Велика Вітчизняна: коли ми позбудемося хибних міфів?

Об’єктивка «ДТ»

Чубайс Ігор Борисович, доктор філософських наук. Працював доцентом кафедри філософії Російської академії театрального мистецтва, раніше — ДІТМ (ГИТИС); у 1987—1990 роках був одним з найпомітніших діячів московських неформальних об’єднань «Перестройка» та «Перестройка-88»; став «батьком-засновником» Демократичної платформи в КПРС (1990). Виключений із КПРС «за діяльність, спрямовану на розкол партії». Головний редактор журналу (альманаху) «Новые вехи»; автор книг «От Русской идеи — к идее новой России» (1996), «Россия в поисках себя» (1998); у 2003 р. разом із групою співробітників підготував до видання новий підручник «Отечествоведение».

За власним визнанням, після серпня 1991 р. розчарувався в демократичному русі, на його думку, Б.Єльцин «добив його» (рух). Відмовився від політичної діяльності й заглибився у філософію. Переконаний у необхідності сформувати в Росії новий світогляд, іншу систему цінностей. Негативно ставиться до політики, яку проводить нинішня російська влада, яку вважає «єдиною номенклатурною компанією», котра «підводить країну до соціального вибуху».

Чому в нас немає науки про суспільство? У Радянському Союзі незалежна соціальна теорія існувати не могла, картину реальності формувала не наука, а комідеологія. Кожен учений мусив уписувати отримані результати в залізобетонні лабети ленінізму, тим самим позбавляючи сенсу та знецінюючи всі свої дослідження. Звичайно, були окремі сміливці, такі як А.Авторханов, М.Восленський, А.Сахаров, А.Амальрик, але їхні роботи в СРСР не публікувалися, а авторів піддавали репресіям чи висилали з країни.

Майже два десятиліття, які минули після падіння СРСР, також не привели до поширення нових теорій: соціально-гуманітарні факультети вітчизняних вузів, гуманітарні інститути РАН працюють переважно намарне. Нині навряд чи хтось сумує за втратою «єдино правильного, вічно живого, революційного вчення». Проте обходитися без будь-якого пояснення того, що ж із нами трапилося у ХХ столітті, без розуміння, коли відбулася катастрофа — під час розпаду СРСР чи під час його утворення, — означає іти шляхом множення старих помилок. Тим часом справжня соціальна наука нинішній владі зовсім не потрібна — об’єктивні наукові дослідження виявлять сумнівність втілюваних політичних проектів і неминуче поставлять питання про відповідальність за минуле і сьогодення. Не дивно, що «фундаментальні основи» радянської міфології штучно зберігаються, а задушливий подих неосталінізму відчувається дедалі гостріше.

Проте окремі дослідники, вільні від мертвих стереотипів, з’явилися й у нас. До того ж тепер чутно голоси тих, кого в радянський час жорстко приглушували. Два-три десятки вчених, які працюють усерйоз, ґрунтовно, отримують принципово нові, не змінювані від з’їзду до з’їзду й від президента до президента результати, в Росії все ж таки є. Є вони й у царині історії, що дає нарешті змогу по-новому поглянути на комплекс подій, пов’язаних із Великою Вітчизняною війною. Підкреслю: застарілі міфи про війну є чи не останньою теоре­тичною опорою нинішніх сталініс­тів. Проте дослідження і публікації таких авторів, як Б.Соколов,
Г.Попов, Л.Радченко та В.Семененко, Б.Пушкарьов, Ю.Цурганов,
А.Блюм, Ю.Фельштинський та ін., дозволяють сказати: ніч, яка тривала понад півстоліття, минає.

Яким полководцем був Йосип Сталін? Неможливо говорити про полководницькі заслуги Сталіна, якщо знати, що практично в усіх битвах Великої Вітчизняної — від початку й до кінця — значна кількісна перевага і в особовому складі, і в застосовуваній техніці була на боці Червоної армії.

