Вузол

Письменник, журналіст і ветеран Амброз Бірс називав війну "способом розв'язувати зубами політичний вузол, який не піддається язику".

Злі язики з кожним днем дедалі наполегливіше прогнозують фронтове загострення. Мовляв, стомлений безплідністю мінського процесу Путін готовий у черговий раз показати зуби. Уже зараз, у вересні. Щоб наляканий ескалацією Захід у черговий раз натиснув на Київ. І незгідлива українська влада стала більш чутливою до побажань Кремля, який продовжує наполягати на "особливому статусі" ОРДЛО, амністуванні бойовиків і виборах на неконтрольованих територіях. Тобто Москва планує втретє повторити двічі апробований кривавий трюк. Який змусив Петра Порошенка погодитися на "Мінський протокол" у вересні 2014-го (після Іловайська) і на "Комплекс заходів…" у лютому 2015-го (після залишення ДАП і на тлі боїв за Дебальцеве).

Одні стверджують, що сама загроза можливого військового загострення змусить Банкову прискорити процес розгляду Радою (яка розпочне свою роботу 6 вересня) документів, які цікавлять Кремль. Інші вважають, що влада зволікатиме до упору, і прискорення процесу зможуть надати лише гуркіт гармат і хор налякано-вимогливих голосів західних лідерів. Треті переконані, що як мінімум до кінця року ні масштабних воєнних потрясінь, ні серйозних дипломатичних проривів не станеться.

Що з озвучених гіпотез є порожніми домислами, а що - обґрунтованими прогнозами?

Питання перше. Чи наважиться Путін на масштабну війну у вересні?

Підстави для тривоги об'єктивно є.

По-перше, різновелике використання військової сили досі, за великим рахунком, сходило Путіну з рук. І в Південній Осетії, і в Криму, і в Донбасі. І в Сирії, де активне втручання РФ, по суті, повернуло кремлівському лідеру статус ключового гравця, з яким доводиться, як мінімум, намагатися домовлятися. Так, були незліченні висловлювання різного ступеня "стурбованості", множинні проекти резолюцій РБ ООН (заздалегідь приречені на провал через наявність у Москви права вето). І, так, є санкції. Не настільки болючі, як на те заслуговував об'єкт, але які все-таки напружують економіку країни-агресора.

Однак запровадження економічних обмежень було не тільки і не стільки спробою приборкати агресію країни-війни, скільки проявом інстинкту самозбереження. І дедалі більш політично немічні США, і шматований протиріччями ЄС зобов'язані були продемонструвати спроможність чинити спротив нахабним спробам перекроїти світовий устрій. Росія багаторазово поступається Сполученим Штатам і об'єднаній Європі за рівнем ВВП. Але за рівнем зухвало-безстрашного манкірування міжнародними правилами поведінки "ВВП" дасть фору будь-якому західному лідеру.

Путін це знає. Він нагадує зухвалу дитину, яка невтомно пізнає межі дозволеного. Він не вірить, що Захід розв'яже третю світову "через якийсь Донбас". Бо не розв'язав її через "якусь Південну Осетію" і "якийсь Крим". І він може спробувати ще раз. Можливо, жорсткіше, ніж раніше.

По-друге, багато військових експертів вважають особливо небезпечною обставиною не так масштаб (хоча й він сам по собі вселяє тривогу), як характервійськових приготувань Росії поблизу наших кордонів. Саме так, на думку спеців, поводиться держава, яка планує вторгнення. Або імітує його. Можливо, що насправді це блеф, азартна гра на нервах потенційного об'єкта агресії та його зовнішньополітичних союзників. Але ті ж таки експерти вважають, що процес виглядає надто витратним для банальної симуляції. Так, Путін може насправді прагнути лише посіяти в західних лідерів гострий страх реальної масштабної війни. Але ретельна підготовка до теоретичної війни породжує серйозну спокусу справді її розпочати. Путін може не встояти перед такою спокусою. Особливо, якщо його спілкування з провідними політичними гравцями на майбутньому саміті "великої двадцятки" не дасть очікуваних результатів.

