Листи на захист демократії. Лист перший

На Ялтинській конференції YES цьогоріч було, як завжди, цікаво. І, як завжди, блискучим залишався незмінний голова її правління Александр Кваснєвський. Слухаючи його, я мимохіть згадувала шлях цього політика до президентства, яке він обіймав два терміни поспіль.

Той шлях не був простим. Створення нової політичної сили на руїнах Польської об’єднаної робітничої партії, переслідування з боку правих, образливі написи на рекламних щитах із його зображенням як кандидата на вищу посаду в Республіці Польща під час виборчих кампаній, звинувачення у співпраці з російськими спецслужбами, у подачі начебто неправдивих даних про вищу освіту, навіть — у непольському походженні. Всього не перелічиш. І це при абсолютно коректних, виважених оцінках своїх політичних опонентів з боку Олєка, як називали лідера соціал-демократів його прибічники. Згодом навіть його запеклі політичні супротивники змушені були визнати, що Александр Кваснєвський за будь-яких обставин залишався доброзичливим та конструктивним і що значною мірою завдяки йому у Польщі міцно укорінилися демократичні інститути, які згодом відкрили країні шлях до Європейського Союзу.

У кулуарах ми говорили про нові українські реалії. «Ви повинні повірити у себе, у свої сили, у свою спроможність забезпечити Україні гідне місце в цьому глобалізованому світі», — наполягав Кваснєвський на продовження думок, висловлених ним із трибуни ялтинського форуму.

— Усе це так, — відповіла я, — але погодьтеся, що український шлях до сталої демократії в її європейському прочитанні істотно відрізняється від польського, а наші проблеми набагато складніші за ті, які довелося розв’язувати польським політикам і польському суспільству, починаючи з 1989 року.

«Пане президенте, — казала я, — мовлячи про демократію, я часто цитую ваші слова, скеровані до президента Леоніда Кучми під час вашої зустрічі в Казімєжі Дольному у розпал касетного скандалу. Ви тоді сказали, що демократія — це як костюм: він може бути погано скроєний і незручний для носіння, але без нього — ти голий. У 2004 році нова влада вдягнула українців у дуже куций політичний каптан, назвавши це демократією. Експеримент виявився настільки невдалим, що Партія регіонів, будучи в опозиції, двічі вигравала парламентські вибори, а у 2010 році її лідер виявився переможцем у президентських перегонах».

«У такому разі не повторюйте їхніх помилок», — докинув ще один високий польський гість, який теж був присутній на цьому форумі.

Я погодилася, а про себе подумала, що це, зокрема, і моя вина в тому, що сьогодні, будучи як ніколи сильними, ми, вчорашні опозиціонери, а нині влада, змушені захищати демократію в Україні.

Я далека від того, аби ідеалізувати будь-яку владу, в тому числі й нашу. Долаючи найстрімкіші схили і найглибші провалля у боротьбі за право перетворити свою державу у квітучий сад, політики, здобувши перемогу на виборах, здебільшого стають жертвами власних благих намірів. Ми не стали винятком із цього правила. Непопулярні рішення, без яких економіка України не мала б жодних шансів вийти із затяжної кризи, обернулися для влади звинуваченнями з боку опозиції в обмані виборців: обіцяли швидке підвищення рівня життя народу у разі перемоги на президентських виборах Віктора Януковича, а натомість — зростання цін, підвищення комунальних тарифів і таке інше.

Ліквідація двовладдя, забезпечення у гранично стислі терміни міцної виконавчої вертикалі і як наслідок — швидка стабілізація внутрішньополітичної ситуації підносяться суспільству та міжнародній спільноті як повернення до авторитаризму. Боротьба з корупцією і злодійством — як політичні репресії.

Тим часом скасування політреформи розглядається президентом як перехідний етап. За ним обов’язково ітиме підготовка до внесення змін у Конституцію 1996 року із залученням до цього процесу всього суспільства. І чи був інший шлях швидкого подолання хаосу, який існував у системі влади протягом останніх п’яти років?

Однак, попри неспроможність опозиції серйозно опонувати владі в питаннях соціально-економічної політики, слід визнати, що в таких чутливих сферах, як свобода слова і право громадян на вільне волевиявлення, окремі представники влади таки дали в руки опозиції деякі козирі. Я думаю, мине небагато часу, і ми довідаємося, хто інспірував і провокував усі ці недолугі історії з переслідуваннями історика, який на час затримання був працівником СБУ; зі зникненням журналіста Климентьєва; з організацією акцій на кшталт «Дайте жити! Дайте писати!»; зі скандалами у територіальних виборчих комісіях у зв’язку з відмовою реєструвати представників опозиційних партій на виборах до місцевих органів влади. Однак факт залишається фактом: опозиція звинувачує, а влада виправдовується, причому вже не лише вдома, а й за кордоном.

