Вибори-2010: очікування, технології, ризики

Будь-яка влада виходить із народу. І ніколи до нього не повертається.

Габріель Лауб

Спекулювати обіцянками, грати на болючому, запевняти в неіснуючому, розбещувати легкодоступним… Список стандартних інструментів і засобів, з допомогою яких партійні штаби традиційно кують перемогу своїх кандидатів, можна подовжити. Утім, як і перелік тем, від яких нашу увагу з допомогою цих інструментів свідомо відвертають. Отже, у період виборів нам не рекомендують думати про те, наприклад, що метою будь-якого політика, тим паче того, котрий претендує на вищу державну посаду, має бути не одноосібна і безмежна влада, прагнення до якої стало ключовим для основних рейтингових кандидатів, а будівництво Української держави.

Що ключ до перемоги — це аж ніяк не тотально-технологічне знищення опонентів і глянсове просування себе улюбленого, а можливість із допомогою тих самих політтехнологій грамотно пред’явити виборцеві свою компетентність, для того щоб справді отримати владу й почати працювати. Знову-таки не на себе — на країну.

Що основні складові успіху будь-якої країни — це активне громадянське суспільство і сильна дер­жава. Що в основі життєдіяльності такої держави лежать загальновідомі в розвинених демократіях постулати: компроміс еліт, справедливий суд і бюрократичний апарат, який працює як годинник. І що на цю основу там не мають права зазіхнути жоден черговий президент, парламент чи партія. Хіба що закріпити суворим дотриманням уже існуючих законів. У нас же зазіхнути вважається справою «честі». Ось чому для Америки не є принциповим прізвище нового президента. І ось чому так тривожаться щодо цього в Україні.

Ступінь власної тривоги ми спробували передати відомим експертам і технологам, які, до речі, мають зіграти не останню роль у виборчому процесі, що розгортається. Отже, разом із нашими співрозмовниками Андрієм Єрмолаєвим (філософ, керівник Центру «Софія»), Олексієм Ситніковим (соціальний і політичний технолог, доктор наук, глава компанії «Імідж-Контакт»,
м. Москва), Дмитром Видріним (філософ, професор, письменник, політолог), Володимиром Фесенком (політолог, керівник Центру політичного аналізу «Пента»), Михайлом Погребинським (політолог, директор Центру політичних досліджень і конфліктології), Сергієм Гайдаєм (політичний технолог, директор зі стратегічного планування соціально-інжинірингового агентства Гайдай. Ком.) ми намагалися зрозуміти:

1. Наскільки за останні роки змінився український електорат і його очікування та яким чином це може вплинути на поведінку політичних сил і результати виборів?

2. Якими можуть бути основні тренди, гасло і технології ключових кандидатів та політичних команд?

3. Які основні ризики криють у собі майбутні кампанії як для самих кандидатів, так і для країни?

Наскільки відвертими виявилися учасники цієї розмови, судити виключно вам.

Андрій Єрмолаєв: «Від ідеологічних орієнтирів криза відкине виборця до побутового меркантилізму»

1. По-перше, почала руйнуватися система орієнтирів Майдану. Надто швидко дискредитували себе помаранчеві герої. Проте крах цього міфу поки що не супроводжується консервацією українського суспільства. Запит на успіх Майдану, попри розчарування, зберігається. Це позначається на політиках і політичному замовленні. Ешелон «нових» політиків, не заперечуючи свого минулого і минулого країни, пропонує іншу версію реалізації позитивних надій. Ідеться про Яценюка, Гриценка, Тігіпка і навіть про Литвина. Створюються передумови перевидання надій без революції. І в цьому особливість того, що відбувається. Це зов­сім не означає, що нові будуть переможцями. Проте означає, що в нас радикально змінюється політичний ландшафт.

По-друге, за цей час виборець із жертви телевізійного ящика став іще й жертвою соціально-економічної катастрофи. Отже, на першому місці для виборця будуть земні та прагматичні чинники. Криза відкине нас від ідеологічних орієнтирів до побутового меркантилізму. У 2004 році торгували майбутнім. Нині пропонуватимуть рецепти проблем сьогоднішнього дня.

2. Очевидно, що відкриття сезону — Яценюк. Водночас він іще ні психологічно, ні політично, ні креативно не готовий бути лідером країни. Ми спостерігаємо якийсь інформаційний феномен, де в головній ролі виступає цікавий хлопець з іміджем українського япі. Але його ахіллесова п’ята — штучність, муляжність образу, без виразної політичної легенди і стрункої системи поглядів. Адже ми знаємо Яценюка як цікавого дискусійника, але не знаємо його як економіста. Знаємо його як міністра, але він не відомий як автор проекту розвитку, який пропонується країні. Насправді цікавою перспективою та особистим політичним проектом для Яценюка може стати не президентська посада в 2010 році, а новий реформаторський уряд.