І це - по-третє. "Кримський серіал" про українських "підривників" потрібен був Путіну у тому числі як привід. Щоб заявити про можливий вихід з "нормандського формату". І натякнути на можливість застосування грубої військової сили до України. Як вважає ряд опитаних іноземних дипломатів, розрахунок був на те, щоб західні лідери (побоюючись, що майбутня війна попсує і їм виборчі кампанії) вийшли на прямі (без участі України), більш детальні й більш жорсткі домовленості з Москвою. Кремль розраховував, що, з огляду на небезпеку масштабної ескалації бойових дій або відкритого вторгнення, насамперед Вашингтон і Берлін підуть на поступки. Але, схоже, трохи прорахувався. За словами дипломатів, "кримський інцидент" стурбував у ЄС навіть декого з тих, хто виступав за поступове скасування санкцій і акуратне зближення з Росією. Історія про українську ДРГ виглядала надто безглуздою, а подальша риторика московського вождя - неадекватно агресивною. Навіть для тих, хто значиться в лавах відкритих і латентних прибічників Путіна (а їх кількість зростає постійно). Відверта авантюрність російського поводиря злякала тих, хто зарано розслабився.

І ось уже ЄС поспішив запевнити, що санкції Євросоюзу буде однозначно продовжено. Канцлер ФРН Меркель (усупереч "миротворчим" заявам свого міністра закордонних справ) сумно промовила, що "продовження санкцій ніщо не зупиняє... На жаль, воно необхідне". США відповіли розширенням списку фізичних осіб і компаній, які підпадають під дію обмежень, до числа яких потрапили "дочки" "Газпрому" і підприємства, пов'язані з "воєнкою". А головний з питань санкцій у Держдепі Деніел Фрід повідомив, що Сполучені Штати і Європа мають спільний напрацьований план на випадок повномасштабного вторгнення Росії в Україну, який передбачає "опцію посилення санкцій".

Подібна реакція, у свою чергу, може мати зворотний ефект. Якщо Путін і ставив початковою метою "силовий шантаж", то може перейти від погроз, що не подіяли, до цілком промовистих діянь. Тобто - до застосування сили. "Щоб на Заході зрозуміли, що він не жартує", - так охарактеризував можливі наміри лідера РФ один з іноземних дипломатів. Серйозна війна не в інтересах "гаранта" "Мінського процесу" Меркель, чий рейтинг упав до рекордно низької позначки за останні 5 років. За інформацією наших німецьких колег, фрау канцлер навіть задумалася (вперше за багато років) про можливу відмову від претензій на посаду глави уряду ФРН. Загострення війни на сході далекої України не в інтересах і правлячої Демократичної партії США, що живе напруженим очікуванням чергового вкидання компромату на Гілларі Клінтон, нібито запланованого Трампом у вересні-жовтні.

Під час саміту G20, який відбудеться в китайському Ханчжоу 4–5 вересня, Путін має намір поспілкуватись і з Меркель, і з Обамою (зустріч не підтверджено, але заплановано). Якщо розмова не піде на лад, ризик, що насельник Кремля захоче пограти м'язами на північний захід від своїх кордонів, посилиться.

По-четверте. Вересень - зручний час для ведення бойових дій. Причини описано безліч разів, повторювати не має сенсу. Зверну увагу на дати.

5 вересня завершується робота саміту G20, за підсумками якого Путін матиме уявлення про настрої західних лідерів і міру їхньої компромісності. На 5–10 вересня заплановано активну фазу навчань "Кавказ 2016", яка передбачає "відпрацювання практичних дій" створеного на південно-західному стратегічному напрямку ударного міжвидового об'єднання військ. Угруповання перебуває в стані підвищеної бойової готовності. Дуже вигідний стан для переходу до бойових дій. Крім того, в умовах навчань відбувається постійна передислокація військ і техніки, що ускладнює роботу розвідки противника (в даному випадку нашої), не дозволяючи абсолютно точно визначити можливий напрямок головного удару.

По-п'яте. Наші війська, що перебувають на лінії розмежування, відчувають досить гострий кадровий голод. Не боюся видати військових таємниць - це секрет Полішинеля, Росії давно відомий. Політичне рішення про скасування мобілізації (продиктоване передусім турботою про відновлення падаючого рейтингу влади) породило проблеми в системі безпеки - дембелі, збагачені бойовим досвідом, ідуть. Призовників у зоні АТО не використовують, а їх реальною підготовкою не займаються - не до них. "Контракт" не рятує: в "контрачі" масово записуються тільки в тилу - гроші, по суті, ті самі, а ризику немає. Резерви обмежені, можливості їх перекидання - теж, Росія зосереджує війська вздовж усього кордону, серйозно оголяти жодне з угруповань Київ не насмілюється.

