Підтримати
Ми чекаємо визнання світовим православ'ям, прикидаємо, загинаючи пальці, хто "за нас", хто "проти", а хто ще якийсь час утримається, подивиться-подумає, але зрештою однаково визнає. Найбільш просвітлені уповають на визнання на Небесах. Однак найважливіший етап "визнання Томоса" - визнання в Україні. Як казав свого часу найперший патріарх Української автокефальної православної церкви Мстислав Скрипник, не думайте про те, хто і як вас визнає, визнайте спочатку самі себе.
Парафії і переходи
Нумерологія - улюблена розвага співвітчизників. Попри те що більшість випускників (пост)радянської школи не знають, що робити з числами, вони звикли їм довіряти більше, ніж словам. Узяти хоча б історію з Томосом: то ми ворожили, на який день якого місяця випаде Томос, то - на скільки пунктів це підніме рейтинг чинного президента, то - скільки помісних церков нас визнають і чи вистачить цього. Тепер ми пильно стежимо за лічильником переходів. Що, тільки 50? А в Раді сказали, всі 70. Якось мляво переходять, а? Ну що ви, навпаки, самі порахуйте, якщо за місяць 70, скільки це за рік? Після чого співрозмовники надовго замовкають, - можливо, намагаються в думці помножити 70 на 12.
Для більшості поштивої публіки усе впирається в числа: що більше "перейшло", то менше залишилося "московських". Для широких мас перехід - зміна прапора на блокпосту: був "сепарський", став "наш". Духовні матерії ролі не грають.
Тренувати мозок арифметикою корисно. Але в ідеалі успішність церковного проекту не визначається числовими методами. На це, до речі, натякнув екзарх Вселенського патріарха в Україні митрополит Данило - "у вас надто багато церков". Проблема, зрозуміло, не в тому, що церков багато, а в тому, що щирого християнського наповнення мало. Церковна структура роздута до непристойності, а її ефективність дуже низька. Свого роду бюрократична криза: машина працює переважно сама на себе, а успіхом вважає розширення власної структури.
Переходи, які ми рахуємо, відвертають нас від головного запитання - запитання по суті: що нам потрібно в результаті? Статистика? Щоб "наших" стало більше, ніж "їхніх"? І тоді, нарешті, перемога за очками? Зростання національної безпеки шляхом зміцнення духовних рубежів?
Насправді це можливо. Але "зміцнення духовних рубежів" відбувається не перепідпорядкуванням парафій. Воно потребує місіонерської роботи. Зміцнити душі можна тільки вірою, очищеною від ідеологічного лукавства. Але це ніколи не входило до планів національних і державних церковних проектів, - байдуже, йдеться про РПЦ чи про УПЦ КП.
Числовий підхід до церковних успіхів загострює цю проблему. Ті в УПЦ МП, кому обрид "русский мир", який витісняє з церкви Христа, не переходитимуть в ПЦУ тільки для того, щоб змінити "русский мир" на українську ідею. Щоб "переманити" їх, треба змінювати не прапори на вежі, а якість духовного життя. Яке досі в УПЦ КП і УАПЦ було (і, боюся, залишається) нічим не кращим, ніж в УПЦ МП.
Підрахунок переходів загострює питання "своїх" і "чужих". І це знову поділ не за прийняттям догматів віри - вони однакові в обох сторін. Це навіть не питання політичного вибору для тих, хто до церкви ходить не по "русский мир" і не по українську ідею. Це навіть більше не питання канонічності, як це було дотепер, - і ті й ті рівною мірою канонічні, і рано чи пізно це приймуть. Церковної моделі, яка об'єднувала б усіх українців від Харкова до Львова, від Одеси до Чернігова, в нас немає. І ніколи не було. Додам, церковне "москвофільство" в Україні з'явилося ще до Російської імперії і навряд чи зникне "від Томоса". Усе, на що ми могли б розраховувати (і, здається, розраховували греки), - знайти для початку модель церковного примирення, співіснування різних традицій.
