Всього-на-всього гра. Більше, ніж гра

На чемпіонаті Європи з футболу закінчилися дві казки — російська й турецька. Причому драматургія російської казки нагадала українську дворічної давності — знову провал на початку й наприкінці з яскравим видовищем посередині. Тільки, мабуть, з іще яскравішим, ніж наше, і більш закономірним.

У секторі російських уболівальників на матчі Росія—Швеція на Євро-2008 був розгорнутий банер із великим зображенням Петра Першого. І, оскільки вболівальників називають 12-м гравцем, цей персонаж, слід гадати, був 13-м.

Петро свого часу виграв гру у Карла XII. Грали тоді чи-то на своєму, чи-то на нейтральному Полтавському полі. Однак результат відомий — у фіналі Петро виграв із рахунком 3:0 і взяв кубок Східної Європи. Мазепа, нагадаємо, сидів на лаві запасних у Карла й на поле не вийшов.

І, як ви гадаєте, кого було б зображено на банері у фіналі на випадок зустрічі там Росії й Німеччини? Так, швидше за все, саме ЙОГО. Адже вболівальники московського «Динамо» на трибуні вже розгортали солідний за величиною портрет Лаврентія Павловича Берії, який курирував свого часу емведешне товариство «Динамо». Їх посварили, але ніхто не постраждав.

На освіченого, начитаного громадянина ці ігри з історією наводять жах. А мають привести всього лише до розуміння того, що підростаюче покоління (та й багато людей середнього віку) живе у світі символів і знаків. У світі смайликів.

І для них Берія, хоч як це по-блюзнірському звучить, — просто ще один смайлик погрозливого значення, який символізує «кузьчину мать» для команди-суперника. Він настільки ж страшний, як Іван Грозний чи Кінг-Конг, просто історично він ближчий до «Динамо», ніж ці персонажі.

Політично стурбованого громадянина ці ігри збуджують. Збудившись, він розмірковує про великодержавний шовінізм і про те важливе значення, яке має забитий Павлюченком гол для виховання культу великої російської держави з Путіним і Медведєвим на чолі, а також для забезпечення підтримки Путіна-Медведєва у справі реквізиції, скажімо, Севастополя. І такі оцінки з вуст деяких осіб в Україні вже прозвучали.

Політично стурбований громадянин бачить на телеекрані 100-тисячний натовп і впізнає в ньому мітинг. Не стурбований може вибирати з концерту Пола Маккартні, групи футбольних уболівальників у фан-зоні перед екраном і тим-таки мітингом. Наявність 100 тисяч осіб в одному місці — це єдине, що об’єднує ці дійства. Бо природа емоцій у всіх трьох випадках абсолютно різна.

100 тисяч на концерті й мільйони біля телевізорів — це люди, які прагнуть відчути співпричетність до улюбленої зірки, талановитого музиканта хоча б тому, що збирають такі натовпи лише таланти. Але їм просто можуть подобатися ці пісні.

100 тисяч на футболі й десятки мільйонів біля телевізорів — це прагнення бути співпричетним до перемоги. Коли з телеекранів звучать заклики «Підтримай нашу команду!», це означає, що треба в будь-якому зручному місці, можна на канапі, обмотати себе державним прапором, узяти пиво й переживати. І перемогти, тому що без цих переживань, як відомо, Павлюченко не забив би ніколи.

До речі, пиво — це ще нічого. Ось в Іспанії перед грою продавали ляльки російських футболістів для використання їх за ритуалом вуду. Пригадуєте? Голками їх колоти треба було.

100 тисяч на мітингу, якщо йдеться про пострадянські країни, — це від 20 до 50 доларів кожному. І я розумію смертельне обурення політиків та їхніх стурбованих співробітників. Щоб зібрати натовп, їм доводиться платити глядачам, а тут вони не просто йдуть самі, а й платять за все самодіяльно.

Однак ображатися не треба. Люди платять гроші і йдуть на стадіон, щоб отримати радість, якої так мало в повсякденному житті завдяки тим-таки політикам.

