Услід за Тойнбі

«Діючі сили історії не є національними, але виникають з більш загальних причин. Взяті в своєму окремому національному виявленні, вони не можуть бути правильно зрозумілі, і тому їх слід розглядати лише в масштабах усього суспільства», — писав Арнольд Дж. Тойнбі (A.J.Toynbee) у своїй відомій праці «A Study of History», розглядаючи історію Великобританії у зіставленні з історіями інших національних держав. «У кожному випадку ми повинні мислити в термінах цілого, а не частини, бачити глави повісті як події життя суспільства, а не окремого його члена, стежити за долями його представників — не за кожним зокрема, а в загальному потоці, — сприймати їх як голоси єдиного хору, які мають сенс у загальному строї гармонії, але втрачають його, щойно стають набором нот, які звучать кожна окремо», — продовжує він далі.

Обтріпавшись від куряви, здійнятої останніми виборчими перегонами, ми отримали змогу поглянути нарешті на новий політичний ландшафт України в цілому, а не фрагментарно, прогнозуючи рівень підтримки в тому чи іншому регіоні. Що ж відкрилося перед нашим поглядом? Окрім руїн соціально-економічних — суспільство, у масовій свідомості якого залишається глибокий рів взаємних звинувачень у бракові патріотизму чи, навпаки, — в його надмірних проявах.

Зрештою, якщо піти услід за Тойнбі і спробувати проаналізувати найновішу історію України у взаємозв’язку з тим, що відбувається у світі, то відзначимо, що наші нерозв’язані внутрішні проблеми є не лише наслідком наших власних помилок. Останні трагічні події в Москві, збереження напруженості в Афганістані, відсутність прогресу у близькосхідному врегулюванні, проблеми Європейського Союзу свідчать про те, що людство й надалі не має однозначних відповідей на найгарячіші виклики сучасності. Ми, Україна, в даному випадку не виняток і теж борсаємося зі своїми власними національними бідами, зрозуміти сутність яких поза контекстом геополітики неможливо.

Пил, що осів, дав нам змогу переконатися у тому, що в нашому спільному домі нічого на краще за останні п’ять років не змінилося. Порозкидані речі і зсунуті зі своїх звичних місць меблі залишаються там, де і були: де їм, власне, бути не належало б. Розділена за принципом політичних уподобань та особливостей історичного розвитку, країна чекає чіткого і зрозумілого сигналу влади, куди рухатися далі, і влада зобов’язана дати його народу. (Я переконана — так буде.)

Якщо скористатися порадами Тойнбі, то ми повинні сказати собі, що Україна розвивається так, а не інакше, не лише з огляду на вияв політичної волі влади, а й в силу багатьох інших факторів, у тому числі й геополітичних. Необхідність маневрувати між Заходом і Сходом, виконувати роль мосту між ними не є проявом нашої слабкості. Може, комусь це не подобається, але так звана багатовекторність дає нам змогу використовувати переваги кожної з двох великих цивілізацій на власну користь.

Свого часу я доволі скептично ставилася до висновку Самюеля Хантінгтона про те, що лінія поділу між цими цивілізаціями проходить у тому числі й Україною. Однак згодом мені довелося визнати: американський філософ не так уже й помилявся. Свідчення цього — розлам в українському суспільстві, спричинений як помилками наших попередників, так і історичними чинниками. Мені здається, головною помилкою президента В.Ющенка було те, що він відкрив для себе історію України надто пізно, а відкривши її, взявся майже з дитячим максималізмом ділитися цим своїм відкриттям із народом, чи, як він любив висловлюватися, — з нацією, не замислюючись при тому, що історія живе не лише на сторінках наукових видань, а й у пам’яті сучасників, переданій їм у спадок попередниками. Із завзяттям відкривача «чистої», не спотвореної радянською ідеологією історії України, він не взяв до уваги, що творення національної ідеї на основі фактичної відмови від її радянського періоду та антиросійської риторики не об’єднає суспільство й не залагодить суперечностей, які з такою гостротою почали виявлятися, власне, під впливом спроб переписування історії.