Однак переважає думка, що "єдність" - це коли "всі перейдуть". А тому той, хто не переходить, - чи то "зрадник", чи то "агент", словом, "сепар". І такий - виключно світський і досить тоталітарний - погляд є прямим наслідком захоплення числовими методами.
Рахуючи переходи й орієнтуючись на них як на "успіх нашої справи", ми знову граємо в гру з нульовим результатом: щось виграти можна лише ціною програшу суперника. Причому програш суперника готові вважати своїм виграшем. Так, переходи завдадуть втрати церковній структурі УПЦ МП і в цілому РПЦ. Але що це дасть Україні та українському православ'ю, крім роздування церковної структури, яка в нас і так явно більша, ніж потребуємо реально?
"Переходи" замість "об'єднання" - наслідок політичної природи процесу. Внутрішнє примирення, у тому числі церковне, насправді не потрібне жодній з політичних сил, - вони всі рівною мірою звикли використовувати церковний поділ, "церковну карту" у своїх цілях.
Іноді це дає непогані результати: церковні та політичні інтереси час від часу збігаються. З ліквідацією розколу й Томосом про автокефалію сталося саме так.
Однак необхідність конвертувати церковний успіх у політичний - чітко орієнтувати й мобілізувати саме "свій" електорат - призвела до того, що собор, який мав стати об'єднавчим, виявився лише установчим. "Геть від Москви" як програма церквотворення не витримує критики, бо не дає позитивних орієнтирів, істинної мети. Зате така програма містить простий і зрозумілий меседж у маси. Більша частина яких церквотворенням не цікавиться.
Для цієї більшої частини електорату "геть від Москви" - близька й зрозуміла сентенція. Не має значення, у чому саме ми "перемогли" Москву, - важливо, що перемогли. Вони відібрали в нас Крим? А ми висмикнемо в них з-під ніг "канонічну територію". Кримваш - Томоснаш. Як обмін ляпасами. І найдзвінкіший з них - особисто патріарх Філарет, живий-здоровий, у білосніжному куколі й патріаршому сані, без тіні анафеми на чолі й Томосом про автокефалію в руках.
Даруйте, сама не можу стримати посмішки при думці про те, як змінюються в цю мить московські обличчя...
Томосоносці
Що ж, церква - справді питання національної безпеки. УПЦ МП - частина РПЦ і структурно, й ідеологічно. Цьому потрібно щось протиставити. Чимось закритися від її впливу. Але виявляється, усе, що ми можемо протиставити, - "симетрична відповідь" у вигляді власного церковно-державного проекту.Принаймні таке враження складається від президентського "туру з Томосом" містами і селами.
Президент Порошенко явно почувається героєм торжества. Іменинником. Він "добув" Томос, і це, за його словами, як "іще один акт проголошення незалежності". Кульгавість аналогій іще ніколи не була такою очевидною й водночас симптоматичною. Президент намагається переконати публіку, що він здобув іще одну незалежність, і при цьому ненав'язливо поєднує церкву і державу риторичною фігурою.
Це правда, роль президента Порошенка в отриманні Томоса про автокефалію тепер з історії не викреслиш. Він узагалі везунчик - уміє опинитися в потрібний час у потрібному місці. Чого він не вміє - вчасно зупинитися і скромно відійти вбік, знаючи, що промені прожекторів однаково на ньому. Смак - категорія тонка. Легко рветься.
Хоч скільки казали б, що Порошенко "просуває Томос", насправді Томос - козир президентської кампанії. І Петрові Олексійовичу дуже кортить усім його показати. Це не просто "історичний документ" - це його перемога. Особиста.
Президент навіть відклав на якийсь час інші лики своєї передвиборної "трійці" - "армію" та "мову" і зосередився на "вірі". Ну не з правописом же йому в промотур їхати. Що ж до "армії" - то тут усе складно. Але вдивіться в делегацію, яка їздила "по Томос" на Фанар, і зрозумієте, що ми отримали там не просто церковну, символічну перемогу. Це - воєнна перемога, просто на "невидимому фронті". Присутність міністра оборони під час підписання Томоса вказує на це. На що ж указує в такому разі участь міністра економічного розвитку? Сподіваюся, не на основне джерело надій галузі. Цікаво, що в складі делегації не було "профільного" міністра - Євгена Нищука. Усе, що довірили міністру культури, - розігрів публіки на Софійській площі під час Об'єднавчого собору. Томос - це не "просто духовність", це "питання національної безпеки". Бентежить, звичайно, відсутність Турчинова. Але йому це можна вибачити як інославному.
