ВІРТУАЛЬНОМУ ПРОСТОРУ — ВІРТУАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ

Якщо це був експеримент, проведений для того, щоб визначити рівень впливу віртуального світу на світ реальний, то він вдався. Вивішені на інтернет-сайті Ради національної безпеки і оборони тези до ймовірного президентського указу, покликаного регламентувати інформаційний простір України, повисівши там лічені години, пропали в невідомому напрямку. Та ось уже добрий десяток днів не перестають бути головним об’єктом тривог і хвилювань усіх, причетних до цього, осіб, причому не тільки в межах нашої країни. Попри те, що до інформаційної сфери належить друкована продукція, радіо, телебачення, а також супутникове мовлення, яке об’єднує в собі телерадіомовлення й Інтернет,— саме останній чомусь було виділено як об’єкт особливо пильної уваги з боку членів РНБО. Загалом справедливі застереження з приводу того, що це найменш культивована у правовому плані ділянка інформаційного поля, не можуть заглушити тривогу: щось уже занадто активні останнім часом силові структури України у своєму прагненні взяти Інтернет під державний контроль.

При цьому «благість» намірів майже не викликає сумнівів, куди веде вистелена ними дорога. Як випливає з матеріалів історичного уже засідання ради, наступ на безладні віртуальні конекшени продиктований загрозою «інформаційно-пропагандистської агресії, дискредитації українських державних і громадських інститутів, спроб дестабілізації соціально-політичної обстановки і заподіяння шкоди міжнародному іміджеві країни». Або члени РНБО відкрили для себе певний свій інтернет-простір, або вирішили позмагатися з тими, хто, на їхню ж думку, поширює в інформаційних мережах «недостовірну, а іноді й відверто тенденційну, перекручену інформацію». Оскільки будь-який хоч трохи прилучений до інтернет-ресурсів юзер, не роздумуючи, скаже вам: очевидне нагнітання обстановки.

Неадекватність реакції на те, що відбувається в Інтернеті, настільки впадає у вічі, що закрадається крамольна думка про особисту помсту атакуючих. Інтернет-видання справді вирізняються максимальною свободою, наявною у висловлюваннях журналістів. Але стосуються ці висловлювання здебільшого не країни Україна взагалі, а конкретних політиків і державних діячів. Їхній імідж у дзеркалі Інтернету і справді, прямо скажемо, око не тішить. Яким же був мій подив, коли в ході розмови з одним із експертів у галузі інформаційної безпеки ці підозри знайшли собі підтвердження. Звісно, це міг бути і випадковий збіг, але напередодні радбезівських посиденьок до мого співрозмовника не раз зверталися люди з оточення секретаря РНБО по інформацію про інтернет-проект «Версії.com» і його редактора, зокрема. Занадто вже часто і з особливим цинізмом це ЗМІ «проїжджалося» останнім часом по Євгену Марчуку. На жаль, суб’єктивний чинник, як це часто трапляється у вітчизняній політиці, зіграв у нашому випадку вирішальну роль для відкриття сезону полювання на інтернет-видання.

Однак об’єктивне тло, безумовно, тому сприяло. Ще минулого літа глава Служби безпеки України Володимир Радченко ошелешив українську інтернет-громадськість заявами про намір реєструвати «усіх осіб, які входять у Інтернет». Це було б приблизно схоже на те, пояснив пан Радченко, як реєструються телефонні номери, що укладаються в телефонні книги. У рішеннях же РНБО бачимо плани реєстрації інтернет-ЗМІ з метою уподібнити їх до друкованих видань. Цю тему відразу ж підхопив голова мас-медійного парламентського комітету Олександр Зінченко, готовий підтримати ідею законодавчого впровадження рішень РНБО, не чекаючи гаданого президентського указу. А також Інтернет-асоціація України, заявивши, що поспішне й некваліфіковане втручання держави в розвиток інформаційного простору вкрай негативно позначиться на формуванні громадянського суспільства в Україні, серйозно зашкодить її міжнародному іміджу, інформаційній та економічній безпеці.