Амбіції бути «єдиною першою» є в Тимошенко. Та серія невдач і проколів показує, що вона — слабкий дер­жавний менеджер. Другий за рахунком уряд Тимошенко — і другий розпад команди зі скандалами. Бюджет сумнівний, газовий договір неоднозначний, антикризовий пакет не прийнято, уряд обмежений одним прем’єрським кабінетом... Ситуація втікає крізь пальці. У цьому контексті її загравання з ключовими фігурами з Партії регіонів по-жіночому хитрі, але щирі.

З одного боку, це тонка гра на стримування опонентів, з іншого — цілком об’єктивне бажання мінімізувати власні ризики. Втягування ПР у безрезультатні переговори після «акцій протесту» — це дуже точний репутаційний удар БЮТ. Тимошенко — майстер завдавати такі удари. У результаті непослідовна, двоїста і кон’юнктурна ПР застрягла на старті, а БЮТ розгорнув агіткампанію по телебаченню і заявляє про початок підготовки до президентських виборів.

Основною фішкою Тимошенко стане об’єднання країни на основі «ідеї сили». Імідж залізної леді зі слоганом «Україна сильна», здирання шкур з міністрів і стукання по столу кулаком, мілітарність у стилі поведінки — усе це нас очікує вже найближчим часом. І хоча насправді всі об’єднуватимуть країну, Тимошенко почне грати на протиріччях, тепер не регіональних та ідеологічних, а соціальних. Зокрема вже зараз очевидні спроби зіштовхнути лобами власника і робітника, розправитися з мироїдами-корупціонерами, перерозподілити прибуткові бізнес-сфери. Прем’єр дистанціюється від проблем приватних підприємств, апелюючи до олігархів, які «викидають робітників на вулиці». Крім того, будуть задіяні й дві традиційні фішки — антикризові дії з порятунку країни (з ідеологічним супроводом «прем’єр в облозі») і соціальний популізм. Інших аргументів у неї на сьогодні просто немає.

Опозиція з ПР і її лідер Янукович просто не можуть не відчувати цих точних ударів. Пом’якшити їх можна, зробивши ставку на жорсткий економічний прагматизм («тільки ми знаємо, як перемогти кризу») і оновлений соціальний популізм. Коли робітник втратив робоче місце, то всі розмови про мінімальну зарплату та соціальні гарантії тільки посилюють обурення. Тому популістську складову промислові «Регіони» об’єктивно переорієнтують на нетрудові верстви.

У будь-якому разі пара Тимошенко—Янукович найбільш імовірна в другому турі виборів, хоч би скільки технічних кандидатів висували конкуренти. І якщо опозиція вийде з переговірних інтриг, а БЮТ не втримає коаліцію і матиме другий економічний обвал, аналогічний обвалу осені 2008 року, шанси Януковича вийти в другий тур виборів будуть набагато кращими.

Ще одним технологічним моментом кампанії є дата проведення виборів. Слід розуміти, що восени людей на вулицю виводитимуть усі. Хто — на підтримку, хто — проти. Однак ця друга соціальна хвиля може мало скидатися на весняні протести — фрагментарні, заорганізовані. Восени реакція людей буде вже не на початок, а на наслідки кризи, і пов’язуватиметься із фактичними зубожінням та реальною безперспективністю. Почнуть працювати механізми самоорганізації протесту, не виключена й поява контр­еліти, яка складатиметься з лідерів «низів», справжніх авторитетів, а не польових командирів майданів.

До речі, цілком імовірно, що пік протесту збіжиться з уже відхиленою Конституційним судом жовтневою датою. Таке враження, що депутати, як серфінгісти, хотіли проскочити можливий соціальний пік на хвилі перед­виборної кампанії. Зовсім інша річ — вибори в січні, коли протест вплине на настрої і симпатії людей, остаточно сформує думку про спроможність влади, не виключено — серйозно позначиться на політичному ландшафті, і на лютий 2010 року всі карти можуть змішатися. На це дуже розраховують і молоді кандидати, і команда Віктора Ющенка, яка все ще мріє про другий термін.

3. Найнебезпечніше, що нас може очікувати з погляду технологічного трюку, — це спроба використати як інструмент перегляд Конституції. Причому як стороною, котра взагалі може залишити країну без виборів (БЮТ+ПР), так і Ющенком. Серйозною є загроза зловживань і фальсифікацій. Компромат? У відкритому суспільстві сенсацій стає дедалі менше. Чим ще можуть здивувати країну газова принцеса Тимошенко або засуджений Янукович? Ось Яценюк, мабуть, ще може.

