«УСІХ НЕ УБ’ЮТЬ», — ОБНАДІЯВ ЧЕРНІГІВСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ ГОЛОВА ДЕРЖАВНОГО КОМІТЕТУ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ, ТЕЛЕБАЧЕННЯ ТА РАДІОМОВЛЕННЯ ІВАН ЧИЖ, ЗАКЛИКАЮЧИ ЇХ НЕ БОЯТИСЯ БУТИ «ЧЕТВЕРТОЮ ВЛАДОЮ»

Втім, деякі відомості, оприлюднені керівником інформаційного відомства під час зустрічі з представниками преси, викликали зневіру не меншу, ніж загроза фізичної розправи.

…Однією із вірних ознак агонії галузі завжди вважали її нездатність відстояти власні законні права. Коли начальника поліції грабують і б’ють, знаменитий хірург умирає від банального апендициту, а міністр енергетики вечеряє при гасовій лампі — це свідчить уже про останню стадію відомчих сухот. Такі факти або приховують, або використовують як привід для радикальних і жорстких перетворень.

Апелюючи до цехового братства, честі та совісті тих, хто зібрався, Іван Чиж навів неординарний приклад. Нещодавно якийсь орган масової комунікації спробував отримати з нього (міністра інформації!) гроші за підготовку про нього «замовного» матеріалу. Цитуємо розшифровку магнітофонного запису.

«Тому я — тут усі свої — скажу... Коли приїжджає міністр ваш або коли дзвонить від нього хтось, то говорити: хай заплатять гроші — ми Чижа висвітлимо — щоб я більше такого не чув. Це хтось трошки не зорієнтувався, чесно...»

Наскільки ми зрозуміли, не йшлося про рекламний сюжет або інший комунікаційний комерційний продукт. «Розвести на бабки» посадову особу, уповноважену формувати та здійснювати державну інформаційну політику, спробували всупереч будь-якій професіональній логіці. Адже узвичаєна практика така: зазвичай серйозні телерадіомовники, газети, журнали або самі оплачують інформацію, яку отримують, або виконують свою роботу безплатно. Ситуація зі зворотним знаком, коли кошти вимагають в об’єкта журналістського інтересу, — уже кримінал. Репортери провідних телекомпаній США не мають права готувати повідомлення для рекламних відділів. Рекламникам же заборонено сполучати свою безпосередню діяльність із журналістською. І це правильно. Як інакше розділити в ефірі правду і вигадку, суворі факти й рекламну «клюкву»?

Втім, нормою (зафіксованою в законах і корпоративних етичних кодексах) подібне є лише за межами нашої Батьківщини.

Найнадзвичайнішим було те, що сенсаційне та безпрецедентне визнання Івана Сергійовича жодної реакції в тих, хто зібрався, не викликало. Розчинилося серед інших повідомлень. Втопилося в хрипі динаміка, у кепській акустиці залу (який належить, до речі, державній облтелерадіокомпанії).

Більш жваво — оплесками — реагували присутні на слова про соціальний захист журналістів та обмеження апетитів розповсюджувачів преси. Проте не це було лейтмотивом розмови, зовсім не це.

Аналізуючи зроблені на прес-конференції записи, ми не могли позбутися думки: прихованою домінантою розмови стала тема журналістської продажності. Про що б не йшлося — про необхідність підтримати локальну пресу, неприпустимість «мутації» місцевих видань на слухняне знаряддя регіональних лідерів («...Хай губернатори вами керують — то їхня справа... Локальний інтерес — дуже добре, навіть якщо він поглинатиме всі локальні інтереси. Щоб отакий пріоритет ви для себе розуміли»), про створення концепції регіональної політики або майбутню структурну перебудову відповідного держкомітету — розмова весь час повертала на той самий уторований шлях. Дослівно відтворюємо деякі його фрагменти.

