Яка виборча система необхідна Україні?

Демократія як форма життя не може стояти на місці. Щоб жити, їй необхідно розвиватися відповідно до змін, які або вже здійснили, або які будуть здійснені.

Дж.Дьюї

Вибори-2007 закінчилися. Необхідно підбивати підсумки. Країна з труднощами перетравлює сурогат конституційної реформи, підготовлений для неї політичною елітою 2004 року. І якщо про зміни до Конституції написано досить багато, то тема виборчої системи поки не вийшла на перші шпальти газет і не стала пріоритетною для політиків, юристів і політологів.

А мала би. Адже тип виборчої системи багато в чому визначає стабільність діяльності всієї державної влади (більш докладно писав про це відомий політолог
М.Дюверже).

Поки і журналісти, і громадяни із захватом (нудьгою, апатією, відразою — потрібне підкреслити) спостерігають за новим розгортанням коаліціади, саме час подумати про ті уроки виборів, які, безперечно, матимуть довгограюче значення.

Саме тепер є можливість докладно проаналізувати вплив існуючої системи парламентських виборів за закритими загальнонаціональними партійними списками, чіткіше поставити питання — чи потрібно змінювати виборчу систему, і якщо «так», то як?

Уроки для початківців

2006 року країна вперше обирала парламент за пропорційною партійною системою. Цьому рішенню передувала досить тривала професійна дискусія в середовищі політиків, юристів і політологів.

Досвід попередніх виборів показував, що змішана система (коли частину Верховної Ради обирали за партійними списками, а частину — в мажоритарних округах) була далека від ідеалу.

На виборах 1998-го і 2002 років (особливо щодо мажоритарної складової) широко застосовувався адміністративний ресурс. Партії не мали достатніх законодавчих та виборчих мотивів для свого розвитку, а тому й уся партійна система перебувала в періоді юнацького дозрівання. Суспільство і парламент не отримували досить виразних імпульсів для політичної структуризації.

Результатом згаданої вище дискусії стало ухвалення закону про проведення виборів народних депутатів за пропорційною системою із загальнонаціональними закритими партійними списками.

І хоча вже тоді лунали голоси про недосконалість такої системи, перемогла позиція тих, хто закликав рухатися вперед (структурувати суспільство, розвивати партійну систему, стимулювати політичну відповідальність тих сил, які формують більшість і уряд), а помилки виправляти по ходу такого руху.

Після виборів 2006 року жодних висновків зроблено не було. Що ж, досвід дворазового проведення парламентських виборів дає досить багато матеріалу для роботи над помилками на уроках для тих, хто тільки починає розбудовувати демократію у своїй країні.

Урок 1. Система закритих загальнонаціональних списків розриває зв’язок між виборцем та парламентськими партіями.

Під час голосування на парламентських виборах виборці голосують насамперед за перший номер списку, у крайньому разі орієнтуються на його першу п’ятірку (так званий «вождистський» характер голосування). Інші кандидати в народні депутати залишаються «за кадром».

І хоча в теорії політична сила представляє в парламенті інтереси всіх громадян, які за неї проголосу­вали, на практиці виборці не мають свого «персонального» (регіонального) представника у Верхов­ній Раді, до якого можуть звернутися за потреби вирішити проблему.

Ситуація ускладнюється і небажанням кандидатів, а потім і депутатів проводити системну роботу в регіонах. Недарма чимало з них жартують, що зустрічаються з виборцями на Канарських виборчих округах.

Партії застосовують різні методи, аби виправити становище: закріплюють депутатів за округами та регіонами, відкривають партійні приймальні, «напружують» регіональні партійні організації. Втім, кардинально виправити становище такі методи не можуть.

Адже, по-перше, якість роботи з виборцями в регіонах мало впливає на загальнонаціональний результат виборів саме через «вождистський» характер голосування.

А по-друге, та ж таки робота з виборцями мало впливає на черговість у майбутньому кандидатському партійному списку, котрий формують зовсім за іншими критеріями.

Урок 2. Партійні списки, як правило, формують у закритому режимі, а вплив як громадян, так і самих партійців на їхній склад серйозно обмежений.

Ця хвороба вразила всі без винятку партії в Україні. Алгоритм складання списків досить простий. З осіб, наближених до лідера партії, формується певна група, котра виконує технічну роботу з підготовки проекту партійного списку.