Є й додаткові обставини: у війська нарешті, більш-менш масово, почала надходити "ленд-лізівська" допомога, людей висмикують з "передка", щоб навчити працювати з дронами, радарами, оптикою. Йдеться не про критичну масу військовослужбовців, але в "червоній зоні" на рахунку кожна людина. У місцях, де обстріли й ДРГ - рідкість, ступінь готовності військових частин і підрозділів нижчий від необхідного.

Добровольчий рух почасти дискредитований численними скандалами, як реальними, так і вигаданими. Рішення про передислокацію "Азова" з сектора "М" у тил (з можливим подальшим "позбавленням" його бронетехніки і важкого озброєння, розосередженням і "розпиленням") - глибоко політичне. В основі якого, швидше за все, лежать фобії президента і бажання Петра Олексійовича послабити Авакова. Хоч як би хто ставився до "Азова", виведення боєздатної частини з району можливих активних бойових дій виглядає дивно.

Усі ці обставини Москві відомі.

Навряд чи Путіну потрібна масштабна "довга" війна. Але обізнаність із нашими проблемами спрощує його завдання і завдання підлеглих йому військових.

По-шосте. Ще раз про дати. СРСР і Росія часто "підгадували" свої війни під пік президентських кампаній у США (від вторгнення в ЧССР у 68-му до п'ятиденної війни в Грузії). У цей момент Білий дім традиційно втримується від зайво різких рухів. І ще - відомо про радянсько-імперський сентимент до дат. 8 вересня - день визволення Донбасу від нацистських окупантів. Для скріпно-язичницької Москви цілком собі яскравий привід для загострення, з PR-погляду - майже ідеальний. Саме через цю, загалом ірраціональну причину, наші військові цей день вважають найбільш потенційно небезпечним. Хоча пильності не втрачають від серпня.

По-сьоме, саме на осінь у Москві прогнозували загострення невдоволення українського населення підвищенням тарифів. Послаблення влади противника істотно полегшує проведення воєнних операцій. Державі, яка відчуває проблеми в тилу, важче тримати фронт.

По-восьме. І останнє. Путін (і так вважають багато політиків, вітчизняних і закордонних, з якими вдалося поговорити) упевнений, що час працює на нього. Що він у будь-який момент може зупинитися, щоб не зав'язнути. І що він здатен впливати на громадську думку. Він чекає перемоги Трампа, але чомусь переконаний, що зможе домовитися з Клінтон, яку вважає більш "зрозумілим і прагматичним політиком".

Він вірить у ренесанс Саркозі і посилення Ле Пен у Франції. Сподівається на посилення "Альтернативи для Німеччини" і прихід Штайнмайєра на посаду канцлера у ФРН. Який вийшов на рекордний рейтинг популярності. Який домігся того, що чи не вперше за довгу історію республіки офіс МЗС не узгоджує багато питань з офісом канцлера. Який, схоже, має підтримку німецьких банків, зацікавлених у знятті санкцій.

Він задоволений роботою своїх агентів не тільки в Греції, Іспанії, Португалії, Кіпрі. А й у сусідніх з нами Угорщині і Словаччині. І в "союзних" нам Польщі й Латвії.

Він пам'ятає про "референдум Ренці", для перемоги в якому прем'єру Італії потрібна підтримка промисловців, орієнтованих на зняття санкцій. Він майже впевнений в успіху "свого" Додона на виборах президента Молдови. Він розраховує на перемогу "афілійованих" політсил на майбутніх виборах в Австрії і Голландії. І небезпідставно. Після "дивного" референдуму в Нідерландах (який "підвісив" ратифікацію договору про зону вільної торгівлі між ЄС і Україною) "наші голландські партнери" раптом "заговорили російською", висуваючи нові вимоги до угоди, які до болю нагадують умови, що їх раніше висувала Москва. Він знайомий зі змістом доповіді про загибель рейсу MH-17, який Амстердам має намір оприлюднити наприкінці вересня. І докладає необхідних зусиль, щоб текст цей був вихолощений.

Путін реалізує на практиці все те, про що DT.UA попереджало у проекті "Викрадення Європи" рік тому.

Питання тільки в тому, чекатиме він "народження" у 2017-му "нової", путінозалежної Європи чи готовий ризикнути ламати чергові правила зараз? "Гібридним" наступом на Маріуполь або Артемівськ-Краматорськ-Слов'янськ? Чи відкритим вторгненням, скажімо, у Херсонську область?

І тоді виникає друге запитання - чи є масштабна війна у вересні неминучою?

Ні.

Наведені вище аргументи - лише необхідність переконати тих, хто сумнівається в її можливості. Можливості, яка істотно підвищилася в останні місяці.

