Урок історії

21 липня, 2006, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 28, 21 липня-28 липня 2006р.
Відправити
Відправити

Щось, звичайно, згадуватиметься зі сміхом, щось — із болем, щось — із замилуванням, інше — з гнівом...

Щось, звичайно, згадуватиметься зі сміхом, щось — із болем, щось — із замилуванням, інше — з гнівом. Тобто принципове питання полягає в тому, як усе це виглядатиме років через 15—20. Коли дванадцятирічні хлопчики чи одинадцятирічні дівчатка прийдуть до школи десь року 2025-го і вчителька скаже: «Тема сьогоднішнього уроку — події в Україні на початку ХХI століття (2000–2010 рр.)». «Діти, — скаже потім учителька, — давайте спочатку пригадаємо, що ж передувало цим подіям». Вовочка, котрий сидить на задній парті, відразу ж повернеться до свого сусіди і заявить: «Повна ж…а». І отут варто визнати, що, із погляду державного будівництва України, Вовочка буде абсолютно правий. Але Сергійко в окулярах, тобто сусід Вовочки, вирішить розширити версію і, піднявши руку, скаже: «1991 року Україна відокремилася від СРСР і потім стала погано жити, і настала руїна». Наталя, з більш системним мисленням, яка хоче стати біологом і збирає гербарій, серйозно подивиться у вікно і, подумавши, скаже: «А до цього майже 80 років Україною правили з сусідньої Росії тоталітарні правителі і всіляко знущалися з нашого працьовитого народу». Мовчазний хлопчик Михайлик (між іншим, майбутній нобелівський лауреат з фізики), котрий сидить на першій парті, до якої акуратно притулено футляр для скрипки, додасть, що ще раніше Україною правила Російська імперія, що взагалі забороняла розмовляти нашою мовою.

Насправді це дуже цікаво й вигадливо — приміряти на себе це розмаїте вбрання майбутнього. І на нинішню ситуацію, як завжди, можливі два погляди: короткозорий (коли помітні всі деталі, але картина в цілому незрозуміла) і далекозорий (де деталі мерхнуть, але картина виходить хоч і нечітка, але об’ємна й усеохопна). Якщо подивитися тверезо, без демонізації і міфологізації, то картина українського світу цілком може виглядати так. І почнемо ми з демократії. Демократія, треба сказати, нікому не надає постійних перемог, для демократії потрібні перемоги тимчасові. У цьому демократія дуже нагадує спорт, коли сьогодні — один чемпіон, а завтра — інший. Це там, у феодалізмі, Романови, Валуа або Габсбурги, перемігши одного разу, владарювали століттями. Або в українському недавньому минулому перемога Леоніда II над Леонідом I обумовила десятилітнє царювання пана Кучми. Однак якщо в країні демократія, то перемога Віктора I у президентських виборах, навпаки, зумовила перемогу Віктора II на виборах парламентських. Влада помаранчевих протягом двох років мала привести на олімп біло-блакитних, невідомо на скільки, але якщо на дуже довго, те це — не демократія, а щось інше. Тому в цьому компоненті обговорюваних питань усе органічно, логічно і правильно.

Друга сюхвилинна складова — це наявна в країні криза, і всі нібито змирилися з тим, що вона є, й упевнені, що це правда. Мені чомусь здається, що ніякої кризи в країні немає. Тут до мене вже тижнів три телефонують різні люди, і серед них бізнесмени середньої руки, і всі ці люди волають, що в країні криза. Я в них запитую: «А у вас на роботі як?». А вони кажуть: «Та в нас усе в порядку — доходи зростають». Отут по телевізору один директор виступає, завод у нього великий і він начебто напіввласник, і сталі він ллє багато, і до того ж депутат, і каже він таке: «У нас на заводі зростання зарплат на 8%, виробництво зросло на 12 — і все добре». А журналіст його і запитує: «А в країні як?». «А в країні — криза», — відповідає депутат.

От нещодавно, знову ж таки, зайшов я до автосалону, думаю, може, машину купити в розпал кризи, а мені кажуть: «Треба три-чотири місяці в черзі стояти». От би кому в Лондоні чи Нью-Йорку пояснити, що криза — це коли на авто в черзі треба стояти.

