не було на це часу - я в основному був на фронті. А організація почала зростати, одержуючи, передусім, якісь дивіденди довіри суспільства, а також - кошти, допомогу й фахівців у різних галузях.

Запитання, де закінчується волонтерство й починається щось інше, непросте. Тому що я взагалі не вважаю волонтерством те, чим займаюся вже понад рік. На початковому етапі - так. Коли я приїхав в Ізюм і скуповував у магазинах спальники, возив бутильовану воду десятками літрів, засоби від комарів, продукти, бинти, аптечки - все, що було потрібне, - це було волонтерством у чистому вигляді. Волонтерством можна навіть назвати те, що ми пробили свердловину на горі Карачун. Хоча по суті це більше було бойовою операцією.

Та з моменту, коли я більше почав займатися проблематикою ведення бойових дій саме в зоні (а це сталося десь у десятих числах травня), активно використовувати людей, що проживали в Слов'янську, Краматорську, Червоному Лимані, щоб організувати розвідмережу й одержувати звідти інформацію, це перестало бути волонтерством. Це стало добровольчеством. А людина, яка займається добровольчеством, - скоріше, комбатант, учасник бойових дій. Навіть якщо вона сидить вдома, збираючи розвідінформацію, яка має суто військове значення.

Волонтерами ще можна назвати людей, які безплатно збирають, тестують і передають військам безпілотники. Але людей, які, крім цього, їздять на фронт, проводять розвідку, опрацьовують інформацію, доносять її до штабів, координують діяльність військових, спецслужб у зоні, так називати не можна. А я саме цим займаюся.

- Тобто ви хочете сказати, що масова свідомість просто не розрізняє добровольчество і волонтерство?

-Мені важко говорити про масову свідомість. Я соціологічних вимірів не проводив. Але мене постійно називають волонтером, і я не сперечаюся, оскільки мені важко назвати себе якось інакше. Якщо я скажу "доброволець", мене відразу запитають: "У якому батальйоні служив?" Я - доброволець, без статусу учасника бойових дій: не стояв на блокпосту, не сидів у окопі. Хоча насправді сидів і знаходжуся там завжди зі зброєю, потрапляв під обстріли і якщо буде потреба готовий брати участь у бойових діях.

- Напевно, ви стикалися з ситуаціями, коли зібрана вами інформація, що вимагає оперативного або тактичного реагування, з політичних або якихось інших невідомих міркувань не використовується, а просто викидається. Як свідчить практика, це доводить до відчаю. Чи були у вас такі випадки? І якщо так, то чому ви продовжуєте цим займатися?

-Із політичних міркувань можу згадати тільки один випадок: коли росіяни зайняли Новоазовськ, а наше політичне керівництво, всіляко від цього відбрикуючись, готове було здати Маріуполь.

І лише добровольчі частини, які там перебували, стали цементуючим, стримуючим чинником. Їх було там дуже мало. На весь Маріуполь - близько ста бійців, уваги як не рахувати ненадійну місцеву міліцію. Дистанція від Маріуполя до Новоазовська була фактично під контролем двох батальйонів, один з яких добровольчий. І хлопці-вевешники. Хоча, звичайно, росіяни могли зайняти Маріуполь. У них були для цього можливості. І наш уряд про це знав.

Я вважаю, що була якась змова. Війська звідти відвели загодя. Ми бачили, як вони потоком ішли назад, тягли артилерію, відводили танки. Це навіть не ігнорування інформації, а зрада. При розумінні того, що відбувається, - фактично здача національних інтересів.

Щодо інших моментів, то була ситуація в ДАП, коли ми втратили термінал, але найголовніше - людей. Втратили фактично марно, через кричущу безграмотність керівництва.

Була інформація про те, як усе відбувається, які цілі тощо. Туди поїхав наш "прекрасний" начальник Генштабу В.Муженко, і ми намагалися донести йому цю інформацію у вигляді готових знімків розвідки. Він від неї відмахувався і просто не приймав.

А розпач? Ні, не було. Бо ми працюємо напряму з командирами частин, батарей, із гарматними розрахунками місцевої розвідки, яка зацікавлена в тому, щоб вижити й вести нормальні бойові дії. До В.Муженка ті дані не потрапили. Вони потрапили прямо до артилеристів, паралельно, не зволікаючи. Ми постійно так працюємо.