Олексій Ситніков: «У результаті переможе той, хто підбере не двох-трьох олігархів, а 200—300 зневірених регіональних еліт»

1. Електорат спіткало розчарування, ми бачимо апатію, недовіру, озлобленість... Криза (економічна й політична) зруйнувала не лише матеріальні, а й певні філософські уявлення виборця. Тому або з’явиться нова сила, яка поведе за собою людей, або електорат покаже всім дулю в кишені і проголосує за щось маргінальне, що призведе або до розвалу й анархії, або до диктатури. Ці процеси не конче остаточно оформляться вже на цих виборах. Але саме на них вони отримають сильний заряд.

Що стосується загальноприйнятих соціологічних електоральних замірів, то тут важливо зазначити, що, рахуючи відсотки нинішніх рейтингів основних кандидатів — Тимошенко і Януковича, їх потрібно множити на півтора-два, а Яценюка — ділити на два. Яценюк не зможе капіталізувати суспільну свідомість в електоральну підтримку. Чому? По-перше, у нього немає організаційної машини і серйозного адміністративного ресурсу. По-друге, ніхто не скасовував властивого будь-якому електоратові мотиву — в останній момент проголосувати за переможця. Тут спрацьовують чиста психологія, певне відчуття причетності до переможця. Стосовно Яценюка немає відчуття, що він переможець. Як немає в нього і реальних 13—14 відсотків.

2. Що стосується основних кандидатів, то однозначно ми не побачимо нового Януковича. Він залишиться тим самим колишнім директором-господарником. І, знаєте, це працюватиме. Експерименти набридли. Особливо в умовах, коли немає нових економістів, які б могли прогнозувати поведінку під час кризи. На допомогу обов’язково покличуть старих, у яких хоч щось виходить.

Темою кризи користуватимуться всі. Проте нам доведеться пережити чергове змагання образів, харизм, технологій, але не змісту. В цій історії на коні Тимошенко. Її фанклуб більший, аніж у інших. Тимошенко проходить у другий тур. Але проблема в іншому: хто другий? Найсмішніше, що коли в другий тур або з Тимошенко, або з Януковичем потрапляє хтось третій — перемагає він. І в цьому сенсі треба розуміти, що не сам Яценюк становить якусь суспільну цінність, а ніша, яку він зайняв. Однак якщо Яценюк буде не єдиним новим проектом, його відсотки банально розтягнуть.

У Гриценка був шанс стати новим, зайнявши нішу українського Лебедя. Він міг би стукнути кулаком по столу і всіх покарати. 80 відсотків населення готові до жорсткої влади, щоб повернути порядок і стабільність. Проте Анатолій Степанович уже отримав інші характеристики. Його ситуація почала розвиватися в іншому напрямі.

Якщо серйозно розкручуватиметься Тігіпко, то розсудливий електорат може вибрати його, а не Яценюка. Останній тільки здався всім новою особистістю. Проте нічого нового так і не запропонував. Узагалі нічого! До того ж Арсеній Петрович абсолютно не архетипічний. Ну немає такого виборця, який сказав би: Яценюк такий, як я. У нього занадто специфічна біографія і вражаюча трудова книжка. При цьому, зауважте, переміщувався він по своїх численних посадах у гордій самотності. В нього немає команди. За ним немає типажів, які були б близькі населенню. І мені здається, що йому буде дуже важко їх знайти. А ось Тігіпко знайде, якщо постарається. Створити штаб військових дій і завод в одній особі під силу радше менеджеру-банкіру Тігіпку, ніж політику-одинаку Яценюку.

Проте досі ніхто не впевнений, що вибори взагалі будуть. Шанс широкої коаліції ще є. Очевидно, що плебісцит зараз нікому не потрібен. У спонсорів немає грошей. Гравці розуміють, що ризикують усе втратити. До того ж будь-які вибори в пострадянських країнах — це всього лише електоральна легітимізація домовленості еліт. Адже навіть після виборів в Україні тривають переговори за зачиненими дверима ЦВК, КСУ... Більше того, я поки що не бачу інтересантів, які особливо прагнуть вирішити питання через ризик електорального вибору.

Припустімо, Тимошенко стала президентом. Влада не збалансована. Хто буде прем’єром? Як розділити з ним повноваження? Зверніть увагу й на те, що БЮТ сьогодні має найслабші позиції там, де блок при владі. Київ багато що продемонстрував. Якби не було проекту під назвою «Турчинов на мера», то БЮТ був би іншим. Відбулися якісь глибинні і ще не усвідомлені самим блоком зміни. До того ж ті, хто робив кампанію 2007 року, з вулиці Турівської (штаб БЮТ. — Ред.) переїхали на Грушевського. А хто залишився на Турівській? Де кадри? Де штаби? Де виконання зобов’язань, узятих перед регіонами? Де партійна машина? На Турівській нікого немає.