«Бо я хочу і вимагаю від вас: продукуйте програми, щоб Україна бачила Україну, а не тільки Банкову і дві точки на Грушевського… І ще коли посварилися з Омельченком, ще була четверта, на Хрещатику. Все. Немає чого дивитися на загальнонаціональному екрані…»

«Чи ми вже так увійшли в ринок? Нас купують… Через це вони до нас так і ставляться… «Эти продажные журналисты, эти продажные…» Негідники, які не варті того, щоб заради них перо вмочили, вони помикають… Нами помикають. Що ми, не розуміємо? Не всіх уб’ють. Я ж не закликаю вас на барикади. Просто не пиши про негідників. За це не вб’ють. Ні. Продалися. Пишемо. Де наша совість, честь, гідність?»

Схоже, думка Мердока, ніби журналістика лише на те й здатна, щоб гроші робити, перемагає в нас у таких формах, від яких би й самому медіа-магнату Руперту Мердоку було нудно. Ще років десять тому друкованому слову довіряли. Відблиск людської довіри падав і на причетних до створення національного інформаційного продукту — репортерську братію. Сьогодні у своїй професіональній приналежності соромно зізнаватися. Те, що говорив І.Чиж, підтверджують і наявні в нас дані.

Одна чернігівська журналістська начальниця «дає в лоба» знайомим і напівзнайомим громадським діячам, які запрошують її на той чи інший захід: «Скільки даси?»

Інша місцева знаменитість від журналістики настільки спритно змішала в одній склянці коктейль із комерційної і мас-медійної діяльності, що відокремити одне від іншого практично неможливо. (Ясно, що репортерська робота потрібна цій людині, як шпигуну легальний дах. Та аудиторія, яка сприймає продукцію цього містечкового гранда, не підозрює про комерційні пріоритети автора. Тим часом — є така професіональна норма за кордоном — репортер не має права приховувати від редакції навіть того, в акції яких компаній він вклав особисті заощадження; подібні правила виключають із його боку можливість зловживати службовим становищем в особистих цілях).

Однокурсниця одного з авторів цих рядків нещодавно залишила національну радіокомпанію. Набридла копійчана зарплата й майже легалізоване право виклянчувати на стороні «ліву» гривню (із наступним «відпрацюванням» подачки шляхом проштовхування в ефір «джинси», тобто прихованої реклами). От не простягала вона руку за винагородою такого типу. Пішла, освоює робочу професію, хоча була одним із кращих репортерів, професіональним і чесним.

Це не нежить. Це — чума. Хвороба страшніша за кримінальні наїзди та адміністративне свавілля. Інфекція, яка вбиває професію зсередини — точно і нещадно.

Прес-конференція після виступу проходила за канонами бліц-інтерв’ю. Запитання — відповідь. Без уточнень і великих коментарів. Та ми не могли піти, не вгамувавши цікавість: чим же завершилася історія з шантажем? Адже, за великим рахунком, журналіст, який вимагає з будь-кого передоплату, — той самий хабарник (а часом навіть і шантажист). І те, і інше — чиста кримінальщина. Тому один із нас попросив назвати прізвища хабарників, видання, в якому вони служать, і розповісти, чи понесли ці люди хоч якесь покарання.

— Покарані і не були і не будуть. І я не цікавився прізвищами. Бо якщо б я розмахував покараннями, я б не був таким, яким я є... Людина не зрозуміла. Напевно, подумала, що я для рекламної кампанії приїхав, треба на цьому заробити гроші.

— Хоча б видання назвіть, орган.

— Він так більше не працюватиме...

Раді б щось додати до сказаного. І нічого. От хіба що: на зустріч із головою Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення Іваном Чижом ніхто з вищого регіонального керівництва не прийшов. Певне, хабарництво і продажність вважаються у відомих колах темами делікатними, не гідними публічного обговорення.

Постскриптум. Як виявилося, про колективний лист співробітників обласного радіо на адресу Держкомінформполітики, присвячений розвалу регіональної радіокомпанії та опублікований в нашій статті «May day» («ДТ», №5,
2002 р.), І.Чиж не знав. Шкода.