Вертеп свободи у старій реальності

23 січня, четвер, десята ранку. Я запізнююся на судовий процес проти греко-католицького священика о. Михайла Димида, першого ректора Львівської богословської академії (нині - УКУ) і викликаю таксі. За кермом - молодий хлопець. У нашій короткій розмові з'ясовується, що він прислуговує о. Михайлу на його парафії. Вдень працює таксистом, а вночі чергує біля військових частин, де львів'яни кілька діб поспіль блокують силовиків, щоб ті не виїхали до Києва. "Зробіть усе, щоб захистити отця" , - каже мені хлопчина. І категорично відмовляється взяти плату за проїзд.

Навколо Франківського районного суду у Львові - майже півтисячі людей. Серед них проректори УКУ - дисидент Мирослав Маринович, колишній голова Львівської обласної ради Мирослав Сеник, поет Ігор Калинець, проректор з наукової роботи ЛНУ імені Франка Дзвінка Калинець-Мамчур, журналісти, викладачі, студенти, правозахисники, перекладачі, священики. Львів'яни прийшли підтримати о. Михайла Димида, якого звинувачують у тому, що він не зупинився на вимогу інспектора ДАІ під Києвом. Священик пояснює, що ніяк не міг там зупинитися, бо саме в той час він… фізично був у зовсім іншому місці, на Майдані, де чекав пасажирів зі своїм мікроавтобусом, щоб їхати додому у Львів.

Танці правопохоронних ведмедів

Судове засідання триває кілька хвилин. Отець Михайло підтверджує клопотання, подане ще за тиждень, про перенесення слухання на інший день у зв'язку з відсутністю адвоката, який того дня мав інші слухання. Суддя призначає нову дату - 3 лютого. У наступні півгодини півтисячі львів'ян спільно моляться під стінами суду, вітаються, знайомляться, спілкуються про потреби Майдану і нові протестні ініціативи.

Ця справа уже стала притчею во язицех не лише у Львові. Розголосу вона набула і в інших містах України, і за її межами. Все почалося 4 січня, коли на подвір'я будинку, де мешкає священик з родиною, прийшли представники ДАІ з рапортом, але без жодних доказів.

- З їхніх запитань я зрозумів, що йдеться про мою участь в Автомайдані, до чого я справді долучався, - розповідає о. Михайло. - Вони також розпитували, де саме я був о 12.30 29 грудня і чи був у селі Нова Петрівка. Я не пам'ятав кожну годину того дня, про що й сказав їм. Проте вони не чекали на повторну зустріч для уточнення обставин. Незабаром я дістав повістку до суду і протокол, написаний без мене. Це, гадаю, спеціально спланована справа.

Отець Михайло вважає, що на нього потрапили випадково, думаючи, що його мікроавтобус - це машина якогось підприємця.

Захищати священика взялися адвокати "Дорожнього контролю".

- До нас постійно звертаються люди, учасники Автомайдану, яких притягують за нібито адмінпорушення, - розповів Юрій Віняр з "Дорожнього контролю". - Скільки точно таких людей, ми не знаємо. Думаю, багато. Лише в одному Червонограді сьогодні п'ять таких справ. Є випадок, коли особа взагалі не була на місці, бо машина стояла на ремонті, але на неї також склали протокол.

Отець Михайло бачить два варіанти розвитку подій. Якщо буде використано адміністративний привід для політичного тиску, тоді варто подавати апеляцію і далі - до Європейського суду з прав людини. Якщо ж суддя визнає, що це фальсифікація з боку ДАІ, то потрібно подавати позов на державу Україна про компенсацію моральної шкоди, а виграні гроші передати на потреби потерпілих від беркутівців.

- Як почуваєтеся в цьому судовому процесі? - запитую.

- Дуже спокійно й радісно. Це чудова нагода виявити свою любов до тих, хто стоїть по іншій бік барикад, але також і засвідчити свою свободолюбність і гідність. Здобути перемогу можна тільки через щоденне оновлення самих себе, - усміхається священик.

Катехизм Католицької церкви: коли повстання
є обґрунтованим?