У ПР інша проблема. Так, вони всі на Липській, але там є жорсткий внутрішньопартійний конфлікт. І чим активніше він вихлюпується назовні, тим більше зменшуються шанси лідера й партії. Дивно, що на це мало звертають уваги самі регіонали. Насправді можна констатувати, що всі наявні основні партійні проекти («НУ», БЮТ, ПР) дуже ослаблені. На рівні структур, організацій, домовленостей, консолідації, боротьби за доступ до тіла... Колись стихійно з’явившись, вони згасають. І це малооптимістичний прогноз.

У цій ситуації і країну, і людей моєї професії значно більше цікавлять нові проекти, які можна відразу правильно вибудувати й отримати результат. Невеличкий приклад: російське «Единство», проект якого ми створювали з нуля, здобув 24 (!) відсотки. З першого разу! А все тому, що нам вдалося в кожному регіоні знайти вже зрілі регіональні еліти, які не мали ніякого представництва в існуючій політичній машині.

Отож у сучасній Україні таких неосвоєних регіональних еліт — більшість. Тобто є люди, які заробили гроші, які допомагали і БЮТ, і ПР, і «НУ», але так і не вирішили своїх проблем. Вони так і не змогли убезпечити свій бізнес і спокійно його розвивати. Я тільки вчора зустрічався з двома групами людей, які готові тратитися, але не на «цих». Згадайте, коли Партія регіонів прийшла до влади, хто обійняв усі посади — луганські, дніпропетровські, запорізькі? Ні, донецькі! БЮТ прийшов до влади і також відсунув на задвірки інтереси регіонів.

Я переконаний, що той, хто підбере не двох-трьох олігархів, а 200—300 регіональних еліт, той і переможе. Отримає результат той, хто думатиме не про Україну-2010, а про Україну-2020. Хто з площини лінійної соціології перейде в площину психосемантики. У той час як соціологія каже, скільки в кого відсотків, психосемантика пояснює, як це змінити. Потрібно дійти до кожного виборця.

3. Жодні вибори і вороги світу не нашкодять Україні так, як їй шкодить її власна неспроможна домовлятися еліта. Насправді в нинішньої еліти останній шанс. Пам’ятаєте діалог у книжці «Аліса в Країні чудес».

— Скажіть, як звідси піти? Це залежить від того, куди ви хочете прийти. Якщо байдуже куди прийти, тоді байдуже куди йти...

Якщо зараз еліти продовжать тягти в різні боки — розтягнуть країну. І цим скористаються всі — Польща, Америка, Росія…

Дмитро Видрін: «Основний ризик у тому, що ми можемо обрати президента, котрий не стане президентом усієї країни»

1. У нас зник запит суспільства на політиків. Наприкінці 80-х—початку 90-х суспільство оплачувало політиків своїм часом. І ті не витрачали грошей на «обробляння» електорату. Люди безплатно збиралися на зустрічах у ЖЕКах і клубах. Та я і сам ходив на такі заходи. Попит випереджав пропозиції. Суспільство, приміром, фінансувало мене як політичного експерта. Мої книжки приносили прибуток. Я, як і будь-який науковець, міг працювати для задоволення власної цікавості. Тоді була надія, що ще одне зусилля, і ми перетворимося на громадянське суспільство, яке саме формуватиме політиків і вимоги до них.

Проте суспільство самоусунулося, а замовником на політиків, експертів і журналістів стали осередки влади, які обслуговують інтереси різних фінансово-олігархічних груп. Уся політична діяльність тепер зводиться до створення якихось конвертаційних центрів, де відбувається конвертація грошей у політику. Україна створює нову політологічну галузь — театралознавство, де різні люди намагаються довести один одному, меценатам і автоматично електорату, що їхній актор найталановитіший і найяскравіший. Сьогодні політика — це гра не смислів, а образів.

Аплодують більше тим, на кого показують головні критики і театралознавці. Якщо Савік Шустер натякає, що в цьому місці треба поаплодувати — усі аплодують. Він головний театралознавець України. «Інтер» теж театралознавець, але другого ряду. У нього вищий рейтинг, але менше таланту. Савік може зробити комплімент улюбленому акторові у формі об’єктивної констатації. А в «Інтера» навіть об’єктивна констатація виглядає як комплімент.

Дешевими «цукерками» політики розтлили душу електорату. У кожної людини в серці є якась іммагінація (образ) ідеального чоловіка, жінки, політика... Колись там в одній із сердечних камер лежала маленька тривимірна скульптурка, тепер якийсь двовимірний оцифрований образ. Раніше тривимірна іммагінація політика складалася з багатьох інтелектуальних, моральних та інших якостей. Тепер його «сердечний образ» складається здебільшого із зовнішніх ознак. Так, голосовий придих цінується вище, ніж наповнення промови якимось змістом; яскравий зовнішній вигляд — вище, ніж глибина думки; уміння ефектно «відшити», словесно принизити опонента — вище, ніж уміння вдумливо проаналізувати його думки... Сьогодні популярне все яскраве, блискуче, «сороче» — те, що впливає на найпростіші чакри, інстинкти виборця. І він реагує. Судячи з рейтингів. Тобто очевидний запит суспільства в політиці на вульгарно яскравих і до сліз зрозумілих двовимірних людей. А не на тривимірних, чию суть треба розкрити і розкодувати.

