Як працевлаштувати «втрачене покоління»?

В Україні кожна третя молода людина, яка бажає працювати, не може цього зробити. Результати деяких соцопитувань навіть стверджують, що п’ята частина вже зневірилася в тому, що десь може прикласти свої сили.

З одного боку, такий природний стан речей. З іншого - через кілька років покоління 55-річних піде на пенсію й виникне величезна діра в обсязі трудових ресурсів України. Вона миттєво позначиться на прирості ВВП і доходах більшості жителів країни. Щоб цього не сталося, діяти треба вже сьогодні.

Працевлаштування людей віком від 15 до 24 років завжди було особливо віртуозною задачею, і не тільки в Україні. Навіть коли справи в компаній ідуть угору, мало хто поспішає наймати некваліфікованих працівників. Їх доведеться навчати, багато з них не впораються або, в силу віку, не захочуть ставитися до роботи відповідально. Молоді люди мало думають про стабільність і кар’єру, вони воліють звільнитися, зіткнувшись з першими ж труднощами.

Криза лише загострила проблеми з молодіжною зайнятістю в усьому світі. Сьогодні саме на молодь припадає майже 40% світового безробіття. У 2009 році близько семи мільйонів людей віком від 15 до 24 років опинилися без роботи. (До цього їх звільняли приблизно по 200 тисяч людей на рік.)

За статистикою Євросоюзу, безробіття серед молодих людей в 2,4 разу вище, ніж серед дорослих категорій населення. Треба визнати, в Україні цифра трохи нижча - 2,3. Принаймні так свідчить статистика. А проте це все ж таки не привід скласти руки, оскільки є й інша статистика.

Вона показує, що Україна посідає аж ніяк не почесне друге місце в Європі за падінням зайнятості серед молоді. У проміжок з 2007-го по 2009 рік серед дорослого населення країни приріст безробітних становив два відсоткові пункти, тоді як серед молоді - 4,9 відсоткового пункту. І це при загальному зростанні рівня безробіття (за методикою Міжнародної організації праці) на 3,7 відсоткового пункту - з 6,9% до 9,6% працездатного населення.

Попереду України виявилася тільки Грузія, де молодіжне безробіття зросло на 5,5 відсоткового пункту, тоді як «доросле» - тільки на 1,3. Для порівняння, в 27 країнах Євросоюзу приріст «молодіжного» безробіття становив 4,7 відсоткового пункту, а «дорослого» - 1,5.

Є ще одна складність. В Україні молодь дуже неактивна. За небажанням шукати роботу ми наближаємося до рівня ЄС, де подібною апатією уражено 62% молодих людей. 18,8% українців віком від 15 до 24 років узагалі ніде не працюють і не вчаться. Звичайно, це менше, ніж у Вірменії з її 35,3%, але більше, ніж 17% у Євросоюзі. Ці молоді люди могли б приєднатися до робочої сили, якби відчували перспективи поліпшення економічної ситуації або власної зайнятості.

На останній, сотій за ліком, Міжнародній конференції праці в Женеві європейські експерти всерйоз обговорювали, як не допустити появи чергового «втраченого покоління». Як відомо, вперше цей термін почали застосовувати до молодих людей, яких було забрано на Першу світову війну і які рано почали вбивати. Коли вони повернулися у суспільство через багато років, то багатьом не вдалося знайти собі застосування. Вони вели маргінальний спосіб життя й досить часто накладали на себе руки.

Нинішня молодь Європи, на щастя, себе не вбиває. Але знайти роботу їй так само складно. Якщо ситуації не змінити глобально, рано чи пізно в неї почнеться криза самовизначення. Тоді вже державі доведеться вирішувати молодіжні проблеми, але в набагато гіршому й часом спотвореному вигляді.

Діагноз для України звучить так: витіснення молоді з ринку праці на тлі неминучого старіння населення країни. Іншими словами, робоча сила в нашій країні руйнується з двох кінців. Якщо процес затягнеться, всього за кілька років навантаження на бюджет і кожного працюючого українця відчутно зросте.

У липні уряд ужив перших заходів для вирішенням цієї проблеми. Пенсійна реформа, попри її непопулярність, покликана притлумити шок, якого неминуче зазнає солідарна пенсійна система країни. Попереду ще дії щодо легалізації зарплат, які настільки ж непопулярні, наскільки необхідні.