У промотурі Томоса президента Порошенка супроводжують відразу два предстоятелі ПЦУ - патріархи Філарет і митрополит Епіфаній. Зворушлива архаїчна єдність влади і жрецтва. Яка, утім, є чітким сигналом "на місця" - і для місцевої влади, і для місцевих владик із панотцями - ось, мовляв, церковні орієнтири, схвалені владою.
Це, з одного боку, добре для структури. Проте й ризиковано: влада змінюється. Багато хто критикує патріарха Філарета за те, що він "не дає дороги молодим", - митрополит Епіфаній при ньому надто явно "другий номер". Якщо патріарху, із властивою йому харизмою, вдається виглядати рівним поруч із Порошенком, то митрополит Епіфаній - у тіні обох. Патріарх Філарет просто не вміє інакше, а переучуватися пізно. Але є в цьому ще одна, істотніша "зрада": не патріарху Філарету, а митрополиту Епіфанію доведеться мати справу з наслідками, якщо президент Порошенко вибори програє.
Для патріарха Філарета - відвертого прибічника сергіанства і давнього кабінетного гравця - демонструвати єдність із владою природно й приємно. А митрополиту Епіфанію доведеться прокладати свій шлях не по партійних кабінетах, не в умовах чітких (хоча й і нудотних) правил функціонерської гри. Йому доведеться вчитися балансувати й лавірувати між різними політичними силами, інтересами й векторами.
Тому тих, хто бачить у діях патріарха Філарета щодо молодого наступника "зраду", я зараз заспокою: відносна "непомітність" митрополита Епіфанія у почті Порошенка може відіграти позитивну роль, коли новій церкві доведеться налагоджувати відносини з різними політичними силами й лідерами. Або, навпаки, відмовлятися від них.
Президентський тур-вихваляння з Томосом, звичайно, вийшов досить гротескним дійством. Але президент - не єдина зірка в цій трохи абсурдистській виставі. Для відновлення кислотно-лужного балансу рекомендую намісника Києво-Печерської лаври митрополита Павла Лебедя. Владика Павло ніколи не був нудним персонажем, але останнім часом перевершує себе: то про комарів-мутантів віщає, то пророкує - "ви всі помрете". Слід сказати, дуже стимулює автокефалістські настрої, навіть у московському клірі. Диякон Андрій Кураєв уже просить: дайте, мовляв, митрополиту Павлу якусь автокефалію, щоб він пішов у неї і перестав асоціюватися з нашою церквою.
Та що робити, коли всі інші опоненти Томоса не такі цікаві? Це, мабуть, найбільший докір антитомосній кампанії у виконанні РПЦ-УПЦ МП - обличчя в них нудні. Патріарх Філарет у свої 90 ще спроможний завести публіку, змусити говорити про себе і прибічників, і критиків. А в УПЦ МП навіть коли обурюються, гніваються - немов картон жують. Один владика Павло у своєму особистому театрі абсурду працює з душею. Це настільки вибивається з МП-івського мейнстриму, що мимоволі починаєш підозрювати: чи не навмисно владика привертає увагу? Може, знак який подати хоче?
Владико, якщо ви в небезпеці, накладаючи "аваду кедавру" на чергову знімальну групу, підморгніть у камеру.
Зрада переноситься. Але не скасовується
Патріарх Філарет наостанок вирішив виступити головним героєм програми у політичному шоу. Критики незадоволені: усе хоче тільки "для себе". Із президентом поїхав у промотур, митрополита Київського "засунув", та все в куколі, та все про те, що "буде патріархат"...