2. У всіх нових претендентів є певні шанси. Щоправда, якщо прибрати у кожного домінантну негативну якість: у Яценюка — мажорність; у Тігіпка — сервільність; у Гриценка — ваговиту традиційність. Напевно, одні з них зможуть подолати свій базовий негатив, інші — ні. Зокрема, в Яценюка є два ресурси. Це і ресурс певного досвіду, і ресурс відсутності певного досвіду. Але в нього є ще вагоміша фішка — відсутність партійно-комсомольського стажу.

Тігіпко працюватиме в серці своєї величезної біментальної зони. Насправді Україну можна розділити на дві ментальні (Захід—Схід) і три біментальні (Дніпропетровськ, Буковина і Закарпаття) зони. Ще не настав час перемоги «ментала». «Ментали» поки що більше розколюють Україну, ніж об’єднують. А Тігіпко типовий «біментал». Але він, через дефіцит часу, швидше за все, буде «замкнений» у межах Дніпропетровщини і навколишніх земель Центральної України. І тут він, хай як дивно це буде для штабістів Тимошенко, скоріше зашкодить лідеру БЮТ, ніж її головному молодому опоненту Яценюку. Тігіпко сильно порве саме її родовий маєток.

А от Гриценко, схоже, зробив таку саму помилку, як і я, коли пішов у політику. В Америці є цікава теорія щодо астрономів і астронавтів. Так-от, перший блискуче розраховує траєкторії польотів, другий сміливо літає в космос. Це два різні психотипи і дві різні інтелектуальні ніші. Гриценко чудовий астроном. Але, так само, як і я, поганий астронавт. Ситуація може змінитися тільки в разі, якщо йому вдасться правильно розрахувати траєкторію власного польоту. Що на порядок складніше, ніж давати правильні поради іншим.

Янукович і Тимошенко. Я їх не розділяю. Обидва ментали. Кожен із них якщо і стане президентом де-юре, не стане ним де-факто. Так, Януковича ніколи не сприймуть у Західній Україні. А Тимошенко, попри всі зусилля, залишиться чужою на Сході. До того ж обидва ці політики оперують у своїй діяльності фізичними образами, а не хімічними. Вони граються в кубики, а не в зварювальні агрегати. Вони думають, що Україну можна скласти з пазлів. Вони думають, що Україну можна перетворити механічно. Але Україну потрібно не скласти, а синтезувати. Вони ж не знають політичних синтезуючих технологій. Вони не вчилися цим технологіям. І не дали один одному часу навчитися. Вони постійно з кимось і за щось боролися. Гралися великими грошима, великими людськими масами, партіями... Зшивання ж сенсів, культур, ментальностей — це не їхня історія і не їхня стихія.

Обидва підуть на вибори з ідеєю управління матеріальними або фінансовими, а не ментально-культурними потоками. Вони говоритимуть, що людям зі Сходу і Заходу потрібно просто обійнятися на Майдані, і тоді настане загальне щастя. У їхніх економічних програмах змагатимуться не концепти, а банально відчутні на дотик речі. Янукович, приміром, скаже, що за його президентства у вас у холодильнику буде на три кілограми більше м’яса, а Тимошенко відразу пообіцяє додати ще по тисячі гривень у кожен гаманець. Тобто їхні програми такі самі «плоскі й одновимірні», як і вони самі. Тому вони можуть дати батькам гроші і м’ясо сьогодні, а не шанс їхнім дітям стати повноцінними затребуваними людьми завтра. Це люди культури, яка минає.

Переговори БЮТ і ПР це підтверджують. Це технологія двох кластерів, котрі відходять у минуле, котрі бояться, що можуть програти бій за президентське крісло. Вони вже щось таке відчули. Страх втратити все змушує думати про компроміс. Але компроміс у їхньому виконанні — це не домовленість заради стильного та осмисленого завтра країни, це угода заради свого безглуздого сьогодні.

3. Ми справді можемо обрати президента, котрий не стане президентом усієї країни. Це головний ризик. Україна розірвана як клаптикова ковдра. Ментально. На багатих і бідних. Прохачів і чиновників. На освічених і тих, хто не має можливості здобути освіту. На симпатиків Заходу і Сходу. На тих, хто дивиться «Інтер» і Шустера. Знадобиться дуже потужний швидкозшивач. Поки це розповзання не набуло фатального характеру. Однак ці двоє не зшиють Україну. Якщо хтось із них виграє, це буде драмою для України.

