Війна з Росією: як в Україні розшукують зниклих безвісти під час війни

«Допоможіть знайти людину» — фраза, на яку дедалі частіше можна натрапити в соціальних мережах. Внаслідок обстрілів, захоплення територій, евакуації багато українців втратили зв'язок із близькими. За даними МВС України, за два місяці війни до правоохоронних органів надійшло понад сім тисяч заяв про зниклих безвісти. Знайдено половину з них, і частина їх, на жаль, — це люди, котрі загинули.

Тимчасом волонтерські пошукові організацій повідомляють, що кількість заявок на пошуки зросла в рази. У найбільшій в Україні пошуково-рятувальній волонтерській асоціації SARVA повідомили ZN.UA, що за чотири місяці 2022 року вони прийняли понад 800 заявок на пошук зниклих безвісти, з яких 84 — до війни. Навіть у Києві, куди противник так і не зумів увійти, кількість запитів на пошук зросла на 70%.

Крім наростання валу звернень, ускладнюється і процес пошуку. Як зазначають у поліції, рятуючись від обстрілів, люди не встигали попередити своїх родичів, куди вони вирушають. При цьому самі заявники не завжди могли надати фотографії розшукуваних родичів, їх опис, паспортні дані, а також назвати осіб, котрі перебували з ними в останній момент.

Крім того, слід мати на увазі, що на багатьох тимчасово непідконтрольних територіях не було електроенергії та зв'язку. Окремо стоїть проблема відсутності мобільних телефонів. Як пояснила нашому виданню оперуповноважена відділу кримінальної поліції Шевченківського управління поліції в Києві Віта Говоруха, «мобільники» розшукуваних громадян допомагали встановлювати їхнє місцезнаходження.

«Однак під час окупації багато телефонів було втрачено або їх забрали військові РФ», — уточнила вона.

Інформаційний вакуум

Є особливості і в локаціях пошуків. Як розповів ZN.UA керівник SARVA Олексій Геращенко, якщо в перший місяць війни найбільше заявок надійшло з Київської, Чернігівської та Сумської областей, то після їх визволення головною локацією став Маріуполь. Сьогодні на це багатостраждальне місто Донеччини припадає до половини всіх заявок на пошук. Хтось просить допомогти розшукати батьків, хтось не може додзвонитися до доньки, сина, племінника. Природно, не всі з тих, із ким зник контакт, загинули. Багато хто живий. Просто в них немає можливості зв'язатися з родичами, розповіла нашому виданню волонтерка, старша інформаційна організаторка й керівниця напряму з навчання SARVA Галина Войтович. Вона навела приклад зі своєю знайомою, яка довго не виходила на зв'язок. Виявилося, жінка перечікувала міські обстріли з іще кількома людьми, з яких двоє були в інвалідних візках, а третій мав зламану руку. Самостійно група не могла добратися до місця збору «зеленого коридора». І лише згодом змогли вийти в онлайн.

«А кілька днів тому телефонувала заявниця, яка повідомила, що її родичі таки вийшли з нею на зв'язок, однак не можуть виїхати, бо хтось їм сказав, що за виїзд вимагають тисячу доларів... Люди дізналися, що їх розшукують, після подання заявки про їх зникнення», — уточнила волонтерка.

У цьому й полягає сила інформаційної роботи щодо пошуку. За словами Галини Войтович, нерідко люди чи їхні сусіди по бомбосховищу виявляють у мережі інформацію про розшук і намагаються вийти на зв'язок, аби заспокоїти своїх близьких. Але так буває не завжди. Драма Маріуполя полягає і в тому, що стільниковий зв'язок українських операторів у місті глушать, а це ще більше ускладнює зв'язок із близькими.

По всій країні

Надходить безліч заявок і з безпечніших західних областей. Тільки обставини втрати зв'язку з близькими там більш «звичні»: втрата пам'яті, сімейні сварки. Недавно у Львові шукали дівчину-переселенку. Заявку подав її хлопець. Згодом з'ясувалося, що вони напередодні посварилися, і дівчина, нічого не сказавши хлопцю, переїхала жити на іншу квартиру. Багатьох інтернет-користувачів схвилював випадок зі зникненням у Тернополі 44-річної матері разом із 4-річною донькою наприкінці квітня. Через кілька днів після того, як фото жінки з дитиною розмістили в загальному доступі, з волонтерами зв'язалися знайомі сім’ї, котрі повідомили, що нічого страшного не сталося. Виявилося, за рішенням суду, матері дозволено бачитися з донькою лише кілька разів на тиждень, однак жінка просто взяла доньку й виїхала разом із нею до Польщі.

