Від збройової торгівлі до ВТС: мистецтво можливого

Попри те, що Україна все ще входить у десятку світових експортерів військової техніки, а щорічні півмільярда збройових доларів стали традиційною нормою, становище України на міжнародному ринку озброєнь може суттєво змінитися. Вже нинішнього року може статися перше за останні дев’ять років зниження обсягів торгівлі зброєю, яке експерти Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння оцінюють приблизно в 8—10% відносно торішніх 650 млн. дол. Втім, цифри не відбивають реальну ситуацію. По-перше, тому, що істинні обсяги збройового експорту все ще за сімома печатками організацій, які цим займаються, а ЦДАКР оперує лише даними та фактами, що просочилися у пресу. По-друге, тому, що тенденції давно стали сильнішими від цифр, а ідеї модернізації національної системи ВТС уже встигли розділити численні центри впливу на цей непростий бізнес на кілька різних таборів. Два круглі столи, послідовно проведені ЦДАКР, виявили чимало проблем, які можуть грунтовно вплинути на життєздатність української системи ВТС.

Внутрішні чинники

Першим дуже примітним зізнанням людей, так чи інакше пов’язаних із збройовою торгівлею, виявилося упевнене твердження, що функціонуюча в державі система ВТС далека від ідеалу. Головні питання, які порушують експерти, — хто має відповідати за формування військово-технічної політики держави і де повинно знаходитися місце головного координуючого органу збройової торгівлі. Представники оборонки і самого збройового бізнесу усвідомлюють, що створювалася нинішня система в особливих умовах кадрових ротацій і особистісних чинників. Її патріархом вважають тодішнього секретаря РНБОУ Володимира Горбуліна, котрий курирував збройовий бізнес, а 1998 року, після призначення на посаду гендиректора Валерія Малєва, несподівано зіткнувся з ситуацією, коли новий керівник «Укрспецекспорту» деякі делікатні питання почав вирішувати безпосередньо з президентом Кучмою. Потрібен був потужний колегіальний фільтр державного рівня, який сигналізував би про потенційну небезпеку від реалізації тих чи інших контрактів. І такий фільтр з’явився 4 лютого 1999 р. в особі глави Комітету з питань політики військово-технічного співробітництва й експортного контролю при президенті України, а його керівником став Володимир Радченко.

Та згодом ситуація змінилася, з’явилися нові концепції організації системи ВТС. Сьогодні більшість спеціалістів єдині в думці, що необхідно сформувати умови для підвищення оперативності прийняття рішень з видачі ліцензій і дозволів, а головний координуючий орган збройової торгівлі має знаходитися в уряді й замикатися на президента чи на прем’єр-міністра держави.

На думку радника міністра оборони України Олександра Стеценка, вітчизняна модель ВТС не забезпечує баланс державних інтересів, інтересів виробника й експортерів озброєння. Не визначено зовнішньополітичні пріоритети ВТС, а найголовніше — у країні сьогодні відсутній єдиний координуючий орган виконавчої влади, що відповідає за організацію та виконання завдань у сфері ВТС. Існуючий комітет, на думку генерала, не є виконавчим органом, а має статус лише дорадчого й консультативного органу. О.Стеценко пропонує нову концепцію вдосконалення існуючої системи, яка передбачає поновлення президентської вертикалі управління на трьох рівнях. На першому рівні — президент України, як глава спеціально створеної Комісії з питань ВТС з іноземними державами, вирішує стратегічні питання ВТС. До складу Комісії повинні увійти президент (глава комісії), прем’єр-міністр, секретар РНБОУ, а також керівники провідних міністерств, задіяних у ВТС, силових відомств й інших державних структур. На другому рівні — Кабінет міністрів України забезпечує реалізацію державної політики в сфері ВТС, планує, організує, координує і контролює роботу центральних і місцевих органів виконавчої влади, установ і організацій, лобіює інтереси держави в ключових регіонах світу. На третьому рівні — уповноважені організації та суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності, яким надано повноваження з експорту й імпорту товарів військового призначення.

Для реалізації такого задуму необхідно створити новий центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом. Наприклад, Державний комітет або Державну службу з питань ВТС із іноземними державами.

Не менш категоричними є й представники іншого зацікавленого відомства — Міністерства промислової політики України. Його перший заступник міністра Олег Уруський вважає, що орган, відповідальний за сферу ВТС, має входити до структури виконавчої влади й одноосібно приймати рішення щодо ВТС. Тобто глава держави не повинен відповідати за прорахунки системи ВТС. Зараз, за словами О.Уруського, спостерігається ситуація, коли з боку іноземної держави рішення приймає один орган, а з боку України — два: Міністерство оборони та Міністерство промислової політики. Більше того, в даний час відносини в сфері ВТС зводяться до торгівлі озброєнням на закордонних ринках. При цьому основна складова — співробітництво — відсутня, як і спільні проекти між Україною та іншими країнами в оборонно-промисловій сфері. У затвердженій 2004 р. Держпрограмі розвитку озброєнь і військової техніки розділ ВТС узагалі відсутній. Внутрішнє замовлення, яке у державах Західної Європи слугує механізмом зміцнення оборонки, становить лише 5—7% щодо обсягів випущеної продукції.

