"Академічний тест" для команди Зе

Поділитися
Серед численних недофінансованих сфер Національна Академія наук України вже не перший рік опиняється в унікальному становищі.

Приймемо за аксіому три тези: 1) без науки, у т.ч. фундаментальної, неможливе формування високоефективної конкурентоспроможної економіки, побудованої на високотехнологічному виробництві; наука належить до пріоритетів розвитку в усіх передових країнах світу і тих, які прагнуть такими стати; 2) система управління та державного фінансування академічної науки в Україні дуже неефективна й давно потребує радикальних реформ; 3) досягнення української науки за роки незалежності були і є, а аналіз їх значимості для країни та в контексті світової науки - предмет окремої розмови.

Передісторія проблеми

Міжнародний досвід свідчить, що показник в 0,9% ВВП витрат на науку забезпечує їй рівень виживання, а вищий - починає давати економічний ефект. 1991 року в Україні цей показник становив 2,4% ВВП, 1992-го впав до 1,5%, 2007-го - до 0,9%, 2011-го - до 0,29%, а 2018–2019 рр. становив лише 0,17% ВВП, тобто вп'ятеро нижчий від порогу виживання.

Постмайданна влада в жодній зі своїх програм, резолюцій і стратегій не називала науку серед пріоритетів розвитку держави. Понад те, 9 грудня 2014 року, у день представлення програми дій нового Кабінету міністрів на 2015–2016 рр. А.Яценюк заявив: "Науку фінансуємо, тільки в результаті з'являються стоси паперу, а не наукові праці". Згодом риторику А.Яценюка підхопив новий прем'єр - В.Гройсман, який 21 вересня 2016 р. під час обговорення проекту бюджету на наступний рік видав такий знаковий пасаж: "Я хочу підтримувати ініціативи не фінансування Академії наук, я хочу підтримати ініціативу фінансування української науки… А якщо ми будемо фінансувати академію, то це означатиме, що ми будемо фінансувати будівлі, ремонти, реконструкції, гарні кабінети, а це неприйнятно". Згодом В.Гройсман анонсував створення Національного фонду досліджень, а 22 серпня поточного року уряд затвердив порядок державного фінансування науки в Україні у формі грантів, назвавши це "докорінно новою філософією бюджетного фінансування науки". Справжня єзуїтська суть "нової філософії" в тому, що і фонд, і гранти мають не доповнити базове фінансування науки, а поступово замінити його.

Що стало першопричиною державної політики знищення науки - безграмотність, інтелектуальна ущербність керівників держави чи свідома цілеспрямована діяльність таких собі сірих кардиналів і лобістів, спрямована, врешті-решт, на освоєння збезлюділої академічної власності? Друга версія не позбавлена підстав. На думку екс-міністра освіти і науки С.Квіта, "українська наука не перебуває ні в якому летаргічному сні. Такі легенди поширюють безвідповідальні політики, які хочуть украсти землю й майно академічних установ".

Різке зменшення фінансування української науки збіглося з початком війни з Росією, на яку часто списують абсолютно все. У зв'язку з цим у листопаді 2015 р., аналізуючи проєкт бюджету на 2016 рік від уряду А.Яценюка, народний депутат М.Томенко нагадав історію: Вінстон Черчилль під час Другої світової війни виступав в англійському парламенті й на запитання, навіщо фінансувати культуру, коли йде війна, відповів: "А заради чого ми тоді воюємо? Навіщо нам перемога, якщо не буде культури?". М.Томенко додав: "Я розширив би думку В.Черчилля і сказав би - а навіщо нам перемога, якщо не буде культури, науки, освіти, спорту, екології та, власне, нормального життя людей? Бюджет, представлений урядом Яценюка ... навіть не бюджет виживання, це - бюджет без гуманітарної політики, бюджет БЕЗ ЛЮДЕЙ". Наступному уряду, як показали закони про державний бюджет 2017–2019 рр., виявилося далеко навіть до Азарова. А уряд Гончарука, схоже, за якістю держбюджету вирішив увійти в історію України прямо рекордом нелюдяності.

