Яке суспільство ми будували три десятиліття, і що з цього вийшло?

До назви й ідеї цієї статті мене спонукало випадкове гортання старої книжки 1991 року видання з популярної в радянський час серії "Над чим працюють, про що сперечаються філософи" - "Філософська свідомість: драматизм оновлення".

Поточні президентські вибори за результатами першого туру продемонстрували саме драматизм оновлення свідомості, причому як частини політичних лідерів, так і виборців. Тому напрошуються паралелі, погляд з радянського минулого в сьогодення і навпаки.

Комуністична ідеологія ґрунтувалася на формаційній історичній парадигмі, що пояснює історію як послідовну зміну формацій - від первіснообщинного ладу, потім рабовласництва, через феодалізм і капіталізм до комунізму, першою фазою якого є соціалізм. Завдяки тоталітарній системі пропаганди будь-яка радянська людина, починаючи з піонерського віку, знала, що живе в соціалістичній країні. 1967 року у своєму зверненні з нагоди 50-ї річниці Жовтневої революції генеральний секретар ЦК КПРС Л.Брежнєв потішив громадян анонсом стадії розвиненого соціалізму. Щось пішло не так, і в політичній доповіді ЦК XXVII з'їзду КПРС 1986 року М.Горбачов був змушений перейменувати минулий період в "епоху застою". Державна політика "перебудови", оголошена на квітневому пленумі ЦК КПРС 1985-го, передбачала докорінну перебудову життя всього суспільства на основі політичної демократизації, економічної лібералізації, інтенсифікації виробництва тощо, але не торкалася соціалістичної сутності суспільного ладу. Вдруге історія помилки не пробачила (а китайці тим часом схитрували), і перша у світовій історії соціалістична держава почила в бозі.

Більшість сучасних громадян України питання про те, на якій стадії історичного процесу перебуває наше суспільство, зажене в глухий кут або спровокує однозначну відповідь, що виходить за рамки не тільки наукової термінології. Ще більші труднощі спричинить питання про те, яке суспільство ми будуємо. Причому конкретних, зрозумілих варіантів відповіді на нього немає ні в програмах партій, ні в уявленнях політичних лідерів, що прагнуть очолити державу. Найбільш просунуті - як обивателі, так і політики - можуть апелювати до іншої концепції суспільного розвитку - цивілізаційної, відповідно до якої українське суспільство перебуває на шляху до європейської цивілізації у спробах відсторонитися від євразійської цивілізації, осередком якої є Росія, а історичною предтечею - СРСР. Однак цивілізаційна парадигма теж передбачає історичну послідовність - стадії генезису, зростання, надлому й розкладання цивілізацій. Тому не знімає питання про те, де ми перебуваємо, які наші цілі і в чому полягають завдання, вирішення яких призведе до еволюційного руху, тобто до поліпшення середовища проживання українського народу.

За всієї ідеологічної заангажованості радянські вчені були інтелектуальною елітою суспільства, а частина з них оцінювала те, що відбувається в країні, досить адекватно. Один з таких філософів, член-кореспондент АН СРСР М.Лапін (котрий є одним з авторів вищезгаданої книжки) цілком у дусі марксизму запропонував розглядати сутність перебудови у протиріччі між свободою і відчуженням. При цьому він назвав сім форм прояву цього протиріччя, вирішення якого, на думку М.Лапіна, дозволить суспільству подолати період стагнації й успішно завершити перебудову переходом до якісно нової стадії того ж таки соціалізму.

Розпад СРСР пожбурив у безодню історії не тільки перебудову, а й соціалізм комуністичної спрямованості. Однак цікаво проаналізувати, що ж сталося з протиріччями, виявленими М.Лапіним, за період майже трьох десятиліть незалежності України, зміни п'яти президентів і безсумнівних змін, які так чи інакше відбулися в політичному та економічному устрої суспільства.

