ВІЙСЬКОВИЙ ІНТЕРЕС ПРЕЗИДЕНТА ТРАНСФОРМАЦІЯ МЕНТАЛІТЕТУ ЧИ КОМАНДНО-ШТАБНІ МАНЕВРИ?

Армія періодично стає болючою темою в державі. Рівно через три роки після колегії Міноборони, коли по завершенні президентських виборів у листопаді 1999 р. Леонід Кучма продемонстрував свою увагу до армії, глава держави знову повернувся до цього питання.

П’ятого листопада Президент взяв участь у розширеному засіданні колегії військового відомства, де підбив підсумки реформування й визначив орієнтири на найближче майбутнє. Як і 1999 р., глава держави наголосив на необхідності активного оборонного реформування, оптимізації структури армії, модернізації техніки й озброєнь. Але якщо тоді, похваливши військову розвідку, Президент несхвально відгукнувся про роботу Генштабу (у частині, що стосується планування для всієї військової організації України), то тепер Леонід Кучма вперше публічно критикував армію як цілісний державний інститут. Уперше в такій аудиторії і міністр оборони визнав, що завдання не можуть якісно виконуватися при збереженні існуючих підходів у системі «Держава—Збройні сили». Справді, за цей дуже короткий для життя військової організації період відбулося чимало змін, найважливіші з яких мають психологічний характер.

В’янучий потенціал

Збройні сили України сьогодні мають на озброєнні арсенал, що перевищує французький і німецький, разом узяті. При цьому, як вважає Л.Кучма, він уже загрожує цивільному населенню країни.

Військові керівники давно відмовилися від ідеї оборони держави по периметру кордонів (випередивши появу нової військової доктрини та нової редакції Концепції національної безпеки) й оцінюють себе реальними категоріями, розраховуючи захистити територіальну недоторканність України й відбити агресію лише на одному оперативно-стратегічному напрямку.

Та, взявши курс на підготовку переважно Передових сил оборони — прообраз майбутньої української армії, — генералітету не вдалося виконати програму їх навчання. Відповідно до виступу міністра оборони, частково програму змогли виконати тільки Сухопутні війська. Інші ж види Збройних сил не виконали її навіть у наближеному варіанті. Складно говорити про серйозне реформування армії, якщо наліт у льотчиків підрозділів ВПС навіть у Передових силах оборони становить 14 годин при запланованій нормі 90 годин.

В.Шкідченко переконаний, що на ці показники вплинув недостатній рівень фінансування. Зокрема на реформування Сухопутних військ 2002 р. було заплановано 12,4 млн. грн., а виділено 4,6 млн. (37,2%), на реформування ВПС — відповідно, 99,4 млн. і 12,5 млн. грн. (12,3%), Військ ППО — 6,8 млн. грн. і 1,3 млн. грн. (14,1 %), ВМС замість 7,4 млн. грн. виділено лише 2,1 млн. грн. (28,4%). Загалом на реформування Збройних сил планувалося асигнувати 134,5 млн., але фактично відпущено 21,2 млн. грн. Тобто реформа в армії фінансується нинішнього року на 15,8%. Про техніку й озброєння говорити немає сенсу.

«Я наполягатиму на тому, щоб у бюджеті на 2003 р. було враховано мінімальні потреби армії», — заявив Президент у своєму виступі, додавши, що не підпише закон про держбюджет на 2003 р., якщо цих потреб не буде взято до уваги.

Загалом резюме глави держави зрозуміле: українська армія потребує кардинальних змін. Утім, про це йшлося і три року тому. Питання нині в іншому: чи зможе держава дозволити собі здійснити ці зміни? Оскільки важко уявити, що Верховний головнокомандуючий не знав стану армії раніше.

Складнощі військової філософії

Було б несправедливо сказати, що з армією все погано. Досягнення є. Серед найважливіших — закріплення за ЗСУ деяких внутрішніх функцій, причому без перекладання на військових поліцейських завдань. А серед найвагоміших внутрішніх змін — розуміння необхідності запровадження нової форми менеджменту і прагнення говорити однією мовою з військовими західних держав. А ще, після трьох катастроф з українською зброєю армія, найімовірніше, відмовиться від показухи — дотримання правил безпеки стає першочерговим завданням ЗСУ.