Ми знали й про те, що буде наступальна операція противника в Дебальцевому. За даними агентурними і повітряної розвідки приблизно знали, як вона розвиватиметься. Постійно забезпечували цілевказ. Наприклад, в Алчевську є люди, які поставляють нам інформацію. Вони бачать: з Алчевська в бік Дебальцевого виходить колона. У ній, умовно кажучи, п'ять танків, десять "Градів", вантажівки з БK, піхота… Ідуть на Вергулівку. Там підтверджують. Ніч, ми сидимо з артилеристами, літати й вирахувати неможливо. Приблизно розраховуємо швидкість руху колони (як пройшла цю ділянку, стан дорожнього покриття, як може йти далі) і удари завдаються по точках, де вона може бути. Результат - два підбитих танки, шість спалених "Градів", детонація БК у багатьох машинах. Тобто це працює. І не треба битися головою об стіну.

- Тобто в цей момент ви просто не бачите сенсу співпрацювати з Генштабом і Міноборони?

-Ну, чому ж? Я обома руками "за", і по можливості співпрацюю. Повірте, і в Генштабі, і в Міноборони, і в штабах секторів є нормальні люди. Ми співпрацюємо з усіма. Я намагаюся не співпрацювати тільки з покидьками, мерзотниками й зрадниками, які намагаються або нашкодити, або використати інформацію для свого кар'єрного зростання.

- У чому суть конфлікту з "Армією SOS"?

-Ну, я б не говорив про конфлікт з організацією. В "Армії SOS", як і в Генштабі, - різні люди.

- Проте, ви більше не хочете з ними асоціюватися.

-Ви не праві. Є люди, від яких я, безумовно, хочу дистанціюватися, бо ми не збігаємося ментально, по-різному виховані, у нас різні моральні історії. Просто на якомусь етапі ми опинилися в одному човні. Як під час війни: мобілізація, всі беруть зброю і йдуть боротися, всі - побратими. Війна закінчилася, і виявилося, що, приміром, із цією людиною я навіть за один стіл не сяду. Так і тут. Якесь затишшя, незрозумілості, брак фінансів від народу і боротьба за них призвели до того, що виникло багато відцентрових течій. Як кажуть, той, хто володіє фінансами, володіє світом.

Я ніколи не мав відношення до грошей. Точніше, я їх збирав на свою картку тільки тоді, коли це було потрібно для поточних витрат по пересуванню в зоні, ремонту автомобіля тощо. Але ніколи не тримав тумбочку з грішми, і навіть не знаю, де вони в організації зберігаються.

Так вийшло. Ми почали дуже відрізнятися. Це вже давня історія - ще з минулого року. Я приїжджав із фронту й бачив тут офіс, якийсь корпоративний дух, нових, незнайомих мені людей. Потім знову їхав на місяць на фронт. Усі говорили, що Касьянов - це "Армія SOS", а я приїжджав і бачив якусь зовсім незнайому мені організацію.

Єдиний підрозділ, який я повністю створив із нуля, - це безпілотна авіація.

Та й тут з'явилися якісь відцентрові течії. Не можна звільнити людину з волонтерської організації. Вона прийшла сюди добровільно. Я переконаний, що після ухвалення спільного рішення всі розбіжності слід залишити. Але ставиться спільне завдання, а людина вирішує його якось інакше. Приїжджаєш із фронту й виявляєш, що хтось робить щось своє, розпорошуючи ресурси. Починаєш з'ясовувати стосунки - людина біжить до керівництва, що сидить в офісі постійно, і знаходить у нього підтримку. Бо керівництво, не розбираючись у суті питання, вважає: у пана Касьянова занадто багато слави, він зарвався й ширяє в хмарах. Зрештою, все це призводить до того, що відмінності у вихованні й моральних якостях дозволяють комусь плюнути на твою машину або матом тебе послати. І ти розумієш: все, хлопці, до побачення. Хто готовий працювати зі мною, той працюватиме. Але тягти на собі весь цей тягар, прикривати своїм іменем людей, що не збігаються з тобою етично, не можна.