Вихідним М.Лапін називав "відчуження переважної більшості населення від участі в управлінні, від механізмів влади". Ідеться не про виборче право, яке формально реалізовувалося і в СРСР, а про "засновану Сталіним "номенклатурну бюрократію" як специфічну корпорацію людей, призначуваних "згори" на найвищі й високі посади і непідконтрольних "низам". Ця корпорація становила ядро горезвісної адміністративно-командної системи.

Дотепер, за браком принципу формування Верховної Ради на пропорційній основі за відкритими партійними списками, ці списки формують самі партії, а точніше - їхні власники. У сучасній Україні голів місцевих адміністрацій призначає президент за поданням Кабміну, кандидатури якому, у свою чергу, подає Комісія з питань вищого корпусу державної служби. Суддів місцевих судів також призначає президент за поданням Вищої ради юстиції на підставі рекомендацій Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Органи громадянського суспільства народжуються в муках, а про ефективність їх впливу на процеси призначення суддів Верховного і Конституційного судів свідчить якісний склад цих новообраних судів, про що останнім часом написано чимало і не на користь якості (Конституційний суд України - найгуманніший суд у світі!). Чи варто говорити, що до порядку звільнення голів місцевих адміністрацій, суддів, депутатів Верховної Ради і президента "переважена більшість населення" не має жодного стосунку. Про непотизм (кумівство) і квотний принцип при призначеннях в органи влади не писав тільки ледачий. "Соціальні ліфти" як і при соціалізмі катають тільки обраних.

Таким чином, за винятком такого досягнення як вибори населенням громади голів міст (мерів), відчуження переважної більшості населення від механізмів призначень і контролю у всіх трьох гілках влади збереглося.

"Другий шар відчуження виник у промисловості й означав відчуження робітників і службовців від результатів їхньої праці". На думку М.Лапіна, це проявлялося в дефіциті товарів масового споживання й "нецивілізовано низькій платі за працю". У нинішній Україні дефіциту товарів начебто немає, але рівень зарплат робить для більшості населення повсякденно доступними тільки такі результати праці, як харчі й ліки. Більша частина нецивілізовано низької заробітної плати робітників згорає в енергоємних виробництвах, неадекватних податках, комунальних тарифах або акумулюється в офшорах олігархів. Робітники і службовці цивілізованого світу сто років купують акції підприємств, у т.ч. тих, на яких працюють. В Україні фондового ринку немає, найближча біржа - у Варшаві, а основною юридичною формою власності підприємств є ТОВ і ЗАТ, де вхід у коло нечисленних власників заздалегідь закритий статутами. Цим самим шляхом іде й приватизація трьох тисяч підприємств, що залишилися в держвласності: щоб викупити їх у колективну власність у працюючих на них людей просто немає достатньо коштів.

Третя форма відчуження - розселянювання, відділення селян від землі, від споконвічного права на самоорганізацію своєї праці. Сьогодні організацією праці більшості селян займаються агрофірми; реалізацією продукції, включаючи ціноутворення й "зняття вершків", - комерційні "прокладки", а більшістю землі продовжує володіти держава. Багато селян значну, якщо не всю частину робочого часу, проводять на особистих господарствах, які є основним або єдиним джерелом внутрішнього споживання (по суті, первіснообщинний лад). Про те, що місцеві латифундисти встановили регіональні політичні режими (феодалізм), пишуть навіть у науковій літературі.

Четвертий фундаментальний шар - відчуження структури виробництва від потреб населення. У радянському суспільстві, на думку М.Лапіна, це виражалося в прискореному розвитку групи "А" - заради вирішення завдань військово-технічного комплексу, ціною наростаючого відставання групи "Б" - товарів народного споживання. Промисловий потенціал в Україні зруйновано, однак навряд чи нинішня сировинна економіка відповідає в остаточному підсумку потребам населення. Інтересам населення відповідало б основне для економіки виробництво товарів з високим рівнем доданої вартості, про яке так багато всі поки що тільки говорять.

П'ятий шар відчуження - духовний - виражався в трьох вимірах: підпорядкованість професійного суспільствознавства тоталітарній ідеології ("вульгарно-догматична апологетика і коментаторство"), фетишистські форми масової авторитарної свідомості і "повсякденна невідповідність думок і висловлювань, оскільки було небезпечно говорити те, що думаєш".

