Щодо питання амністії у стратегії реінтеграції Донбасу

З моменту підписання мінських домовленостей Російська Федерація категорично наполягає на тому, що однією з обов’язкових умов політичного врегулювання в Донбасі є (поряд з особливим статусом територій і проведенням виборів) амністія бойовиків-терористів.

Закон України «Про застосування амністії в Україні» № 392/96-ВР від 01.10.1996 р. передбачає, що застосування амністії через прийняття відповідних додаткових законів можливо лише стосовно «осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили». Отже, спочатку — рішення суду, вирок, а вже потім — повне або часткове звільнення від відбування покарання.

За оцінкою колишнього головного військового прокурора України, наприкінці 2017 р. у незаконних військових формуваннях з боку ОРДЛО (два так звані армійських корпуси — «1 АК ДНР» і «2 АК ЛНР») кількість громадян РФ становила 11 тисяч, з них 2900 російських кадрових військовослужбовців. Загальна кількість військових ОРДЛО, за даними виконувачки обов’язків голови представництва України у Європейському Союзі Л.Непоп, у той же період становила більше 43 тис. осіб. Отже, більше 30 тис. бойовиків є громадянами України. З урахуванням демобілізованих протягом шести років війни, більшості співробітників правоохоронних органів, судів і пенітенціарної системи ОРДЛО, організаторів фіктивних референдумів і захоплень адмінбудівель навесні 2014 р. кількість осіб, окремі дії яких (незаконне позбавлення людей волі, тортури, вбивства, зґвалтування, відчуження приватної власності, фінансування НВФ) кваліфікуються ККУ як тяжкі злочини, може набагато перебільшувати 100 тис. осіб.

Відсутність прецедентного права і особливості судочинства в Україні ставлять під сумнів реальність часового горизонту здійснення досудового розслідування і результативного судочинства щодо такої кількості людей, що унеможливлює подальше застосування до частини з них Закону «Про застосування амністії в Україні» № 392/96-ВР. До того ж, цей Закон не має відношення до мінських домовленостей, тобто не є елементом процесу припинення війни.

Тому 16.09.2014 р. за законодавчою ініціативою президента України П.Порошенка було зареєстровано як невідкладний, розглянуто Комітетом з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності і прийнято за основу та в цілому (усе в один день) проєкт Закону України № 5082 «Про недопущення переслідування та покарання осіб — учасників подій на території Донецької та Луганської областей». Утім, цей проєкт Закону не пройшов усіх стадій законодавчої процедури (підписання головою Верховної Ради, президентом України і оприлюднення), що надало змогу Конституційному Суду України 27.01.2020 р. ухвалити постанову про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності): КСУ послався на те, що відповідно до законів України предметом його контролю можуть бути тільки чинні акти або їх положення.

Можна припустити, і у майбутньому на цей законопроєкт або його версії очікує складна доля: заперечення і незгоду викликатимуть як принцип відмови від кримінального переслідування як такий, так і перелік статей Кримінального кодексу, що передбачені як виняток до застосування амністії (питання «широти» суб’єктної бази амністії), причому на своїх аргументах наполягатимуть не тільки різні фракції Верховної Ради, але й громадські рухи, і міжнародні правозахисні організації та інші.

Утім, можна з великою вірогідністю припустити, що під час обговорення і прийняття цього закону списи ламатимуть значною мірою даремно: за обставинами, що склалися, він за будь-яким змістом буде більше політичним, проте у практично-правовому плані матиме нікчемний характер.

Ці історичні обставини, що склалися в Донбасі та обумовлюють особливість застосування інституту амністії, полягають у наступному.