Чимало прохань пошуку було пов'язано з біженцями та внутрішньо переміщеними особами, особливо в перші тижні війни. Бували випадки, коли батьки на вокзалі губили своїх дітей або, посадивши їх у купе, самі не встигали сісти в потяг, відволікшись на валізи у величезному натовпі. Втім, це, швидше, виняток. Як стверджує Галина Войтович, заяв про зниклих дітей сьогодні дуже мало. Але бувають і трагічні випадки. Як це трапилося з чотирилітнім Сашком із с. Сухолуччя Київської області. Під час наступу російських військ бабуся спробувала човном вивезти внука на інший бік Київського водосховища. Човен не доплив до берега. Бабусю знайшли загиблою наступного дня, але про дитину нічого не було відомо. Батьки до останнього не втрачали надії, однак через місяць пошуків тіло хлопчика знайшли.

Окремо слід сказати по розшук військовослужбовців. Таких заявок теж надходить тепер чимало. При цьому у відкритий доступ вони не потрапляють. Як уточнюють волонтери, так роблять, щоб не нашкодити військовослужбовцеві, якщо він перебуває в полоні.

Процес не припиняється

Може скластися враження, що в умовах масштабної війни розшукати людину неможливо. Але це не так. Людей шукають і знаходять, хоча це й складно. В SARVA кажуть, що після 24 лютого було знайдено живими й загиблими 214 людей. До цього — 63.

Як відбувається процес пошуку? За словами Олексія Геращенка, волонтер опрацьовує отриману заяву, інколи зв'язується з заявником для уточнення даних.

«Далі створюється орієнтування, яке поширюється. Також намагаємося зв'язуватися з евакуаційними центрами, перевіряти списки, чи немає там людини, котру розшукуємо», — розповів він. На день може бути по 20—30 заявок. А тому людського ресурсу дуже бракує. І в такому разі дуже важливо поширювати інформацію з допомогою соцмереж. Фізичні пошуки теж проводяться. Волонтери нерідко самі виїжджають у населені пункти, де з людиною було втрачено зв'язок, спілкуються з місцевими жителями, розпитують про людину, котра зникла.

Скориговано підходи в пошуках і з боку правоохоронних органів. За словами Віти Говорухи, для полегшення цього процесу, а також для ідентифікації невпізнаних трупів в умовах режиму воєнного стану було вдосконалено інформаційну підсистему «Упізнання НПУ» системи «Інформаційний портал Національної поліції». Крім того, поліція Київщини спільно з обласною військовою адміністрацією запустила Телеграм-канал пошуку зниклих безвісти. Вперше таку практику успішно впровадили в Гостомельській громаді, й вона вже дала позитивні результати. Щоб залишити заявку на пошук людини, користувачу треба перейти в чат-бот месенджера, зазначити свої дані та дані близьких, яких він розшукує.

На думку силовиків і волонтерів, якщо воєнні дії затягнуться, кількість безвісти зниклих збільшуватиметься. Причому пошуки будуть гарячими і в умовах мирного часу, бо почнеться виявлення та впізнання останків. Таке в Україні вже було через кілька років після початку війни на Донбасі 2014 року, а також у квітні нинішнього року після повернення частини територій. Уже зараз громадські пошукові організації, до складу яких входять професійні кінологи, отримують заявки від силовиків та рятувальників на пошук тіл.

Так, війна обернулася для України всенародним горем. Але навіть у тяжкій ситуації є місце героїзму та взаємодопомозі. Інакше як пояснити широкий волонтерський рух, що охопив країну, у тому числі з пошуку зниклих безвісти. І результатом таких громадянських поривів, на думку соціологів, стане подальша консолідація суспільства, що, безумовно, приведе до позитивних суспільно-економічних перетворень усередині країни.

Більше статей Олександра Кітраля читайте за посиланням.