Відчепіться ж, брати мої, молю вас, благаю!

9 березня 2010 року країна черговий раз стане свідком старого-нового надривного фарсу. 196-та річниця від дня народження Тараса Шевченка — постаті культової в історії формування української свідомості, сучасної української літератури та літературної мови в цілому — дасть нагоду розпростерти нацкрила строкатому натовпу українських достойників. Сьогоднішніх, вчорашніх і позавчорашніх. VIP складова програми нинішнього року — не для людей зі слабкою психікою. Оскільки знакові постаті країни на одному полі навіть Шевченка славити не сядуть. Віктор Федорович вирушать до Канева, у першу президентську мандрівку Україною — зійти на Чернечу Гору, провести «нараду з питань продовження реконструкції музею Великого Кобзаря, а також вручити нагороди поетам-лауреатам Шевченківської премії». Юлія Володимирівна ж скликають нацдемів узяти участь в урочистому мітингу біля пам’ятника Шевченкові в однойменному парку в Києві. Віктор Андрійович, кажуть, традиційно відвідає малу батьківщину поета —
с. Моринці на Черкащині. Всі троє разом із почтом укотре неймовірно роздратують знесилених відчайдушними спробами пишатися собою мешканців території під назвою Україна.

На кого, взагалі, розрахований цей сезонний цирк — збагнути об’єктивно неможливо. На кого цьогорічний, з огляду на географію дійства, — ще важче. Бодай одна національно-стурбована душа просльозиться з приводу того, що Віктор Федорович, виявляється, знали; Юлія Володимирівна — використали; а Віктор Андрійович — не полінувалися? Беруть крепкі сумніви. Це що, дає шанс вплинути на рівень довіри, рейтинги і температуру в суспільстві? Дайте спокій. Не змогли не вклонитися пам’яті Кобзаря? Якщо навіть припустити, що всі без винятку знають, хто він за один, — ніхто б не відмовився на окремо взятій приватній території звести інтимну каплицю ім. Тараса Григоровича, стилізовану відповідно до вподобань, духовних пошуків та естетичних смаків відповідально вклякаючого. Багатоликому Шевченкові не звикати, — в цій країні він був явлений світові у найрізноманітніших іпостасях. То навіщо це все?

Вони знущаються з нас. І принагідно з Тараса Григоровича, царство йому небесне. Проявів печерного цинізму і монументального несмаку у сферах, які, будьмо відверті, нас торкаються дуже умовно — політичні ігрища, фінансово-тіньові танці, приватизаційні «п’ятнашки», — їм відверто мало. Свідомо чи несвідомо — вже не має значення, — вони не можуть не оскверняти територій, котрі ми щосили намагаємося вважати такими, яких «ніхто в нас не відбере». «Половецькі пляскі» на кістках Шевченка, будь-кого, зрештою, кого нація сприймає як атрибут-доказ власного існування, — є не просто жлобством і не просто цинізмом. Це є стратегічним духовним мародерством. З низки причин.

По-перше, не вище названим персонажам і не при Шевченкові закликати до об’єднання національно-патріотичні сили, нагороджувати поето-лауреатів та відроджувати культуру під латентно-українські гнівні стогони. І бризкати слиною з приводу розколу нації, заходячись тужним голосінням на кшталт «якби вони вчились так, як треба», «…Бо хто матір забуває, того бог карає», «Кохайтеся чорнобриві, та не з москалями» і т.д. Неможливо дослівно спрогнозувати, що повідав би з цього приводу
трьом страждальцям Кобзар, але, з огляду на деякі його недвозначні рефлексії на адресу Богдана-Зиновія Хмельницького, розмова йшла б не про кохання і навіть не про вселенську любов. Вибір термінології, не виключено, яскраво свідчив би про те, що Тарас Григорович — таки і казахський художник, і російський інтелігент.