Однак тішити має те, що вирішення проблем молодіжної зайнятості - процес дуже позитивний і в очах правлячої політичної сили, і в очах жорсткої опозиції. Здоровий глузд підказує, що для початку в Україні необхідно апробувати ті методи, які вже використовуються в Євросоюзі.

Панацея від молодіжного безробіття добре відома. З одного боку, це створення попиту на працю людей віком від 15 до 24 років, з іншого - формування гідної пропозиції. Для цього мають закладатися реалістичні планові показники, а на їх досягнення виділятися адекватне фінансування.

На рівні концепції в середовищі експертів не виникає суперечностей. Зате вони починаються, коли йдеться про стратегію досягнення поставлених цілей. Країни повинні побудувати її самостійно, виходячи зі своїх реалій. Наприклад, Республіка Молдова має намір відродити легку промисловість і активізує для цього галузеві програми зайнятості. Та все ж загальні принципи існують.

Перший, на якому сходяться всі експерти, - це необхідність активного соціального діалогу. Це означає, що роботодавці зобов’язуються створити робочі місця для молоді й організувати навчання на виробництві, профспілки йдуть на поступки щодо оплати праці й відстоюють інтереси нових працівників, а держава забезпечує професійну підготовку фахівців потрібних професій.

Згідно з другим загальним принципом - головним критерієм оцінки професійної та вищої освіти має стати зростання молодіжної зайнятості. В Україні стало звичним, коли ВНЗ випускають інженерів, а ті йдуть працювати диджеями на радіо. А економісти й філологи - в журналістику. При цьому в 2000-х роках частка державних інвестицій в освіту зросла до рівня, порівнянного з ЄС, а це приблизно 6,2% ВВП.

Ми змушені констатувати, що система освіти в Україні аж ніяк не досконала. До того ж її якість досі ще не дотягує до рівня Європи. Тому, я певен, ініціативи уряду щодо скорочення кількості вишів у країні абсолютно обґрунтовані. Ми маємо збалансувати потреби ринку праці та підготовку потрібної кількості фахівців. Звичайно ж, цю функцію може виконати тільки держава в рамках соціального діалогу з роботодавцями та профспілками.

Сьогодні не популярно наводити як приклад Радянський Союз. Однак в СРСР ця система працювала дуже успішно: молоді інженери були затребувані так само, як композитори. Сучасний світ дав молодій людині можливість самій вирішувати, ким стати. Але водночас він поставив перед нею безліч перешкод, подолати які може справжній ентузіаст. Держава не має права допустити, щоб молодь опановувала закон джунглів замість професії. Ми зобов’язані створити умови, у яких кожен знайде свій шлях.

Якось мені потрапив на очі Класифікатор професій, створений у США. У ньому є всі спеціальності, які існують у цьому світі. Вразило те, що молода людина при виборі професії має можливість відштовхнутися від того, що саме вона любить. При цьому вона заздалегідь розуміє, який рівень доходів і відповідальності її чекає, якщо вона піде саме таким шляхом.

Це не альтруїзм з боку уряду США. Це державна політика, яка виходить з принципу «вигідно громадянинові - вигідно країні». В Україні, дякувати Богу, створено подібну класифікацію, але ще далеко не всі школярі знають про її існування. Ми маємо намір активніше просувати цей документ, оскільки від свідомого вибору професії залежатиме те, як складеться життя людини.

Третій принцип, на якому акцентують увагу європейські експерти, - це необхідність розірвати порочне коло. Молоді люди не можуть здобути досвід, бо не можуть знайти роботи. А на роботу їх не беруть у зв’язку з відсутністю досвіду.

Щоб розірвати це порочне коло, у багатьох країнах стажування на підприємствах стало обов’язковою частиною професійної підготовки фахівців. Зокрема, у країнах Північної Америки з’явилися програми, які пропонують учням улітку попрацювати на умовах часткової зайнятості.

На відміну від СРСР, де подібна система працювала дуже добре, у незалежній Україні вона існує більше на папері. Стажування на підприємствах є заслугою окремих ентузіастів. Наприклад, директор ПТУ домовляється з директором заводу про те, щоб на стажування прийшли студенти.

Звичайно ж, каменем спотикання є відсутність інтересу в роботодавців. Щоб вони йшли на співробітництво, у багатьох європейських країнах підприємства отримують податкові пільги, якщо беруть на роботу молодих фахівців, в інших - запроваджено бонуси для таких роботодавців.