Немає у волонтерських організаціях жодних брендів. Так було й після Майдану: Автомайдан, Автодозор, ми створили бренд, ми - всі разом. Я був і там, і там. Ми робили Майдан, бо це було потрібно. Як можна зробити партію "Автомайдан" тільки на тій підставі, що люди їздять на машинах? Спільними мають бути ідеологія, цінності, навіть моральні засади.

Так і тут. Коли немає спільного цементуючого начала, яке нівелює всі ці відмінності, виникають відцентрові течії й сили. Мені особливо смішно чути, що хтось хоче зберегти бренд. Для чого? Конвертувати можна свої особисті вміння й доробок, а не якийсь корпоративний бренд.

- А у вам не хотілося конвертувати у щось свою популярність і напрацювання?

- Ні. Ніколи.

- І у виборах вам не пропонували взяти участь?

- Ну чому ж? І на попередніх парламентських виборах пропонували, і на цих. Раніше - частіше. Тепер основні гравці на цих полях зрозуміли, що мені пропонувати марно, а насельники владних кабінетів - що я досить серйозний опонент.

Явно й неявно пропонували ввійти у якісь владні кабінети, в яких людина насправді нічого не вирішує. На кшталт "Волонтерського десанту". Я відповідав, що цим не займатимуся без реальних повноважень. Чи мені просто нецікаво, бо я не професіонал. Кар'єра чиновника мені не цікава.

Мене цікавить мій маленький рекламний бізнес, який ще сяк-так тримається на плаву лише завдяки тому, що з 21 листопада 2013 р. ним займається моя дружина. Мене цікавлять мої дорослі діти. Прості речі.

Мені пропонували очолити батальйон. Але на той момент я вважав це неефективною справою, бо активно займався безпілотними засобами розвідки. Це було необхідно скрізь і залежало від мене.

Але я піду воювати, якщо буде якась серйозна, дуже активна фаза війни. У якій якості – неважливо. В минулому я - кадровий офіцер.

У політику... Я вже неодноразово висловлювався, що в нас її немає. Бути одним із 450 депутатів і натискати кнопки - це несерйозно. У політику в нас можна йти, тільки коли ти президент, який усе вирішує. Але президентських виборів поки що не оголошували. Жартую, звичайно.

На жаль, у нас така ситуація, коли в країні немає політики, немає політичних партій і навіть політичної культури. Все, що ми називаємо цими словами, насправді - продовження відносин між нашими феодалами, які захопили економічні важелі в країні. Це просто їхнє публічне вираження, така собі псевдодемократія, оболонка, яка подається Заходу й телевізійному світу за демократію.

До влади прийшли і правлять бал наперсточники та гангстери 90-х і стара партійна номенклатура вкупі з "червоними директорами". Хтось із них - більш нахабний і відвертий бандит. Хтось намагається діяти цивілізованіше та в краватці. Але називаймо речі своїми іменами: вони злодії і обікрали країну.

- Похмурі перспективи вимальовуються...

- Це не перспективи, а реальність, яка була й поки що є. Тому йти в цей так званий уряд означає служити якомусь конкретному феодалові, котрий створив таку собі партію, щоб виражати й захищати свої інтереси публічно. Я в ці ігри не граю. А створювати свою партію - не маю ні сил, ні бажання. І я не вважаю, що це правильно. Оскільки щойно я створю партію імені Касьянова, перебуваючи нині в такому собі ореолі слави, туди відразу потягнеться маса пройдисвітів, намагаючись пролізти за моїм ім'ям, як це вже бувало.

- Ви неодноразово згадували, що у вас є бачення того, як будувати нову організацію. Чим вона вирізнятиметься, яким буде її модуль, формат?

- Вважаю, що час волонтерських організацій закінчився. Вони більше не відіграють ключової ролі, як це було спочатку. Але все ще намагаються залишитися на плаву. Доходить до того, що вони рахують, скільки треба "заробити" до кінця року, щоб існувати далі, - оплачувати оренду, склади, поїздки на фронт і т.д. Тобто працюють самі на себе. Якась нісенітниця.

Тепер це смішно звучить, але рік тому я сподівався, що до кінця серпня держава роздуплиться, й волонтерство стане непотрібним. Я піарив "Армію SOS", щоб залучити необхідні кошти, але не планував робити це довго.