У квітні 2019 р. президент РФ В.Путін підписав Указ «Про окремі категорії іноземних громадян та осіб без громадянства, які мають право звернутися із заявою про прийняття у громадянство Російської Федерації у спрощеному порядку». У травні того ж року речник Міністерства оборони України О.Мотузяник заявив: «Російським командуванням доведено розпорядження до особового складу з’єднань і частин 1 (Донецьк) та 2 (Луганськ) АК ЗС РФ про обов’язковість отримання всіма військовослужбовцями російського громадянства». У той же час, «Східна правозахисна група» повідомила, що «добровільно-примусово» одержувачами російських паспортів можуть стати «чиновники» місцевих адміністрацій ОРДЛО, учасники силового блоку (так звані народна міліція, воєнізовані структури (армія), МНС тощо)». У квітні 2020 р. перший заступник голови комітету Держдуми у справах СНД, євразійської інтеграції і зв'язків зі співвітчизниками В.Водолацький, наголосив, що російське громадянство отримали в спрощеному порядку більше 187 240 жителів так званих Л/ДНР, близько 98 тисяч заяв зараз нібито перебувають в стадії оформлення.

Стратегія Росії щодо жителів ОРДЛО, які брали участь у війні, видається дуже суперечливою. З одного боку, вона наполягає на тотальній амністії «ополченців», істинною метою якої є, вірогідно, недопущення масової втечі на територію РФ соціально небезпечних людей, які чи не єдине, що вміють, — вчиняти збройне насильство. З іншого боку, спрощує отримання цими людьми російського громадянства, підштовхуючи їх до рятівної еміграції на свої терени.

Російські збройні сили мають величезний досвід організації маршів в обсягах військових з’єднань і виводу військових контингентів із закордонних територій. Але навіть з цим досвідом, у разі передачі Україні контролю над кордоном з Росією, незалежно від механізмів і обставин (від введення міжнародного миротворчого контингенту до одностороннього рішення РФ про таємне і блискавичне виведення військ), Росії для евакуації військової техніки, боєприпасів і кадрових військових знадобиться не один день, можливо, не один тиждень. Цього часу буде цілком достатньо для того, щоб особи, які є власниками російських паспортів і усвідомлюють хоча б якусь загрозу можливих карних переслідувань з боку української влади, що повертається, покинули територію України, незважаючи на будь-які гарантії та умови обіцяної амністії.

До того ж нікуди не подінеться база Центру «Миротворець», персональні дані бойовиків-терористів у російських соціальних мережах і у досьє українських спецслужб. База «Миротворець» для того і створювалася, щоб ніхто зі злочинців не був забутий і кожного можна було знайти. Це — свого роду довідник стосовно людей, які виступали зі зброєю проти України і закликали до розділу нашої країни. І, звичайно, база буде використовуватися», — говорив у 2017 р. тодішній народний депутат України А.Геращенко, не уточнюючи, хто саме згодом використовуватиме цю базу.

У лютому 2020 р. секретар РНБО О.Данілов у великому інтерв’ю про ситуацію в Донбасі начебто ненароком зронив: «У нас, до речі, є списки всіх українських громадян, які отримали ці паспорти». Ті, кому адресована ця фраза, натяк, напевно, зрозуміли. І, нарешті, пам’ять українських військових: у ній назавжди залишаються власні спогади, покази свідків і жертв, що залишилися живими, перехоплення змісту радіо і мобільного зв’язку, так зване сарафанне радіо, інші джерела особистої персоніфікації ворога. Навіть якщо українська влада намагатиметься приборкати жагу помсти, що виникатиме і в ультранаціоналістичних організаціях, і у окремих осіб, які перебували на фронті, у їхніх родичів і близьких, потенційні підозрювані не почуватимуть себе у безпеці в реінтегрованих районах України.

Я не закликаю до судів Лінча і сподіваюся на те, що їх не буде, але упевнений, що фактом є страх перед ними з боку злочинців.

