Ця казкова українська євровесна

Кубок УЄФА, піднятий капітаном донецького «Шахтаря» Даріо Срною над своєю головою, став, здавалося б, неймовірним, але цілком логічним завершенням періоду, вже названого українською футбольною казкою.

Про Перемогу

Казкою — тому що повірити в це до кінця людям, котрі футболом захоплюються більше одного року, важко. Єврокубок уперше приїжджає в незалежну Україну. Мало того, три українські клуби в цьому турнірі так нікому із зарубіжних колег у стикових іграх і не програли, вибиваючи з Кубка лише один одного.

Підсумковий коефіцієнт України (це набрані очки, розділені на кількість команд) у сезоні — найбільший у Європі. Ми обігнали Іспанію і Англію! Так, за рахунок того, що в нас грали в кубках чотири команди, а в них по дев’ять, але сам факт!

А логіка — ну вона в тому, що будь-яка казка повинна мати свій щасливий кінець. Виграв би «Вердер» цей кубок — що в цьому казкового? Ну ще одна німецька перемога. Їх стільки вже було... А скільки ще буде...

Ні, якщо вже казка — то казка. Коли всі позитивні герої п’єси виходять на сцену і співають фінальну пісню, у цьому випадку — гімн «Шахтаря». А діти сидять у залі і аплодують, і сльози в них на очах такі щирі, тому що добро перемогло, а це завжди свято.

Це свято передусім для самих переможців — великих бразильської та української груп товаришів, а також хлопців зі Східної Європи, котрі виграли гру на полі своїми головами і ногами.

Для тренера, котрий ближче до кінця кар’єри домігся того, у що вже ніхто не вірив.

Для багатьох людей, які в клубі робили свою справу, обслуговуючи згаданих вище.

І, звичайно, для Ріната Ахмето­ва, який усіх цих людей зібрав, організував, мотивував і працю яких оплатив. Фразу «Шахтар» виграє Кубок УЄФА» він вимовив кілька років тому, коли його клуб не потрапив у Лігу чемпіонів. Ця цитата потім кілька років висіла на одному з уболівальницьких сайтів. Його автори тим самим ніби знущалися з його і своїх нездійснених мрій. Вийміть її, хлопці, з архіву...

Для всіх інших? А це вже справа кожного індивідуума окремо. Сучасний спорт узагалі і футбол зокрема настільки інтернаціоналізований, що клубне середовище давно перестало бути частиною національного. І в багатьох країнах Європи вболівати в єврокубках за заклятих ворогів на внутрішній сцені вважається моветоном. Ну, наприклад, ніколи уболівальник «Реалу» не побажає в Лізі чемпіонів перемоги «Барселоні» тільки тому, що це іспанська команда.

Такі ж щирі почуття мають фани «Лаціо», наприклад, до успіхів «Роми», «Челсі» — до перемог «Манчестер Юнайтед», а «Гамбурга» — до лаврів «Вердера». Тому ніхто не зобов’язаний любити «Шахтар». І той, хто за нього не вболівав, не є зрадником батьківщини. От поважати його — тут уже доведеться, змусили-таки.

Але! За час існування України як незалежної країни у нас були успіхи в Європі, було чудове «Динамо» кінця 90-х, був чвертьфінал чемпіонату світу. Але в нас не було одного — Перемоги. У нас узагалі їх було мало за минулі 17 років — як у спорті, так і в інших сферах життя.

Ту гру дивилася половина всіх телеглядачів країни, а ця перемога стала особистою для мільйонів людей. Це ж чудово, правда?

А тепер про футбол

Якось Пеле запитали: «Коли збірна Радянського Союзу стане чемпіоном світу з футболу?» «Тоді, коли збірна Бразилії стане чемпіоном світу з хокею», — відповів Пеле.

Взагалі-то в Бразилії в хокей уже грають. Але довгі роки всі успіхи радянського і пострадянського футболу були пов’язані з ім’ям однієї людини — Валерія Васильовича Лобановського, єдиного тренера, котрий міг перетворити роботів на живих футболістів.