Вважаю, що передовсім мають бути ефективні державні інститути. Має бути реформа. Для цього потрібно тільки означити, якою повинна бути армія, - професійною, добре оснащеною, з хорошими командирами...

- Судячи з усього, що ви сказали досі, станеться це ще не скоро.

- Намагаюся бути реалістом. Організація не знадобиться, якщо з'явиться національний лідер або лідерська команда, котра не буде пов'язана з олігархатом і розумітиме, як треба робити реформи.

Мої проекти не нові. З означеного нове - тільки давній задум створити інформпростір для спілкування людей і пропаганди. Решта - те, що діє, працює, те, чим я активно займаюся. Причому не все. Просто тепер я хочу робити це лише з тими людьми, котрі мені довіряють, чітко делегують мені певні повноваження і навіть свою свободу та час. Я хочу, щоб це була добровольча напіввійськова структура. Хочу посилити централізацію. Це абсолютно нормально. Якщо ми вирішили робити безпілотник, то він має робитися. А не так, що завтра людина вже не захоче цього робити, і я нічого не зможу їй сказати, бо вона - волонтер.

- Із зарплатою чи без?

- Якщо буде можливість платити людям якусь не зарплату, а матеріальну допомогу, буде достатньо фінансів і розуміння суспільства, що це необхідно, - то так. Мене, слава Богу, трішки годує мій бізнес. Але є люди, котрим ні на що жити. В них маленька зарплата й діти. Щоб вони ефективно могли організувати свій час, їм треба допомогти. Поки що такої можливості немає, але я сподіваюся, що вона з'явиться.

- Як ви плануєте зберігати режим таємності?

- Дуже просто. Не допускати людей туди, де таємниці.

Щоб забезпечити безпеку людей, я нікого не допускаю до інформації, якою володію, про тих, хто перебуває на окупованій території. Ні волонтерів, ні держоргани. Інформацію, яку отримую звідти, я передаю тільки після моєї обробки - у вигляді розвідданих.

Що ж до волонтерів, які їздять на фронт (наприклад, наші мобільні групи працюють там із безпілотниками), то вони самі зацікавлені в непублічності. Інакше на них полюватимуть ДРГ, їх можуть накрити мінометним вогнем. Ну й, безумовно, у нас чітка координація з військовими. А за необхідності - проживання в окопах, бліндажах.

Ми отримуємо інформацію про противника. По суті, для нас вона не є такою вже секретною. Якщо вона стане публічною - ну противник дізнається, що ми знаємо про нього. Іноді це навіть добре, іноді, коли готуємо таємну операцію, - зле. Але в такому разі ми вживаємо всіх заходів, щоб просочування не було.

А так ця інформація потрапляє в нашу розвідмережу, в якій майже 100 людей. Окремі з них - такі самі постачальники інформації, як і я. Більшість - командири батальйонів, батарей, бригад на місцях. Далеко не всі. Дехто просто не йде на контакт.

- Когось із відомих волонтерів ви покличете у вашу нову формацію?

- Я не знаю відомих волонтерів. У тому-то й проблема.

- Гаразд. Ми вже зрозуміли, хто такі справжні волонтери – у вашому розумінні. А людей кваліфікованих?

- Будь-яких. Які поділяють мої цінності і сприймають принципи роботи.

Якби я постійно сидів на місці, то, мабуть, міг би зробити тилову структуру ефективнішою. Але якщо періодично не їздити на фронт, не мати емоційного й інформаційного підживлення звідти, то втрачаєш відчуття того, що відбувається там, і починаєш робити помилки вже стратегічного характеру. Цього я допустити не можу.

- Ви вважаєте, що проект, який ви маєте намір реалізувати, буде затребуваний?

- Безумовно. Війна не закінчилася. Це не від нас залежить. Ми перебуваємо у стані сторони, яка обороняється.

- Яка обороняється чи програла?

- Яка обороняється, безумовно. Програємо ми тільки тоді, коли опустимо руки. Все інше - не програш. Війна. Противник, умовно кажучи, може зайняти Київ. І програє.

Питання ж навіть не у війні за території. Суспільство відчуває цю війну як продовження Майдану і необхідність модернізації як його самого, так і державних інститутів. Коли це відбудеться, тоді ми переможемо.