Ідея ліцензування інтернет-ЗМІ може легко перетворитися на профанацію хоча б тому, що, як зазначають спеціалісти, між ними і приватними WEB-сторінками немає особливої різниці. А хоститися ця ваша сторінка може в будь-якій, милій вашій віртуальній душі країні. Це абсолютно не вплине на доступ до неї українського користувача, який може ознайомитися там і з вашими кулінарними рецептами, і з аналітичними статтями вашого улюбленого опозиційного журналіста, чиї матеріали ви вважатимете за потрібне розмістити на своїх інтернет-ресурсах. Та й швидкість, із якою цифрові технології набирають обертів, така, що на кожну регламентну норму, запроваджену владою, легко буде знайти можливість її уникнути.

Як засвідчив досвід спілкування з багатьма зацікавленими особами, Інтернет — настільки цнотливо-недоторкане в правовому плані середовище, що справді важко зрозуміти: регулюванню воно не піддається апріорі чи просто ніхто за це ще всерйоз не брався. Хоча міжнародний досвід свідчить: гайки для закручування тут можна не тільки знайти, а й закрутити їх як слід. Таліби чи, скажімо, Китай — найяскравіше тому підтвердження. Але при цьому різниця між вишикуваним військовими шеренгами Інтернетом і його повною відсутністю майже зникає.

Сергій Горячов, директор Міжнародного інституту суспільного розвитку:

— Мені здається, для широкої громадськості було б зрозумілішим, якби те, що сформульовано стосовно погроз в інформаційній сфері на засіданні РНБОУ (як це подано в ЗМІ), співвідносилося з положеннями Концепції національної безпеки, затвердженої Верховною Радою ще 1997 року. Та, на жаль, посилань на цей важливий документ, який для тих, хто вирішує питання безпеки держави, а також для тих, хто вирішення цих питань фінансує як платник податків, я не зустрів. Не враховані там, судячи з усього, положення Концепції і при виробленні напрямів нейтралізації загроз.

Особливо підкреслювався на засіданні той факт, що жодний із прийнятих за останні роки нормативно-правових документів, що стосуються інформаційної безпеки країни, не був виконаний у повному обсязі. Безумовно, будь-яку бездіяльність можна вписати в рамки загроз державному ладу, проте, на мій погляд, це лише питання низької виконавчої дисципліни й поганої організації роботи, що легко вирішується на кадровому рівні. А ось питання, які наслідки для національної безпеки мало «витікання» службових електронних документів з органів держвлади, у тому числі й з президентської адміністрації, після численного зараження комп’ютерів хробаком-вірусом, РНБО чомусь не зацікавило.

На мій погляд, сьогодні є сенс говорити не про загрози, а про передумови виникнення загроз, пом’якшивши тим самим гостроту проблеми. Саме ці передумови й можуть негативно вплинути на розвиток демократичного суспільства в державі.

Деякі експерти, говорячи про інформаційну безпеку, інколи звертають свій погляд за межі України: мовляв, великий рівень інформаційної експансії з боку інших держав. Та при цьому забувають проаналізувати, а що ж ми зробили для того, щоб продумати і реалізувати власну подібну експансію. У хорошому сенсі слова. Взяти, приміром, наявну конкуренцію між Інтернет-ЗМІ на українському Інтернет-просторі. Тенденція дуже прозора: якщо раніше, рік-два тому, абсолютним лідером за популярністю була «Українська правда», то з часом пальму першості це видання почало ділити з інтернет-проектом «Корреспондент.нет», а пізніше і з інтерівськими «Подробицями». Проте нещодавно на українському інтернет-горизонті з’явився вже й російський проект про Україну «Україна-Ру», що ось-ось виб’ється в лідери. Що це: експансія, чи неможливість і невміння освітити життя в Україні краще та привабливіше, ніж це робиться із сусідньою Росії? Так що часто загроза криється в наших підходах і відсутності здорової агресивної позиції. Особливо якщо це стосується такої тонкої і неурегульованої сфери, як інформаційна.

Отже, із передумов виникнення загрози в сфері інформаційної безпеки України я б виділив такі. Політичні передумови, що стосуються можливих дій влади, спрямованих на обмеження конституційних прав громадян і свободи слова в Україні, а також запровадження політичної цензури. Інформаційні передумови, зумовлені слабким стимулюванням розвитку інформаційної інфраструктури на регіональному рівні, високі ціни на інформаційні послуги по Україні в цілому. Фінансово-економічні передумови, які криються в складному фінансовому становищі більшості українських ЗМІ, у слабкому розвитку рекламного ринку, у непорівнянних цінах на друкарську продукцію. Та це лише, підкреслю, передумови.