Треба визнати, подібна роль йому завжди вдавалася. Якщо нею все обмежиться, навряд чи це буде "зрадою". Ключове питання - хто і як ухвалюватиме керівні рішення всередині церкви. Якщо почесний патріарх узяв на себе представницькі функції, а внутрішні церковні справи повністю переклав на молодого наступника, це було б гарною новиною, - саме на це, судячи з усього, розраховували на Фанарі. Оскільки якщо десь і чигає на нас "зрада", то вона не в промотурі президента і навіть не у вчинках патріарха Філарета. Вона - у надрах ПЦУ.
"Переходи" - це чудово. Проблема - хто і куди переходить? Відповідь - "у ПЦУ" - правильна й неправильна одночасно. Правильна, тому що ця церква була проголошена згідно зі всіма православними канонами. Неправильна, оскільки юридично її ще не існує. Переходи робляться "авансом", - повідомляють, що "відвалилися" від колишньої структури й готові влитися в нову. Щойно вона з'явиться.
Однак поки що "вливатися" їм нікуди. Юридично продовжують існувати УПЦ КП і УАПЦ. Їхні статути зареєстровано в держорганах, їхні єпархіальні управління, їхні парафії продовжують діяти в колишньому юридичному статусі. У той час як їхній канонічний статус змінено, оскільки УПЦ КП і УАПЦ скасовано в результаті злиття в ПЦУ.
Для вирішення цих технічних питань - приведення юридичного і канонічного поля до спільного знаменника - потрібно зробити чимало справ. Насамперед вирішити низку кадрових питань - зібрати єпископів, обрати членів Синоду. Необхідно зареєструвати Статут ПЦУ - перший крок до юридичного втілення нової церковної структури. Слід написати єпархіальні статути й зареєструвати єпархії. І тільки потім можна приймати "перехожан".
На цьому шляху що не крок - то камінь спотикання. Наприклад, Статут ПЦУ. Він, як відомо, є, ухвалений на Об'єднавчому соборі. Однак висловлено думку, що ухвалений варіант "не остаточний", буде "виправлений" і "доповнений". Чи означає це, що правки збираються внести незабаром, після чого буде зареєстровано вже "виправлений і доповнений" варіант?
Наступна проблема - структура. У багатьох єпархіях існує влада двох єпископів ПЦУ - від УПЦ КП і від УАПЦ. У Вінницькій є ще й єпископ ПЦУ від УПЦ МП - митрополит Симеон. Якщо хтось з МП-івських владик надумає приєднатися до ПЦУ, він "стане третім" у своїй єпархії. Це порушує принцип "одне місто - один єпископ", прийнятий у православ'ї. Це можна прийняти як тимчасовий стан, покликаний не породжувати конфліктів за кафедру та переділ парафій. І, швидше за все, домовленості про це були ще до Об'єднавчого собору.
Та як бути тим, хто переходить? Причому переходить не в УПЦ КП або УАПЦ, а саме в ПЦУ. Переходити в церкви, що існують юридично, багато хто з УПЦ МП як і раніше не хоче. А ось у ПЦУ - готові. Вони можуть звернутися до місцевих владик, якщо відчувають до них довіру (або хоча б не відчувають антипатії), що зовсім не рідкість, адже надто давно і надто добре знають одне одного.
Словом, зараз керівництву ПЦУ треба було б займатися організаційними питаннями - подекуди нудними, подекуди конфліктними. Шукати компроміси між собою. Чи вдасться їх досягти? І коли? І чи не зіпсують "картинки", чи не відлякають потенційних "перехожан" конфлікти владик? Прийме шановна публіка "труднощі переходу" чи звично гримне "зрадою"?
Ці питання набагато складніші й більш насущні, ніж білий кукіль патріарха Філарета. Від того, як вони будуть вирішені, залежить кількість "тих, хто приєднався". Багато хто очікував, що масовий перехід розпочнеться після того, як буде видано Томос. Але Томос підштовхнув тільки романтиків. Практики чекають інших -конкретніших, більш прикладних рішень. Вони хочуть побачити структуру, до якої захочеться приєднатися.