Самі собою обсяги фінансування науки не є гарантією її ефективності, але звернімо увагу на один принциповий момент: частина цього фінансування становить фонд оплати праці вчених. І саме з 2015 року відбулося таке радикальне скорочення фінансування НАН України, що всі інститути були змушені перейти на скорочений до 25–60% оплати праці робочий тиждень. Бухгалтери інститутів стали вимушено "танцювати" не від єдиної тарифної сітки, а від встановленого в країні рівня мінімальної заробітної плати. У результаті, зарплати наукових співробітників - кандидатів наук і технічного персоналу, простіше кажучи - прибиральниць і охоронців, чию працю, звісно ж, шануємо, стали однаковими, мінімальними по країні - в межах 4–4,5 тис. грн., а середня зарплата вчених з усіма ступенями та званнями - 6700 грн.

Жодна інша бюджетна структура в Україні не зазнала недофінансування до рівня зазіхання на фонд заробітної плати. Герой легендарного кінофільму "Стережись автомобіля" Дєточкін із кишені багатих перекладав до кишень бідних, однак порушував закон. Кабінет міністрів із кишені й так бідних учених перекладає до кишень не бідних чиновників, - це гірше за крадійство. В Україні з'явилася єдина професійна категорія людей, які працюють ось уже п'ять років на частину законної зарплати, - вчені НАН України. Підписуючи Закон про державний бюджет із 2015-го по 2019-й рік, прем'єр-міністр, голова Верховної Ради та президент у частині недофінансування фонду оплати праці вчених порушували не тільки Закон про науку та науково-технічну діяльність, а й КЗпП, і Конституцію України, не кажучи вже про європейські правові норми та стандарти, про які керівники нашої держави так люблять поговорити.

Справжнім ударом по соціальному захисту вчених стала так звана пенсійна реформа 2018 р., яка скасувала, зокрема, норму Закону про науку і науково-технічну діяльність, що передбачала підвищений коефіцієнт (1,8) нарахування вченим пенсій за віком. За кроком до справедливості й рівності пенсіонерів перед законом насправді крилося прагнення до економії витрат Пенсійного фонду країни (суддів, наприклад, перед законом не зрівняли). Але, враховуючи рівень зарплат учених, з 2019 р. середньостатистичний науковий співробітник із кандидатським ступенем і 40-річним науковим стажем може розраховувати тільки на мінімальний рівень пенсії, допустимий у країні. Оскільки останніми роками всі академічні інститути працюють неповний робочий тиждень, вчений, який вийде на пенсію з 2020 р., отримуватиме пенсію втричі нижчу, ніж його колега, що вийшов на пенсію до 2018 року. Ці зміни не тільки додатково підірвали престиж і привабливість наукової кар'єри в очах молодого покоління, а й поставили під сумнів сенс продовження роботи в науці для багатьох учених із солідним досвідом.

Наслідки невирішеної проблеми

Багато науковців ідуть із науки або вибирають для своєї наукової роботи інші країни, оскільки матеріально-технічне забезпечення наукової діяльності критично недостатнє. Чимало їх продовжують працювати, купуючи за власний кошт частину матеріалів, інструментів, оплачуючи зі своєї спустошеної державою кишені реєстраційні внески та поїздки на конференції, публікації, Інтернет і телефонні переговори. Та коли на науку не вистачає вже й зарплати, люди йдуть із неї масово.

З 1990-го по 2013-й рік кількість учених (маються на увазі дослідники з ученим ступенем і без нього, які займаються науковими дослідженнями професійно, сюди не входять викладачі вишів) зменшилася в Україні вчетверо - з 313 тисяч до 78 тисяч (у т.ч. не більше 30 тисяч залишалося у структурі НАН України), що становить 0,7% від чисельності працевлаштованого населення країни.

Для порівняння: в сусідніх країнах скорочення науковців за останні десятиліття було значно меншим, ніж в Україні, і на сьогодні чисельність співробітників наукових організацій у Росії та Білорусі становить 1,1 й 1,3% від працевлаштованого населення.