Я потім до розумних дядьків фінансистів-економістів пішов. І запитав: то що ж там стосовно кризи? А вони так по-розумному відповідають, що в коротко- і середньостроковій перспективі очікується зростання економіки, а криза якось у тумані перебуває, розмита вона, блякла й невидима. То я вам зараз скажу, коли криза закінчиться. Коли до влади прийде антикризова коаліція – не казатимуть же вони, що криза тоді, коли самі будуть при владі. Я навіть вважаю, що вони й про НАТО передумають, але не настільки, що відразу запишуться до альянсу, проте риторику сильно поміняють. Приїде до них, наприклад, відомий Солана і запитає: «То ви зовсім проти?». А вони йому: «Ну, не так уже щоб геть-зовсім, а зовсім трішки». Ще цікаво: як у них із російським газом вийде — всі вимагають, тобто населення, хіміки і металурги, стабілізувати ціни на цей газ, вимагають, причому, зауважте, в українського уряду, а не в російського. Начебто це від українців залежить. І наче в Україні цього газу і не злічити. Так що виходить, що з демократією в країні начебто все гаразд, і кризи насправді ніякої немає. Ура!

Тепер перейдемо до персональної справи. Це буде персональна справа пана Мороза. З приводу поведінки якого варто сказати, що саме з його жахливо аморального вчинку в Україні почалося те, що має назву «справжньої політики». Тому що політика — це коли стратегія і діло, а не тактика і метушня. Легкий приклад з минулого. Коли прем’єр Черчілль під час останньої великої війни дізнався від своїх розвідників, що нацисти бомбитимуть Ковентрі (таке місто на ввіреній йому території), то він чомусь сказав: «Ну й нехай бомблять». А сказав він так тому, що якби місто евакуювали, то в Берліні здогадалися б, що британці розшифрували суперсекретні коди й змінили б ці коди, і тоді вже британці нічого б не знали про плани ворога до кінця війни. І скільки б тоді людей загинуло, — невідомо, але, треба думати, набагато більше, ніж у Ковентрі, і взагалі невідомо, як би війна закінчилася. Пан Мороз, звичайно, не Черчілль, але партію виграв, набрав усього 7% голосів — це, звичайно, поза сумнівом, талановито й вишукано. Що ж до його аморальності, то є такі професії, де моральність є нонсенсом і, навпаки, аморальність — нормою. Напевно, високоморальний боксер виглядав би дивно, як високоморальний хокеїст чи регбіст, тому що все це такі професії, де обов’язково потрібно когось ударити, щоб перемогти. Що ще добре в русі пана Мороза до влади, то це те, що тепер, нарешті, вже майже все населення зрозуміло, що політики хорошими не бувають, і вибирати слід між поганими й огидними, що у свою чергу свідчить про подорослішання нації в цілому. Насправді крок Мороза в сухому залишку привів до роботи парламенту, створення коаліції, формування Кабінету, оформлення опозиції, заспокоєння суспільства і відпочинку журналістів, котрим менше тепер доведеться спекулювати на різні теми, пов’язані з Печерськиvb пагорбами.