Що ж до хвилювання, яке виникло з приводу можливого проведення реєстрації інтернет-видань, то не можна не погодитися з позицією голови парламентського комітету Олександра Зінченка, який розцінює процес регламентації Інтернету в рамках загального законодавства про ЗМІ як неминучий. Хотілося б, правда, сподіватися, що вдаватися при цьому від імені РНБОУ до драконівських заходів в Україні не будуть, і країна не піде китайським шляхом жорсткої регламентації усього, що пов’язано з Інтернетом, або ж талібським — повної його заборони.

Дмитро Видрін, директор Європейського інституту інтеграції та розвитку:

— Аналіз будь-якого явища потрібно розпочинати з того суб’єкта, який стоїть за ним, який його ініціював. Я неодноразово говорив і писав, що сьогодні правлячою елітою в Україні є бюрократична еліта. Я не вкладаю в це поняття якісь свої оцінки і не кажу, погано це чи добре. Так склалося: протягом останніх років країною править бюрократична еліта, яка не пускає в коло свого правління представників інших еліт. Через свій соціальний генотип вона тяжіє до певних інструментаріїв, має свої власні цехові цінності, родові смисли, сутності тощо. Ось одним із проявів таких сутностей і є спроба впорядкувати все, що перебуває, як їй здається, у зоні її ведення, у зоні її відповідальності. Сутність бюрократа — це заборони, дозволи й упорядкування. Тому що за рахунок цього упорядкування створюється видимість якоїсь діяльності. Тож не є дивними спроби нашої влади зарегулювати інформаційний простір.

Створення Інтернету було свого часу викликом зарегульованості, якимось бунтом інтелекту проти кордонів, поділу світу на регіони, на секції, на раси і т.п. І, природно, бюрократія не могла не звернути свій погляд на цю сферу діяльності, розпочавши виробляти заборони й обмеження. Ще одним інструментом бюрократії є таємниця. Вона дозволяє бюрократії відчувати себе якимось сакральним класом, який знає якісь таємні речі, до яких не допускаються прості громадяни. Головні грифи для неї «Для службового користування», «Цілком таємно» і т.п. І для того, щоб мотивувати ідеологічно втручання бюрократії в таку інтимну сферу, як інформація, і було винайдене поняття «державна таємниця», «загроза державній таємниці». У результаті це вилилося в той концепт, який народжується на наших очах. Концепт цей полягає в такому дивному симбіозі совковості, який припускає якісь неясні підозри в загрозах, і успішного використання поточної ситуації. Американські події можуть цілком логічно виправдати якісь утиски, заборони тим, що світ перебуває під загрозою. Бюрократія дуже вміло переводить сутнісні речі з одного сенсу в інший. Приміром, вона легко переводить сенс політики в сенс безпеки, підміняючи одне поняття іншим. У принципі, сам термін «безпека» логічніше і правомірніше використовувати лише в якісь надзвичайні моменти історії: у ситуації війни, явної загрози анексії території, сепаратизму та іншого. Коли небезпека відчутна, її можна помацати руками. Бюрократія, вводячи нас у надзвичайну ситуацію штучно, отримує моральні виправдання для запровадження надзвичайних заходів. Там, де мова повинна йти про інформаційну стратегію, інформаційну політику, виникає тема інформаційної безпеки. Там, де повинно говоритися про військову реформу, виникає поняття «військова загроза» чи «військова безпека». А ми — країна, яка, на відміну від багатьох інших, не має жодного явного виклику, ні територіального, ні військового, ні сепаратистського, в якої сьогодні практично немає ворогів. І в цій ситуації переводити країну в режим надзвичайного стану — просто злочин.

Крім того, правляча бюрократія абсолютно не розбирається в економічній сфері й тому намагається проявити себе в інших напрямах. Їй здається, що інформаційний простір і, зокрема, Інтернет — зона, в якій некомпетентні всі, і на цьому тлі її незграбне втручання не буде визивним. Не розуміючи, куди вона входить, бюрократія починає оперувати тут із неймовірною легкістю, намагаючись хоч у чомусь виправдати своє існування.