Неминучість війни стримується наступними факторами, на яких ми почасти зупинилися.

По-перше. "Слоняча граціозність" Кремля в Криму трохи охолодила запал європейських "миротворців". Природна жадібність поступилася природному страху. Нехай, на якийсь час. Але цей час можна і потрібно використати.

По-друге. Обама, який залишає посаду, і Меркель, яка розмірковує (нехай теоретично) про відхід, перебувають у щасливому (для нас) стані, коли замислюєшся про роль в історії. Позиція Меркель і нові санкції Білого дому дозволяють думати, що розумовий процес рухається в потрібному напрямку. У лідерів США і ФРН є різні, необхідні аргументи для Путіна. Отже, є шанс на те, що під час запланованих бесід з главою РФ вони зможуть переконати його піти на обговорення української "дорожньої карти". Сенс якої, по суті, в "розміні" - виконання Росією умов безпеки в обмін на виконання Україною політичних умов. Реальні - припинення вогню, відведення озброєнь, створення "зон безпеки" в обмін на реальний розгляд питань щодо амністії, виборів і статусу. Проблеми це не зніме, але зніме напругу. Час працюватиме на нас, а не на Путіна, вважають на Банковій.

По-третє. Питання про можливу реальну масштабну зміну світобудови з новою силою викликало занепокоєння в тієї частини "старих" західних політиків, які надто спокійно споглядали на "викрадення Європи" Москвою. Загроза реальної масштабної війни змусила їх заворушитися. Переоцінювати цей процес не варто, та й недооцінювати - теж.

По-четверте. Українська влада не прискорила процесу реалізації політичної частини "мінських угод" навіть перед реальною загрозою воєнного загострення. Путін про це знає. Відповідні законопроекти не вносяться, роботи з депутатським корпусом не ведеться, на поступки в Мінську українська делегація не йде. Путін знає і те, що (як у 2014-му) можна "прогнати" за лічену кількість годин потрібний законопроект. Але він розуміє і те, що на "мінські" закони влада не піде навіть з інстинкту самозбереження - надто великий подразник для суспільства і політикуму. Деталь - днями президент повернув на доопрацювання закон про амністію учасників АТО. Головна причина - зовнішня. Порошенко дає Росії і Заходу сигнал, що не готовий створювати прецедент. Він не амністує "своїх", щоб не давати привід для амністії "чужих".

Локальна військова операція Росії в обмін на "потрібні" закони - одне. Масштабна війна - зовсім інше.

Це, по-п'яте. Обережна, але ворожа реакція ЄС і жорстка реакція Вашингтона - натяк Путіну. Якщо "пуститися берега", режим співіснування, який склався, може бути суттєво й різко переглянутий. Путін поки що не розуміє, наскільки. А війна - це серйозно.

І це, по-шосте. Локальні, здавалося б, сутички в секторі "М", у Мар'їнці-Красногорівці, на "Промці" переконали в ефективності української оборони (навіть в умовах кадрового голоду і проблем з озброєнням), в істотному підвищенні кваліфікації командного складу. Навіть маленька "переможна війна" вимагає більших ресурсів, ніж у 2014–2015 рр. Чи готовий Путін іти на подібні ризики в умовах позначеного негативного ставлення Заходу? Питання.

Коротке резюме

Велика війна не є неминучою, але сьогодні вона дуже можлива. І до неї мусить готуватися кожен, згідно з відповідальністю, повноваженнями і переконаннями.

Навіть початок "великої війни" тут не означає краху. Навпаки - він може стимулювати там ставлення до майбутнього переділу світового порядку.

Сунь Цзи вважав, що переможний результат війни вирішується наступом. Не готовий до наступу зараз - готуйся. Не хочеш війни - шукай варіант миру. Свій, який не передбачає "безальтернативності" чиїхось чужих пропозицій. Шукаючи миру, готуйся до війни.

Перебуваючи в стані нинішньої "млявої" війни, не можна забувати про завтра, про новий, агресивний до нас, світ. Протистояти якому можна й потрібно, якщо до цього готовий.

Можна і потрібно віддати належне окремим гравцям, але хотілося б, щоб Головковерх приділяв питанням безпеки та обороноздатності стільки ж часу й сил, скільки приділяє пошукам рецепта переобрання на другий строк.

Можна й потрібно говорити про суми, кількість, одиниці й калібри. Але наша життєспроможність більше залежить від того, скільки людей готові зробити все, щоб позбавити ворога можливості втомлено мовити - "могла б вийти хороша країна…"