Отець Михайло, разом з о. Василем Рудейком і о. Юрієм Васьківим, створив Церкву на Майдані, у переносному і прямому значенні цих слів. Вони були першими священиками, які приїхали на київський Майдан у листопаді і майже відразу відправили першу літургію.

Я зустрілася з отцем наприкінці листопада біля намету-каплички УГКЦ перед стелою. Тоді Майдан був студентським, без партійних прапорів. Отець Михайло, дуже натхненний, був з донькою і сином. Ми поговорили кілька хвилин про креативну силу молоді й розійшлися. Відтоді упродовж двох місяців літургія і молитва тривали постійно, а о. Михайло, постійно перебуваючи на Майдані, сповідаючи і причащаючи сотні людей, описував його значення й важливі сутнісні моменти у своєму блозі на Facebook, розміщав свої роздуми на YouTube. Пізніше, коли розпочалися ініціативи Автомайдану, о. Михайло брав участь у їхньому русі.

Уродженець і підданий королівства Бельгія, він переїхав на постійне місце проживання до Львова в січні 1992 р., щоби розвивати в Україні Греко-католицьку церкву. Одружився з Іванною-Марією Крип'якевич. У подружжя четверо дітей. Перший ректор Львівської богословської академії (нині УКУ), доктор східного церковного права, викладач богослов'я в УКУ, автор багатьох наукових праць, багаторічний капелан різноманітних молодіжних акцій та таборів. Засновник "Радіо Воскресіння" у Львові, Агенції релігійної інформації та її тижневика, упорядник інших релігійних видань. Засновник і директор Інституту церковного права. Ініціатор релігійної громади св. Климентія УГКЦ на вул. Генерала Чупринки у Львові. Почесний пластун.

"На Майдані я зробив для себе три важливих відкриття. По-перше, по-іншому подивися на українських мужчин. До того я багато разів казав, що у нас нема чоловіків, і наші жінки недобре виховують своїх синів, які потім не можуть бути главами сім'ї, нести відповідальність, давати провід. Але сьогодні ми бачимо багато таких, чиє слово є ділом. По-друге, на Майдані зникли конфесійні межі. Ми просто молимося, а не з'ясовуємо, до якої церкви ходимо. Інше розуміння молитви і загалом того, що інакшість не означає більшість чи меншість благодаті. І, по-третє, в Україні існує нова генерація патріотів, поважна молода сила, яка має здорове коріння", - вважає священик.

Священик аналізує моральну складову права народу на повстання і зауважує, що катехизм Католицької церкви передбачає п'ять умов, коли силовий сценарій є морально допустимим. Це можливо тоді, коли тривають безсумнівні, тяжкі, тривалі порушення основних прав людини; після вичерпання всіх інших засобів; якщо цей сценарій не спричинить іще більшого безладдя; якщо є обґрунтована надія на успіх; якщо раціонально неможливо передбачити кращого вирішення (ККЦ; 2245). "Вживання сили не завжди ідентичне з чиненням зла, але й невживання сили не є ідеєю абсолютною, коли її конечне застосування є захистом права і життя людини, - наголошує о. Михайло. - Людина з її гідністю, правами є також храмом, який інколи потребує захисту, подібно до того, як такого захисту потребував храм, звідки Христос вигнав торговців. Чаша терпіння була переповнена, і неважливо тепер, хто саме перший почав наступ з нашого боку.

Ми вже перемогли. Просто деякі речі стануть очевидними у часі".

Справа о. Михайла Димида - дуже кристалізована за своїм символічним контекстом. І саме тому - гротескно абсурдна. Здається, ми всі дістанемо чудову нагоду ще раз дуже виразно й публічно засвідчити правду: зовнішньо цей процес уже навіть сьогодні нагадує справжній вертеп, з усіма його містерійними змістами й виразними дійовими особами - ангелами і чортами. На глибших, внутрішніх рівнях цей процес є не чим іншим, як черговою хвилею підйому: невтаємничені починають долучатися до активної боротьби, і ця активність починає розходитися ланцюжковими колами. У сьогоднішній хворій реальності ця справа виглядає на гарний подарунок з боку режиму, бо стала новою точкою масової мобілізації, яка розгортається з кожним днем дедалі потужніше.