Одне заспокоює. Мабуть, немає жодної сфери життєдіяльності нашої країни, якій не були б присвячені засідання РНБОУ, починаючи від сільського господарства і закінчуючи енергетикою. Проте є якийсь віртуальний світ, в якому перебуває Рада національної безпеки й оборони України. І є світ реальний, який живе всупереч тим рішенням, що приймаються на тих засіданнях, і не відчуває жодного дискомфорту від ухвалених Радою рішень.

Олександр Юрчук, головний редактор інтернет-проекту «Версії.соm»:

— Мабуть, не варто розглядати проблему українського Інтернету під кутом зору національної безпеки. Це, м’яко кажучи, дуже й дуже своєрідний підхід. В Україні налічується приблизно 140 тисяч активних користувачів І-нету, які щодня бродять по сайтах. І ось, виявляється, що це підриває державні устої. Коли я поцікавився в німецьких дипломатів, чи контролює будь-яка місцева рада національної безпеки віртуальний простір, вони лише м’яко усміхнулися мені у відповідь. Виявляється, Інтернет люди використовують, а не розглядають як загрозу нацбезпеці. Так, спецслужби уважно вивчають інформацію, яка циркулює всесвітнім павутинням, але в них проблема полягає в тому, щоб встигнути проаналізувати весь масив даних. Не встигають вони за його потоком. От і все. Тому коли в Україні починають говорити про «віртуальні агресії», то стає, м’яко кажучи, не по собі. Йде справжня війна в Афганістані, реальністю стає бактеріологічний тероризм, а ми тим часом ведемо бої з тінню.

Може, варто подумати над тим, щоб трохи змістити акценти? Приміром, спробувати визнати: І-нет не підриває безпеку держави, а є новою віртуальною реальністю, яка просто не вписується в стереотипи мислення деяких вітчизняних чиновників. Це, чи знаєте, «печерний синдром» — боятися того, чого не розумієш. Заклик захистити «національний домен UA» викликає гірку усмішку. А давайте захистимо міжнародний телефонний код України, щоб усякі гади не сміли підривати основи суверенної держави! Адже, по суті, це однопорядкові гасла.

Хочеться сподіватися, що до встановлення тотального контролю над І-нетом у нас справа не дійде. По-перше, це неможливо зробити технічно. (Хоча в нас, звичайно, можливо все: прийшов до провайдера, конфіскував техніку на предмет вивчення утримання вінчестерів і до побачення. Хто пручається, із тим проводяться індивідуальні заняття на природі з обов’язковими відвідуваннями Таращанського лісу.) По-друге... Ви пробували коли-небудь вдавити зубну пасту назад у тюбик? Без допомоги рук? Потішне, мабуть, видовище. Отже, всі спроби встановити контроль над І-нетом нагадують цю безглузду метушню. Давайте ще на кожного юзера одягнемо нашийник із мікрочіпом, щоб кожний співробітник органів міг за допомогою сканера довідатися, які сайти він відвідував і скільки часу там «висів». Можна ще організувати заходження в І-нет за заявою. Написав за всією формою папірця, перевірився у психіатра, отримав виписку з компетентних структур, а також список рекомендованих сайтів, пройшов інструктаж і вперед. Броди по Інтернету. У супроводі компетентних товаришів, які поправлять, якщо не туди заліз. Сумно все це якось. І образливо. За державу в тому числі.

Олена Притула, головний редактор інтернет-видання «Українська правда»:

— Дивовижно, але стара гвардія в складі Ради з нацбезпеки все ще діє старими методами. Вони захищають національні інтереси, зокрема, намагаються боротися з якимись загрозами іміджу країни, при цьому зовсім не задумуючись, що сам факт такого розгляду й такої постановки на засіданні РНБОУ питання про ЗМІ в Інтернеті — серйозний удар по іміджу країни. Невже хтось серйозно вважає, ніби ми в такий спосіб станемо ближчими до Європи? Швидше до реакційного стосовно Інтернету Китаю!

Особисто я за чесні та відкриті правила гри. І була б не проти, щоб інтернетівські ЗМІ прирівняли до звичайних. Та іншим часом і в іншій країні. В Україні ліцензування вводиться навіть не для того, щоб окрема група чиновників мала можливість одержувати хабара, і, звісно ж, не для поповнення бюджету. Ліцензія в Україні — найдійовіше знаряддя контролю: адже її можна дати, а можна й забрати.