Наприклад, лише за один 1942 рік радянська промисловість виробила танків більше, ніж Німеччина за період із вересня 1939-го до квітня 1945 року. До червня 1941 року в західних військових округах СРСР базувалося 247 дивізій. Їхній склад більше ніж на півмільйона осіб перевищував кількість тих, хто стояв на іншому березі Бугу та Пруту. При цьому Сталін мав величезний мобілізаційний резерв, який ставився під рушницю за один тиждень.

На час нападу гітлерівців радянські ВПС мали в розпорядженні 23000 літаків, на озброєнні вермахту було 10,5 тис. машин, причому проти СРСР було кинуто близько 2000 одиниць бойової техніки. Червона армія зберігала перевагу в особовому складі й у 41-му, і 42-му, і 43-му, і 44-му, і переможному 45-му році. Навіть 900-денну блокаду Ленінграда стримувало значно більше військ, ніж її здійснювало. Сталінградська битва — це боротьба трьох наших фронтів (шести армій) проти двох армій (6-ї польової та 4-ї танкової) противника. 20 січня 1943 року генерал А.Єрьоменко, котрий воював на волзькому березі, заявив: «Жуковське оперативне мистецтво — це перевага в силах у п’ять-шість разів». (Л.Радченко, В.Семененко «Войны забытое похмелье», Харків, 2002, с.379).

Ключовий показник успішності того чи іншого воєначальника, це, звісно ж, ціна перемоги — масштаби зазнаних втрат. У цьому контексті наведу дві цитати з книги Б.Соколова «Красный колосс» (М., 2007). «...Безповоротні втрати Червоної армії перевищують безповоротні втрати німецьких збройних сил приблизно в 10,3 разу. Якщо ж урахувати втрати німецьких союзників на Східному фронті, то співвідношення зменшиться до 8:1» (с. 256). І ще: «Загальні ж втрати — і військового, й цивільного населення СРСР — я оцінюю в 43,3 млн. людей» (там само, с. 263.). Ці втрати перевищують втрати всіх держав, які воювали як проти СРСР, так і в союзі з СРСР, плюс усі втрати Росії у війнах за всю її історію разом узяті!! (Втрати Китаю в Другій світовій війні експерти оцінити не можуть, тому вони в даному разі не враховуються). Серед незалежних дослідників, звісно ж, точиться певна дискусія, і не всі погоджуються із Со­коловим. За підрахунками Б.Пушкарьова, за перемогу у війні наш народ заплатив приблизно 28 мільйонів життів. Але навіть приймаючи результати Б.Пушкарьова, співвідношення загиблих (наші — противник) буде більше п’яти до одного на їхню користь!

Запитання, на яке суспільству досі не дано відповіді: чому Червона армія відступала до Моск­ви? Це запитання неодноразово лунало в старих фільмах, статтях публіцистів, у книгах істориків. Як могло статися, що, замість обіцяного «малою кров’ю, могутнім ударом», армія дійшла до самої столиці? Замовчати проблему було неможливо, зате відповідь пропонувалася зі сфери міфології — несподіваність нападу, на середину червня нашу армію встигли лише наполовину переозброїти, «переважання сил противника» (про це вже сказано) тощо. Тепер, коли нові дослідники пропонують справді переконливу відповідь, саме запитання перестає звучати, що опосередковано підтверджує справедливість нових підходів.

Ось що пише з цього приводу історик К.Александров (збірка «Вторая мировая: иной взгляд», М., Посев, 2008, с. 267—273). За перші чотири місяці війни вермахт розгромив 26 радянських армій при тому, що Сталін мав лише в західних областях майже шестиразову кількісну перевагу у бронетехніці, майже шестиразову кількісну в авіації та півтораразову в артилерії...