Так, у наших сусідів були успіхи ЦСКА і «Зеніту» — в одних із російським тренером і бразильськими зірками, в інших — із голландським тренером і російськими зірками (і з однією, не забуваймо, українською зіркою). Але перемога ЦСКА здавалася випадковою у зв’язку з не надто сильним того року складом Кубка УЄФА, а кубок «Зеніту» «підперто» могутністю «Газпрому», що роздувався тоді від надвисоких цін на газ.

Українська євровесна казкова. Тому що йдеться не про один клуб, який домігся успіху, як у росіян, а про три — ми мали цього року не тільки двох півфіналістів, але й, нагадаю, харківський «Металіст» у 1/8 Кубка УЄФА.

Тому що домоглися цього успіху клуби з, м’яко кажучи, небагатої країни в розпал економічної кризи. Тобто ніяких економічних умов для цього, здавалося б, немає.

І, як будь-яка казка, вона викли­кає запитання. Найголовніше: це тенденція чи просто зірки так зійшлися? Тобто це наші клуби такі сильні чи таланило їм не по-дитячому?

Відразу обмовимося: значення Кубка УЄФА не треба переоцінювати, але й ні в якому разі не можна недооцінювати. Так, футбольна Європа живе переважно Лігою чемпіонів, у якій Україна, та й Росія, м’яко кажучи, успіхів не досягали. Це турнір грандів, котрі поки що й близько нікого до нього не підпускають.

Але й тим, хто називає Кубок УЄФА «недокубком», просто хочеться порадити: а ви його спробуйте виграти. Ну, або, оскільки цей розіграш останній, — спробуйте виграти Лігу Європи. Зрештою європейських клубних турнірів усього два, і виграти бодай один із них — мрія будь-якого тренера і футболіста. Для переважної ж більшості — мрія недосяжна. Та й потім, ми ж вважаємо два Кубки володарів кубків київського «Дина­мо» величезним успіхом, хоча вже цей спочилий у бозі турнір мав набагато більше підстав вважатися недостатньо потужним.

Отже — це успіх, звісно ж...

Не випадок

Футбол, як і будь-яку справу в житті, вирішують ентузіазм і професіоналізм. Можна як завгодно ставитися до Ріната Ахметова, а також до власників інших успішних українських клубів... Не можна тільки сказати про те, що вони не люблять справу, якою займаються. Маю на увазі — у цьому випадку — футбол.

Причому люблять настільки, що їхнє ставлення до своїх дітищ є предметом заздрості вболівальників на безкраїх просторах України і Росії.

Професіоналізм виявився справою наживною. Звичайно, не можна стверджувати, що все в наших клубах працює як швейцарський годинник. Чорні заздрісники просто змордувалися, мріючи зайняти місце наближених до керівництва «Шахтаря» осіб, котрі, як вони переконані, користуються беззастережною любов’ю Ріната Ахметова до клубу.

Вони ж мріяли б, звичайно, зайняти місця і поблизу керівництва «Динамо», попри чутки про манеру керівництва клубом Суркіса-молодшого.

Але цілеспрямована політика імпорту менеджерів різної ланки з-за кордону, можливо, й не дала всього, на що розраховували власники клубів, але дозволила розірвати тісні сімейні зв’язки, які склалися там раніше.

Тому воно все й невипадково. Власник створює матеріальні умови, менеджери мінімізують крадіжки, і на виході ми маємо досить міцне підприємство, яке випускає конкурентоспроможну продукцію. У цьому випадку — гру у футбол. Усе за законом.

На це багато хто скаже, що вони, передусім Ахметов, вкидають у клуб шалені гроші, мало не на рівні світових грандів, а результату довгі роки вони не давали.

А оце міф. Далеко не скрізь бюджети клубів відкриті, і багато оцінок є приблизними, але ж організація Deloitte Football Money League уже не один рік складає список найбагатших клубів світу. Так, ці дані приблизні та оцінні, але інших немає.

Отже, відповідно до цих даних, бюджет «Шахтаря», наприклад, становить 84 млн. дол. США, а київського «Динамо» — 45 млн.

Для довідки: бюджет «Манчес­тер Юнайтед» оцінюється в 406 млн. а «Барселони» — у 386 млн. «Марсель», пройдений «Шахтарем», має бюджет 158,5 млн., «ПСЖ», пройдений «Динамо», — 109 млн.