За даними Держстату України, частка докторів наук серед учених зросла з 3 до 26 відсотків, - це відбулося зовсім не через доступність і спрощення процедури одержання ступеня, а через катастрофічне старіння кадрового складу (середній вік - 55 років): стара гвардія не встигає помирати з тією швидкістю, з якою молоді вчені виїжджають із країни або прощаються з наукою взагалі.

За даними ЮНЕСКО, за останні п'ять років кількість людей, які працюють у науці, у світі зросла на 20%, а склад Національної академії наук скоротився ще більш ніж на 16%.

Питання руба

Коли я дізнався зі ЗМІ, які за списком персоналії входять до складу фракції "Слуга народу", а згодом - і до складу уряду, мене охопили невеселі передчуття з приводу остаточної долі академічної науки в Україні. Почало складатися враження, що уявлення цих людей про науку та її роль в економіці країни, мабуть, не без винятків, але як тренд, зводяться до калейдоскопічних "смарт", "оупен", "діджітал", "кластер", "інновації" та ін., а чи не єдиним реальним лобістом інтересів науки, без жодних іронії й жартів, може виявитися тато президента.

Опублікований проєкт держбюджету на наступний рік підтвердив ці побоювання: на фінансування НАН України 2020 р. заплановано 3,945 млрд грн., - порівняно з 4,158 млрд грн. на 2019 р., це на 5,13% менше. Завіса? Ні, тепер - найцікавіше.

15 січня 2016 р. набула чинності нова редакція Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" (далі за текстом статті - Закон), який був покликаний запустити процес реформ в українській науці. На закон покладали великі сподівання, проте вже на засіданні парламентського комітету з питань науки і освіти 15 листопада 2017 р. було визнано, що Закон, фактично, не працює, його реалізація відкладається на невизначений термін, а "стагнація науково-технічної сфери держави набуває незворотного характеру". Парламентський комітет вказав Кабінетові міністрів на незадовільний стан реалізації Закону, звинуватив Кабмін у саботажі й рекомендував йому забезпечити реалізацію статті 48 Закону про "поступове рівноцінне за роками забезпечення до 2020 року бюджетного фінансування наукової та науково-технічної діяльності в розмірі не менше 1,7 відсотка валового внутрішнього продукту України".

Причому навіть парламентський комітет не наважився згадати у своїй резолюції статтю 36 Закону: "Держава гарантує встановлення посадових окладів науковців, виходячи з розрахунку посадового окладу молодшого наукового співробітника, встановленого на рівні не нижче подвійної середньої заробітної плати у промисловості в цілому по Україні". Чи варто сумніватися в причинах: 2018 року, наприклад, ця сама середня зарплата в промисловості в Україні становила 13 135 гривень.

У рік підготовки до виборів (2018) Кабміну й парламентському комітету було вже не до Закону (не до законів?). Коли раптом 10 липня поточного року Кабінет міністрів України видає постанову № 822 за підписом В.Гройсмана "Про оплату праці педагогічних, науково-педагогічних та наукових працівників закладів і установ освіти і науки", в якій, посилаючись на норми Законів "Про освіту" та "Про наукову і науково-технічну діяльність", анонсує початок поетапного (до 2023 року) щорічного підвищення розмірів посадових окладів педагогічних (школи) і науково-педагогічних (виші) працівників. Встановлюється мінімальний розмір посадового окладу педагога з прив'язкою коефіцієнта до прожиткового мінімуму на початок кожного року (з 1.01.2020 р. - 2,5, далі за роками 3, 3,5 і 4).

При цьому стосовно науковців, згаданих у назві постанови, до яких належать, зокрема, вчені НАН України, у преамбулі постанови після скорботного цитування статті 36 Закону виноситься вирок: "Проте, зважаючи на фінансові можливості держави, такі розміри оплати праці нереально установити одночасно і протягом одного фінансового року". У самому ж тексті постанови затверджується додаток до неї, в якому розміщено, зокрема, схему посадових окладів науковців до 2023 р.