Оскільки справжньої історії СРСР досі не написано, не кожен сучасний читач уявляє соціальний портрет червоноармійця того часу. Адже це були ті самі люди, чиї батьки, брати, діти, та й вони самі (загалом десятки мільйонів людей) пройшли через жахіття червоного терору, ліквідації станів, наруги над православ’ям та іншими конфесіями, Громадянської війни, великого терору, Голодомору, розкуркулювання, розкозачування, депортацій, ГУЛАГу... Не дивно, що в багатьох місцях німців зустрічали з квітами. В них бачили цивілізованих європейців, визволителів від колгоспів і сталінщини. Багато радянських громадян вирішили, що відбувається падіння «комуністичного» режиму, який насправді впав лише 1991-го. До кінця 1941 року в полоні опинилося 3,8 мільйона військовослужбовців — майже 70% особового складу наших Збройних сил!

Облудність комуністичної ідеології, казки про те, що ми «найпередовіші й прогресивніші», що «попереду планети всієї», мали протилежний ефект. Розуміння безглуздості цих міфів породжувало в радянських людей комплекс неповноцінності, і на іноземців вони дивилися знизу вгору. Власне й тепер, коли, відкинувши застарілу комбрехню, нам не повертають справжніх російських цінностей, не дають зцілитися, а пропонують взагалі відмовитися від будь-якої ідеї та ідентичності, комплекс неповноцінності не зникає. Не дивно, що й у старих, і в нових фільмах про війну фашисти, на відміну від наших, зазвичай постають просто-таки у витонченій військовій формі, у сяючих чоботах, а от на червоноармійцях одяг, як правило, порваний, брудний, ніби дві армії воюють у двох різних просторах.

А чому наприкінці 41 року стався поворот, зміна настроїв? Та тому, що Гітлер не залишав Росії жодного шансу, він не збирався її дерадянізувати, він хотів її знищити. Сталін дуже боявся створення на окупованій території альтернативного російського уряду, але це й не входило до планів фюрера. Сотні тисяч тих, хто сам пішов у полон, померли від голоду. (Радян­ський уряд завбачливо не підписав міжнародної конвенції про права військовополонених.) Пізнавши й усвідомивши справжню картину катастрофи, яка розгорталася, пройшовши через найтяжчі випробування, народ зрозумів — вибору не залишилося. Тоді-то й перестали відступати, почався рух на Захід.

Ще один «закам’янілий» радянський міф пов’язаний із постійним замовчуванням і приниженням ролі другого фронту. Досі російські ЗМІ підтримують ілюзію, ніби Сталін вів війну самостійно, діставши підтримку союзників лише на кінцевому її етапі. Наведу щодо цього кілька аргументів, які переконали мене самого. Але для початку нагадаю, що війну фашистській Німеччині Англія оголосила не в 44-му, а 3 вересня 1939 року! (США вступили у війну в грудні 1941 року). Досі не всім відомо, що з чотирьох ключових битв війни — Московської, Сталінградської (з 17 липня 1942-го до 2 лютого 1943-го), Курсько-Бєлгородської та Берлінської, три (крім Московської) відбувалися за прямої вогневої підтримки союзників.

8 листопада 1942 року за погодженням із Кремлем почалася англо-американська операція в Північній Африці, що вимагало від Гітлера перерозподілу сил. Не дивно, що через півтора тижня, 19 листопада, битва на Волзі перейшла в наступальну фазу. 5 липня 1943 року розгорнулася Курська битва, а через чотири дні, 9 липня (терміни знову ж таки були домовлені з Москвою), англо-американське командування здійснило висадку на Сицилії 30 дивізій. Можливу втрату Італії Гітлер вважав більш небезпечною, ніж поразку під Курськом і Бєлгородом, тому дві бойові дивізії було негайно перекинуто з Курського виступу на Апенніни.

Що ж стосується продовольчої допомоги США, то вона також виявилася дуже вагомою. Наданого нам Америкою за ленд-лізом продовольства вистачило б для харчування 10-мільйонної армії протягом більш ніж п’яти років!

Переконаний, що лише людина, яка не відбулася, як і неповноцінна держава, любить перебільшувати власні заслуги. Сильний народ стає ще сильнішим, якщо готовий чесно й гідно оцінити допомогу, тим паче допомогу, надану в критичний момент його історії.