Володимир Фесенко: «Головним трендом стане боротьба мережевих технологій — легальних (інформаційних і організаційних) проти кримінальних, побудованих на прямому і непрямому підкупі виборців»

1. Значна частина виборців просто проігнорує вибори, ще одна група виборців (досить чимала) продасть свої голоси. Каталізатором критичних настроїв стала економічна криза, але свою вагому лепту в цей процес внесла й нескінченна політична війна, яка триває всі останні роки. У постпомаранчевого електорату (виборців, які голосували у 2004 році за В.Ющенка, але потім зневірилися у своєму обранці) чітко виражений попит на нових політиків і нові політичні сили. Претенденти на роль нових політичних лідерів спробують зіграти на суспільній потребі в оновленні політичного керівництва країни. Але значна частина виборців (не менше 40—45%) готові голосувати за тих самих лідерів, чиї політичні сили вони підтримали на виборах 2006—2007 рр.).

Порівняно з 2004 роком, майже не змінилася електоральна географія країни. Політичні симпатії східних і західних регіонів країни залишаються прямо протилежними. У другому турі виборів знову зустрінуться представник Заходу і Сходу країни. Результат виборів, як і раніше, вирішать центральні регіони України.

2. Два основні тренди майбутніх виборів: 1) конкуренція претендентів на роль антикризового лідера, здатного навести лад у країні й подолати економічну кризу; 2) боротьба «нових» політиків проти «старих». Решта тем будуть фонові й допоміжні. Партія регіонів критикуватиме збанкрутілу помаранчеву владу. Комуністи наїжджатимуть не тільки на помаранчевих, а й на регіоналів, які періодично намагалися домовлятися то з Ющенком, то з Тимошенко. Природно, у східних і південних регіонах апелюватимуть до проросійських настроїв виборців, використовуватимуть теми антиНАТО і російської мови. Але вони відіграватимуть роль ідеологічних фільтрів, які мають розсортувати кандидатів на «своїх» і «чужих». Таку ж саму функцію у західних регіонах виконуватимуть апеляція до національних цінностей і критика політиків, які продалися Кремлю.

Тимошенко, швидше за все, спробує виступити в ролі рятівниці нації, яка не на словах, а на ділі виводить країну з економічної кризи і політичного хаосу.

Головним технологічним трендом майбутніх виборів буде боротьба мережевих технологій — легальних (інформаційних і організаційних) проти кримінальних, побудованих на прямому й непрямому підкупі виборців. Стримуючим чинником стане необхідність мінімізації витрат на проведення кампанії практично в усіх кандидатів (на жаль, криза!). Особливістю майбутньої президентської кампанії, на відміну від кампанії 2004 року, буде гостра боротьба за вихід у другий тур, яка розгорнеться на постпомаранчевому фланзі.

3. Основні ризики будуть пов’язані з президентськими виборами, особливо для фаворитів цих виборів.

Янукович у разі поразки на виборах глави держави ризикує розпрощатися з великою політикою. У Партії регіонів у такому випадку неминуче загостряться відцентрові тенденції, ймовірно, розпочнеться кастинг на роль нового партійного лідера.

Для Тимошенко ризики пов’язані не так із виборами, як з економічною кризою. Криза б’є по її рейтингу «чудотвориці». Але навіть у нинішній ситуації вона буде одним із фаворитів цих виборів, та й при будь-якому їх результаті залишиться однією з ключових політичних постатей країни.

Ющенко ризикує зазнати на президентських виборах приголомшливої поразки, опинившись серед аутсайдерів кампанії з надзвичайно низьким результатом.

Для Яценюка основні ризики пов’язані зі слабкістю його організаційних структур і необхідністю утримати свій уже чималенький рейтинг в умовах реальної й жорсткої виборчої кампанії. Вогонь по Яценюку відкриють із різних боків.

Майже нічим не ризикують Симоненко і Литвин. Та й «ловити» їм особливо нічого. Найбільше ризикують у цій виборчій кампанії країна й пересічні виборці. На фініші президентських перегонів знову, як і в 2004 році, може виникнути масштабна політична криза. Сторона, яка програє, може не визнати перемоги свого конкурента. Майдан навряд чи повториться, а ось охочі дати волю своїм негативним емоціям напевно знайдуться.

Проте найбільший ризик полягає в тому, що новий президент може знову не справдити наших очікувань.

Михайло Погребінський: «З’явиться маса демагогічних проектів виведення країни з кризи»

1. За останніх п’ять років відчутно змінився соціально-психологічний портрет електорату. При цьому базові цінності та цивілізаційні установки залишилися попередніми. П’ять років тому в Україні спостерігалося швидке економічне зростання. Як зазвичай трапляється в таких випадках, люди були дуже незадоволені. Коли їхній добробут зростає, вони завжди вважають, що він зростає не досить швидко.

Крім того, близько 40% українців (судячи з результатів першого туру президентських виборів) готові були повірити, що є новий лідер — чесний, гарний, взагалі приємний в усьому.