Під час обговорення на одному з сайтів розмаху святкувань у Росії одного разу наштовхнувся на такий текст: «Знаєте, коли зарплата 15 тис. рублів, живеш усе життя в Перово, з розваг — лише пиво на лавці з друзями та телевізор, то футбольна перемога на чемпіонаті — це справжня причина для радості, це рідкісна історична мить щастя й гордості за таланти своєї країни. Країни, де пенсіонери полюють на пляшки, а в терактах гинуть діти. Ніщо своїми масштабами не зрівняється з усенародною ейфорією, яка повернула віру в нашу силу та єдність».

Ейфорія живе недовго, ну, максимум, кілька днів, залежно від рівня успіху й кількості випитого. Але Путін і Медведєв — це вже з іншої опери і співвідноситься з успіхом у футболі, як зелене і солодке. І Медведєв, який захлинається з радості після перемоги збірної, сприймається всього-на-всього як один з уболівальників, що, безумовно, привносить у його світлий образ додаткової людяності. Однак не більше.

А що стосується футболу як об’єднувальної ідеї.... «Привіт! Щойно повернувся з Пушкінської площі, де відзначали перемогу збірної Росії над Голландією, а ще я там отримав по довбешці зі своїм 15-річним братом від восьми фашистів. Річ у тому, що ми не цілком росіяни й занадто бадьоро цю справу відзначали, після цього ми підійшли до всіх мусорів, до яких могли, й усіма були послані. Зате одна розумна людина в погонах порадила оформити пневматичний пістолет, і наступного разу я вб’ю без попередження фашиста й матиму рацію...» Це з інтернет-конференції одного російського коментатора. Ось таке об’єднання...

Футбол — не зіткнення світів, способів життя, менталітетів, не політичний шабаш. Футбол просто виявляє способи життя й роботи над собою, а також професійні навички, про що нижче.

Перемога в ньому — свято. Яке починається й закінчується. І настають будні. І саме там, у буднях, а не в карнавалах, треба всім, у тому числі й українцям, шукати об’єднувальні ідеї.

А футбол — усього-на-всього гра.

* * *

Коли офіційна російська пропаганда, російські громадяни, а вслід за ними і вразливі іноземці повторювали, ніби заклинання, ряд перемог — Євробаскет, хокей, Діма Білан і «Зеніт», — виникали подив і бажання пояснити неспівмірність усіх цих подій.

Ну, про Білана, з вашого дозволу, помовчимо і згадаємо його лише наприкінці матеріалу.

Хокей? Росія, між іншим, велика хокейна держава, а російські хокеїсти в НХЛ зовсім не останні, а Олександр Овечкін, між іншим, найбільш цінний гравець кращої ліги світу. До того ж чемпіонат світу з хокею, так сталося, не збирає всіх найкращих — одночасно з ним відбувалися півфінали найпрестижнішого турніру в сучасному хокеї — Кубка Стенлі, де грали і канадці, і шведи, і чехи, і росіяни.

Однак успіх на Євро (а півфінал — це успіх), який уже обростає легендами й анекдотами про велич Гуса Хіддінка, — це річ, що потребує осмислення. І це вже не випадковість, яка впала на голови нашим сусідам, і не щасливий знак згори, чим, будемо реалістами, був виступ збірної України в Німеччині 2006-го. Це результат.

Хтось каже про піднесення російської економіки в цілому, хтось — про накачування нафтогазовими грішми, але факт залишається фактом — фінансових ресурсів, зосереджених насамперед у держкомпаніях, у Росії неміряно. І ті півтрильйона доларів, які перебувають у загашнику, — це далеко не все, це лише те, що було офіційно відкладено.

«Газпром» — це, звісно ж, найбільш потужна й централізована система збирання вершків із підвищення цін на енергоносії у світі. Це, якщо хочете, сьогодні — одна з найбільших у світі кас, яка, збираючи ренту, цілеспрямовано кошти виплачує. Якщо полегшає, назвіть це «чорною касою».