Гештальт закрито
Якщо ПЦУ вдасться пройти цей етап без великих втрат, її можна буде привітати. Це буде важлива подія - віха - в історії України. Жодних перебільшень - для самосвідомості українців як нації, для "визнання самих себе" церковна незалежність, що відбулася, може, не до кінця усвідомлена, але важлива перемога.
Те, що українці, незалежно від ступеня релігійності, сповідання й воцерковлення так захопилися "Томосом", те, що навколо автокефалії здійнявся такий хайп, говорить не тільки й не стільки про вправність пропагандистів, скільки про те, що у свідомості українців було щось, що резонувало з церковним питанням. І примітивним "геть від Москви" це "щось" не вичерпується. Церковна самостійність як зовнішня обставина української церковної самобутності сформувалася ще до поглинання імперським церковним проектом і була ним витіснена, загнана під спуд, у глибини національної підсвідомості, - один з безлічі українських "гештальтів", який досі не був закритий.
Ну що ж, ось його, нарешті, закрито.
Коли вгамуються пристрасті з приводу Томоса, а вони вгамуються досить швидко, вони вже вщухають, а після виборів і поготів зійдуть нанівець (якщо тільки не станеться чогось особливого), світська частина публіки, задоволена тим, що нарешті "збулося", заспокоїться і подивиться на речі тверезо. Що ж вона побачить?
Це, зрозуміло, залежить від того, як розпорядиться своїм символічним капіталом церква. Вона раптом опинилася в центрі суспільної уваги, але поки що невідомо, чи усвідомила, що це не тільки приємно, а й відповідально. Що жити далі так, як церква жила дотепер, уже не можна. Що публіка примхлива, й ті самі люди, які плескали Томосу, завтра гнівно виступатимуть проти клерикалізації в усіх формах, проти "засилля попів", проти консерватизму, що йде від церковників. Автокефальна ідея виявилася центром перетину інтересів не тільки церкви й політики, а також церкви й суспільства. Яке насправді точно не знає, у чому саме "користь" церкви для суспільства, і чи є вона взагалі. Це був ситуативний союз, і він розпадеться відразу, щойно "ситуація минеться".
Таке стикування - шанс для церкви показати, чим вона може бути для суспільства. Не тільки в політичній ролі "фактора національної безпеки". А в набагато більш прикладних, практичних, людиномірних ролях.
Чи вміє наша церква грати на цьому полі? Ні, не вміє. Ми, звичайно, говоримо й пишемо, що це - "нова церква" і "нова структура", але це лише фігури мови. Немає в ній зараз нічого нового, крім назви та обличчя предстоятеля. Інституціонально, кадрово, ідеологічно, структурно - усе це радянський-пострадянський секонд-хенд. Чи зможе ПЦУ стати для українців модерним церковним проектом, орієнтованим на громаду, на громадянське суспільство, а не на обслуговування влади? Чи зможе відродити той громадянський дух, який існував в українській церкві перед тим, як її поглинула РПЦ?
Ні, вона цього поки що не вміє. Ну так і питання не в умінні. А в тому, чи є в неї бажання, внутрішній порив до "нової євангелізації". Якої не насадиш "зверху" в союзі з владою посиленням законів про аборти, викреслюванням ненависного "гендеру" або впровадженням Закону Божого в шкільну програму. Подібне викликатиме тільки відторгнення в тих, хто ще вчора вітав Томос.
У ПЦУ є шанс стати для українців не просто закритим гештальтом і "здійсненням мрій", які, як відомо, після "здійснення" втрачають увесь свій шарм. На тлі томосного хайпу церква потрапила в центр уваги публіки. Як церква цією увагою скористається? Чи зможе злізти з амвона й піти в маси? Зможе заговорити людською мовою з людськими інтонаціями? Зможе зняти розшиті шати й дорогу біжутерію, що підкреслюють її належність до "іншого кола", а зовсім не до "іншого світу"?
Не висловлюватиму здогадів. Якщо їй це вдасться, це буде зовсім інша церква. І зовсім інша історія України.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google