Власова, Бандеру, національні рухи воєнного часу не можна вважати фашистськими. Цих людей досі оголошують поплічниками нацистів, які не підлягають реабілітації. Наведу два заголовки з одного номера центральної російської газети: «Навіщо українська влада намагається обілити бандерівців?» та «ОУН співробітничала з нацистами...». Якщо прийняти логіку газети, маємо припустити, що в найближчому номері вийде стаття — «Рузвельт і Черчілль співробітничали зі Сталіним, отже, вони більшовики»...

Тож давайте розбиратися. Ще Володимир Висоцький помітив: «И людей будем долго делить на своих и врагов». Щоправда, він не уточнив, коли наше мислення перестане бути двомірним. Схоже, настав час поглянути на минуле інакше. Нагадаю, що під час війни з Наполеоном (Перша Вітчизняна) і в Першій Світовій (Друга Вітчизняна) ніяких російських формувань на боці противника не було. Інший розподіл сил склався в Третій Вітчизняній. У ній брало участь не дві сили — Гітлер і Сталін зі своїми союзниками, а три. Певну роль у ній відігравали антисталінські, антибільшовицькі національні рухи, які мали з гітлеризмом опосередкований зв’язок. Третя сила сформувалася в Росії, Білорусії, Україні, на Кавказі, в Балтії... Однак в умовах війни боротися зі Сталіним можна було лише взаємодіючи з тими, хто з ним уже воював, тобто з фашистами. Уточню, що це структурування також не зовсім точне, бо, наприклад, Армія Крайова, яка боролася за незалежність Польщі, була змушена воювати на два фронти — спочатку з фашистами, а потім — із Радами, за що й зазнала розгрому з боку СМЕРШу й НКВД.

Описуючи перипетії війни, наші ЗМІ ладні оголосити коричневим будь-кого, хто не приймав сталінізм, при цьому вони не замислюються над антилюдською природою самого сталінізму. Нагадаю кілька разючих фактів, що їх політологи воліють не згадувати й не коментувати. Як відомо, до 1939 року радянська преса ставилася до Гітлера вкрай вороже, а після укладення мирного договору Сталін назвав фюрера своїм «бойовим другом». Зрозуміло, що принциповій людині погодитися з таким «шараханням» було складно, антифашистські настрої в деяких верствах радянського суспільства зберігалися, а іноді й проявлялися публічно. Тому людей, котрі дозволяли собі після серпня 39-го року антигітлерівські висловлювання, піддавали репресіям і відправляли до ГУЛАГу, де одних тримали до кінця 41-го, а інших і довше! Сумної долі зазнали німецькі комуністи, які після 33-го року намагалися дістатися до країни своєї мрії — Радянського Союзу. Кілька тисяч з них сюди справді доїхали й отримали притулок. Але після підписання договору Молотова—Ріббентропа багатьох було інтерновано й повернуто на історичну батьківщину...

На відверте ідеологічне мракобісся можна натрапити у висловлюваннях Сталіна напередодні й на початку війни. Наприклад, відзначаючи в 1941-му річницю Жовтня, вождь заявив: «По суті справи гітлерівський режим є копією того реакційного режиму, який існував у Росії за царату». (Й.Сталін. «О Великой Отечествен­ной войне Советского Союза», М., 1947, с. 28). Висловлюючись таким чином, Сталін спонукав тисячі російських людей здатися в полон! Проте ввівши дещо пізніше ордени Суворова, Кутузова, Нахімова, Ушакова, Хмельницького, відновивши погони, георгіївську стрічку, запроваджене Петром поняття «гвардія», Сталін спирався на цінності й символи нашої великої Батьківщи­ни, яку побіжно образив.

Вдаватися сьогодні до десталінізації — означає йти проти офіційної лінії. Тому замовні політологи не пишуть про те, про що не треба, зате охоче таврують Бандеру та Власова.