По-друге, батько (як вважають) сучасної літературної української мови і самої літератури з певним розгубленим зацікавленням, мабуть, прислухався б до персонажів, котрі вичавлюють із себе слова, сукупність яких вони дещо самовпевнено називають українською мовою, щось принагідно проповідуючи про спадщину, духовність, культурні надбання тощо. І це покоління політиків, яке мало доступ до адмінважелів впливу, яке могло відновити знищене «ворогами» всього українського на ниві українських (надетнічних) культурних процесів, що методично виривалися разом із землею ще у паростковій стадії. Це ті, хто міг ручками, делікатно і побожно дати їм прорости, — а натомість перекопав нивку бульдозерами під прапорами, знявши найцінніший пласт чорнозему, позаливав мастилом і мазутом там і тут, а несміливим протестувальникам — недобиткам-гуманітаріям — ричав щось на кшталт «Астарожна хаді! Калину садим. Красну». Передача президентом комплексові Кобзаря у Каневі готелю, в якому зможуть зупинятися численні паломники, які приїздять вклонитися Тарасові, — це зворушливо до сліз. Ви б натомість передали комплексові українську літературу, канівським іменинником започатковану, можливість гідно розвивати вітчизняне книговидавництво, якому зможуть вклонитися прочани без числа. Ціни б вам не було.

По-третє, ця безпардонна і бездарна клоунада — один із найочевидніших проявів відвертого саботажу процесу, до якого фігуранти не мають і не хочуть мати жодного стосунку, — процесу гідного інсталювання території під назвою Україна на інтелектуальній та культурній карті Європи і світу. Особливо соромно перед тими, хто не для «ящика», без квіточок, без смиренницького прикладання рук до місця, де в людей буває серце, скиглінь, голосінь та налитих кров’ю очей на слово «москаль» веде нерівну позиційну війну по кухнях, кнайпах, інтернет-форумах та блогосферах за право говорити собі й іншим: «Ей! Я з України. Це — круто». Тими мовами, які для них максимально ефективні для ведення цієї війни. Хто шкребе «по засіках», інтуїтивно відчуваючи, що пишатися є чим, намагаючись аргументовано вирватись із парадигми «ми — нє россіянє (поляки, білоруси — не суть)» у парадигму «ми — українські росіяни, євреї, поляки. І це — круто».

Так, як це робить нове покоління патріотів — модерних, освічених, незабичених. Для яких із цього починається все. На відміну від діючого президента, що черговий раз сподобився відважним одкровенням — «З Шевченка починається все». Недорікувато вітійствуючи на місцях бойової і трудової слави Т.Г., не лише не озброюючи патріотів новітнім арсеналом, а профануючи «бодай те, що є», вожді отруюють колодязь, який за інших обставин є джерелом життя. Іміджево Шевченківські дні — успіх непересічний. «Врагам» навіть коментувати нічого не потрібно. Досить старанно все транслювати. Можна без перекладу, чяво уж там, у мистецтві жалюгідно виглядати в речах знакових ми неперевершені.

Президентські вибори спраглим знайти бодай якийсь позитив у всьому, що відбувається, принесли натяк на надію. Нестримні ілюзії були пов’язані з тим, що з відходом Віктора Андрійовича і сходженням зірки Віктора Федоровича «культур-мультур» нарешті опиниться зовсім поза зоною уваги можновладців, а відтак, бодай не зазнає чергових системних ударів нижче пояса. Бо Україна гуманітарна (гуманітарна в найширшому сенсі — як проект, як точка докладання надзусиль і скелет вибудовування нової національної надетнічної ідеї для нового покоління українців) — це все, що в нас залишилось. Усе, що вони нам залишили, всенародно обрані наші.

А тут 9 березня... Якщо замислитися — забуття феноменальних українських літераторів Українською державою раптом не видається найгіршою для них долею.

Українським «елітам» — і мертвим, і живим, і ненародженим — потрібно знайти в собі сили проявити бодай натяк на совість і сором. Бодай у гуманітарній сфері. Знайти сили зайнятись улюбленим у цій сфері — нічого не робити. Не покладати, не славити, не поминати, не «ще-не-вмерла-українити», не відроджувати. Якщо ну ніяк не виходить цього не робити — будьте ласкаві, не на людях принаймні, побійтеся Бога, діти дивляться. Українські. Дайте жити, нам і так складно.

Воно ж і вождям було б корисніше, з огляду на кількість українців (як етнічних, так і політичних), котрі енергійно поминають їх незлим тихим словом 9 березня. Яке, за рішенням ЮНЕСКО, з 2002 року відзначають як міжнародний день Діджея. Благородна справа, до речі...

А Тараса Григоровича по-людськи жаль. На відміну від нас, йому не втекти. Він же — пам’ятник.