Керуючись, напевно, шляхетними цілями, екс-президент не врахував, що історична самосвідомість формується не за рік, і навіть не за п’ять років. Замість налаштування суспільства на поступове переосмислення найбільш складних і чутливих сторінок нашої історії у всій складності та суперечливості тих процесів, що відбувалися в ній, він узявся за їх міфологізацію. Таким чином, замість полотен, гідних «Війни і миру», українському суспільству були запропоновані адаптовані до нових умов «Молоді гвардії», в яких світ поділяється на «наших і німців» і де немає місця сумнівам, притаманним людській природі не меншою мірою, ніж здатність іти на смерть заради ідеї, ваганням та іншим проявам того, що відрізняє людей-творців історії від гіпсових чи бронзових ідолів.

Однак якщо екс-президент залишався принаймні послідовним у своєму впертому небажанні враховувати світоглядні настрої Південно-Східної України, то екс-прем’єр-міністр ставила за мету виграти президентські вибори, а не об’єднати суспільство. За час її головування в уряді було кілька спроб підступитися до місії інтегратора. Підписання так званого листа трьох про надання Україні ПДЧ на шляху до вступу в НАТО ставило за мету заручитися підтримкою прозахідно налаштованих виборців, яких врешті-решт виявилося надто мало, щоб розраховувати на успіх у президентській кампанії. Відтак євроатлантична тема була покладена під сукно. Почалися поїздки в російськомовні регіони, які теж невдовзі були визнані політтехнологами малоефективними. І знову відбулося повернення до образу української Берегині — більш української, аніж сама Леся.

Усі ці маніпуляції з масовою свідомістю призвели до глибокої недовіри людей до політиків із так званого націонал-демократичного табору. Проблема національної об’єднавчої ідеї при цьому, зрозуміло, не зникла.

Повертаючись до Тойнбі, ми змушені погодитися, що історія України має розглядатися у всій складності процесів, що пов’язують її як з об’єднаною Європою, так і з Росією. Але якщо євроінтеграційний тренд був і залишається стратегічним стрижнем нашої історичної перспективи, то відмова від стратегічного партнерства з Росією в жодному разі не може розглядатися як альтернатива цьому тренду. Неприйняття суспільством антиросійських проявів підтвердили результати останніх президентських виборів. Гадаю, і в Західній Україні, де попередня влада мала найбільшу підтримку, багато хто розумів шкідливість загострення україно-російських відносин для наших національних інтересів. Зустрічаючись із людьми у Львові чи Івано-Франківську, я чула від них не нарікання на політику Москви, а побоювання деукраїнізації. Нормалізація діалогу між Києвом та Москвою, таким чином, не є чимось, що виглядає як нездоланна перешкода у процесі об’єднання України. Стосовно побоювань згортання процесу посилення ролі української мови в державотворенні, я переконана — вони марні. Постійна спекуляція на них з боку опозиційних сил є з того ж, даруйте, баняка, що й скислий борщ нібито антиєвропейської налаштованості президента В.Януковича.

Однак на чому ж нам усе-таки вибудовувати національну ідею? Якими словами переконати непримиренних поборників тієї чи іншої культурної традиції у згубності продовження протистояння в цій сфері для загального добра?

Гадаю, коли йдеться про духовність — на взаємній пошані одне одного і шкідливості спроб перетягнути одне одного у той храм, до якого ти ходиш молитися, якщо твій сусід ходить до іншого.

Це повинно забезпечуватися новою ідеологією Української держави, заснованою на принципах широкої культурної автономії регіонів із правом обирати ту мову спілкування, яка відповідає потребам більшості його мешканців, ставити пам’ятники тим героям, пам’ять про яких живе в їхніх серцях, відзначати свята і вшановувати традиції так, як це робили їхні діди й прадіди, ходити до тієї церкви, до якої тягнеться ваша душа. Шлях до вирішення цього завдання пролягає через децентралізацію влади і адміністративну реформу. Делегування прав визначати власну культурну політику органам місцевого самоврядування зніме напругу, яка існує у цій сфері. Підсилена реальними успіхами в економіці, вона швидко перетворить Україну в модерну європейську державу і якщо не одразу змінить спосіб мислення більшості наших співвітчизників на користь європейських цінностей, то принаймні зробить на цьому напрямі відчутний поступ уперед.