Ці два чинники, сукупно з низкою інших, і породили помаранчеву революцію, яка стала результатом сильно завищених очікувань. Напередодні тих виборів ми фіксували дуже високий рівень очікувань, позамежний рівень оптимізму... Сьогодні, навпаки, ніхто вже нічого хорошого не очікує. Люди думають не про те, як здійснити революцію, яка відразу створить світле майбутнє, а про те, як вижити. Звичайний наслідок революцій. Тоді домінували надії, а в половини країни — ще й віра у вождя, котрий як Бог, цар і герой одночасно, виведе Україну до світла. Сьогодні ж домінує розчарування.

Такий поворот стану справ, швидше, вигідний партіям, які спираються на південь-схід. Там ніколи не було гіпертрофованого ентузіазму, тому розчарування і пов’язана з ним пасивність, у принципі, мають бути виражені не так яскраво.

Що ж до поведінки політичних сил, то вони, здається, погано розуміють цей поворот настроїв суспільства і надміру сподіваються, що їм можна нічого не змінювати: «виборцю нікуди подітися, проголосує за нас ще раз». Це стосується як помаранчевих, так і ПР, КПУ.

2. Якщо говорити про реальних кандидатів, то з «логікою кампанії» все ясно — перемога за будь-яку ціну. Звідси логіка першого туру: утримання, мобілізація свого електорального ядра + спроби пограти на «нейтральному полі». Логіка другого туру: формування команди попутників для завоювання чужих голосів + жорсткий технологічний контроль за всім, що рухається чи перебуває у стані спокою...

Гасла. Якщо у 2004 році політтехнологи Ющенка нав’язували суспільству уявлення про виборчу кампанію як про боротьбу добра зі злом, чим стимулювали виборця робити вибір не головою, а серцем, то сьогодні один із потенційних кандидатів, використовуючи схожі політтехнологічні прийоми, заявляє про боротьбу минулого і майбутнього. Щоб протистояти цьому тренду, в усіх реальних кандидатів у публічному просторі з’являться молоді люди.

З’явиться маса демагогічних проектів виведення країни з кризи, без будь-якої надії на професійну дискусію.

Схоже, наші політики поки що не зрозуміли, що попит на «трибунів» вичерпаний. Усе. Не потрібні «трибуни». Потрібні ефективні професіонали. Ця зміна очікувань — на користь політиків а-ля Азаров.

3. Сьогодні Україна значно далі від стану «єдиної політичної нації», ніж у 2004-му. Фактично, сьогодні про Україну вже кажуть як про failed state (неспроможна держава без майбутнього). Вибори (особливо президентські) створюють тут додатковий ризик, тому що ставка висока, відповідно, застосовуватимуться будь-які засоби.

Робитимуться спроби організувати масову незгоду з результатами виборів. Таким чином, буде створено ще один (на додачу до вже наявних) чинник нелегітимності влади. Причому, що дуже важливо, нелегітимності всієї влади — президента (можливо, відразу трьох президентів: Ющенка, новообраного і того, хто програв, але не визнав поразки), Конституційного суду, уряду...

Тому основний ризик пов’язаний із тим, що після виборів нам не вдасться вийти з безперервного, починаючи з 2004 року, стану політичної кризи. Існує цілком реальний ризик втратити країну. Як бачиться, відносно кращий вихід — прийти основним парламентським політичним силам до «безпринципної згоди» і внести зміни в Конституцію ще до початку виборчої кампанії. Загрози для країни, пов’язані з безпринципністю, сьогодні значно менш серйозні, ніж загрози, пов’язані з високою ідейністю і переконаністю.

Сергій Гайдай: «Будь-який новий президент не протримається і двох років — загине в неминучих соціальних вибухах»

1. Політика — не шанована й не престижна справа. Це невиконані обіцянки і нереалізовані можливості. Політики — аморальні люди. Такі відчуття і настрої. З іншого боку — наявне колосальне очікування нових.

2. Янукович залишатиметься гарантом стабільності. «Поверніть нас, і ми врятуємо країну», — повторить він електоратові. Так лідер ПР збереже своїх і, можливо, залучить тих, хто не повірить у перемогу Литвина. Його головна мішень — Тимошенко. У боротьбі з нею найсильнішим ходом для Януковича могла б стати... відмова від виборів. «Я хороший прем’єр. Литвин — президент. Яценюк — спікер», — сказав би стратег Віктор Федорович, і тим самим поставив би жирну крапку в колективній операції «Прибрати Юлю». Однак тактик Янукович цього ніколи не зробить. І програє.