З метою легітимації такого проекту (але обов’язково після схвалення його «вождем» партії) його подають на розгляд керівним партійним органам.

Нетривалі, але досить серйозні дискусії на партійних радах (виконкомах, президіях) завершуються косметичними змінами у складі списку, після чого його розглядають на з’їзді партії. Де й затверджують повним «одобрямсом».

Наведена схема хоча і досить примітивно, але в основному точно відтворює хід підготовки та ухвалення найважливішого партійного документа. Звісно, не все так просто й на етапах узгодження списку, іноді в ньому можливі досить-таки серйозні зміни.

Наприклад, коли в партії є кілька центрів впливу, які відстоюють своїх кандидатів у нардепи (найяскравіший приклад — групи Віктора Януковича і Ріната Ахметова в Партії регіонів). Або коли досить сильні регіональні партійні організації зуміють наполягти і провести своїх керівників на прохідні місця.

Поступово відходить у минуле «тупий» продаж місць партійним спонсорам. У середовищі провідних політичних партій уже давно сформувався свій прошарок «фінансистів», які підтримують партії на регулярній основі і є її членами. Тому і ставлення до них, і їхнє місце в списку особливі.

Окрема тема — формування списку блоку партій, у результаті якого партії-сателіти часто диктують свою волю партнерам, відстоюючи своїх нікому не відомих кандидатів.

У сухому ж залишку — внутрішньопартійна демократія серйозно обмежена, вплив виборців на якісний склад списків дорівнює нулю, а в парламент проходять депутати чимось уже наперед зобов’язані партійному «вождеві» або групі «вождів».

Урок 3. Продовження практики обрання Верховної Ради за системою закритих загальнонаціональних списків сприятиме перетворенню партій на корпорації «вождистського» характеру.

Закритість списків, гіпертрофований вплив лідерів партій на їх формування, відірваність народних депутатів від своїх виборців — усе це реальні передумови для перетворення партій на «вождистські» корпорації закритого типу.

Безперечно, такі партії мають мало спільного з «канонічним» розумінням суті і ролі партій у демократичному суспільстві. Безпереч­но й те, що стан справ необхідно змінювати.

Крім заходів загальнополітичного характеру необхідні й інші — пов’язані зі зміною типу виборчої системи, благо матеріалу для роботи над помилками (тобто європейського і світового досвіду) більш ніж достатньо.

Матеріал для роботи над помилками

Відразу ж обмовлюся, автор не є прибічником повернення до мажоритарної системи виборів. Як кажуть, уже проходили. Та й у всій старій Європі така система в повному вигляді збереглася тільки у Франції (двотурова система абсолютної більшості) і Великобританії (система відносної більшості).

Причому консервативні британці вже кілька десятиліть дискутують про необхідність замінити морально застарілу мажоритарну систему. Ця система вже призводила до виборчих парадоксів, коли одна з партій отримувала більшість голосів виборців у масштабі країни, але була в меншості в палаті громад. Так, 1951 року сумарно всі кандидати від лейбористів набрали 48,8% голосів і отримали 295 мандатів у нижній палаті британського парламенту. Кандидати-консерватори набрали трохи менше — 48%, але в палаті громад засідав 321 представник консервативної партії.

Не слід забувати, що, відповідно до тих-таки постулатів М.Дюверже, британська модель виборів формує двопартійну систему. Адептам її впровадження в Україні варто спробувати відгадати найпростішу загадку з першого разу: які партії в Україні становитимуть основу сучасної двопартійної системи?

Уявлення про пропорційну систему в Україні досить обмежені. За великим рахунком, застосовувана в Україні модель унікальна і єдина у своєму роді — окрім нашої країни, її застосовують лише в Молдові. Нижче наведено типи виборчих систем, застосовувані в окремих європейських країнах (зрозуміло, що все розмаїття таких систем не вичерпується цими прикладами).

Як видно з таблиці, більшість країн Європи застосовують пропорційні системи, що мають низку важливих для нас особливостей:

1) партії подають не загальнонаціональні, а регіональні списки;

2) виборці мають можливість впливати на порядок черговості в партійному списку.