Із професійними суспільствознавцями українська влада вчинила просто: надавши їм свободу ідейного сповідання, у вишах їх радикально скоротили, а в Академії наук посадили на таку зарплату, що скорочуються природним шляхом самі. Над чим працюють, про що сперечаються українські філософи (економісти, політологи, правознавці), владу не цікавить, оскільки вона не без підстав підозрює, що в середовищі суспільствознавців дисидентська меншість перетворилася на більшість. Масова свідомість, пущена на самоплив, втратила орієнтири, які, хоч і були в Союзі ілюзорними, все ж таки об'єднували суспільство. У результаті українське суспільство виявилося духовно й ідеологічно розколотим (патріархати, мова, ставлення до ЄС і НАТО). Національної ідеї як не було, так і немає. Головна вимога народу до влади, починаючи з 2004 р., - хоча б не брешіть! Тобто духовне відчуження народу і влади набуло граничних форм недовіри і навіть ненависті, до чого приєдналося духовне відчуження різних частин самого народу одна від одної.

Далі "п'ять шарів відчуження в їхній сукупності уможливили виникнення шостого - тоталітарно-репресивного шару, що означало втрату особистої безпеки людей". Про те, чи втратила ця форма відчуження своє значення, на жаль, Гонгадзе, Шеремет, Гандзюк, Небесна Сотня й тисячі жертв у Донбасі вже не скажуть. Цілеспрямованих масових політичних репресій немає, але жертв української політики - легіон.

Наступна форма протиріччя заслуговує на цитату: "сьомий, мафіозно-економічний шар: колись не стільки значущі порушення законності в економічній сфері переросли в 1970- 1980-х у масштабну тіньову економіку, ділки від якої створили злочинний альянс із групами з номенклатурної бюрократії, які їх прикривали, (виникла, за однією з оцінок, "плутократична власність"). Стало очевидним відчуження частини суспільної праці від узаконених структур господарського життя суспільства". Це було написано 1990 року, а зараз це називається тотальною корупцією.

У підсумку, писав М.Лапін, "сукупна дія всіх шарів відчуження робила дедалі більш наочною комплексну стагнацію суспільства. Настав т.зв. період застою, потім передкризовий стан раннього соціалістичного суспільства і зрештою загальна його криза". Помінявши "раннє соціалістичне" на "раннє капіталістичне", отримаємо сучасний діагноз українського суспільства, що означає, що всі сім шарів відчуження не отримали свого подолання, а протиріччя, закладені в епоху сталінізму, - свого вирішення. Країна цивілізаційно застрягла десь у періоді радянської перебудови, залишаючись гібридом соціалізму, державного капіталізму й мафіозно-клептократичного політичного режиму, при цьому масова свідомість у дусі того ж таки соціалістичного патерналізму здебільшого рабськи застигла й роздивляється на цей гібрид.

Чи дає викладене привід для відчуття приреченої свідомості? Як на мене, навпаки: усе це свідчить про зовсім не використаний внутрішній економічний і духовний потенціал українського суспільства, який, накопичивши силу подібно до вулкана, може вибухнути, вразивши успіхами й досягненнями як конкурентів на Заході, так і ворогів на Сході. Відповіді на запитання "хто винен?" і "що робити?" в суспільній свідомості вже є, - було б лишень бажання їх шукати й уміння знаходити. На кону питання про те, хто зуміє скористатися цим знанням і зважиться на відповідні дії.

На мою скромну думку, у програмах обох кандидатів у президенти, що залишилися у виборчих перегонах, немає розуміння системного, фундаментального характеру протиріч, позначених порядком денним іще з розпадом Союзу, обидва вони відштовхуються від сьогодення. Разом із тим, наскільки один з кандидатів ближчий до такого розуміння, якщо не комплексно, то бодай в частково і ментально, вирішать виборці, які судять, як відомо, за своїм образом і подобою, а обирають тих, на кого заслуговують.