Я ще повернуся до цієї теми, а наразі про вибори 31 жовтня. Не слід виключати, що під час передвиборної кампанії деякі представники влади на місцях заради забезпечення високих результатів кандидатів від Партії регіонів можуть вдатися до сумнівних методів ведення політичної боротьби. Однак, знаючи президента, я б не радила їм займатися такими речами: його реакція на подібні факти вкрай негативна. Мета глави держави полягає в об’єднанні українського суспільства, оскільки він виступає у ролі лідера всієї України, а не окремої політичної сили. І ніщо так не шкодить досягненню цієї мети і авторитетові президента, як збурювання в суспільних настроях невдоволення недемократичністю передвиборного процесу, тиском на кандидатів опозиційних партій чи спроби створити нерівні умови під час підрахунку голосів. Тим паче що президент має вдосталь важелів впливу, аби сприйняти як належне будь-які результати виборів до місцевих органів влади. Інша річ, що перемога на них кандидатів від опозиційних партій означатиме падіння довіри до влади з боку виборців. Але хіба не це є виявом демократії? «Демократичний костюм» може виявитися трохи вузьким у плечах, однак, не маючи кращого, потрібно вміти носити і такий гардероб.

Не будучи прихильником різного роду теорій змови і конспірологічних схем, я однак хочу запитати: кому ж усе-таки вигідно представити владу у вигляді душителів демократії при тому, що, за даними соціологічного опитування, проведеного днями Центром Разумкова, розклад політичних сил у суспільстві залишається навіть кращим, ніж був під час останніх президентських виборів. Партію регіонів, згідно з опитуванням, підтримують 29% респондентів. Найближчу до неї партію «Батьківщина» — 13,5%.

Ми вигравали вибори в набагато складніших умовах, не маючи практично жодної підтримки з боку популярних телевізійних каналів, радіо, газет. Ми зуміли завоювати собі авторитет (у тому числі й на Заході) політичної сили, здатної вести боротьбу з опонентами коректно. У відповідь на стиснутий кулак, який показувала нам тодішня влада, ми подавали руку, і суспільство, поділяючи нашу доброзичливість, демонструвало нам підтримку. Було б украй нерозумно розпорядитися цими важливими демократичними здобутками лише для того, що комусь у регіонах заманулося пограти м’язами.

Стосовно так званого обмеження свободи слова, переслідування журналістів, цензури на популярних телевізійних каналах. Ніхто не зможе примусити журналіста писати те, що суперечить його переконанням. Я багато років пропрацювала в незалежних виданнях і можу стверджувати це достатньо авторитетно. Інша річ, що в ті часи не існувало такого поняття як «джинса». Журналістів не розбещували високими гонорарами за матеріали, які мали на меті маніпулювання громадською думкою, обливання когось брудом, а не правдиве інформування суспільства про стан справ у державі та на місцях. «Джинса» стала справжньою чумою української журналістики, але хіба вина у цьому чинної влади? Хіба скриньку Пандори з написом на ній «політична доцільність» відкрили ми?

У демократичному суспільстві влада має обмежені можливості впливати на редакційну політику ЗМІ. Ми не можемо і не збираємося диктувати телевізійним каналам, які новини їм давати в першу чергу, а редакторам газет — які матеріали розміщувати у черговому випуску видання. Однак, якщо з об’єктивним висвітленням політичного життя країни справді є проблеми, опозиція може примусити власників медій відмовитися від практики використовувати свої інформаційні ресурси для маніпулювання громадською думкою. Можу навіть дати пораду, як це зробити. Закличте своїх прихильників, широку громадськість бойкотувати випуски новин каналів, які, на думку опозиції, дезінформують суспільство. Організуйте масову акцію під гаслом «Вимкни телевізор, коли канал Х виходить в ефір з новинами». Можу запевнити, якщо суспільство справді відчуває цензуру на тому чи іншому каналі, якщо цензура — це не лише технології опозиції, то такі дії швидко призведуть до падіння ціни за рекламний час, а цього власники медій дуже не люблять.

Ось такі думки про демократію навіює вигляд із лікарняного вікна, з якого, як виявляється, буває видно набагато далі, ніж із вікна високого владного кабінету.