У першому випадку окремі кандидати, обрані за партійними списками, отримують реальну прив’язку до чітко визначених виборчих округів (регіонів), а отже, вибудовується і зв’язок за лінією: виборець — кандидат — партія. З’являється не лише політична (партійна), а й персоніфікована відповідальність перед громадянами.

У другому випадку виборці отримують можливість не лише голосувати за певну партію, а й впливати на якісний склад депутатського корпусу, визначаючи в самому списку пріоритетну для них черговість кандидатів у депутати.

Такі рецепти створення виборчих систем дають змогу досить ефективно лікувати ті хвороби, на які страждає більшість українських політичних сил.

Рецепти для української політичної кухні

Отже, виборчу систему в Україні необхідно змінювати. Цю тезу навряд чи серйозно заперечуватимуть в українському політикумі. Необхідно порушити традицію ухвалення виборчих законів безпосередньо перед проведенням виборів.

Вже сьогодні можна зробити кілька кроків, які будуть позитивно сприйняті громадянами.

Крок перший. Потрібно розробити та ухвалити єдиний виборчий кодекс, який встановлював би загальні правила проведення виборів, визначав порядок формування виборчих комісій, їхні повноваження та порядок опротестування їхніх дій. Цей законодавчий документ має носити стабільний і довгостроковий характер.

Відповідні пропозиції підготував Комітет виборців України, їх потрібно уважно проаналізувати і, ура­хувавши досвід проведення остан­ніх виборчих кампаній, обновити.

Крок другий. При розробці нової редакції Конституції України необхідно скасувати норму перехідних положень Основного Зако­ну, яка визначала можливість проведення парламентських виборів лише з голосуванням за партійні списки в єдиному загальнодержавному окрузі.

Крок третій. Уже сьогодні потріб­но створювати робочу групу з народних депутатів, політологів та юристів для розробки нового виборчого закону, в якому має бути визначений тип виборчої системи.

Модель, пропонована мною, — це голосування за закриті регіональні партійні списки (як першочерговий рецепт для лікування партійних хвороб). Відповідні законопроекти було підготовлено ще 2002—2004 років.

Так, проект закону «Про вибори народних депутатів України» (автори С.Гавриш, Ю.Іоффе, Г.Да­шутін) передбачав висування загальнонаціональної п’ятірки, а також кандидатів від партії в кожному з 450 виборчих округів.

Партія допускалася до розподілу мандатів, якщо сума голосів, відданих за кожного з кандидатів від партії, перевищувала прохідний бар’єр у загальнонаціональному масштабі. Список депутатів формувався таким чином: спочатку загальнонаціональна п’ятірка, потім кандидати, черговість яких визначали залежно від кількості набраних ними голосів в окремому окрузі.

Законопроект, підготовлений С.Ларіним, Р.Богатирьовою, Л.Ки­риченко, В.Горбалем, В.Мусіякою і В.Майстришиним, також передбачав висування загальнонаціональної п’ятірки, але з формуванням регіональних партійних списків у 27 багатомандатних виборчих округах. Під час розподілу манда­-тів перевагу мали ті регіональні організації (регіони), які набрали більшу кількість голосів виборців.

Як бачимо, матеріалу для плідної роботи досить, а часу, як завжди, в обріз. Тому що конституційна реформа імені Олександра Мороза призвела до політичної нестабільності системи влади, до постійного продукування конфліктів усередині цієї системи, а отже, і до перманентних виборів як до тактичних спроб вирішити ці конфлікти.

Р.S. Можливо, у недалекому (а можливо, і в далекому) майбутньому розвиток демократії в Україні завершиться впровадженням досить оригінальної системи виборів — панашажу (panachage), яку застосовують у Люксембурзі та Швейцарії.

Виборці голосують за регіональні партійні списки. У Швейца­рії свої списки кандидатів можуть пропонувати й самі виборці (спільна пропозиція 15 громадян). Виборець може проголосувати за список однієї з партій або використати цей список як основу й замінити частину кандидатів у цьому списку на кандидатів зі списків інших політичних партій, тобто голосувати за кандидатів від різних політичних сил. Крім цього виборці можуть надавати преференції окремим кандидатам, вписавши їхні прізвища в списки двічі. У результаті такої нелегкої роботи виборців і відбувається остаточне формування партійних списків після виборів.