У результаті традиційні ринки України дедалі частіше займають конкуренти з Росії, Німеччини, Франції. За твердженням в.о. генерального конструктора АНТК ім. Антонова Дмитра Ківи, отримання дозволу на право здійснення операції із закордонним партнером є «проблемним питанням». «Поки нам кажуть «не можна», у цій країні вже починають роботу наші конкуренти, а коли українські компанії нарешті отримують дозвіл на право здійснення в цій країні військово-технічної діяльності, для нас там уже немає місця», — підкреслив глава АНТК ім. Антонова.

Хоча ті, хто встиг поваритися в самому казані збройового бізнесу, не такі категоричні. Приміром, колишній перший заступник гендиректора «Укрспецекпорту», а нині віце-президент Міжнародної торгової палати Віктор Коренков вважає, що нічого змінювати не варто, треба просто «навести лад» в існуючій системі. Зокрема, політикою в сфері ВТС повинен займатися згаданий комітет, а реалізовувати політику експортного контролю — Держслужба експортного контролю, яка перетворилася на технічний орган при Кабінеті міністрів. Чиновники цієї служби нерідко боялися приймати рішення або передавали їх нагору, що призводило до втрати Україною ринків збуту. «При цьому Держслужба не повинна затягувати на півроку видачу ліцензій чи дозволів на контракти, інакше ми будемо нікому не потрібні», — зауважив В.Коренков. За збереження нинішньої структури координації ВТС виступає й екс-глава комітету з питань політики ВТС й ЕК при президенті України, а нині глава Фонду ветеранів розвідки Леонід Рожен. На його думку, відновленню також підлягає Держкомісія з питань ОПК, яку раніше курирував нинішній радник президента України Володимир Горбулін. Що стосується конкуренції між вітчизняними спецекспортерами та структурами в рамках однієї держави, то це, на думку Л.Рожена, вплив людського чинника.

«Нинішня система ВТС існує самостійно від виробників продукції, внутрішній ринок відсутній, і підприємствам доводиться шукати замовлення на зовнішніх ринках, при цьому стикатися із великою кількістю посередників, — вважає директор спеціалізованої консалтингової структури «Укрспецконсалтинг» М.Артюх.

Насправді ж проблема не в самій вертикалі управління ВТС, а в тому, що в такому вигляді вона зводить ВТС до банальної торгівлі зброєю. Відсікаючи від цієї діяльності такі ключові складові, як спільні з іноземними державами проекти з розробки зброї, створення стабільного внутрішнього ринку продукції військового призначення — в інтересах забезпечення обороноздатності країни, створення прозорих стимулюючих механізмів роботи з технологіями оборонного і подвійного призначення — як із метою впровадження у виробництво, так і для експорту. Немає орієнтирів для ОПК, немає і його керівника. Немає механізмів залучення іноземного інвестора, та й приватного капіталу. Немає прозорої програми приватизації об’єктів оборонки, хоча ласі шматочки ОПК уже поступово розподіляють між своїми. І нарешті, практично немає зрозумілої системи відповідальності за порушення в сфері експортного контролю, а єдиний резонансний випадок покарання за чутливий експорт після розголошення історії з поставками ракетної продукції до Китаю та Ірану породив більше запитань, аніж відповідей. Для всього переліченого вище немає ні законодавчої бази, ні відповідних зрозумілих гравцям правил гри у вигляді рішень держави.

Зовнішні чинники

Становище ОПК і, як наслідок, позиції України на світовому ринку озброєнь розхитуються ще з однієї причини. Прагнення України ввійти до НАТО на тлі колишніх інтеграційних зв’язків із Росією посилили занепокоєність усередині оборонки. Особливо після політичних демаршів із боку російських політиків, які прямо заявили про згортання оборонно-промислової кооперації в міру наближення України до повного членства в альянсі. Важливість цієї проблеми стає ще більш очевидною, коли згадати, що п’ята частина українського збройового бізнесу зав’язана на Росію і що вона залишається єдиною державою, з якою Україна має спільні проекти в сфері ВТС.

Чинник НАТО, безумовно, присутній у відносинах України та Росії. Та все ж, коли йдеться про оборонно-промислову сферу, говорити про його домінуючий вплив було б перебільшенням.

Звернімося до деталей. Хоча космос залишається найбільш об’єднуючою сферою, і тут намітилися тріщини, які з часом можуть перетворитися на прірву. «Співробітництво України та Росії в космічній галузі буде тривалим і плідним, а до 2017 р. космічна галузь України підтримуватиме тісні відносини з міністерством оборони РФ і космічними військами країни», — вважає гендиректор Національного космічного агентства України Юрій Алексєєв, зауваживши, що, приміром, у виробництві українського ракетоносія «Зеніт» 72% комплектуючих надходять із Росії. Але на тлі цього РФ розпочала розробку ракетоносіїв сімейства «Ангара», Україна — власних РН сімейства «Маяк». Недавно в центральному спеціалізованому КБ «Прогрес» було завершено підготовку другого дослідного ракетоносія «Союз-2», створеного спеціально під російсько-французький проект «Союз—Куру». Російські ЗМІ зазначили, що новий ракетоносій дозволить Москві зберегти позиції на ринку комерційних запусків і заробити мінімум 240 млн. дол. за рік, водночас позбувшись поставок українських комплектуючих.