В Австрії, Німеччині, Данії та Швейцарії застосовується так звана дуальна система, завдяки якій у цих країнах найнижчі рівні молодіжного безробіття в ЄС. Вона поєднує кабінетне навчання та роботу на підприємстві. Компанії, які використовують працю молоді, постійно оновлюють навчальні плани училищ і коледжів, навіть без особистої участі держави.

Паралельно працює ще одна система, яку прийнято називати learnership (система заохочення прагнення до здобування нових знань). При підготовці фахівців високої кваліфікації виші постійно адаптують у навчальні плани новітні технології та відкриття. Крім усього іншого, для цього використовуються наукові центри при університетах, які проводять фундаментальні й прикладні дослідження паралельно з навчанням.

Четвертий принцип безпосередньо стосується сфери відповідальності Міністерства соціальної політики. Йдеться про впровадження законодавства про захист зайнятості (ЗЗЗ) та роботу Державної служби зайнятості.

ЗЗЗ - це комплекс норм трудового права, які регулюють порядок прийому і звільнення працівників, зокрема тимчасове працевлаштування й колективні звільнення. Неправильно прописані норми можуть викликати соціальні вибухи, подібні до тих, які регулярно стрясають Францію, де роботодавці скуті законом по руках і ногах. Інша крайність - це разюче безправ’я працівників у багатьох азіатських країнах.

В Україні дотримати балансу, а також стимулювати молодіжну зайнятість покликаний Трудовий кодекс, який невдовзі буде ухвалений парламентом. У цей час у нашій країні один з найвищих у Європі рівень захисту від звільнення за постійними договорами. При цьому він істотно нижчий за тимчасовими договорами, і повністю відсутній захист від колективних звільнень. Ми працюємо над гармонізацією цих показників. Для порівняння, в Європі захист від звільнення за постійними договорами трохи слабший, зате дуже обмежене право роботодавця позбавити місць значну частину персоналу одночасно.

Дуже поширені в країнах Європи цільові програми на ринку праці (ПРП). Наприклад, вони передбачають допомогу держави в організації власного підприємства або одержання кредиту, що також існує й успішно працює в Україні. Зокрема, Державна служба зайнятості в нашій країні вже більше року видає безробітним разову цільову допомогу на створення власного бізнесу. Приріст кількості малих підприємців у країні говорить про успішність цієї програми.

У цілому служби зайнятості Європи відіграють ключову роль у забезпеченні молодіжної зайнятості. Дуже непогані результати порівняно зі звичайними методами дають індивідуальне консультування й профорієнтація. В окремих випадках держава навіть надає молодій людині наставника. Служби зайнятості також активно використовують зв’язки в місцевих органах влади, щоб працевлаштувати молодих людей з неблагополучних родин. Саме їм, як показує досвід, важче знайти своє місце в житті.

У Європі саме служби зайнятості вирішують, чи надавати субсидії підприємствам, які активно приймають на роботу молодь.

Усі описані принципи, безумовно, більше акцентовані на поліпшення пропозиції на ринку робочої сили. Стимулювання попиту є другим важливим напрямком, відповідальність за який також лежить на державі. Слід сказати, що нинішній уряд продовжує неухильно рухатися в цьому напрямку, попри величезний опір середовища. Завершення найважливіших реформ дозволить створити сприятливе ділове середовище в Україні, яке закономірно збільшить попит на робочу силу, у тому числі серед молоді.

Але ніхто не каже, що підприємства повинні залишатися осторонь від вирішення проблем безробіття. У їхніх силах робити замовлення училищам і вишам на професії, які будуть затребувані через кілька років. У їхніх інтересах допускати молодь до стажування на підприємствах і виділяти їм наставників. Їм зовсім не складно присуджувати іменні стипендії й гранти для найбільш талановитих студентів, які після закінчення вишів підуть працювати саме до них. Вони цілком можуть співпрацювати зі службами зайнятості, щоб спільно зменшити безробіття серед молодих.

Соціальний діалог - це єдиний механізм, який здатен максимально ефективно поєднати інтереси роботодавців, працівників і держави. І ми будемо йти цим шляхом, оскільки такою є європейська практика, а Україна рано чи пізно все одно стане членом Євросоюзу. Отже, вирішувати проблему молодіжної зайнятості нам у будь-якому разі доведеться. І вже краще ми зробимо це самі, а не під впливом поблажливого погляду європейців.