Звичайно, чисто теоретично держава може ввести драконівські правила в Інтернеті. Однак тут є лазівки — можна «висіти», приміром, де-небудь у зарубіжного провайдера, але виходити українською мовою і бути доступним для українського користувача. Які, цікаво, заходи, зможе РНБО вжити в такому випадку? Фільтрувати доступ до таких сайтів? І вже через кілька днів про блокаду знатимуть всі, що істотно відіб’ється на «позитивному» іміджі держави, та жодним чином не на газеті, яка лише перемінить доменне ім’я, попутно набувши ще більшої популярності. І повірте, це буде крутіше за самвидав!

Олег Шевчук, директор Інституту інформаційного суспільства:

— Інтернет — настільки вільне, самодостатнє і демократичне середовище, яке саморозвивається, що якесь насильницьке втручання в нього просто неможливе. Сьогодні у світі немає жодної людини із найнеймовірнішими повноваженнями, яка могла б одним своїм розпорядженням або дією суттєво вплинути на інтернет-простір, щось вирубавши або когось зупинивши. Не розуміючи технічного боку справи, політики звертаються до технарів. А ті, у свою чергу, будучи абсолютно «непросунутими» у політичному плані, не в змозі адекватно відреагувати на сподівання політиків. Розрив у розумінні не дає адекватно оцінити ситуацію, тому і виникають різні казуси. Слід думати, хтось комусь розповів, що, розібравшись із доменним простором, можна буде регулювати інформаційне середовище. Та це не відповідає дійсності! Сьогодні, не виходячи зі свого кабінету, я без особливих зусиль можу створити свій сайт у Шотландії, Іспанії, Австралії. Звідси його адмініструвати, звідси наповнювати інформацією.

Так, доменний простір України (UA-домен) регулюється сьогодні двома американськими бізнесменами українського походження. Як це сталося? Через безглуздя українських чиновників, які свого часу не виявили ініціативи. А два небайдужих молодих чоловіки поїхали в Голландію, звернулися в громадську організацію ICANN, яка надає національні номери, і зареєстрували UA-домен. Потім вони поїхали в Штати, але не тому, що диверсанти, а тому, що класні програмісти і їх запросили туди на роботу. Вони поїхали, та поїхали зі своїм громадським навантаженням. Це тепер, коли в Україні розвився ринок, тут відчули, наскільки домен важливий в аспекті конкуренції (кому яку зону дати, кому яку адресу надати). До того ж навколо Інтернету з’явилися чималі гроші: на сьогодні цей ринок оцінюється сумою від 50 до 100 млн. доларів. А з урахуванням тієї швидкості, із якою цифрові технології розвиваються, найближчим часом вони принесуть в Україну не мільйони, а мільярди.

Звичайно, стосовно таких явищ, як порнографія, фашизм, сексуальна експлуатація, повинні впроваджуватися якісь обмежувальні санкції. Та межу між хорошим і поганим можна визначити лише після того, як ти вступив у дискусію про це. Перед тим, як вводити неминучі обмеження, необхідно провести широке привселюдне обговорення цих питань, як це робиться на Заході.

І ще один момент. Приймаючи будь-які обмежувальні санкції щодо діяльності Інтернет-ЗМІ, необхідно пам’ятати одну річ: в Україні найбільшим інтересом у глобальній мережі користуються саме сайти інформаційного змісту, тоді як у всьому світі — розважальні. І цю тенденцію варто активно підтримувати.

Я б не став говорити, що тенденції до регламентування в інтернет-просторі повністю пов’язані з наближенням парламентських виборів. Хоча, безумовно, напередодні виборів боротьба за володіння інформаційними ресурсами загострилася. Інтернет поки що не належить до настільки масових комунікацій, щоб викликати до себе особливий інтерес. Та політичне життя не закінчується після березня 2002-го. Попереду в нас — 2004 рік і 2006-й. Ось якщо говорити про наступну парламентську кампанію, то стратегічне значення І-нету на той час справді зросте. Можливо, хтось мислить далеко на перспективу. Та й тоді спроби регулювати настільки тонку субстанцію є безглуздими. Можна або проникати в це середовище і жити за його правилами, або боротися з ним, ставши при цьому наперед приреченим на програш. Зрештою, нікому ж не приходить у голову заборонити вчити людину читати лише тому, що вона може прочитати щось не те.