Але якщо, умовно кажучи, завтра противник забере всіх своїх колабораціоністів, танки, бронемашини й виїде, залишивши тільки ватних бабусь і, по суті, проукраїнське населення, а ми прийдемо й займемо ці території, - це не буде перемогою. Бо в нас усе та ж держава, і нічого не змінилося. На ці території прийдуть ті ж самі олігархи, щоб стравлювати, і все повернеться на круги свої.

Без національної політики (взагалі розуміння, що і як робити) не тільки стосовно східних територій та повернення Криму, а й стосовно всієї держави, без відповідної інформаційної політики, достойних людей, у яких вірять і за якими підуть, "заповідник космічних ідей" буде плодитися й розмножуватися.

У нас у головах збереглося кріпацтво. До речі, і у волонтерів. Тепер, коли вже немає ресурсів і треба змотувати вудки, люди, котрі добровільно прийшли волонтерити, починають вважати господарем того, хто тримає тумбочку з грішми. Ключовою фігурою стає людина, призначена бухгалтером організації. Ну який господар?!

На жаль, люди в нас - кріпаки. Вся країна - кріпосна.

- Ваш проект - це спроба побудувати структуру, альтернативну державній?

- У жодному разі. Я не маю наміру підмінювати державу. Це тільки допомога. Милиці, на жаль, необхідні зараз хворому. Я обома руками за те, щоб держава реформувалася і таких підпірок не було. Громадянське суспільство має свої важелі впливу, якісь інститути, але все це добре за наявності сильної держави, професійних менеджерів, державних інститутів.

Усі ці конфлікти між відомствами - просто непрофесіоналізм. У нас немає єдиного розвідоргану. Розвідкою займаються служба зовнішньої розвідки, ГУР, Міноборони, фронтова розвідка, Генштаб, Нацгвардія, СБУ, фінансова розвідка тощо. Куди ця інформація потім дінеться? Ось я й намагаюся налагодити координацію. Хоча б на якомусь рівні. Доки це необхідно. Жодної іншої мети не маю.

- Зараз, під час ілюзії перемир'я, кошти під ваші проекти шукати буде складніше?

- Звичайно. Раніше за день на картку могло впасти 10–20 тис. грн. Тепер суми дуже скромні. Гроші діставати важче, але я більше розраховую на патріотичний бізнес, який орієнтований на демократичні цінності і страждає від нашого феодалізму. Серед людей, котрі побудували свій бізнес із нуля, багато розумних, вихованих і патріотично налаштованих.

Насправді в країні є гроші, якщо колосальні суми витрачаються на політичні проекти, якщо непорядний командир блокпосту в зоні може заробити 100 тис. грн за день...

Таких уже величезних сум у нас ніколи й не було. Наприклад, на безпілотну авіацію за рік, з урахуванням поїздок, літаків, побудованих для себе й інших, було зібрано менше 4 млн грн. А держава купує в певних фірм безпілотники по 30–50 тис. доларів...

- Тобто гроші шукатимете в країні?

- І в країні, і за кордоном. Яка різниця? До фінансового аспекту питання я ставлюся спокійно. Буде мало грошей - діятимемо в можливих рамках. Але ми щось робимо. Важливо навіть не те, скільки ти привіз, подарував чи побудував безпілотник, а те, що ти зміг вплинути на чесну свідомість, когось переконав, знайшов чесну людину, на яку можна обпертися. Не все вимірюється грішми.

- Якби повернутися на півтора року назад, ви б робили те ж саме й так само?

- Звичайно. Тоді я робив те, що було необхідно. Ну, може, критичніше ставився б до окремих людей. Хоча й тоді розумів, які це люди.

Це як в армії. Я був офіцером, сам ходив у підлеглих, і в мене були підлеглі. Люди абсолютно різні: за фахом, фізичним станом, моральними цінностями. Той читав книжки, той їх у руки не брав, третій - гомосексуаліст, четвертий - затятий антисеміт. Із них треба зробити бойовий підрозділ, бо на даному етапі це необхідно.

Торік я цим, по суті, й займався - був у контакті з абсолютно різними людьми, щоб терміново вирішити якесь насущне завдання і створити перспективні проекти.