Проте повернімося до теми національних рухів воєнного часу. Говорячи про Власова і Бандеру, потрібно мати на увазі, що за свої проукраїнські та проросійські заяви вони, незалежно один від одного, просиділи в Німеччині по півтора року під арештом. Гітлер не допускав створення російських національних військових формувань. Створити РВА дивом вдалося наприкінці 44-го року, коли кінець війни вже був відомий. Причому власовці, які визволяли Прагу, йшли в бій із фашистами не зі свастикою, а з російським триколором.

Треба визнати, що власовський рух став іще одним проявом громадянської війни, до якої призвів країну більшовизм. Як показала істо­рія, власовці були приречені, а їхні дії завдали певної шкоди Червоній армії, чого не можна забувати. Не слід переоцінювати й особистість самого генерала. Однак підкреслимо: величезна відповідальність за ті події лежить на радянських керівниках, які розривали й нацьковували народ із першої до останньої миті існування країни — 1917-го, у Громадянську, у Вітчизняну. А під завісу, в серпні 1991-го, вони тремтливими від страху руками вивели проти беззбройних москвичів танки й БТРи...

Час, досвід, людська мудрість лікують рани, дають змогу уникнути помилкових рішень та позбутися ідеологічних ярликів. Старше покоління пам’ятає, що Карла Маннергейма, який командував фінською армією під час радянсько-фінляндської війни й у 1941—1944 рр., у нас називали фашистом, але 2001-го, під час офіційного візиту до Фінляндії, Володимир Путін поклав вінок на його могилу. Генерала Владислава Андерса Сталін витяг з підвалів Луб’янки, щоб той сформував на території СРСР польську армію, але нікому не спадає на думку звинуватити Андерса в більшовизмі. У брежнєвські часи радянські ЗМІ називали О.Солженіцина «літературним власовцем». Ми знаємо, що під час Вітчизняної війни Російська закордонна православна церква відновлювала храми й богослужіння на окупованій фашистами території. Це не завадило їй тепер об’єднатися з РПЦ. Власовці не були фашистами, фашисти з’явилися в нас не під час війни, а наприкінці радянської епохи. Не дивно, що нинішні коричневі не виявляють жодного інтересу ні до імені Власова, ні до його ідейної спадщини.

В усьому цьому ми мусимо розібратися, зробити правильні оцінки, аби жити у злагоді із собою. Нове розуміння необхідне й для того, щоб вибудовувати нормальні стосунки із сусідами. Здобувши національну незалежність, країни Центральної Європи, Балтії, СНД, звісно ж, згадуватимуть із вдячністю тих, хто за цю незалежність боровся в роки Другої світової війни й після неї. Якщо ми не хочемо жити за принципом «увесь світ іде не в ногу, а ми в ногу», маємо це зрозуміти, визнати й не роздмухувати конфліктів із колишніми співвітчизниками.

В невеликій статті про війну неможливо перелічити проблеми, які взагалі не називаються, залишаються невирішеними або вирішуються в сумнівний спосіб. Досі не зрозуміло — чи планував Сталін починати війну першим чи ні. Як поводилися наші військові на зайнятих ними німецьких територіях і чому так відбувалося, ми не розібралися. Чому наші ветерани живуть незрівнянно гірше, ніж ветерани-переможені? Наші гуманітарії не цікавляться питанням: чому повалена й розділена Німеччина через 45 років возз’єдналася, а переможець СРСР розпався й більше не існує... Учасники війни пройшли через найтяжчі випробування, але вони жили в державі, в якій відповідати на такі запитання, та й ставити їх було надто складно. Вони не передали нам свого досвіду! Отже, їхній борг перейшов до наступного покоління, відповідати треба тепер.

Дев’яте травня було і буде великою датою. Та чи не спрощуємо ми подію, говорячи про перемогу, адже таку ціну — 28 мільйонів життів — ніхто й ніколи в історії не платив. День пам’яті й подолання може перейти в ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ, якщо ми чесно відповімо на всі запитання з ХХ століття й зробимо належні висновки.