Але не забуваймо про інші держмонополії, як-то — Російські залізниці, «Росозброєння», наприклад. Не забуваймо також про деякі регіони типу Татарстану, які володіють фінансовим потенціалом середньої держави.

Трата коштів із цих джерел централізована, кошти виділяються під необхідні програми, рішення приймаються нагорі, а їх виконання і забезпечує, власне, вертикаль влади.

Що дуже важливо — відсутність дискусій. У зв’язку з повною відсутністю в країні опозиції як класу ніхто не має права піддати рішення начальства навіть сумніву. І якщо губернатор області вважає за необхідне відправити до бюджету місцевої футбольної команди 10 млн. дол., місцевий, з дозволу сказати, парламент це легалізує. Наплювавши перед тим на стан доріг, медичних установ і розвалений житловий фонд. І нічого дивного в цьо­му немає: якщо той-таки «Газпром» може забезпечити до 100 млн. дол. фінансування тому ж таки «Зеніту», і це, як виявилося, похвально, — той же ж досвід репродукується в регіонах.

До російського спорту вищих досягнень справді прийшли нереальні. за масштабами серед­ньої європейської країни, гроші. Проте, як відомо, гроші у футбол не грають, а є тільки обов’язковою умовою. Далі треба було знайти механізм успіху. У російському футболі й баскетболі як найбільш «грошоємних» видах спорту цей механізм було визначено у вигляді кількох постулатів.

1. Придбання кращих у світі тренерів за будь-які (без перебільшення) гроші.

2. Призначення на ключові менеджерські посади професійних управлінців, але, що вельми важливо, обізнаних зі специфікою спорту, тих, хто розуміє її.

3. Введення системи мотивації для всіх учасників процесу.

Трохи за пунктами. Дік Адвокаат, який привів «Зеніт» до перемоги в Кубку УЄФА, відмовився заради контракту на суму 4 млн. євро на рік від обіцянок очолити збірну Австралії. Австралія страшенно образилася, але Адвокаат це пережив.

Гус Хіддінк навряд чи най­ближчим часом залишить Росію — від контрактів, за неофіційними даними, величиною понад 4 млн. дол. на рік (без преміальних) не відмовляються. Він також отримав згоду на придбання будь-яких фахівців і залучив до роботи над фізпідготовкою збірної Росії Раймонда Верхейєна, з яким трудився у Голландії і Кореї. Корейська збірна, до речі, посіла четверте місце у світі й бігала ще швидше за російську.

А те, що зарплату Гус отримує від Романа Абрамовича, — то кошти Романа Аркадійовича дивним чином часто працюють на державні потреби Росії. Втім, як і гроші інших олігархів. «Газпром» тим самим ніби кошти заощаджує....

У баскетболі для роботи зі збірною було куплено одного з найкращих тренерів світу — ізраїльтянина Девіда Блатта, а Джей Роберт Холден, який закинув вирішальний м’яч у фіналі євробаскету, отримав російське громадянство. Подробиці цього контракту не розголошуються. ЦСКА раніше придбав ще одного тренерського генія — Екторе Мессіну, завдяки якому вкотре виграв Євролігу.

І це не все. Наприклад, для роботи в жіночому волейболі було залучено одного з найкращих у світі тренерів Джованні Капраро. Результат — золоті медалі чемпіонок Європи. У жіночому баскетболі працюють і грають найкращі гравці та тренери світу. І т.д.

Нові менеджери, такі як Андрій Ватутін у баскетбольному ЦСКА, покликані забезпечити порядок у розподілі отриманих від держави чи уповноваженого державою власника коштів і мінімізувати розкрадання. Воно, звісно, є, але в розумних, кажуть, межах.