Чисельність ЗСУ. Справді, поки що переважно зміни в сприйнятті військовими керівниками подій в оборонній сфері країни можна вважати головним досягненням українського реформування. Приміром, український генералітет уже давно визнає необхідність скорочення Збройних сил. Якщо ще в 1999—2000 рр. від багатьох генералів доводилося чути, що відсутність в українській армії необхідних, або, швидше, адекватних сучасним військовим конфліктам, озброєнь потрібно компенсувати більшою кількістю багнетів, то тепер планка потенційної чисельності війська впала в середньому до 200 тис. військових. І хоча досі до 2010 р. військові збираються мати 240—
260-тисячну армію, уже зараз ясно, що ці цифри серйозно коригуватимуться. Більше того, озвучена міністром цифра скорочуваного особового складу у 2003 р. — 24 тис. чол., — у разі збереження таких темпів скорочення до 2010 р. включно зробить українську армію 120-тисячною. Або принаймні 200-тисячною, якщо передбачається скорочення не тільки військових, а й цивільного персоналу. Усе це, певна річ, можливо за умови повного фінансування ЗСУ. Чого, швидше за все, не буде: жодного року впродовж останніх п’яти армія не одержувала 100% запланованих сум. І цього разу 86% необхідних коштів пропонується одержати зі спецфонду, тобто заробити самотужки. Про те, наскільки це завдання утопічне, можна судити з поточних цифр: 2001 р. планувалося одержати 813 млн. грн, а вдалося заробити від продажу застарілих озброєнь лише 290 млн. грн.

Структура. Після багаторічних дебатів зрушило з мертвої точки й питання структури Збройних сил. Для початку Україна таки наважилася об’єднати ВПС і Війська ППО, визнавши, що в небі повинен бути один командир. Не все ясно з термінами об’єднання, але оптимісти вірять у можливість реалізації такого кроку вже в наступному році.

Як вважають експерти, на черзі ще кілька важливих організаційних напрямів. Приміром, створення єдиної не тільки для армії, а й для всіх силових структур системи тилового забезпечення. А в самій українській армії — створення управління логістики замість двох громіздких структур: Озброєння й Тилу ЗСУ з роздутими штатами та повноваженнями. До речі, сусідня Росія днями оголосила про створення єдиної системи тилового забезпечення для всіх силових структур країни. Важливим кроком військові експерти вважають організацію єдиної Берегової охорони замість двох малоефективних флотів військового та прикордонного відомств. Кому її підпорядкувати — Міністерству транспорту, Державній прикордонній службі чи Міністерству внутрішніх справ — питання другорядне. Головним критерієм має бути співвідношення ефективності та економічності.

Соціальна сфера. За роки незалежності навряд чи можна пригадати хоча б одне соціологічне дослідження (крім хіба що напівзакритої праці полковника Разумцева 1997 р.), спрямоване на виявлення внутрішніх проблем людини з гвинтівкою. Оскільки неурядові структури до цього процесу не підпускаються, суспільству залишається лише гадати, про що насправді думає солдат і офіцер, які це суспільство охороняють. Генералітет давно живе ніби окремо від офіцерського корпусу. А тим часом прискорення темпів відпливу з армії молодих кадрів уже привернуло увагу громадськості. Не кажучи про те, що армія давно перетворилася на робітничо-селянську. Представників нового типу військового менеджменту, що невідомо як утримався і проріс в українській армії, можна полічити на пальцях. До честі міністра, цифр військове відомство тепер не приховує: за інформацією генерала Шкідченка, зі ЗСУ цього року звільнилося понад 4 тис. 250 офіцерів, тоді як планова цифра ледве перевищувала 100 чол. Ще близько 2 тис. офіцерів подали рапорти на звільнення. Глава оборонного відомства визнав неефективність кадрової політики, а також те, що коли не зміняться підходи до людини в погонах, армія ризикує втратити офіцерський корпус як її основу.

Озброєння. Поступово генерали почали вголос відмовлятися й від амбіцій радянського типу. За кілька днів до колегії головнокомандуючий Військово-морськими силами України адмірал Михайло Єжель визнав, що ракетний крейсер «Україна» «не вписується в доктрину» держави. «На жаль, доведеться знайти іншу структуру, якій такий крейсер буде потрібен. Росія відмовилася від цього корабля», — підкреслив він. Це хороші симптоми, оскільки ще рік тому головним тягарем убогого військового бюджету було фінансування добудови крейсера й закупки танків. Є ще літак Ан-70. Він справді унікальний, але чи потрібен він армії сьогодні в першу чергу — законне запитання. Тобто в Україні склалася «радянська» ситуація, коли оборонка сама диктує, що брати на озброєння під гаслом «Озброюватися тим, що є». Можна додати, що в переліку пріоритетів (до речі, затверджених Президентом) немає ні крейсерів, ні танків, ні військово-транспортних літаків.