Я скачав цей додаток із сайту урядового порталу. І... відкрив практично порожні таблиці. Коефіцієнти є тільки для директорів НДІ та керівників філій. Рядки молодшого наукового співробітника, наукового співробітника, старшого, провідного, головного, заввідділом, ученого секретаря та багатьох інших - порожні. На відміну від педагогів, їх немає навіть у планах.

Міністр освіти і науки Ганна Новосад в інтерв'ю "Українській правді. Життя" 23 вересня поточного року зізнається, що знайшла спільну мову з О.Маркаровою у завданні підвищити зарплати педагогам, і навіть озвучила цифру, про яку в постанові № 822 сором'язливо промовчали: "Ми зараз із Мінфіном, із прем'єром думаємо, як знайти ці кошти й де. Є різні оцінки, це сума. Мінфін давав зведену інформацію з регіонів, це додатково майже 45 млрд грн". Г.Новосад підкреслила, що для економіки України це "гігантські кошти, які треба звідкись витягти, у когось їх забрати" й віддати педагогам.

У кого забрати? У НАН України, весь бюджет якої вдесятеро менший від названої суми? А може, почати з малого й задуматися над реальнішим, здійсненним завданням - про те, "як і де знайти кошти" для повернення вчених НАН України на повний робочий тиждень і стовідсоткову оплату праці, адже для цього потрібна, знову ж, сума у 20 разів менша від названої - порядку 2 млрд грн? Чи "слуги народу" хочуть отримати опозицію у вигляді такого інтелектуального ресурсу, як учені, профспілка яких недавно, 2016 р., була готова на мітингах учених переходити від вимог зарплати до гасла "Банду - геть!"?

У згаданому інтерв'ю йдеться про те, що в Лілії Гриневич пріоритетом була середня школа, а в Г.Новосад таким будуть виші. Можливо, наступний міністр освіти і науки й оголосить своїм пріоритетом науку, тільки академічної науки в Україні вже не буде. Ось тепер - завіса!

Післямова, або Що робити?

Є два варіанти:

1. Кабінетові міністрів О.Гончарука внести правки до статті витрат у проєкті Закону "Про державний бюджет на 2020 рік", які б передбачали для початку, як мінімум, 100% фінансування фонду оплати праці вчених НАН України у 2020 році (у ЦК профспілки працівників науки знають точний дефіцит, ідеться про майже 0,1–0,2% держбюджету). Решту хай учені купують за зарплату, за рахунок перемог у конкурсах Національного фонду досліджень і грантових донорів. Далі - дбайливо зберігаючи достойне життя з того, що залишилося, реформувати нарешті систему управління та фінансування української науки. Як належить - через громадські дискусії, телеефіри, робочі групи, із залученням фахівців у сфері організації науки (в Кабміні та комітеті Верховної Ради я таких не знаю, але в Україні - є, і дуже висококласні).

2. Верховній Раді України вилучити із Закону "Про наукову і науково-технічну діяльність" статті 36 й 48 - для того, щоб не підставляти спікера ВР та президента під підписання бюджету, який суперечить Закону, не кажучи вже про КЗпП і Конституцію. А також для того, щоб уберегти Кабмін О.Гончарука від судових позовів учених (на сайті НАН України було, але прибране листування, в якому на запитання вчених стосовно таких позовів президія відповідала, що з 1 січня 2020 р. учені такі позови подавати мають право). Кабміну можна й надалі нічого не робити, - чекати, так би мовити, лишилося недовго.

Після чого можна чесно заявити, що наука не належить до пріоритетів розвитку країни, забути про інтеграцію в ЄС (вимога Лісабонської стратегії ЄС - 3% ВВП на науку до 2025 року), економіка буде розвиватися на основі колоніально-сировинної парадигми, наукоємні виробництва, що вижили досі, у т.ч. АЕС і КБ "Південне", будуть передані в концесію, а в приміщеннях інститутів колишньої НАН України відкриються оупен-офіси, в яких тім-білдери створюватимуть нові молоді команди наукових розробників і проводитимуть майстер-класи з вигравання наукових грантів в Інтернеті.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі