ВІДКЛАДЕНЕ ЖИТТЯ, АБО СЕРЕДНІЙ КЛАС В УКРАЇНСЬКОМУ ВИКОНАННІ

Ніхто до пуття не знає, що таке середній клас. Проте всі згодні з тим, що саме середній клас — передумова й чинник як соціально-політичної та економічної стабільності суспільства, так і його громадянської, соціально-політичної активності.

Тому немає в країні партії, яка не вважає своєю соціальною базою середній клас. Немає жодної більш-менш знаної державної особи, котра не засвідчила б публічно свою відданість ідеалам середнього класу та курсу на його підтримку.

Не розпещені особливою увагою у міжвиборні роки, тож чуйні та вдячні, ми реагуємо на публічні освідчення майже масовим зарахуванням себе до середнього класу.

Проте при ближчому розгляді виявляється, що ні ми, ідентифікуючи себе як передумову й чинник, ні держава в особі знаних державних осіб, не відповідаємо, як сказав би Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, своєму поняттю. А простіше кажучи — ми не те, що намагаємося з себе удавати.

За результатами опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова, до середнього класу віднесли себе 45,6% респондентів; до нижчого — 47,1%; вищого — 1,1%; не змогли визначитися — 6,2% опитаних. У грудні 2000 р., коли Центр Разумкова проводив аналогічне опитування, розподіл відповідей був дещо інакшим: тоді до середнього класу віднесли себе 47,0% громадян; до нижчого — 44,5%; вищого — 1,2%; не визначилися — 7,3%. Таким чином, динаміка змін радше негативна, але оскільки вона перебуває у межах похибки, то підгрунтям для достовірних висновків бути не може.

Серед респондентів, які віднесли себе до середнього класу, 49,3% чоловіків і 50,7% жінок. Більшість (57,1%) середнього класу — це громадяни активного трудового віку — 25—49 років; 20,5% — молодь 18—24 років; 22,4% — громадяни віком понад 50 років. За рівнем освіти більшість (65,7%) належить тим, хто має середню загальну або професійну освіту; 20,4% — громадяни з вищою освітою; 7,4% — з незакінченою вищою; молодші фахівці та бакалаври становлять 1,3% середнього класу.

За соціальним статусом найбільш значимі групи середнього класу складаються з фахівців (19,8%); кваліфікованих робітників (14,7%); пенсіонерів (13,5%); учнів і студентів (8,5%); службовців (7,8%). Підприємці становлять 4,7% середнього класу; керівники різного рівня — 3,3%; фермери й орендарі — 0,1%.

Опитування проведене 7—16 серпня 2002 р. в усіх регіонах України. Опитано 2004 респондентів віком від 18 років. Проект здійснений за підтримки Freedom House та USAID.

Якщо не заглиблюватись у теоретичні дискусії з приводу дефініцій, а охарактеризувати поширений, можливо, дещо ідеалізований погляд на середній клас, то одержимо наступне.

З економічної точки зору — це основний платник податків, отже — внутрішній інвестор, який визначає параметри внутрішнього ринку, включаючи виробництво. З політичної — середній клас визначає електоральні переваги, моральні стандарти й ціннісні орієнтації суспільства. З соціальної — визначає стандарти його, суспільства, життя.

Визначаючи все це, середній клас є основою громадянського суспільства, гарантом дотримання демократичних прав і свобод громадян і базою так званої «вертикальної мобілізації суспільства», простіше кажучи — долучення до вищого класу, як через входження до структур вищої державної влади, так і через зростання доходів.

Наявність середнього класу в таких його визначеннях викликає кілька запитань і змушує до не вельми втішних оцінок нас самих, а оскільки я сама відношу себе до середнього класу, то й оцінки ці прошу вважати самооцінками й вибачити нескромну розповідь від першої особи.

Запитання перше: скільки?

Для того, щоб середній клас робив усе написане вище, його, по-перше, має бути багато, і він, по-друге, повинен мати відповідні доходи, себто гроші.

Перше зрозуміло — щоб у суспільстві щось визначати, треба мати або владу в прямому значенні цього слова — державну владу, із усіма її легітимними атрибутами легального насильства від закону до установ, елегантно іменованих пенітенціарною системою. Або мати змогу шапками закидати, отже шапок має бути багато — понад половину, якщо надворі в нас пропорційна демократія.

Цікаво, що з приводу цього виміру середнього класу в мене з моєю державою розбіжностей немає.

Перш за все, моя держава згодна з тим, що середній клас у неї має бути — оскільки вона, по-перше, оголосила себе демократичною, правовою (далі — за текстом Конституції), і, по-друге, вона десь кожен вівторок і четвер хоче до Європи — а там приймають тільки за пред’явленням громадянського суспільства, воно ж, у певному сенсі, середній клас.

Держава згодна також із тим, що середнього класу має бути багато — бо (див. вище про шапки) як інакше пояснити, хто джерело влади в країні? Бути обраним маргіналами — честь невелика, а поставленим олігархами — тим паче, особливо у вівторок і четвер.

Тож геть усі державні особи перейнялися пошуком середнього класу в Україні.

Першою, як і слід було чекати, середній клас знайшла міліція. Податкова. Значний авторський колектив керівних співробітників ДПА України під орудою безпосередньо пана Азарова опублікував на початку 2001 р. статтю під лякаючою пересічного читача назвою «Економетрія фізичних осіб України». Вчинивши з фізичними особами безліч болючих операцій із використанням формул, над якими ридав би Максвелл, індексів якогось Джині й інших логарифмізованих процедур, податкова служба дійшла висновку, що в Україні «на ринку товарів і послуг існує група фізичних осіб, яку можна розглядати як головного продавця, головного покупця й головного платника податків». Частку цих осіб, віднесених авторами до середнього класу, визначено в 55% «усіх фізичних осіб» і точно обчислено —
10 174 740 шт.

Потім до пошуку підключився Президент. У посланні парламенту «Про внутрішнє і зовнішнє становище України в 2001 р.» він представив соціальну структуру українського суспільства більш рельєфно, але, через безліч перехідних за різними параметрами груп, запропонував висновок про наявність у країні «ядра вже сформованого середнього класу» у кількості 12,3% населення та групи, що має «потенційні можливості» ввійти до нього — 40—45%, що в сумі приблизно дорівнює результату міліцейського розслідування.

Точки зору на другий вимір середнього класу — «відповідні доходи» — в мене й у рідної держави в особі її високих представників дещо відрізняються. Пан Азаров вважає, що середній клас починається з 60 грн. на місяць і закінчується десь у районі 725 грн., оскільки 726 грн. — це вже середній доход «дуже багатих фізичних осіб».

Пан Президент виявив глибшу симпатію до мене, обчислюючи мене не за номінальними доходами, а за реальними витратами та розмістивши їх у межах від 335 до 643 грн.

До речі, у посланні Президента загальну характеристику середнього класу «певний рівень доходу» при застосуванні до середнього класу України ненав’язливо замінено «середнім доходом». Уловлюєте різницю?

Різниця є.

Якщо середній клас хоче бути основою громадянського суспільства й у цій іпостасі протистояти державі (ще раз — протистояти державі, а не тільки другий десяток років радіти її суверенній наявності), то його доход повинен бути саме певним, а не середнім по лікарні.

Відступ для націонал-патріотів. Громадяни, які відносять себе до середнього класу, є помітно більшими прихильниками державного суверенітету України, ніж ті, хто визнав свою належність до нижчого. За результатами опитування, якби референдум про проголошення державної незалежності України відбувався сьогодні, то підтримали б незалежність 56% представників середнього класу проти 44,1% нижчого; не підтримали б — 28,7 і 37,5% відповідно. Проте державний суверенітет, будучи здобутим, неминуче перетворюється з великої мети на звичайнісінький засіб забезпечення гідного життя громадян, і нічого більше. Типу зубила, молотка чи лопати. І коли ця лопата починає працювати лише на те, щоб прикрасити себе бантиками, в суспільстві закінчується життя й починається культ лопати. Пієтет перед державою лише тому, що вона своя, рідна й титульна, загрожує вказаним культом, і то більше загрожує, що довше нею милуватися, нічого від неї не вимагаючи....

Держава — це така річ, яка сама по собі демократичною, правовою та соціальною не стає. Навіть якщо чотири рази записати це в її, держави, Конституції. Держава стає такою тільки тоді, коли її змушують до цього її громадяни. І тільки в цьому сенсі йдеться про протистояння громадянського суспільства, воно ж — середній клас, і держави. Перефразуючи відому формулу непопулярного нині класика, можна сказати так: «Правова держава виникає там і тоді, де і коли виникає середній клас». Інакше — це територія з населенням. А якщо йому не поталанило, і президентом став не Франклін Делано Рузвельт або шевальє де Голль...

Так от, щоб протистояти державі, середній клас повинен мати саме певний доход. Обчислити його неважко. Цей доход повинен забезпечувати представникові середнього класу можливість утримувати: (а) родину; (б) як мінімум, одного непрацездатного співгромадянина (громадянку) — через податки; (в) 1/10 адвоката — через гонорар; (г) 1/100 журналіста — через купівлю інформпродукту; (д) 1/100 чиновника — через ті ж таки податки (наголошую — не 1/19, як у моїй державі сьогодні...) І, нарешті, забезпечувати можливість робити заощадження — через вклади в банк, страхування геть усього або ховання грошей до панчохи, а також інвестування у власне майбутнє — через освіту свою та дітей. Навіщо так багато?

По-перше, якщо я хочу бути середнім класом, то це я, а не держава, повинна утримувати ЗМІ і, як мінімум, інституцію адвокатів (якщо вже не зуміла домогтися справжньої незалежності судової влади загалом і, схоже, домагатися не збираюся). Тільки й винятково, тільки в цьому випадку і ЗМІ, і адвокатури будуть незалежними. Від держави. Вони залежатимуть від мене. Як і я від них. Оскільки, з іншого боку, я є основою громадянського суспільства й гарантом демократичних прав і свобод винятково в тому випадку, якщо маю як трибуну, так і захисника від сваволі держави.

Скромно прикинувши за взаконеним на поточний рік прожитковим мінімумом вказані складові шуканого доходу, одержимо десь 1630 грн. на місяць «брудними» на одну працюючу душу, котра відносить себе до середнього класу. Скільки в нас громадян із таким доходом?

Оскільки жоден громадянин країни, де 40—60% економіки в тіні, будучи в здоровому розумі та тверезій пам’яті, жодному інтерв’юеру правду про свої доходи не скаже, то доцільно звернутися до даних Держкомстату.

Я як сестра братів по доходу

Звернувшись, переконаємося, що наша статистика заслуговує на занесення в усі книги всіх Гіннессів у номінації «сам чорт ногу зломить». Градація доходів домогосподарств дуже точно підраховується в діапазоні від менше 60 до 300 грн. — у цьому діапазоні є дев’ять градацій із різницею в 30 грн., або ледь більше $5. Дуже похвальна скрупульозність, Гобсек — дитя нерозумне. Далі з рахувальниками стається раптовий напад широти душі, вони шпурляють рахівницю на землю, рвуть тільник і дають 1 (прописом: одну) градацію доходів на душу: «понад 300 грн.». Себто всі, у кого «понад», по-перше, вважаються одним, так би мовити, класом, по-друге — «високодохідним».

Хочеться побачити розробника градацій, стрільнути очима, смикнути плечиком і пропищати млосним голосом: «О, ви мені лестите!». Ще б пак! Зустрівши в тролейбусі, приміром, Олександра Волкова в компанії з братами Суркісами й Медведчуками, я можу тепер інтимно і з повним правом ляснути їх всіх по спині з криком: «Привіт, хлопці! Я з вами одних доходів, вдалого вам полювання». Залишається тільки цю компанію зустріти, я, на жаль, рідко втрапляю до тролейбуса їх маршруту.

Таких, як ми з братами, 19,1% населення. Тобто, навіть за нашою суверенною статистикою, 81,9% українських громадян мають доходи, нижчі від прожиткового мінімуму на душу, яка в цьому конкретному випадку трактується аж ніяк не за ідеалістом з усіх ідеалістів Плотіним, — а плотськи вульгарно, тобто хоче їсти-пити, вдягатися-взуватися, обігріватися та світити собі лампочкою Ілліча і багато чого ще.

А ще мені подобається держкомстатівська форма «Доходи та витрати домогосподарств». Там у структурі моїх витрат є така дивовижна графа: «Інші витрати (допомога родичам, іншим особам, придбання акцій, сертифікатів, вклади в банки, аліменти, будівництво житла тощо)». Спробуйте дізнатися, скільки я відкладаю у сенсі заощаджень?

Я не знаю, навіщо мене відносити до людей, доходи котрих, певне, такого самого порядку, як і доходи окремих моїх співгромадян, про яких повідомила недавно одна з польських газет. Але я знаю, що величезна кількість авто представницького класу в країні свідчить, що ця країна — Бруней. А якщо не Бруней, то тоді розвивається вона за красиво названою латиноамериканською моделлю, можна — африканською. Тобто шляхом різкого й назавжди розмежування на дуже-дуже багатих і просто бідних. Позаяк усі багаті сім’ї плачуть по-різному, а бідні — однаково. Причому розмежування це відбувається не тому, що «дуже-дуже» доклали до примноження свого багатства надтрудові зусилля, а тому що.

Призначення на вакантне місце середнього класу

З огляду на очевидну відсутність скількись значимої групи громадян, що отримують певний легальний доход, державні особи просто призначають якусь, але, як згадувалося вище, обов’язково велику групу населення середнім класом.

У посланні Президента парламенту за підсумками 2001 р. до середнього класу (середньодоходних) фактично віднесено всіх, хто мав рівень витрат від 335 грн. на місяць, що становило прожитковий мінімум 2001 р. в розрахунку на працюючу особу. Зворушливо обчислено верхню планку — навіть не подвійний мінімум, а 643 грн. Якщо у вас 644 — то ви вже «заможний», і можете хоч ногою двері в гольф-клуб відчиняти, хоч на Гаваях акул ловити, ніхто вам не указ, заплатив податки — і спиш спокійно, нехай пан Азаров нервується. Стоп. Тут Микола Янович справді нервується, оскільки справжні «заможні» податки не дуже-то сплачують. Тобто вони не сплачують прибутковий податок з операцій, завдяки яким і стають «заможними» — з нерухомістю, акціями та просто з дивідендів. Ви знаєте хоч одну країну в світі, де рантьє не сплачує прибутковий податок з ренти? Це Україна.

Отже, якщо я витрачала торік 643 грн. на місяць, то я — середній клас. Прожитковий мінімум на мене, працюючу, 335 грн., тобто, якби я не витрачала на предмети, треба думати, розкоші, то залишалося б у мене щомісяця 308 грн., або $57. На рік — $684. Уявляєте, як можна розігнатися на ці гроші? Можна купити два квадратні метри житла на Позняках або 75 квадратних сантиметрів — у Царському селі; можна — колесо від «Жигулів» або брелок для ключів від «мерседеса» — це на випадок, якщо я відчую себе «базою вертикальної мобілізації суспільства».

Можна взагалі нічого не купувати та збирати на житло середнього класу. Неважко підрахувати, що на двокімнатну квартирку площею в 100 квадратних метрів у тому-таки селі — а воно, за нормальними мірками, і є середнім, — мені треба збирати рівно 110 років. Так довго не живуть навіть «заможні». Судячи з того, як вони поспішають, у кожного заможного швидкоплинні сухоти. Але це вже інша тема.

Самоідентифікація за інерцією

Попри все, я гордо йменувала себе середнім класом і тоді, коли моя заробітна плата, через малий зріст (не плутати зі зростанням), могла роздивитися тільки шнурки черевиків прожиткового мінімуму, і тепер, коли вона сміливо дивиться йому прямо в очі. І навіть намагається рости разом із ним. Їй важко, бо вона оподатковується. Тобто зарплата, рівна прожитковому мінімуму, оподатковується всіма видами податків, як доросла. Неоподатковуваний мінімум у нас досі — 17 грн.

У мене є кіт. Турецька ангора, глухий, як пень, за паспортом — Лікі Леслі Едуард, у побуті — Котя. Так от він на 17 грн. на місяць з голоду здохне, помре тобто. І навіть якби в нього не було паспорта, однаково здох би. То що це таке — 17 грн. — у розрахунку навіть не на кота, а на ту саму плотськи взяту людську душу?

Це така сума, яка дозволяє заступникові міністра праці й соціальної політики пану Овчаренку з неприхованою гордістю за країну рапортувати світовому співтовариству, куди ми не менше гордо у вівторок і четвер чимчикуємо, що мінімальна заробітна плата в Україні лише за шість останніх років зросла в 11 разів.

Чуєте гуркіт падіння тіл? Це впало світове співтовариство. У нього так швидко зроду нічого не виростало. Певна річ, якби воно знало, що й від чого обчислює пан заступник міністра, то воно нікуди б не падало. Оскільки знаменита вихідна 11-кратного зростання — це сестра-близнюк неоподатковуваного мінімуму, встановлена Указом мого Президента 1996 р. у розмірі 15 грн., і не на кота, а на ту саму плотськи взяту людську душу. Хоча, як знати, світове співтовариство — воно слабеньке й нерви в нього немічні. Ледь що — беркиць догори дригом і давай голосити — порушують, мовляв. Ну, порушують, тільки й того... Я ж мовчу.

Так, про що це ми? Про відповідність ознакам. Наступна — наявність власності. На нерухомість, засоби виробництва, землю тощо.

Якщо я середній клас, то повинна мати власне житло. Тільки три чверті (75,9%) представників середнього класу мають квартири, неповна чверть (23,3%) — «заміські будинки», у бік житлового масиву «Золоті ворота» не дивитися. Та й край.

Із власністю на засоби виробництва чи то складніше, чи то простіше. Заводів, газет, пароплавів і навіть поганенького (жодних натяків) банку в мене не спостерігається. У моїх співгромадян — теж не дуже, судячи з того, що у складі середнього класу їх, підприємців — 4,7%, та ще 0,1% — фермерів й орендарів.

Проте, без зайвої скромності, повідомляю: у мене є певні знання (багато) і досвід (більше, ніж хотілося б, якщо врахувати, що він прямо пов’язаний з віком). З огляду на цю обставину я дуже люблю Деніела Белла, відомого соціолога та знавця сучасного розвиненого суспільства, котрий заявив: «Постіндустріальне суспільство організоване навколо знання з метою соціального контролю й керівництва відновленням та зміною». А також назвав середній клас класом «інженерів і професорів». Але Д.Белл, на жаль, не обіймав посаду пана Гальчинського і не зумів прищепити моєму гаранту моїх же прав цю просту думку. Утім, гарант і сам повинен був би про це знати. Як ракетник.

Хоч як там було б, а моя власність — хоч малий бізнес, хоч знання — в Україні не проходить, вона тут, так би мовити, моя особиста, а не суспільно значима. У нас свої правила і свій середній клас, середньодохідний.

Немає, добродії, середнього класу по-українському. Чому, скажіть на милість, у мене в країні ціни мають бути вищими від європейських, а середній клас — «українським»? Ледь що — й усі держкоми розповідають мені про світові ціни, хоч на газ, хоч на послуги двірника. Два відомства патріотичні донезмоги і Європу впритул не бачать — це міністерство моєї праці та його, міністерства, соціальної політики, а також податкова міліція. Вони переконують мене в тому, що Україна — бідна держава, пенсіонерів — тьма-тьмуща, бюджет малесенький — непристойно з чимось пристойним порівнювати. Отож, громадяни, беріть шило, проколюйте дірочки й не морочте бідній державі голову, їй і без вас тоскно.

Про бідну країну замовлене слово

У посланні Президента про мене говориться так: я (без братів) — це «особи, що мають належну освіту, професійну підготовку, бажання працювати й самостійно, без сподівань на будь-яку (!) допомогу, забезпечувати прийнятний рівень життя собі та своїй сім’ї».

Ніколи й ні в чому я не була так згодна з моїм Президентом, як у цій його заяві.

Та постає питання: а на дідька лисого мені, даруйте, держава? На дідька цей мільйон чиновників, котрі живуть за мій рахунок? Вони аж ніяк не моя сім’я, але саме їм я вже створила прийнятні умови життя. І створюю, відраховуючи від вказаної вище й рівної прожитковому мінімуму мене однієї (без дітей, батьків, бабусь і кота) зарплати 17,5% щомісяця.

Коли моя держава вустами мого Президента починає радіти втраті мною патерналістських настроїв, то або вона не розуміє, що я втрачаю віру в неї, або вона все розуміє, але її це влаштовує. Її влаштовує можливість брати з мене податки — і ні за що не відповідати.

Податки вона бере від душі. Податок на матеріальну допомогу, податок на добровільні пожертвування на потреби сімей загиблих, на «похоронні» et cetera.

Відповідальність? Нуль. Якщо хто про її, держави, відповідальність заїкнеться — той пережиток радянського ладу і патерналіст поганий.

А я, тим часом, не патерналіст. Якщо розібратися.

Допомога з боку держави в системі моїх життєвих потреб, таки так займає досить високе місце — важливість її відзначили 69,7% представників мого класу (проти 80,0% lower-класу). Проте допомогу з боку держави переважна більшість (84,7%) середнього класу розуміє передусім як створення відповідних умов зайнятості працездатних громадян: встановлення адекватної ціни праці (робочої сили) — 56,4%; створення робочих місць — 21,6%; створення умов для вільного підприємництва — 6,7%. Ще 3,2% вбачають допомогу в соціальних кредитах на придбання житла, здобуття освіти тощо — хоча ці кредити теж відпрацьовувати, як відомо, треба. Як субсидії, пільги й соціальні виплати малозабезпеченим державну допомогу розглядають тільки 10,8% представників середнього класу, що майже вдвічі менше, ніж серед lower-класу (19,5%). Тобто — жодного патерналізму, розрахунок на себе, власні сили й відповідальність.

Я тільки хочу, щоб моя держава виконувала функції добропорядної буржуазної та ліберальної, не кажучи вже про правову й соціальну.

Тепер про бідність моєї країни та моєї держави. У згаданій вище статті панів податківців є чудове твердження. Відмірявши мені від 60 грн. і без докорів сумління обзиваючи при цьому середнім класом, вони з порога відмели будь-які спроби заперечень, заявивши: «У бідній країні не може бути багатим середній клас — найбільша частина трудящих». Заява сама по собі блискуча, й незрозуміло навіть з якого боку до неї підступитися. Якщо висновок зроблено на підставі того, що в моїй країні справді реально й дуже багатими є далеко «не найбільша частина трудящих», то аргумент безумовно геніальний і непробивний. Заперечити нічого.

Та якщо дати спокій багатству трудящих і придивитися уважно до країни, то виникають певні сумніви в її бідності. І не треба розглядати ліси, річки, горезвісний чорнозем і неймовірні можливості транзиту з варяг у греки й назад чого і кого вхопиш. Можна придивитися тільки до концентрованого вираження багатства країни — бюджету її держави.