Однак що найбільше тішить — це, звичайно, реінкарнація в Україні помаранчевої опозиції. Гадаю, багато країн мають позаздрити настільки досвідченій, кваліфікованій, злій і всевидющій опозиції, котра тепер, отримавши потужне прикриття президента, стане ще більшою і могутнішою. Тож тут варто прийняти вітання. До речі, про президента. От уже ж незрозуміло, чого на нього всі напосілися? Він, як мені здається, поводиться відповідно до Конституції і нікому не заважає. До речі, спробуємо змусити себе пригадати, про що ж мріяли багато партійних діячів і взагалі громадяни протягом десятиліття пана Кучми? Вони мріяли про те, щоб їм дали спокій і дали можливість діяти відповідно до їхніх уявлень про доцільність. А він, казали ці люди, маючи на увазі другого президента України, усюди лізе: і концерти під патронатом, і заводу не приватизуй без нього, і усіх футболістів — в одну партію, і телевізійні канали під контролем. І ось прийшла людина і сказала: «Розбирайтеся самі, ви вже дорослі, а я — на пасіці». І ці великі дорослі негайно розсварилися і багато хто почав говорити, що все це через президента, котрий слабкий. Був би сильний, мовляв, усіх би покликав і наказав. Але особисто я думаю: якби він усіх покликав і наказав, то відразу б почали кричати про авторитаризм і порушення Конституції. Тож хоч куди б президент направив свої стопи, звідусіль дістав би порцію критики. Не заважає — погано, втручається — погано, каже «біле» — погано, каже «чорне» — погано. І що цікаво, про слабкість чомусь говорять усі — і помаранчеві, і біло-блакитні, і преса, але ніхто жодного разу не вказав на конкретні, фактичні остаточні випадки цієї самої відсутності сили. Я думаю, що всі просто звикли до радянських генеральних секретарів, і щось нерадянське багатьох лякає і змушує кричати: «Ґвалт!». Загалом президент нормальний, прийнятний, якщо, звичайно, Раду не розпустить. Не Рузвельт, звісно, але ж і Україна — не Сполучені Штати.

Тепер повернімося до опозиції. Здається, вже до всіх доходить, що сама в усьому винна. І навіть до багатьох у самій опозиції доходить, що так, як вони пропонували жити, країна б жити не змогла. Треба було зрештою визначитися: де ж фронт, а де — тил? Не може такого бути, щоб усюди фронт, а тилу ніде немає. Фронт боротьби один з одним, фронт боротьби з опозицією до себе, фронт боротьби з президентом — своїм чи чужим, фронт боротьби зі Сходом і фронт боротьби із Заходом, із НАТО і ЄЕП. Я вже не знаю, може, в них і з дружинами і коханками утворилися фронти, із чадами і домочадцями, із друзями й сусідами по сходовій клітці, із якими вони відпрацьовували різноманітні прийоми для використання у великій політиці. Вони так завзято боролися один з одним, що заїжджий іноземець якось мене запитав: «А кого Юлія Володимирівна більше не любить — Кучму, Ющенка чи Януковича?». Нагадую, коаліція — це коли люблять, а не коли навпаки. Скільки зрештою треба було чекати країні, доки в них там усе склеїться? Я собі цю картину уявляю так: осінь 2008 року, будівля Верховної Ради, заява для преси: «Після 13 доби безперервних переговорів помаранчева коаліція домовилася, що прем’єром буде Тимошенко Ю., а спікером — Порошенко П.», — поодинокі оплески прибиральниць Верховної Ради, тому що преса відсутня. Набридло.

І ось яка в результаті чудова картина світу виходить: у країні — демократія, кризи немає, президент у порядку, спікер — молодець, опозиція в гарній формі. Якщо ще більша коаліція трапиться — то взагалі чудово. Звичайно, для якоїсь частини помаранчевих це погано, тому що сильно лаятимуть, але для країни добре, тому що — мир і дружба, і кінець війні — штик у землю.

Проте повернімося до уроку історії, 45 хвилин якого минули настільки стрімко, що ми й не помітили. І ще тому, що вчителька хороша. «Діти, — скаже вона, — про що ж ми дізналися за цей урок?». І Вовочка із задньої парти відразу прошепоче сусідові: «Усе стало зашибись!». Може, Вовочка і тут не помилився у своїх висновках із приводу розвитку країни в першій чверті XXI століття. Інші ж учні, із властивими віку енергією і відвагою, почнуть навперебій відповідати:

— Усі помирилися! Настала національна згода!

– Україна виявилася європейською країною! Перемогла демократія!

– Усього за три місяці створили коаліцію! Всі почали працювати разом!

– Приклад безкровної революції! Відтоді в країні процвітання!

– Українці — молодці! Ми — молодці!

Related video

«І ви молодці, діти, — скаже вчителька. — Усі дуже добре попрацювали. Всім дякую!». Кінець уроку. Дзвінок.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}