Бюджет переможеного «Вердера» — 105 млн. Приблизно рівні за витратами із «Шахтарем» берлінська «Герта» (90 млн.), «Боло­нья» (88 млн), а також «Чарльтон» з англійської «Чемпіоншип Ліги»
(85 млн). Ви багато чули останні роки про «Чарльтон»?

«Динамо» (Київ) сусідить з «Олім­піакосом» (46 млн.), наприклад, або з «Ніццою» (44 млн.). А «Ньюкасл», який із тріскотом вилітає з англійської прем’єр-ліги, розпо­ряджається бюджетом у 147 млн. Ось де, я вам скажу, неефективне вкладання коштів...

І це при тому, що в розвинених країнах бюджети клубів поповнюються значними (а в Англії — величезними) коштами від телетрансляцій. І квитки там коштують не 30 гривень. І атрибутику недешеву там розкуповують. А в Росії, наприклад, де всього цього немає, практично всі провідні клуби цілком або наполовину державні й утримуються або за рахунок держмонополій, або місцевих бюджетів. А в нас — за рахунок кількох людей.

Не затіваючи марну дискусію про те, де і завдяки чому вони ці гроші заробили, скажемо просто: ніхто не змушував їх вкладати у футбол. Їх не викликали перші особи держави і не розписували плани з інвестування. Вони це робили самі, і тому вони — ентузіасти. І вони це робили з достатнім ступенем ефективності.

Завершуючи підрахунок витрачених мільйонів, зазначимо лише одне — гроші у футбол не грають. А грають живі люди, дії котрих іноді ніяк не пов’язані з бюджетами і зарплатами. І саме тому футбол настільки ж близький до бізнесу, наскільки і до нашого повсякденного життя, в якому для успіху потрібні не тільки умови, а й удача. Саме тому усе що сталося, у тому числі і...

Випадок

Якби в грі все вирішували гроші або навіть контроль за їх витрачанням, то таблицю чемпіонату можна було б написати заздалегідь. Але у футболі для перемоги часто треба просто опинитися в потрібний час у потрібному місці.

Так, якщо довго і наполегливо працювати, рано чи пізно результат прийде. Але може прийти надто пізно.

Три роки тому в «Шахтаря» була не менш сильна команда з Тимощуком у розквіті сил і Матузалемом. І вона могла пройти «Севілью», що виграла тоді Кубок, якби не іспанський воротар Палоп, котрий забив на 93-й хвилині гол, що довго ще з’являвся в кошмарних снах уболівальникам. І породив те, що фани назвали «прокляттям Палопа», через яке «Шахтар» примудрявся програвати виграні ігри на останніх хвилинах. Але минув час — і зникло прокляття.

У 2007-му восени в «Шахтаря» була не менш потужна команда з Брандао і Лукареллі, яка вольовим зусиллям потрапила в Лігу чемпіонів і блискуче її розпочала. Але потім було міланське приниження в особі нападаючого Джелардіно, котрий перетворив увесь захист «Шахтаря» у клоунаду. І команда знову зневірилася.

Фортуна потрібна. Інша річ, що, як уже було сказано, прийти вона може коли завгодно. До «Шахтаря» вона прийшла, швидше, пізно, змусивши його пройти через такі падіння, які, здавалося б, не витримає нервова система будь-якого власника.

Якому шанувальники команди хоч і дякували за все, але м’яко намагалися натякнути на розбалуваних контрактами легіонерів, на допотопні тактичні схеми Луческу, на характер команди а-ля «тургенівська панянка, яка розкисає від будь-якого косого погляду». А скільки разів футболістам радили спуститися в шахту і попрацювати у вибої — не злічити!

Восени минулого року багато хто вважав, що перебування Луческу в команді — це для неї глухий кут. Багатьом здавалося, що час минув, і нічого нового він команді не принесе. Та практично всі так вважали.

А Рінат Ахметов був упертий і нікого не чув. І все сталося так, як він хотів, і не так, як очікували численні «спеціалісти», котрим треба, напевно, позбутися ілюзії, що вони розуміють у футболі все.