А ціла й неушкоджена Тимошенко рятуватиме країну. Вона Жанна д’Арк. Вона надихатиме. Але це буде її остання барикада. Замало Орлеанів залишилося. До цього були Кучма, Порошенко, Ющенко, Янукович... Показово, що під час наступу лідера БЮТ особа Януковича не буде сильно атакована. Тимошенко вчинить оригінальніше — покаже пакет олігархів, який поруч із ним. Фірташ — це тільки початок. Стосовно Ахметова поки що запитання — сьогодні складно сказати, з ким він. Але, цілком безперечно, перепаде Ющенку. І це попри те, що його команду залишив головний антагоніст Балога. «Через Ющенка у мене не вийшло», — наполягатиме Тимошенко. І це правильне тло для її походу на Банкову. Однак якщо вона почне атакувати Яценюка, той підніметься. Різко стане фігурою її рівня. Тому тут порада: Яценюка треба або обіймати, або ігнорувати. «Коли я стану президентом, Яценюк стане моїм прем’єром», — повинна сказати Тимошенко. І нестійкий електорат Арсенія Петровича добряче гойднеться у бік його досвідченішої конкурентки. І не суть важливо, що на це відповість сам Яценюк. Чи новий?

Річ у тому, що технологи розчаровуються в кандидатах швидше, ніж виборці. Ми бачимо все зсередини. І я не сумніваюся в тому, що Яценюк — не новий. Це козирний туз системи, який раптом несподівано зрозумів, що його карта не бита. Так, у нього є шанси. Він опинився в потрібному місці в потрібний час. Але він — переможець конкурсу «Найрозумніший», що далекий від образу «свій хлопець». Ось якби Гриценко, Тігіпко, Кличко, Конавалюк, Катеринчук... стояли за його спиною, вийшов би класний проект. Але він не здатен із ними домовлятися, як це зробив Обама, потягнувши за собою Гілларі разом із голосами її прибічників.

Але Яценюк усе ж таки спробує зіграти в цю гру. «Обамщина» — це, схоже, саме та фішка, котрою його купують політтехнологи. Але в Яценюка — технологічна командна криза. Бо забагато розмов про те, що хтось зайшов у штаб, а хтось пішов... Кандидат занадто довго перебирає. Навколо нього йде інтрига, хто з ним працюватиме. І всім хочеться працювати з Яценюком. Тому є відчуття цікавого проекту. Бо кожен розуміє: якщо переможе Тимошенко або Янукович, це буде їхньою особистою заслугою, а якщо Яценюк — заслугою політтехнолога. Репутаційні ставки зростають! Як і інвестиційна привабливість кандидата. Однак і ризики нікуди не зникають. Основний — потужні противники, зрушити яких може просто забракнути сил.

Ось чим, наприклад, сильний Янукович? Своєю політтехнологічною командою, яка може організувати електорат. На Липській працюють прості, але міцні штабісти. Тимошенко також блискуче технологічно оснащена. Приплюсуйте до цього її феноменальну здатність до мобілізації, особливо в момент, коли можна програти все, і... Яценюк просто плутається під ногами.

Цей політик добре грає у другому турі. Але туди ще потрібно пройти. Буде дуже прикро, якщо йому забракне двох-трьох відсотків. Ось тут і перевіриться якість команди. Цих відсотків не збере вертикальна медійна кампанія, навіть якщо у тебе в кишені «перша кнопка». Їх можна підібрати тільки у провінції, в полі. В Яценюка сьогодні немає такої можливості. Поки що він голий медійник і власник легенди. Тому його обманюватимуть і казатимуть: «А зробімо як Обама — переможімо через Інтернет!» Але фішка Обами була не тільки в Інтернеті, а й у волонтерах. Штаб нинішнього американського президента вів кампанію у горизонтально-мобілізаційний спосіб. Він мобілізував учасників електронних соціальних мереж (а їх у Штатах понад 20, кожна з яких охоплює понад 150 мільйонів), а також тих американців, котрі перестали вірити газетам і рекламі, достукавшись до них рукою волонтера. Хіба в розпорядженні Яценюка є такі потужні соціальні мережі? Втім, як і волонтери...

На жаль, сьогодні в Україні «від дверей до дверей» ходить лише Черновецький, що працює у сегменті «бабусь». Але між ним і Обамою є одна істотна різниця: київський тріумфатор стукає у двері свого виборця не з листівкою, а з пакетом гречки. До речі, в цій історії добре прозирає рівень суспільної свідомості у нас і в них.

3. Ризик один: будь-який новий президент не протримається і двох років — загине в неминучих соціальних вибухах. Однак цей самий ризик може стати й винятковою можливістю. Адже питання не в тому, хто стане президентом сьогодні, а в тому, чи вистачить у суспільства, охопленого економічною і політичною кризою, часу, щоб породити нову еліту, здатну жертвувати власними інтересами задля інтересів держави. Можливо, у період непростих випробувань з’являться люди з регіонів, які спочатку без допомоги центру виживуть у своїх містах, а потім візьмуть Київ.