Нещодавно я перечитувала літературний альманах «Дванадцятка», виданий у Львові за сприяння шанованого нами всіма метра Романа Іваничука. У збірнику вміщено твори молодої львівської літературної богеми міжвоєнного періоду. Книжка є переконливим доказом присутності в нашій культурі цілої плеяди талановитих письменників-урбаністів, на противагу поширеному уявленню про українську літературу як суто сільську. Однак, читаючи того ж Богдана Нижанківського, я думала про те, що для читача зі Сходу, можливо, більш близьким і зрозумілим залишатимуться Хвильовий, Панч або Копиленко. Але чи є це проблема української літератури в цілому або її поціновувачів на Сході і Заході? Думаю, що ні. Принаймні в несхожості представників літературних цехів цих двох Україн відсутній конфлікт, який ми спостерігаємо в політичній сфері, конфлікт, спровокований політиками.

Наші попередники намагалися сконсолідувати суспільство навколо національної ідеї, вибудуваної на трагедіях українського народу. Не вийшло, тому що саме по собі знання про Голодомор чи сталінські репресії ще не означає, що суспільство, а не лише його окремі члени, готове екстраполювати ці підходи на всю українську історію. Не кажучи вже про оцінку діяльності провідників національно-визвольних змагань.

Невдовзі ми відзначатимемо 65-річчя Великої Перемоги над фашизмом. Не всі вийдуть на військовий парад, присвячений цій визначній події, і не всі зустрічатимуть це свято «зі слізьми на очах». Однак, на відміну від попередників, нинішнє керівництво держави не буде силоміць примушувати місцеві громади організовувати масові заходи з нагоди річниці. Хто захоче — вийде цього дня з георгіївською стрічкою, і ніхто не повинен перешкодити йому це зробити, так само як і примушувати інших розділити з ним радість Перемоги.

Толерантність і вирозумілість — дві важливі опори європейської культури. Християнство посилює цю конструкцію закликом до любові. А що ж влада? Влада повинна всіляко підтримувати ці прояви в суспільстві і робити все від неї залежне, щоб згадані моральні імперативи стали сутністю взаємин між членами суспільства.

Я пригадую ненависть, що палала в очах жінок, які після перемоги помаранчевих накинулися на мене і на мою дитину перед Михайлівським собором. Щоправда, згодом одна з них, зустрівши мене у Володимирському соборі, перепросила за той прояв недоброзичливості, але я думаю, що таке не повинно повторитися за жодних обставин, хто б не виграв в Україні президентські чи ще якісь вибори. Свобода вибору як велике благо, дароване людині Богом, не може бути привласнена політиками в ім’я навіть найшляхетніших цілей.

Широке громадянське порозуміння лежить через визнанням з боку влади права кожного на окремішність і гарантування реалізації цього права чинним законодавством та незалежним судом. Я знаю, що президент сповнений рішучості об’єднати суспільство і робитиме це шляхом подолання бідності та підтримки широкої культурної автономії регіонів. Галичанин може не боятися, що політика влади у мовній сфері набуде якихось радикальних змін. Просто його співвітчизник з російськомовного Луганська чи Криму буде мати такі ж права, як і він.

Досліджуючи історію Великобританії, Тойнбі виділяє в ній перетин трьох планів соціального життя — економічного, політичного і культурного. При цьому визначає, що кожен із них має кордони свого поширення. Наприклад, економічний охоплює чи не всю освоєну людиною поверхню планети. Приблизно така ж картина і в політичному плані. Однак щойно історик починає аналізувати культурну сферу, він доходить висновку, що зв’язки Великобританії з іншим світом набагато скромніші і обмежуються країнами Західної Європи, Америки та деяких країн південних морів із католицьким і протестантським населенням. «Але варто вгледітися більш уважно в культуру цих народів, як ми виявимо помітний вплив на них російської літератури, далекосхідного живопису, індійської релігії», — зауважує Тойнбі.

Україна відчуває на собі вплив багатьох культур, і російської насамперед, залишаючись при тому цілком самодостатньою і самобутньою. Тим паче необхідно залишити її громадянам можливість не замислюватися над тим, у якому культурному прошарку вони перебувають. Лише таким чином із часом у Галичині спокійно сприйматимуть той факт, що Крим — переважно російськомовний, а на Луганщині — що «западенці» не знають російської. І, можливо, тоді, місцеві громади постановлять, що щось у цій сфері треба змінювати, і почнуть повертатися до ідей, які свого часу під примусом і тому безуспішно їм намагалися насадити з Києва.