Отже, малесенький бюджет. 45 млрд. грн. — це, ясна річ, непристойно мало. Від бідності країни? Сума податкових пільг, які моя держава, з невідомих мені причин надає навіть лікеро-горілчаним заводам і заводикам, треба думати, через їх нерентабельність, дорівнює, подейкують, принаймні половині малесенького бюджетику. Якби подібні пільги не надавали, то бюджет міг би становити 67 млрд, хоч і гривень. Теж не бозна-що. Але, ще кажуть, що в тіні в нас чи то 40, чи то 60% економіки. Візьмімо середнє та прикинемо, яким був би малесенький бюджет, виведи ми, нарешті, її на світло — десь за 100 млрд. Це, наголошую, ми ще нічого не зробили. Тобто ми не запровадили нормальні податки — податки, що стягуються в усьому цивілізованому світі. На нерухомість, на дивіденди, на доходи з операцій із тією ж нерухомістю й тими-таки акціями. Просто, нарешті, не знизили існуючі податки й тим самим розширили податкову базу. Багато чого можна зробити на місці держави, маючи на те бажання або, красиво кажучи, політичну волю.

Є хороше українське прислів’я. Щось там з Іваном, чи то бідним, чи то дурним, але не склалося. Ніколи не могла зрозуміти, що в ній первинне: дурний — і тому бідний, чи бідний — і тому в голові таргани. Ні, наша держава бідна, не тому що з головою в неї кепсько. Саме з цим у неї усе гаразд. Для себе. Держава моя не бідна, вона просто бреше й тихцем помаленьку мене обкрадає. А в мене справді з головою щось не те, якщо я мовчу, замість уважно її запитати, де багатство моєї бідної країни.

Питання друге: кому потрібний середній клас?

Найменше — владі. Чого простіше — маючи владу, практично не давати цій верстві виникнути.

Для цього потрібні лише три речі.

Перша — тримати ціну праці, зокрема й передусім — кваліфікованої, на рівні згаданих вище черевиків прожиткового мінімуму. Друга — придушити дрібний, середній і будь-який інший, але з владою не згодний бізнес так, щоб не кортіло. Третя — позбавити громадян правового захисту шляхом контролю над судовою владою, а можливості дзявкати — шляхом контролю над ЗМІ.

Усе це ззовні слід прикрасити невигадливою, але красивою і, головне, дуже близькою до статті про підривну діяльність формулою про тотожність нинішньої влади й миру якщо не на землі, то в окремо взятій Україні.

Що й робиться. Грунтовно, без метушні й під акомпанемент турботи про середній клас і його майбутнє.

У президентському посланні під назвою «Європейський вибір» міститься перспективний план мого життя до 2011 р. До вказаного року мою питому вагу планують довести «не менш як до 45-50% від загальної кількості населення, одночасно скоротивши частку людей із доходами, нижчими від прожиткового мінімуму». Так і написано.

Доповідаю. За 10 років частка вказаних людей скоротиться сама собою, бо якщо людям платити менше прожиткового мінімуму, то вони, як правило, дохнуть не гірше від мого кота.

Висновок випливає з нескладного підрахунку. Передбачається зростання реальних доходів громадян «на 6—7%» за рік. Неважко підрахувати, що за 10 років це становитиме в найкращому випадку їх, реальних доходів, подвоєння. Тобто частина моїх співгромадян, котрі сьогодні одержують доход удвічі менший від нинішнього ж прожиткового мінімуму, мають усі шанси не дожити до щасливого майбутнього через природний падіж.

Зате я зможу купити вже не один брелок для «мерседеса», а цілих два й подарувати їх своїм братам по доходу. Принаймні вказаного вище певного доходу мені протягом найближчих 10 років не бачити.

Аби справді довести мій доход до такого рівня, ця держава в її нинішньому кадровому складі нічого не робитиме. Ці кадри винесли з незмінно босоногого свого дитинства дві «чесноти»: заздрість і жадібність. На босоногість можна реагувати двома способами: взути черевики й заспокоїтися. А можна — вічно пам’ятати про те, що коли ти ходив босим, поруч хтось у штиблетах на кнопочках походжав. І вічно, і всіма засобами збирати на чергову пару, щоб було багато, ще більше, більше, ніж у всіх разом узятих. Це хронічне, це невиліковне.

Гаразд, угамуємося. Це вони такі. А ми, громадяни цієї держави, котрі гордо вважають себе середнім класом? Чи спроможні ми протистояти її цинізму та змусити її бути відповідальною?

Запитання передостаннє: ви братимете участь?

Добре було громадянам стародавнім і при цьому грецьким. Питанням про участь у справах громадських вони не мучилися, оскільки просто не ставили. Чітко та ясно — коли вільний, чвалай на агору, бери участь. Вільний, зауважимо, у сенсі свободи, а не часу.

У нас інакше. Ми хочемо мати державу, яка влаштовувала б нас, ми хочемо жити в суспільстві, яке влаштовувало б нас, але в нас немає бажання й часу шастати по агорах.

Громадська діяльність і політика в ранжирі першорядних потреб середнього класу пасуть задніх — їх важливість відзначили всього третина опитаних (громадської діяльності — 33,1%; політики — 30,5%). У цьому плані середній клас фактично не відрізняється від нижчого (31,3 і 30,4%, відповідно).