І Євген Селезньов, котрий поки що явно не тягне на єврозірку, забиває в 1/16 фіналу на останніх хвилинах гол «Тоттенхему», після якого англійці перестають вірити в успіх і виставляють у грі-відповіді дитячий склад.

А потім грізний іще вчора ЦСКА потрапляє в період адаптації до нового тренера Зіко, схема, яка ще вчора працювала, дала збій, а потім Вагнер Лав забиває гол у Донецьку, трохи підштовхнувши захисника, а суддя на це реагує...

А один із найкращих воротарів Європи Ігор Акінфєєв випустив м’ячика на ногу Луїсу Адріано...

І ось він — «Марсель», який рветься до французького чемпіонства, команда на ходу, яка біжить і грає. І важка гра в Донецьку, і м’ячик, пущений Ньянгом у кут, потрапляє в донецьку штангу...

Знаєте, це, звичайно, фарт. Але він не міг не прийти. Тому що він приходить до сильних і тих, які ростуть. А падаючи і піднімаючись, ти ростеш. І це урок кожному з нас.

Після свята

Залишилося зовсім трохи, усього кілька тижнів — фінал Кубка, потім ігри збірної, коли Даріо Срна, як лідер збірної Хорватії, намагатиметься рвати вже наш рідний український захист...

Потім феєрверки, святкування, фотографування з Кубком і насолода успіхом. І це правильно.

Можливо, зараз не час говорити про майбутнє, щоб не засмічувати свято проблемами. Але, мені здається, і не згадати про них не можна.

Як уже говорилося, все, що сталося, принесло свято вболівальникам. Але це не перемога українського футболу, який як був нездоровим, таким і залишається, попри зусилля трьох-чотирьох багатих людей.

Він не має бази для свого розвитку, оскільки відрахування телеканалами коштів клубам від трансляцій — фантастика, причому ненаукова. Така ж, як підвищення доходу від продажу квитків в ураженій кризою країні. А також різке зростання продажу атрибутики. Тобто все, що є звичною справою для більшості розвинених країн.

Три-чотири людини не можуть, та й не повинні тягти на собі весь український футбол, у результаті чого ми щороку сумніваємося, чи дограють сезон усі клуби прем’єр-ліги, чи хтось зніметься з турніру через фінансові проблеми.

Вони також не можуть забезпечити сотні тисяч дітей нормальними полями, у тому числі штучними, а також м’ячами, при роботі з яким не ризикуєш пошкодити голову. Тим більше що потенційні місця для полів у містах уже віддали під забудову й автостоянки. А ті, що, наприклад, упорядковані при київських школах, спорожніли, тому що їх, за розпорядженням адміністрацій, здають в оренду бізнес-структурам.

У держави ж для облаштування всього цього немає ні грошей, ні бажання. Тому на місці його керівників я б не використовував усі клубні успіхи для демонстрації своєї ефективності. Немає її і близько.

У власників клубів, насамперед «Шахтаря», самих проблем буде вище даху. Після того як вершину взято, потрібно їй, пробачте, відповідати. Потрібно планку тримати, що набагато важче, ніж її взяти, та й ставлення до наших клубів у Європі буде тепер уже іншим — більш уважним і серйозним. От російським колегам, наприклад, повторити успіхи не вдається, і вдалий сезон чергується з проблемним.

У наступному сезоні в нас новий ліміт на легіонерів — їх буде на полі не більше шести. А отже, кожному треба десь знайти ще одного якісного гравця з українським паспортом. Не смійтеся — це проблема. Досі випускники двох-трьох сучасних українських шкіл, не потрапляючи в основний склад «Шахтаря» і «Динамо», вирушали в оренду на периферію, де, за ідеєю, мали змужніти. Замість цього, вони швидко опускалися на рівень клубів-орендарів, і базова команда втрачала до них інтерес.

Але все ж таки дуже хочеться вірити, що хлопчаки тепер у футбол підуть. Вони люблять переможців, і теж хочуть ними стати. А, виявляється, підняти над головою єврокубок можна, не виїжджаючи з Донецька.

Грайте у футбол, хлопці. І пам’ятайте, що це, звичайно, всього лише гра. Але й значно більше, ніж гра.