Це загальні штрихи до портрета, яких, правда, стає дедалі більше. Хоча оптимісти все ще оперують такими символами співпраці, як модернізація й поновлення виробництва важкого транспортника Ан-124, конверсія «Сатани» — МБР SS-18, що викликала жах у американців за часів холодної війни. Це мегапроекти, які можна перелічити на пальцях. Є ще два десятки менших проектів, таких, як, наприклад, традиційне обслуговування російських РВСП і створення спільних підприємств для модернізації української військової техніки, чим займається «Укроборонсервіс». Ще є поставки львівською «Лортою» комплектуючих для С-300, поставки ВАТ «Мотор-Січ» авіадвигунів. Але співробітництво вгасає. Статистика давно почала зворотний відлік. Причому задовго до травня 2002 року, коли Україна привселюдно оголосила про бажання йти в НАТО.

Першим напрямом, на якому узи кооперації почали слабшати, стало створення й виробництво стратегічних озброєнь. Хоча найкращі у світі МБР створювалися в Дніпропетровську, нову ракету «Тополь-М» російські розробники створили без допомоги українських колег.

Потім втрутилася конкуренція спільних проектів із національними російськими проектами. Ан-70 виявився не потрібним РФ, бо є свій Іл-76МФ. Регіональний літак Ан-148 не сподобався, бо він перебігає дорогу національному проекту RRJ. Справді, навіщо підтримувати чужого виробника?

Конкуренція на світовому ринку озброєнь стала стимулом для створення дублюючих виробництв комплектуючих. Російські заводи освоїли виробництво цілого спектра збройової номенклатури, яку серійно виробляють на підприємствах України. Авіаракета Р-27, двигуни РД-36 для стратегічних і тактичних крилатих ракет, двигуни ВК-2500 для вертольотів, газові турбіни для корабельних двигунів, нашоломні системи для бойових вертольотів та багато іншого. Кажуть, ображатися на таку політику — те ж саме, що ображатися на дощ. Заступник директора українського Національного інституту стратегічних досліджень Григорій Перепелиця впевнений: виробничі потужності нашої країни не потрібні Росії, тому близько 70% виробничих потужностей її оборонного сектора не дозавантажені. А Індія — набагато привабливіший партнер для Росії, ніж Україна, оскільки, на відміну від України, може інвестувати її оборонну промисловість. Отож, причина зовсім не в НАТО, як заведено вважати...

Ще одним вагомим стимулом для згортання коопераційних проектів стала розбіжність пріоритетів із переоснащення своїх збройних сил. Росія занепокоєна програмою створення бойового літака п’ятого покоління, тоді як Україна — своїм військово-транспортним літаком і сумнівною програмою національного корвета.

Для України додаткова дилема полягає в тому, як без урахування співпраці з Росією перейти від торгівлі зброєю до ВТС. Певною проблемою є й те, що, крім утилізації мін та боєприпасів, ще немає прикладів вражаючого співробітництва з країнами НАТО у військово-технічній сфері. Таких, як російсько-французькі проекти з використання РН «Союз» або спільне просування навчально-бойових літаків «МіГ-АТ». Але, за словами директора Центру інформації та документації НАТО в Києві Мішеля Дюре, Україна занадто мало робить для просування своїх проектів на Захід. На недавній виставці техніки протидії тероризмові в Брюсселі української присутності не помічено, а ось найбільш представницькою експозицією була... російська. Та навіть у цих умовах інвестиції альянсу з’являться, стверджують його представники. Серед таких провісників — асигнування НАТО в обсязі 500 тис. дол. Харківському інституту радіофізики на розробку циклотрона для перевірки вибухових речовин в аеропортах.

Але, якщо чесно, річ у самій Україні. Не можна говорити про ВТС із НАТО, не відкривши власний ринок. Пропонувати свою техніку альянсу не лише наївно, а й нерозумно. А ось розробляти зброю спільно, щоб у пропорційно вкладених частках забезпечити себе й натовських учасників, можна цілком. До речі, тоді стане можливим і реекспорт спільно виробленої зброї. Обов’язковим має стати й ухвалення законодавчих актів про компенсаційні угоди, що відкриє шлях перспективним офсетним угодам та інвестиціям в український ОПК із боку великих виробників озброєнь Європи. Це перше, що зробили парламентарії Польщі й Чехії для наближення членства в альянсі.

Інакше кажучи, ми повинні подбати про власну привабливість для НАТО, зокрема і в оборонно-промисловій сфері. А ВТС із НАТО можливе. Бодай тому, що іншого шляху вже просто немає.