Рівень залучення середнього класу до громадської діяльності дещо вищий, ніж нижчого, проте його показник введе в ступор будь-якого грека будь-якого ступеня стародавності — 6,0%. Проти 3,9% нижчого.

57,6% представників середнього класу, що не займаються громадською діяльністю, не мають у ній потреби; 28,5% — не мають змоги; 13,9% — не мають відповіді. Більшість (62,3%) із тих, котрі не мають змоги (але, треба думати, хотіли б) узяти участь у справах суспільства, пояснили цю неможливість браком часу.

І це на тлі того, що ми здебільшого невдоволені ні власним життям, ні собою, ні державою.

Лише 26,7% представників середнього класу вдоволені своїм соціальним статусом (а вдоволеність власним статусом — це, відзначимо, теж одна з основних ознак справжнього середнього класу); 64,7% — не вдоволені; 8,6% — не визначилися, а це теж ні про що хороше не свідчить.

Тільки 9,4% представників середнього класу, цього, за словами пана Азарова, «головного платника податків» почуваються господарями своєї держави; переважна більшість (82,9%) себе такими не вважають; 7,7% — у своїх почуттях не розібралися.

Якихось 8,7% «головних платників податків» цілком підтримують діяльність Президента (проти 43,8% тих, що не підтримують); 4,9% — парламенту (проти 42,2%); 7,4% — уряду (проти 35,2%); 9,1% — суду в країні (37,8%).

Якщо назвати Президента на прізвище, то діяльність Л.Кучми підтримують лише 7,4% представників середнього класу, не підтримують — 50,1%.

Здавалося б, за такого стану справ, ми, такі працьовиті, освічені, кваліфіковані й далі за текстом, повинні були б негайно «повстати, озброїтися, перемогти...». Застереження для органів державної безпеки — це не заклик до збройного повалення законно і мною ж самою обраної влади. Це цитата. Автор просто не може знайти підводку. Отже, «...перемогти. Або загинути? Померти, заснути. Які сни в тому смертному сні насняться, коли покрив земного почуття знято? Ось і розгадка. Ось що подовжує нещастям нашим життя на стільки років. Інакше — хто стерпів би...». Ще раз — підводка, цитата. Це не про нас. Це про Данію. Був такий принц Гамлет, син Гамлета, короля датського. Це він краявся процитованим питанням, широко відомим під назвою «Бути чи не бути?» Там у них честь вимагала захисту кров’ю, а на кону стояло життя.

Сьогодні, щоб захистити громадянську честь, досить чітко сказати. А коли не чують — вийти на відкрите місце, згадану вище агору себто, і сказати голосніше. Можна застрайкувати, нарешті.

Адже й сьогодні на кону стоїть життя. Правда, протипоставлене все не «смертному сну», а теж життю, але такому, що нас не вдовольняє і нашому статусу не відповідає, іншими словами — виживанню.

Тільки 22,4% представників середнього класу вдоволені рівнем власного добробуту; 26,3% — можливістю одержати зароблене власною працею; 23,6% — рівністю прав і можливостей; 38,1% — роботою.

Ясна річ, за статусом нам має бути притаманним, як абсолютно правильно відзначено в президентському посланні, «помірний політичний консерватизм; зацікавленість у підтримці соціальної стабільності». Тобто ми нібито повинні підтримувати.

Так, але. «Зацікавленість у підтримці соціальної стабільності» у середнього класу існує лише тоді, коли ця сама соціальна стабільність його, цей самий середній клас, влаштовує. Коли ні — середній клас демонструє, що він не тільки середній, а ще й дуже громадянський, тобто, що він і є основа громадянського суспільства, яке змушує державу (владу, конкретних її виконавців) соціальну стабільність змінити.

Соціальна стабільність не вичерпується миром і спокоєм. Якщо мати на увазі тільки це, то ніколи ми не були настільки стабільні, як напередодні краху. Називалося — «застій». Соціальна стабільність стабільна лише тоді, коли вона влаштовує якщо не всіх, то більшість, тобто той самий середній клас («заможних» будь-яка стабільність, так само як і нестабільність, влаштовує за визначенням, на нестабільності заробляють навіть більше, ніж на стабільності).

Звернімося до авторитетів. «Лише в громадянському суспільстві існують умови, що змушують людей приймати соціальний порядок добровільно, без страху... Тільки в обстановці постійного зростання добробуту, коли соціальне життя перетворюється на гру з метою виграшу, більшість може бути справді, без будь-якого залякування, зацікавлена у статус-кво». Це Ернест Геллнер. Не настільки, можливо, блискучий знавець громадянського суспільства, як наші державні мужі, але праці свої писав сам і визнаний у науковому світі заслужено.

Отже, ще раз — соціальна стабільність підтримується громадянським суспільством тільки тоді, коли «соціальне життя перетворюється на гру з метою виграшу». А не на виживання.