Починаючи з 2014 р., коли влада поступово втрачала контроль над монополією насильства у суспільстві, інформація про безпорадність правоохоронців і численні приклади спроб самосуду у різних суспільно-резонансних конфліктних ситуаціях стала загальновідомою, в тому числі для населення ОРДЛО. Отже, страх — фактор, який мав найсуттєвіше значення в розпалюванні війни — матиме вирішальне значення у визначенні кількості тих потенційних фігурантів українських судів (і наступної амністії), які залишаться на території України на час переходу територій ОРДЛО під контроль українських слідчих органів і судів. Люди, совість яких нечиста, не будуть розмірковувати над питанням гуманності українського правосуддя, відповідністю своїх колишніх дій десяткам статей ККУ, наявністю чи відсутністю доказів і свідків — вони за будь-яку ціну масово залишать територію країни. І кількість цих людей не залежатиме від змісту Закону «Про недопущення переслідування та покарання осіб — учасників подій на території Донецької та Луганської областей»: російське «береженого бог бережет», посилене стійкою недовірою до українського правосуддя, перемагатиме російське «авось».

Журналіст «Радіо Свобода», співавтор розслідування «Кати Слов'янська» Марк Крутов пише: «анексований Росією Крим став притулком для багатьох сепаратистів зі Сходу України, оскільки, по-перше, умови життя на півострові кращі, ніж у зруйнованому Донбасі, по-друге, там вони виявилися поза досяжністю українських правоохоронних органів і спецслужб».

За два роки дії програми СБУ «На тебе чекають удома» (2015–2017) лише близько 200 осіб ризикнули скористатися нею, «проте для сотень тисяч жителів Сходу України подолання прірви, створеної конфліктом, залишається сумнівною мрією» (С.Хоменко, ВВС). Навіть особи, які не скоїли тяжких злочинів, але усвідомлюють, що можуть бути притягнуті до розслідувань і суду у якості ключових свідків, не відчуватимуть себе у безпеці: весь світ протягом останніх років переконувався, як українська правоохоронна система запобігає і розслідує замахи на «людей, які багато знають».

Даремно Путін лякає українців «новою Сребреницею» у разі неприйняття амністії — не тільки тому, що реалізація військового сценарію, як це було у Сребреницькому анклаві у 1995 р., у разі деокупації ОРДЛО неможлива в принципі, але й тому, що після встановлення контролю української влади в ОРДЛО карати, а потім амністувати, за великим рахунком, не буде кого.

За статтями 110 «Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України», 260 «Створення не передбачуваних законом воєнізованих або збройних формувань», 258-5 «Фінансування тероризму» та ін. Кримінального кодексу України протягом шести років війни рішеннями судів притягнуто до відповідальності чимало осіб, яких вдалося ідентифікувати та затримати на підконтрольній території України і провину яких було доведено у суді. Ось заголовки деяких публікацій тільки за останні півроку: «Колишнього «міністра охорони здоровʼя» анексованого Криму суд відправив у вʼязницю на 10 років», «З'явилися фото і біографії «катів Слов'янська», які стратили українців у 2014 році», «СБУ встановила особи терористів, які вбили українських військових під час звільнення Лисичанська».

Тобто прецеденти існують і про них безумовно відомо на території окупованого Донбасу. Невже хтось, чия совість нечиста, не кажучи про руки, знаходячись у здоровому розумі і добрій пам'яті, у разі переходу ОРДЛО під український контроль, залишиться на цій території у наївному сподіванні на порятунок від покарання?

Головний висновок полягає у тому, що, якщо погодитися з наведеними прогнозами, перед українською владою і, зокрема учасниками переговорів з урегулювання конфлікту і припинення війни, виникає дуже широкий діапазон дипломатичних і юридичних можливостей, маневрування і компромісів у формулюваннях і тлумаченні майбутнього закону про амністію учасників подій в Донбасі. За великим рахунком, у світлі наведених припущень, правові значення і зміст цього Закону у сучасному дискурсі реінтеграційного процесу і переговорів між сторонами конфлікту дуже перебільшуються. Проте відбувається недооцінка амністії як соціального інституту: численні заяви українських політиків про те, що треба повертати не тільки землі, а й людей, не мають поки що змістовного втілення у вигляді стратегій, планів дій, програм, розрахунків, інших законів (крім закону «про недопущення переслідування та покарання»), що покладатимуться в основу тривалої діяльності, спрямованої на реальне примирення, відтворення взаємної поваги, довіри і порозуміння, «подолання прірви» між різними частинами розколотого українського суспільства.