Хоча, якщо об’єктивно, усі розуміють, навіщо Україна купила собі десять танків і хоче купити кілька літаків. А питання Ан-70 цілком можна зняти з порядку денного, оскільки, на відміну від танків та крейсерів, він може себе прогодувати. І навіть заробити. Приміром, якщо в мирний час Ан-70, які надходитимуть у ВПС України, експлуатувати для комерційних перевезень (скажімо, через держпідприємство військового відомства «Українську авіатранспортну компанію» — УАТК), то можна було б говорити про досить непогані прибутки для Міноборони. УАТК незабаром має підписати угоди з Північноатлантичним альянсом і ЄС, спрямовані на розширення використання військово-транспортної авіації України в інтересах держав — членів цих організацій. Проте основною проблемою для розвитку співробітництва з державами Західної Європи є жорсткість вимог ІКАО до шумів, через які літаки Іл-76 (основа парку УАТК) не можуть прилітати в чимало європейських аеропортів. Саме Ан-70 міг би розв’язати цю проблему, а заодно й довести свою спроможність державам НАТО.

Армія потрібна Україні. Чи... НАТО?

Поза сумнівом, одна з причин підвищеної уваги Президента до армії — виникнення труднощів із євроатлантичною інтеграцією. Протягом останніх років військові були форпостом інтеграційних ідей. Крім того, підтверджуючи політичні декларації, ЗСУ практично не витрачали на цю місію кошти. Оскільки миротворчу активність України оплачують або ООН, або західні партнери. Приміром, тільки на утримання українського контингенту сил KFOR Україна одержала від США близько 5 млн. дол. За ці роки наша країна встигла заробити чимало балів на миротворчості та ініціативному батальйонному будівництві, створивши або взявши участь в організації, як мінімум, трьох міжнародних формувань: Укрполбату, інженерного батальйону «Тиса» та військово-морського підрозділу BlackSeaFor. А ще отримати асоційоване членство в Раді міністрів оборони держав Південно-Східної Європи.

Таким чином, військово-політична складова української інтеграції аж ніяк не провалювалася, попри періодичну критику оборонного реформування. Більше того, саме військовому відомству як одному з суб’єктів української системи військово-технічного співробітництва приписують солідну частку успіху на грецькому й македонському ринках зброї та послуг. А досягнута угода щодо спільного оборонного аналізу розцінювалася як серйозний прогрес у наближенні України до західних стандартів. Робота військових на західному напрямі здавалася особливо важливою в контексті переорієнтування української військової промисловості на Росію та Південно-Східну Азію. Прозахідна політика якось врівноважувала просхідну економіку.

Нині ситуація значно змінилася. І не лише тому, що ВТС у Македонії наштовхнулося на жорстке протистояння з боку Брюсселя, а у зв’язку з похолоданням в українсько-американських відносинах. До останньої хвилини не було ясно, чи полетить генерал Шкідченко у Вашингтон. Певно, не тому, що сьогодні у військових виснажився ресурс можливостей політичної підтримки, хоча після трагедії на Скнилівському аеродромі занадто багато людей заговорило про те, що армія стає загрозою суспільству. Зрештою, оборонна сфера є лише однією з декількох складових інтеграції, загальна мета якої полягає в зміні системи цінностей.

Саме з цієї причини напередодні Празького саміту НАТО, де навряд чи Київ може розраховувати на схвалення з боку західних партнерів, глава держави продемонстрував намір зайнятися однією з найгостріших внутрішніх проблем. А його рішучість зробити сферою своєї відповідальності фінансування армії (хоча про збільшення фінансування вдвічі говорили і політики, і прем’єр-міністр, реально з цього мало що вийшло) свідчить не так про намір заробити симпатії з боку людей у погонах, як про бажання змінити власний імідж в очах Заходу.

Якщо ж говорити про саму армію, то без зміни всієї системи їй не допоможе навіть п’ятиразове збільшення фінансування. Армія не може реформувати сама себе, генерали ніколи не рубатимуть гілку, на якій сидять їхні товариші. Тим паче товариші, котрі створили плацдарм для зміцнення їхніх же позицій. Це мають зробити політики.