«Тільки в обстановці постійного зростання добробуту». А не в ситуації, коли повернення до рівня добробуту десятирічної давнини мені обіцяють через 25 років. Себто, власне, не мені вже. З природних причин.

Запитання останнє: ви гратимете в супергру?

І не треба робити вигляд, що ми, як шануючі себе представники середнього класу, не знаємо, що це за запитання. Бачили й не раз — стоїть на «Полі чудес» людина, котра вже виграла праску, а Якубович пропонує авто, але з ризиком програти праску. І починаються катівні вагання...

Я часто нагадую собі цю людину. І часто з болем думаю: чому я — така працьовита, освічена, кваліфікована й далі за текстом — терплю сформований і дедалі міцніший диктат можновладців? Чому я дозволяю їм мені брехати, відкрито й нахабно? Чому я дозволяю їм принижувати не тільки мене, а й мою країну? Адже вони брешуть не тільки мені. Мені, щиро кажучи, уже байдуже, продавали чи не продавали ці горезвісні «Кольчуги». Мені просто соромно, я розумію: світ готовий повірити в цей продаж і в усе що завгодно про мою країну, бо коли ракета збила цивільний літак, люди, котрі за службовим обов’язком представляють мою країну, брехали до останнього й навіть зараз намагаються брехати. Мені соромно. Їм — ні. Але я мовчу.

Що може змусити мене подати голос не тільки в закритій кабінці виборчої дільниці, або, політологічно кажучи, виявити громадянську активність?

Передусім — ситуація, коли «з’являється загроза для життя, здоров’я або добробуту моїх близьких і активна громадська діяльність сприятиме ліквідації цієї загрози» (такий варіант відповіді обрали 38% представників середнього класу); потім — «якщо така діяльність принесе конкретну користь мені або моїй родині» (37,8%), або — «конкретну користь суспільству» (29,4%). Хотіли б одержувати за громадську діяльність гроші 18,2%; прославитися завдяки такій діяльності — лише 3,5%. Провідні мотиви чудово характеризують нас. І якщо ми, як було сказано вище, у переважній своїй більшості не бачимо потреби чи не знаходимо часу для громадської діяльності, то це мало б означати, що «життю, здоров’ю та добробуту» наших близьких нічогісінько не загрожує.

Аби ж! Радше це означає, що ми не усвідомлюємо свої власні інтереси як інтереси всього суспільства — пригадаємо дану вище й дуже елементарну характеристику середнього класу як такого, що визначає моральні й інші стандарти...

Відповідно, ми впритул не бачимо тих, від кого безпосередньо залежить наш власний добробут і хто, у свою чергу, залежить від нас. Як уже говорилося, між мною як середнім класом і державою як такою стоять, як мінімум і передусім, двоє — журналіст і юрист.

Сьогодні в мене на очах держава в особі десятка чиновників веде справжню війну проти журналістів... Я мовчу. Чи то щиро не розуміючи загрози самій собі, чи то відмовляючись її бачити.

Війну проти юристів оголошувати не треба. Наш суд і так не був незалежним, і мене це не обходило. Не обходило? Протягом року львівські суди не приймали позови вчителів про стягнення з роботодавця зароблених учителями грошей. Суди не приймали позови громадян. А?

...Колись один із німецьких католицьких священиків, характеризуючи становлення тоталітаризму в Німеччині, сказав: «Коли прийшли за моїм сусідою-іудеєм, я мовчав. Коли прийшли за моїм сусідою-протестантом, я мовчав. А потім прийшли за мною, і за мене заступитися було вже нікому».

Я розраховую, що прийде лідер і зробить за мене те, що повинна зробити я. Хоча б визначитися. Але лідером я призначила дуже схожого на себе саму Віктора Андрійовича. Так ми з ним і живемо — чекаємо, хто перший із нас визначиться. Він, можливо, і хотів би обіпертися на середній клас, але знайти його навпомацки не може. Я теж — тільки нібито готова за ним, дивлюсь, а він уже на пасіці. Я додому — а він на трибуні мене гукає, поки добігла — знову він картинки малює. А що накажете йому робити? Я, звісно, на виборах за нього проголосувала. Але коли потім обрану мною більшість у парламенті відкрито й ницо перетворювали на меншість, що випадково туди потрапила, де я була? Під парламентом із гаслом «Не дозволю»? Ні, я вдома сиділа.

Бо між авто потім і праскою зараз я обираю праску. Виживання зараз, життя — потім. Отака я людина, та й край.

Я навіть гімн для своєї країни такий вибрала. «... Ще нам, браття українці, усміхнеться доля. Згинуть наші вороженьки... Запануєм і ми, браття... Душу й тіло ми положим за нашу свободу...». Усе це буде потім, завтра, колись…