І, нарешті, третє, але не менш важливе, — мотивація. Менедж­мент визначає, які гроші мають отримувати всі учасники процесу, щоб, з одного боку, бути майже щасливими, а з іншого — мати стимул для подальшого зростання. Завдання це найтонше і найскладніше, в українському футболі, до речі, так і не виконане. Найважливіше — тримати гравців «трошки голодними», розуміючи планку їхніх вимог, життєві пріоритети; щоб не виявилося, що у 20 років він уже заробив більше, ніж сподівався заробити за все життя. Тоді починаються дискотеки, пиятики та інше, відоме нам за українськими зразками.

А патріотизм, запитаєте ви? І він, звісно, також. Він працює як вищий прояв мотивації, який, проте, без нижчих, матеріальних стимулів не включається. Гус, до речі, у своїх інтерв’ю згадує патріотизм, однак рідко. Він частіше говорить про психологію переможця у принципі, а як там вона вже стикується з патріотизмом — справа «Єдиної Росії».

Відчуття переможця додає нахабства, воно вбиває острах і, в поєднанні з потужною фізпідготовкою, дає ті «чудеса», які бачать усі сьогодні. Це ж було помітно у грі команди Блохіна у 2005—2006 роках і розчинилося у 2007-му. Чому — не знаю, але, впевнений, річ не тільки у втраченій формі та лінощах на тренуваннях, щось сумне сталося з мотивацією.

Усе вище викладене, у принципі, є засобом досягнення результату і в наших грішних умовах, але тільки все, разом узяте, оскільки розрив на одній із ланок ланцюжка «менеджер-тренер-гравець» убиває все дійство. І те, що ми бачимо сьогодні на Євро, — великий і хороший урок для нашого футбольного господарства — як клубів, так і збірної. Одне слово, для тих сфер, де працюють недержавні гроші. Державні, у найкращих демократичних традиціях, будуть украдені. Всі без винятку.

А ось ті, хто вкладає у спорт свої, зароблені непосильною працею, прямо зобов’язані досконало вивчити, як ця схема працює. Внести поправку на місцеві умови (Київ і Донецьк — не Москва й не Пітер усе ж таки). Але зрозуміти, що вона не може не принести успіху.

Від них потрібно головне — трохи перерозподілити бюджети, розміри яких навіть порівняно з російськими вселяють повагу, переглянути управлінські кадри, знайти професійних тренерів, хай не найкращих у світі, але з інстинктом переможця і сильними лідерськими рисами, вивчити мотивацію граючого складу і, з огляду на неї, зарядити його на успіх.

І тоді не буде команд-пилососів, які всмоктують гроші, а на виході дають чергову поразку. І тоді не виникатиме відчуття спустошеності, яке, переконаний, час від часу навідує кожного українського власника клубу.

Нереальна збірна Росії і фантастична збірна Туреччини викликають заздрість — у кого — чорну, у кого — білу. Але, знаєте, вони ж можуть дати щось і кожному з нас....

Російська збірна — досить немолода. Хоч би там що казали, середній вік гравців, які вийшли на поле проти Голландії, — 27 років. Здавалося, багато хто з цих футболістів уже своє відіграв, свою стелю окреслив і на більше не сподівається.

Виявляється, неможливе справді можливе (ось і Діма Білан знадобився). Виявляється, можна розірвати коло, в якому роками крутишся і виходу не бачиш, і здається, що вища точка кар’єри — вже позаду, і сили вже вичерпуються, і всі навколо визначили тобі твоє місце в житті.

Виявляється, завжди можна додати. Треба тільки викластися повною мірою, гарувати як проклятий на тренуваннях чи заняттях або просто на роботі, не нити, вірити в те, що ти здатний...

Треба, як турки, боротися тоді, коли, здається, програно все, коли немає сил, у лікарні найкращі гравці, а до кінця гри залишилося 30 секунд. Але доки є хоч одна секунда, у тебе є право на останній хід. І якщо ти не опустиш руки, віритимеш у те, що ти — найкращий...

Тоді через певний час тебе не впізнають, і цю зміну хтось назве дивом.

Усе ж таки футбол — більше, ніж гра.